Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 03 червня 2020 року

Маруся

Переглядів: 175116
Додано: 22.02.2003
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 4
на лавi.
Дивилася стара Настя, мати її, лежачи на полу та стогнучи вiд недуги, що дочка
її сидить смутна i невесела, - i нiчого про весiлля не розказує, i за дiло не
приньмається; дивилася довго, а далi стала питати:
- Чого ти, доню, така невесела, мов у воду опущена? Чи не занедужала, нехай бог
боронить? Глянь лиш, як ще й ти звалишся, що батько з нами буде робити? Кажи-бо,
що в тебе болить?,
- Нiчого, мамо! - каже Маруся.
- Чи не порвала намиста, жартуючи на весiллi? - пита Настя.
- Нi, мамо!
- Чи не зобiдив тебе хто? То батьковi скажи, вiн зараз уступиться.
- Нi, мамо.
- Так, коли ж нема нiчого, так чого так сидiти? Iшла б по воду: пора наставляти
вечеряти.
- Зараз, мамо! - сказала Маруся, а сама нi з мiсця.
Дожидала мати, дожидала, далi вп'ять за неї: i уговорювала її, а далi i
сварилась на неї; так вже насилу та на превелику силу розколихала її, що вона
роздяглась i, не поховавши гаразд нi скиндячок, нi намиста i нiякої одежi, узяла
кошик, щоб то ув огородi зiлля нарвати, та замiсть огорода пiшла до криницi по
воду, неначе з вiдрами; iде i байдуже; та вже як прийшла до криницi i як стали
над нею люди смiятись, так вона тодi схаменулась i мерщiй додому.. Що ж? I
додому вернувшись, не лучча була; затопила у печi i приставля горшки порожнi;
замiсть пшона, щоб замняти борщ, вона сiль тре у макотертi та пiдлива борщу... I
що нi озьме до чого не кинеться, усе не так, усе не до шмиги, так що i старий
Наум, вернувшись додому i дивлячись на таке її порання, аж сам дивувавсь.
Сяк-так вiддавши вечерю, Маруся пiшла до корiв, а Настя стала журитися i каже
Наумовi:
- Ох менi лишенько тяжке! Що ж отсе з Марусею дiється? Каже - зовсiм здорова, а
за що не приньметься, що не почне робити, усе не до ладу, усе не так, як треба.
Та чогось собi чи журиться, чи що? Нехай бог боронить, чи не з очей їй сталось?
- У вас, у жiнок, усе з очей, - заворчав Наум, - Чи дитина змерзла на холодi,
чи дитинi душно в хатi, ви кажете: з очей; голодна, їсти просить - з очей,
наївшись, не хоче - i то з очей; чи засмiялась, чи зажурилась, чи сiла, чи
встала - усе з очей, усе про все у вас очi. А що очi можуть зробити? Нiчого;
дивляться собi на свiт божий та й годi. Рукою чоловiковi бiду зробиш, а язиком
ще й гiршу, а очi нiчому не привиннi.
- А чому ж баби, котрi знають, та й злизують i шепчуть? Якби воно нiчого, то
нiчого б i не робили, а то...
- На те шепчуть i злизують, щоб таких дурникiв дурити, як ти i прочiї. Потурай
тiльки їм: вони, пожалуй, радi, щоб тобi за все, про все шептати, аби б грошики
лупити. А хто що може чоловiковi зробити, опрiч бога милосердного? Вiн нашле
бiду, вiн i помилує; тiльки молись i його одного знай; а з тою бiсовщиною, з
ворожками та знахурами, - не водись. Помолись, Насте, хоч лежачи, богу, коли не
здужаєш пiдвестись; i я таки помолюсь, то й гляди, що Маруся наша завтра зовсiм
здорова буде. Мовчи ж, он вона iде.
Маруся, зовсiм упоравшись i поприбиравши, розпитувала матiр, чого треба на мiстi
купити, i узяла у батька скiльки треба грошей, послалась на лавi, помолилась
богу i зверх усього ударила три поклони, щоб вже бiльш не думати про Василя, її
так батько вчив:
"Коли, - каже, - тобi чого треба або журба тебе озьме, - зараз до бога. Вдар
три поклони й проси, об чому тобi нужда, i жди певно вiд нього милостi. Вiн наш
отець, вiн зна, що кому i у якоє урем'я послать".
От з такою думкою лягла Маруся. Та що ж? I сон її не бере. Те й дiло, що дума...
та не об Василевi, де то вже! Вона його i знати не хоче... Та й нащо їй вiн...
"Вiн досi вже посватаний; адже i хусточка у нього, що з кишенi виньмав, то не
хлоп'яча, а притьмом дiвоча, i вже, вiрно, вона йому подарувала... та вiн же
невеселий на весiллi був... ото, мабуть, скучав за своєю голубкою... та ще щоб я
об ньому думала? Як би не так! Вiн собi i сидiв, неначе один у лiсi, нi на кого
i не дививсь..." Далi здохнула i дума: "I мене заняв тими горiхами, аби б то вже
так!.. Нi, Василю, не нашим дiвчатам об тобi думати, у тебе є своя... От уже
любить її, думаю?.. Бачиться, усе об нiй так i думав, бо ув очах так i видко
були слiзоньки... тепер вже вони досi укупочцi... i вона вже, вiрно, цiлує його
у тiї оченьки, що, як блискавка, як згляне, так i сяє... от вже не нацiлує вона
їх!.. Того ж то вiн по нiй мав плакати... Чого ж я отсе плачу?.. Ох, горечко
менi тяжке!.. Коли б була знала, не ходила б на те весiлля!.. Нащо було
розпитувати Олену про нього! Та дарма; я вже зовсiм про нього i не думаю... та й
вiн же про мене теж. Може, вiн думав, що... теє-то... я б то... що каже: я знаю
такого, ще тебе любить, а йому б то вже не можна, що вже вiн посватаний... Бог з
тобою! Нехай тобi бог помага! I оженися, i любися... Та чого ж я усе плачу?.. От
того й туга така, що зачим я на те весiлля ходила... Тепер засну вже... Завтра
чим свiт устану, пiду на торг та й розiб'ю свою тугу. Коли ж з ним зострiнусь на
мiстi, то буцiм його i не знаю, i не буду на нього дивитись... А вже вiн, вiрно,
з нею ходитиме по базару та дещо купуватимуть... бо, мабуть, i весiлля швидко
буде... То-то вже вiн буде рад, як ожениться!.. А вона?.. Чого ж я заливаюсь
слiзоньками?.. Ох, бiдонька моя!. Ох, горечко моє! Чого-таки я на весiлля
ходила?.."
От так-то бiдна Маруся, не хотiвши й споминати про Василя, тiльки об нiм однiм i
думала, i хоч би тобi на часиночку очицями звела; плакала та журилась цiлiсiньку
нiч. А й довга нiч у нас на клечальнiй недiлi! Вечiрня зоря ще не погасне, а
свiтова вже й заньмаеться; блисне Вiз, та вже докотившись до сход сонця.
От i тепер. Тiльки що зiрочки засяли у бога милосердного на небесах, тiльки що
розсвiтилися, та й то не зовсiм ясно, а неначе скрiзь серпанок... Соловейко стих
бiля своєї самочки, щоб виспалась хорошенько, не жахаючись; вiтерець заснув, i
гiлочки по садкам, дрiмаючи, ледве-ледве колишуться; тiльки й чути, що через
греблю на лотоках водиця цiдиться i, мов хто нищечком казку каже, що так i
дрiмається, а то усюди тихесенько... Аж ось - недовго: зiрочка покотилась...
далi друга... третя - i поховались у синьому небi, мов у море канули; а
прощаючись з землею, трошки сплакнули... от вiд їх слiзоньок пала роса на землю.
Канула її крапелька, зашелестiла у аерi - i прокинувся вiтерець та й поколихав
тихенько гiлочки по садкам та по лiскам... От i попрокидались птичi самочки,
лупнули очицями, зацмокали носиками... тут зараз їх самчики, що бiля них
дрiмали, попробуркувались i з радощiв, - що настає вп'ять божий день i вони
будуть з своїми самочками лiтати, гратись, любитись i що, може, яка i яєчко
знесе, - з таких-то радощiв заспiвали своїх пiсеньок, що рано й вечiр хвалять
господа небесного, отця милосердного як чоловiковi, так усякому звiрю, птицi та
й самiй манюсiнькiй комашечцi, що й оком не вздриш. А не хто уже виспiвувать як
соловейко. Защебетав, залящав, зачиркав, засвистiв, затрiщав... то стихне, нiби
пошепче своїй самочцi, як її любить, а вона йому, мабуть, скаже, що й вона його
любить i похваля його пiсеньки, то з радощiв i гукне на увесь садок... а як
промеж того ще й носичками поцiлуються... тут вiн уже й не стямиться...
зажмуриться, защебече, затерчить, що аж неначе охрипне, та знову ще дужче лясне.
Задрiбоче, що аж дух йому запирається... Та усе ж то так гарно, так гарно, що
розказати не можна, а на душi весело!
От на березах i листя зашупотiли промеж себе, що й вони, по ласцi божiй, будуть
красуватись на ясному сонечку. Схаменулась травонька, як скропила її небесна
росочка; пiднялись стеблинки, розпукались цвiточки i, порозiвавши рiточки свої,
надихали на усю долину таким запахом, що, почувши його, забудеш про усе i
тiльки, здихнувши, подумаєш: "Боже милосердний! Отець наш небесний! I усе се, що
тiльки є на землi, у водi, пiд небесами, се усе ти тiльки по єдиному милосердiю
своєму для чоловiка створив єси? А вiн, сеє мiзернеє созданiє, ся билина, ся
пиль i порошина, чи вiн же тобi благодарить? I як?.. О боже праведний! Буди i
усегда милостив нам, грiшним!.." Бiльш сього не вмiємо що i сказать!..
Ось i рiдесенький туманець пав на рiченьку, мов парубок приголубивсь до
дiвчиноньки i укупi з нею побiгли ховатись меж крутими берегами. Далi i хмарочки
стали розходитись, порiдшали й стали звертатись купками, мов клубочки,
розступатись, щоб дати дорогу для якогось пишного, важного гостя, нiби царя
якого, дiющого добро усьому миру, i покотилось геть-геть за крутiї гори, щоб
тiльки вiдтiля дивитися на те, що тут буде! Ось i зачервонiло на тiй дорозi, де
йому треба йти, i розiслалось, мов сукно, як кармазин, красне; далi неначе
срiбнi цвiтки по ньому хто посипав; а тут i увесь путь став мов золотим пiском
по червоному полю посипаний... Зазолотились i верхiв'я дерева по лiсам... i ось
 
Наші Друзі: Новини Львова