Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 03 червня 2020 року

Маруся

Переглядів: 175118
Додано: 22.02.2003
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 4
Обручами голова збита,
Мочулою свитка зшита,
Личком пiдперезався,
У бояри прибрався.

От як йому приспiваю. Нехай зна i наших дiвчат. Вiн, може, дума, що селяни не
вмiють танцювати? Ну-ну! Ще його батька навчать.
- А може, вiн i не вмiє? - спитала Маруся, а сама закривалась рукою, щоб не
бачила Олена, як вона вiд сього соромиться.
- Хто? Василь не вмiє? - аж скрикнула Олена.
- Та я й не знаю, чи вiн Василь, чи вiн хто; i чи вiн вмiє танцювати, чи не
вмiє, я не знаю; та й його зовсiм не знаю.
Сказавши сеє, Маруся i схаменулась, щоб не замовчала Олена про нього
розказувати; бо їй крiпко хотiлось знати, хто вiн i вiдкiля; i тiльки що хотiла
випитувати, аж тут Олену розносило з своїм боярином: давай вп'ять жалiться, як
вiн їй руки повикручував, як її вморив, се i те; i довго усе про нього говорила.
Довго слухала Маруся i не знала, як Олену i спинити, бо та радесенька була хоч
до вечора товкти про свого боярина. Далi, буцiмто не второпала, про кого вона
розказує, та й каже:
- Приспiвай же йому вже, та добре.
- Та се не йому! Хiба ти не чуєш? - крикнула до неї Олена. - Се я Василевi хочу
приспiвати.
- Та що там за Василь тобi дався? - каже Маруся. (А се вже у дiвчат така натура,
що котра якого парубка полюбить, то нарошне стане корити, щоб другi його
похваляли.) - От, не видала твого Василя, - каже, - i вiдкiля вiн тут узявся?
I з якої слободи забрiв сюди?
- Але! Мабуть, чи не з слободи! Вiн з города, вiн свитник, коли чула. Та що вже
за завзятий! Вже де появиться, то усi дiвчата коло нього. I танцювати, i
жартувати, не узяв його бiс. Та й красивий же! Бач, як вихиляється, за тин
держачись! Спина так i гнеться, неначе молодий ясенок, а з виду як намальований:
очi йому як зiрочки, а патли так i мотаються: бач по-купечеському...
- Мабуть, ти його любиш, так тим i хвалиш, - ледве промовила Маруся, ховаючи
очi у рукав, а сама як на вогнi горiла вiд Олениних розказiв.
- Потурай, що люблю! Пожалуй би, любила, так вiн на таких i не подивиться.
Кажуть, що його хазяїн та хоче його у прийми узяти, а дочка красива, та й
красива i дуже багата. Вiн i сам ма копiйчину: адже ти бачила, що й за шапку та
викинув аж гривеника; отак i усюди вiн робить. Вже якби не було...
Тут пiдбiг Денис та й потяг Олену до танцю за рукав.
Вже вона його i лаяла, i кулаччям у спину товкмачила, так нiчого i не зробила:
потяг та й потяг. А їй пильно хотiлось з Марусею посидiти та про парубкiв
наговоритися.
Зосталася Маруся сама. Узяли її думки та гадки; а як згадала, що Олена казала,
що його хазяїн та бере його у прийми i що вiддає дочку i красиву, i багату, та й
зажурилась! Схилила головоньку на бiлую ручку, а слiзоньки з очиць так i
капотять! От обтерла їх хусточкою, закрилася рученькою та й дума: "Ох, лихо менi
тяжке! Лучче б я його не бачила!.. Як-то менi його забувати? Тим-то городянськi
дiвчата... у них i парубки свої, не такi, як у нас, що нi на що дивитись... Пiду
швидше додому (а сама нi з мiсця), стану поратись, робити, то, може, й забуду!
Так-то й забуду! Ох, доленько моя лихая!.. Тепер сих горiшкiв нiде не подiваю,
так при собi й носитиму, бiльш нi на що, тiльки на пам'ять. Хоч би на смiх вони
менi сказали..." Та, сеє думавши, потрясла у жменi горiшки та голосно й
промовила: -- Чи вiн мене любить? Чiт чи лишка?
- Чiт! i любить тебе вiд щирого серце! - обiзвавсь Василь, що вже давно стояв
бiля неї i дививсь на її смуту та не знав, як зайняти.
- Ох, менi лишенько! - скрикнула Маруся i стрепенулась, як тая рибонька,
ускочивши ув ятiр. - Хто такий? Про кого ви говорите? - пита й сама не зна, для
чого i об чiм.
- Той тебе любить... про кого... ти думала... - казав Василь, задихаючись вiд
несмiлостi i з ляку, як почув, що вона ма когось на думцi.
- Та я... нi про кого... не думала... я так... - сказала бiдна дiвка та й
злякалася грiха, що - зроду вперше збрехала; а опiсля й каже: - Хто б то мене й
полюбив?..
- Марусю, Марусю! - каже Василь, тяжко, вiд серця здохнувши; та й вп'ять насилу
дух перевiв i каже: - Я знаю такого...
- Марусю, Марусю! А ходи-ке сюди! - так кликнула її та ж Олена. Маруся нi жива
нi мертва! Злякалась того, що Василь став з нею говорити, та ще так голосно; а
тут ще й то, що Олена бачить, що вона з чужим парубком розговорює, а опiсля i
смiятиметься їй; а що найбiльш те їй було страшно, i жалко, i нiби досадно, що
Василь каже про когось другого, що її любить; а їй би хотiлось, щоб вiн сказав,
що вiн сам її любить. От як злякалась, скочила з мiсця та й не може ступить; а
Олена, знай, її кличе: "Та йди сюди, ось-осьде я". А Василь теж став як укопаний
i не зна бiльш, що й казати. На думцi б то й багато дечого є, так язик не слуха,
не пошевельнеш його; а тут ще, на бiду, пiдслухав, що Маруся об комусь вже дума
i що йому нiчого тут убиватися, а тут ще Олена збила його з толку... От i стоять
вони обоє, сердешнi, i не знають, на яку ступити, i чи йти їм куди, чи що
робити?
Вже сама Олена прийшла до Марусi й питається: чи вона тутечки довго буде?
- Нi, - каже Маруся, - уже менi пора й додому. Нiчого бiльш тут дожидатись. -
Та, сеє кажучи, так важко здохнула, що крий мати божа!
- I я отсе йду додому, - каже їй Олена, - мати прислала за мною. Чи знаєш що?
Ходiм завтра укупi на мiсто, мати казала дещо купувати, так ходiм зо мною; ти
таки усе лучче знаєш.
- Добре, ходiм. Моя матуся щось нездужа, так що нам треба, я й куплю, заходь
тiльки за мною, - сказала їй Маруся.
- Зайду, зайду. Жди мене до сход сонця. Ходiм же тепер укупi додому та в
перекупки купим кисличок.
От подруженьки, побравшись за руки, i пiшли собi.
Зоставсь Василь i стоїть, сам не свiй. По його думцi, вiн, бачиться, закинув
Марусi наздогад, що се вiн її любить, i дума: "Коли б вона не мала кого на
приметi та щоб його хоч трохи любила, то бiльш би йому нiчого i не треба; не
хотiв би нi грошей, нi панства. Так-бо почервонiла, як я їй став закидати, що її
полюбив, i очицi опустила у землю, а рученятами усе хусточку крутила, вже,
вiрно, з серця; а як пiшла за Оленою, то не тiльки йому i словця не сказала, та
i не глянула на нього".
Сумувавши, пiшої вiн назирцем за Марусею i бачив, що вона аж поки ввiйшла у
другу вулицю, то аж тричi оглядалась, - а чого? Хто її зна! Дiвчачу натуру
трудно розгадати, бо вони часто буцiмто i не люблять, хто їх займає.. i буцiмто
й сердяться, а там собi нишком так його люблять, що й сказати не можна! Та таки
i тiї правди нiгде дiти, що iнша дiвочка, ще молоденька, що зроду вперше
побачить такого парубка, що їй прийде по серцю, то й сама себе не розгада, що з
нею дiється. На думцi, так би на нього усе i дивилась би, i говорила б усе з ним
з одним, i сiла б бiля нього, та чогось-то усе стидно; хоч нi душi нема близько,
а їй здається, буцiмто усi люди так на неї i дивляться; або хоч i не дивляться,
так по очам пiзнають, що вона з парубком говорила. Отим-то така i жахається, i
втiкає, нi слова не вказавши парубковi, що залицяється до неї; як же вiдбiжить
вiд нього, та й сама жалкує, та-ба! вже не можна дiла поправити! Добре ж, коли
парубок не розсердиться та ще удруге стане ляси пiдпускати, так ще не зовсiм
бiда; а як же подума: "Лихо її матерi, яка пишна! Цур їй!" - та й пiдвернеться
до другої, так тогдi вже зовсiм лихо! I сумує, сердешна, i нишком поплаче, та
притьмом нiчого робить! i вже ж самiй його не заньмати, щоб не сказав: "Сама, -
каже, - на шию вiшається".
Смутна прийшла додому наша Маруся, та тiльки не об тiм. Вона думала, що Василь
її не любить, а коли б любив, то зараз прямо й сказав би, а то про когось
другого казав, а об собi нi пiвслова. "Та й Олена ж казала, що хазяїн бере його
у прийми, та се вже певно, що вiн любить хазяйську дочку. Та як її i не любить?
Вона собi городянка, мiщанка, та, кажуть, хороша та й хороша! А, думаю, як
убереться, так намиста ще бiльш, чим у мене; а скриня з добром мала? Та ще,
думаю, i не одна; там, може, такi великi, та розмальованi, та на колесах; а
подушок, подушок! так, може, пiд саму стелю... Так куди вже йому до мене! Вiн на
таких i не подивиться". Ось так думала Маруся, прийшовши додому i сiвши у хатi
на лавi.
 
Наші Друзі: Новини Львова