Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 28 травня 2020 року

Маруся

Переглядів: 175026
Додано: 22.02.2003
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 4
дiвчата: вийшла пара, а там друга, пiшли у дрiбушки. Нiжками тупотять,
пiдкiвками бряжчать, побравшись за рученьки, виворочуються, то вп'ять
розiйдуться та, як утiнки, плавно пливуть, тiльки головками поводжують, то
вп'ять у дрiбушки... Вже й потомились, вже i хусточками утираються, вже б їм i
годi, вже i другим хочеться потанцювать... так що ж бо? - музика гра та й гра!
Вже одна iз дiвчат, Одарка Макотрусiвна, ледве ноги волочить, пiт з неї так i
тече, притьмом просить музику: "Та годi-бо, дядьку!.. та перестаньте-бо... ось
уже не здужаю!.." Та що ж? Музика гра та гра!.. Далi скрипник закiнчив i пити
скрипочкою попросив... От дiвчатам годi, поклонились музицi i пiшли до гурту.
- Ану, горлицi! - гукнув з кучi Денис Деканенко, розтовкав людей кулаччям, потяг
до себе з кучi Пазьку Левусiвну, i став з нею, i дожидається, поки почастують
музику. Розставив ноги, у боки узявсь, шапка висока, сiрих смушкiв, з червоним
сукняним верхом, набiк йому похилилась, усами поморгує, на всiх погляда й
приговорює: "Отже узявся танцювати, та, може, i не вмiю! Повчитись було у
кривого Хоми, що на дерев'янцi ходить". Як се почули люди, так i зареготались.
Кузьма, таки старий Коровай, той i каже: "Отак! отой навчить добре, сам ходячи
на однiй нозi". А Юхим Перепелиця смiявсь-смiявсь, аж йому сльози потекли, та й
каже: "Оцей не вигада! Ну, вже так!" А Денис стоїть, неначе i не вiн, i не
всмiхнеться.
Напивпщсь горiлки, музика i вчистила горлицi. Як же розходивсь наш Денис, так що
батечки! Там його морока зна, як-то мудро тодi танцював! Як же вдарив
навприсядку, так ногами до землi не доторкується, - то поповзе навколiшки, то
через голову перекинеться, скакне, у долошки плесне, свисне, що аж у вухах
залящить, та вп'ять в боки, та тропака-тропана, що аж земля гуде; а там стане
викидувати ногами, неначе вони йому повиломлюванi; а далi пiдскочить та вп'ять
навприсядку, та около Пазьки так кругом i в'ється та приговорює:

Ой дiвчина горлиця
До козака горнеться;
А козак, як орел,
Як побачив, та i вмер...

Добре було Денисовi так бришкати без Василя; а той би його заткнув за пояс чи у
танцях, чи так у речах або в молодецтвi, бо вiн собi був на те уродливий. Коли
було озьметься за танцi, так i не кажи, що годi: перетанцює яку хоч музику; коли
ж пiдвернеться до дiвчат, то вже нi на кого бiльш i не дивляться, тiльки на
нього i його одного слухають, а на опрочих плюють; коли ж пiдсяде до старiших та
стане загинати їм свої балянтраси, так усi, i старi i молодi, сидять та,
пороззявлявши роти, слухають хоч до пiзньої ночi.
Такий-то був наш Василь до сього часу. Тепер же вiн мов остуджений. Вийшовши з
хати, де б то йти до гурту та, взявши дiвчину, туди б i собi танцювати; нi,
пiшов собi, сердека, стороною вiд людей, схиливсь на плiт та й дума: "Що се менi
сталось? Таки нiчого не чую, нiчого й не бачу, тiльки одну сю чорняву дiвчину!
Вона в мене i перед очима, i на думцi!.. Чому ж не займу її? Але! Бачиться, i не
смiю або й боюсь, щоб i не розсердилась... А як здумаю, що вона на мене мусить
розсердитись, i коли пiдiйду до неї, то вона вiдвернеться вiд мене i прожене, то
вiд сiї думки i свiт менi немилий, i сам не знаю, що з собою робити!.. Пiшов би
й додому, так отут неначе прикований. Нудно, менi на сеє весiлля i дивитись; а
очей не вiдведу вiд тiєї хати, що он на приспi сидить моя дiвчина та щось з
подругою розговорює, та, чи менi так вже здається, чи таки справдi, що на мене
поглядають, може про мене..."
- Чого так зажуривсь, Семенович? - сказав йому Левко Цьомкал, підстарший боярин,
та й вдарив його по плечах. - На дiвчат заглядiвсь, чи що? На лиш потягни
люльки, та повеселiшаєш, та й ходiм танцювать. Бач, якi бойнi дiвчата з города
понаходили.
- Не хочу люльки, - каже Василь, - трохи не вона менi i завадила. Так щось
нездорово! Або оце додому утiкати, абощо? Кiнчай тут за мене порядок.
- Цур йому, - каже Левко, - ще погуляймо. Мабуть, чи нема тобi чого з очей? То
проходись по вулицi, воно й минеться; або йди, лучче усього, та подивись, як
дiвчата танцюють. Ну, що вже Кубракiвна вдала, так там вже за всiх. Що за
танцюра! Та й дiвка, брат, важна! Коли б до осенi не втекла, то не мине моїх
рук.
Мов лихоманка стрепенула Василя: поблiд, як полотно, та аж руками схопивсь за
коляку, щоб не впасти вiд журби. Вiн-бо думав, що се його дiвчину Левко вихваля;
бо, звiсно, коли хто котру любить, то й дума, що вона i усiм така хороша i
люб'язна здається, як i йому. Послухав трохи чмелiв, далi схаменувсь i на
хитрощi пiднявсь, давай його випитувати:
- Де Кубракiвна? - каже, - Чи не та чорнява, що повна шия намиста з хрестами?
(себто Маруся).
- Нi, - каже Левко, - нам до тiєї далеко. Моя он, бак, русява, що трошки
кирпатенька, у свитi та рушником пiдперезана.
Полегшало нашому Василевi; аж здохнув, i очицi, як ясочки, заграли, як почув, що
не його дiвчину Левко любить. Тепер йому дарма i Кубракiвна, чи тут вона, чи де,
а дiавай мерщiй допитуватись про свою та й каже Левковi:
- А то про яку ти кажеш, що до неї тобi далеко? Хiба тут є попiвна або
прикажчикiвна?
- Нi, - каже Левко, - тут усе нашi рiвнi; а я кажу про нашу Марусю.
- А що ж то за Маруся? - спитавсь Василь та й очi понурив у землю, буцiм йому i
дарма, а у самого не тiльки що вуха, та що то, усяка жилочка неначе слуха; а
вiн, сердешний, i дух притаїв, i боїться, щоб нi жодного словечка не прослухати,
що йому буде Левко розказувати.
От i почав йому Левко про Марусю казати усе, що знав: i чия вона дочка, i який
її батько багатий, i як вiн свою дочку кохає; а далi про Марусину натуру: як
вона усiх жахається, що нiхто її не бачив не тiльки щоб на вечорницях або у
колядцi, та й на вулицю, i на Купала, i нi на якi iгри не ходить; чи така вже
собi пишна або, може, несмiлива; а що роботяща! I на батька, i на матiр, i на
себе пряде, шиє, миє, i сама усе одна, без наньмички, i варить, i пече; а мати
сидить ручки скдавши.
'Не пiшла ж i Маруся до танцiв, а сiла собi сумуючи на приспi бiля хати та тi
горiшки, що узяла у Василя, усе у жменi перемина та назирцем за Василем погляда.
Що ж у неї на думцi, того й сама не розбере. То часом стане їй весело так, що
зараз бiгла б до матерi та, й приголубилась би до неї, та вп'ять засумує, i
слiзоньки хусточкою обiтре, i бажа батенька, щоб розвiв її тугу; то всмiхнеться,
то засоромиться; i дума, щоб то й додому iти (так було попереду усе робила: чи
посидить, чи не посидить ла весiллi з дружками та мерщiй i додому), та як
розглядить, що треба побiля Василя iти, та й передума. А сього вона й сама не
знала, що в неї на думцi було: "Коли б отой парубок прийшов та поговорив би зо
мною, то неначеб менi на душi легше стало". Як же тiльки подумала об сiм, та як
засоромиться! Почервонiла, як калина, закрилась рученьками i голову похилила.
Ото й прийшла до неї Олена Кубракiвна, перетанцювавши, та й сiла бiля неї
вiддихати.
- Чого ти, Марусю, так сидиш? Чи плачеш, чи що?
- Нi, не плачу, - каже Маруся; i говорити б то, i замiшалась, що й не знає, що й
казати. - Отсе їм, - каже, - моченi кислицi та було подавилась. А ти чого так
засапалась?
- Та перетанцювалась собi на лихо, - каже Олена. - Як попав мене он той боярин,
так усе крутив, крутив, поворочував мене, поворочував, а тут ще, на лихо, музика
не перестає; так не тiльки що ноги, та й руки болять, i голова крутиться. Та вже
ж i танцюра! У нас такого i на усiй слободi нема. Я казала своїм хлопцям, щоб
приводили його до нас на вулицю.
От Маруся трошки й зрадувалась, що, може, Олена зна того парубка, що їй так у
душу запав, бо й вона на свiй пай думала, що вже краще її парубка i на свiтi
нема i що се його вона так вихваля. От i давай про нього випитувать:
- А який же боярин, чи не старший?
- I вже старший, - забормотала Олена, - сидить собi, як понура, нi на кого не
дивиться, i дiвчат нiкотрої не заньме. Нехай лишень сядуть за стiл вже не я
буду, щоб не приспiвала йому:

Старший боярин - як болван:
Витрiщив очi, як баран.
Обручами голова збита,
 
Наші Друзі: Новини Львова