Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 21 січня 2021 року

Маруся

Переглядів: 177137
Додано: 22.02.2003
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 4
Василя менi жалчiш, що - не дай боже!- чи не пропав вiн i з тiлом, i з душею.
А сам усiм хазяйством розпоряджав i усе дбав, а що змiг, то й сам робив не
лiнуючись. А що тiльки збере хоч трохи чого, так i роздає бiдним та неiмущим.
Усiх обдiля.
Стане було Настя казати:
- Та чого ти так клопочеш? Нащо нам се? Чи воно є, чи нема - усе равно. Наш вiк
- день!
- Та хоч би й час, - каже Наум, - не собi я роблю, не для себе дбаю. Усе у
руках бога милосердного, усе його, а я тiльки робiтник його. Передаю через
старцiв божих у його святi руки. Грiх лежачи хлiб їсти; поки здужаю, довжон i
робити, i бiдним подавати. Повелить iти до Марусi, пiду, хвалячи бога, а кому се
зостанеться, той i спасибi скаже, i вiдпомина нас, коли схоче, а не схоче - як
хоче; я своє дiло роблю, поки є сила.
- Минув вже i другий год. На третьому прийшов до них чоловiк з города, а вiн
того лiта ходив у Київ, та й каже:
- Кланявся вам ваш Василь! Наум так i скрикнув вiд радостi.
- Де ти його бачив? - Та й гукнув на Настю (бо вже собi на старостi стала
глухенька), щоб iшла ближче слухати про Василя.
Зрадувалась i Настя, бо й вона дуже жалкувала, що не було об ньому нiякої чутки,
пiдсiла до того чоловiка i просила, щоб розказав, де вiн його бачив i як йому
поводиться.
От чоловiк i каже:
- Бачив його у Києвi, i вже вiн не Василь, а... отець Венедихт...
- Як се так? - закричали обоє старi.
- А так, - каже чоловiк, - що вiн там пiшов у ченцi.
- У ченцi? - сказали вп'ять обоє та й стали богу молитись i дякувати, що довiв
його до спасенного пуття.
- Вiн у Печорському монастирi i вже дияконом, i при менi, - так-то розказував
той чоловiк, - служив службу божу. А як розпитав мене, що я з сих мiст i вас
знаю, так закликав до себе i казав: "Кланяйся їм, я їх, - каже, - як отця i
матiр почитую i щодня, як служу, то i їх, i вмершу дочку їх на божiй службi
поминаю, i, скiльки дасть бог вiку прожить, щодня буду їх поминати. Через їх
молитви бог мене спас i вирвав з рук диявола: як вмерла Маруся, то я, грiшний,
бiля неї заклявся самому собi смерть подiять, i як поховали Марусю, я тихенько
вiд них, щоб мене не спинили, пiшов свiт за очима, узявши тiльки у жменю землi з
Марусиного гроба, щоб хоч з одною землею, - що її покрива, укупi лежати. Як я
iшов i куди iшов через цiлiсiнький день i нiч i вп'ять день, - я нiчого не
тямлю. Схаменувся вже над рiчкою: стою на кручi, а якiїсь два ченця мене
схрещують i святою водою обкроплюють та говорять менi премудрiї речi. Довго того
було, поки я у розум, - каже Василь, - прийшов, а затим тi ченцi привели мене у
Київ, у Печорський монастир. От мене тут прийняли i довго розважали, а далi, як
прийшло вiд общества моє увольненiє, то й постригли у ченцi, а за голос i
дияконом настановили. Кланяйся, - каже, - моїм родителям: от їм i проскура
свята, i нехай до мене прибудуть, коли ще проживу на свiтi, бо тiльки моєї i
думки, тiльки й помишленiя, щоб швидше бути укупi з Марусею".
Узяв Наум проскуру, поцiлував та й задумавсь, а далi й каже до Василя, неначе
вiн тутечка перед ним стоїть: "Адже ти вже тепер отець Венедихт... ти служиш
службу божу... чого ж ти спотикаєшся? Ей, молись, щиро молись! Пам'ятуй, що у
отченашi читаєш: да будеть воля твоя, iзбави нас од лукавого!.."
На тiм же мiсцi i у той же час обiщався Наум iз старою у Київ їхати. Бог їх туди
й принiс. Пiшли по монастирям, зараз у Печорському спиталися про диякона з таких
i таких мiсць, про отця Венедихта. От їм чернець i каже:
- I вже пом'янiте його за впокой! Вiн i прийшов немощний, та таки себе не
поберiгав: не слухав нiкого, ськав усякої болiстi i заморив себе зовсiм. Далi
чах-чах та от недiль зо двi як i помер. Та ще таки вiд суєти не збавивсь:
вмираючи, просив якомога, щоб йому у труну положили якоїсь землi, що у нього у
платку була зав'язана, а платок шовковий, красний, хороший платок, просив
положити йому пiд голови. Та як закон запреща монаховi такi примхи, то його не
послухали.
Тяжко здохнув Наум, далi доськався його гроба, i, пришедши з Настею, найняли тут
по нiм панахиду i у граматку свою записали.
Довго, довго стояв Наум над гробом його... Далi здихнув, перехрестився i каже:
- Дай, господи милосердний, щоб ти там знайшов свою Марусю!

 
Наші Друзі: Новини Львова