Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 03 червня 2020 року

Маруся

Переглядів: 175110
Додано: 22.02.2003
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 4
окремо кожному поповi i диякону на свiчечку подали платки бумажнi, синi, i
усякому дяку дали по хусточцi. Килим великий та хороший положили на кришу у
трунi, а коць* (*Коць - рiд килима.) важкий, з розводами i посерединi великий
орел, так той послали на мари пiд труну, і щоб усе те пiшло на церков божу за
душу помершої.
Далi Настя стала роздавати iз скринi усе добро, яке було: що дiвоче, - чи
плахточку, чи запасочку, чи сорочечку, чи хусточку, чи що-небудь - роздавала
вбогим дiвчатам та сиротам, що нi батька, нi матерi i що їм нiгде узяти; - а
жiноче, - то серпанки, то очiпочки бiленькi, то платки на голову, що було
наготовлено її дочечцi, - таким же жiночкам та удовам, усе вбогим; так що
яка-то велика скриня були повнiсiнька, а тут тобi хоч би що зосталося; усе
пороздавала i скриню вiддала на церков божу; i подушки, i рядна, - усе позбувала
й царство небесне Марусi i за душу свою i Наумову; а далi i каже,
перехрестившись:
- Слава тобi, господи, що було що роздати за душу моєї милої Марусеньки i
обдiлити добрих людей. Нащо менi теє придане її, коли я i її рiшилась... - А
переплакавши, i каже:
- Де ж наш ще молодий?
От його i привели до неї. Обняла вона його крiпко, цiлує, плаче i приговорює:
-- Зятечку мiй милий!.. Синочку мiй коханий... Як порох ув оцi, так ти менi
зостався. От же твоя хусточка сватаная! Маруся без тебе усе її бiля серця
носила, а вмираючи, заповiдала причепити її тобi, як будуть її ховати... Не
забувай моєї Марусi i як вона тебе вiрно до смертi любила... Не забувай нашої з
батьком старостi!.. Не покинь нас... приглянь нас у немощах!.. Нiкому ж нам буде
i очей закрити, i пом'янути нас!..
Василь блiдний-блiдний, як тая настояща смерть, волосся йому розкудовчене, очi,
мов у мертвого, дивляться i не бачать нiчого; руки неначе судороги покорчили, а
сам, як лист, труситься; i незчувся, як тую хустку йому почепили за дояс; насилу
промовив до Настi:
- Матiнко рiдненька!..
Та бiльш нiчого не змiг сказати. От, причепивши хустку, Настя перехрестила його
та й каже:
- Бог тебе, мiй синочку, сиротиночко, удовець без вiнця, благословить i матiр
його божа на усе добреє, тiльки не покидай нас!.. - Сказавши сеє, пiшла голосити
над дочкою.
От як зовсiм управились, попи почали правити, що треба, покропили домовину
святою водою, бояри положили Марусю у труну, а дружечки поправили на нiй коси та
цвiточки i на голову положили ще вiночок (бо ще не була вiнчана), що самi
зв'язали то з жовтих гвоздикiв, та з ромену, та з рiзних цвiткiв.
Сердешний Наум ледве ноги переставля, а ще таки хотiв закон сполнити: пiдiйшов
до труни, перехрестив Марусю i каже:
- Поздоровляю тебе, Марусенько, на новосiллi... Бог послав тобi сей дом; почивай
у нiм; нехай нi один злий чоловiк не поворушить твоїх кiсточок нi руками, нi
язиком; щоб так тихо, як тепер лежиш, пролежала до страшного суду i з радiстю
устала з сим святим хрестом.
Пiсля сього бояри й понесли з хати труну, а Наум таки ще услiд, хоч гiрко плаче,
i ще таки посилкувався сказати:
- Прощай, Марусю, з мого дому! Недовго ти в мене гостила, та з тобою усегда
радiсть була... Ти не вернешся вовiки, i я радостi не матиму тож вовiки!
От i понесли: поперед усього хрест святий з корогвами, далi кришка з мар, сукном
мертвим покрита, несли чотири хлопчика, як янголи, i в них хусточки. Затим криша
з труни, килимом покрита, а несуть її чотири боярина; за ними попи з свiчками i
диякон з кадилом, а там дяки, та так прехороше та жалiбно спiвають, що
хоч-не-хоч, так заплачеш. От тут пiшли дружечки по парцi, усi в свитах, i тiльки
самi чорнi ленти покладені на головах, без усякого наряду, i у кожної у руках
зелена свiчечка пала. За дружечками iшла сама собi свiтилочка з мечем, за нею
свашки, далi дружко i пiддружний, а за ними вже несли труну на марах бояри; а
Василь, як, молодий, iшов з правого боку; на превелику силу iде i неначе й не
вiн; нi до чого йому дiла нема, що йому скажуть, те й робе i туди йде, й очей не
зведе з своєї Марусi... А вона, моя сердешна, лежить, мов голубочка, тим
серпанком, що мався її на весiллi покривати, покрита уся, тiльки вид незакритий;
i здається, що вона, лежачи, звисока усюди погляда; та ще як вона хороше
вмирала, то так i усмiшечка у неї на виду зосталася, i вона нiби усмiхається i
потiшається, що її так хороше ховають.
Василь би то, може б, i не зiйшов би з мiсця, бо в нього i пам'ятi не було, так
його вели два старости у рушниках пiд руку.
За домовиною iшли або вели сусiди й приятелi Наума i Настю, що так i
розливаються, як тая рiчка. А дзвони? так господи! не перестають i усе дзвонять.
А народу, народу! I за домовиною, i побiля домовини, i по вулицi напередi, i по
воротям, i по плотам... що то i сказать не можна, скiльки їх там було. Поки
донесли до церкви, то аж дванадцять разiв зостановлялися читати євангелiя i
усякий раз пiдстилали бумажний платок. Який пiп прочита, тому й платок.
Вiдслуживши у церквi i службу божу i похорони, як слiдує, понесли тим же чином i
на кладовище. Як стали опускаїи труну у яму, то вiд Настi подали двадцять
аршинiв нерозрiзаних рушникiв та на них i впустили домовину... i що то! Увесь
народ так i голосить! А Наум кинувсь навколiшки, пiдняв руки догори та й
молиться: "Господи праведний! Твоєю волею осиротiв я, старець немощний! Тiло
моєї дочечки вiддаю матерi нашiй землi; а душу прийми у царство своє... i не
остав мене, грiшного!"
Далi став читати отченаш, аж поки зовсiм опустили труну i попи молитвою
запечатали яму. Тут Наум устав, узяв землi у жменю... труситься, сердешний, та
плаче, плаче! Кинув землю i каже:
- Дай нам, господи, ув однiм царствi бути з нею!.. Прощай, Марусю, у в останнiй
раз! Нехай над тобою земля пером!
Тож i Настя так зробила. Як же прийшлось Василевi кидати, схватив землi у жменю,
як зарида... затруситься, пальцi йому звело, i руки не може розправити, щоб
сипнути землю у яму... трясся-трясся - так i впав нечувственний...
Тут увесь народ, кожний хоч по жменьцi, кидали землю у яму, щоб бути з нею ув
однiм царствi, а далi бояри засипали лопатами, i зовсiм докiнчили, i верх
вивели, i у головах поставили хрест високий та товстий i зеленою краскою
обмальований...
От i уся Марусi пам'ять!..
Пришедши додому, i попи, i увесь народ, i трудящi стали лагодитися обiдати.
Настя перша кинулась:
- Де ж наш Василь? Нехай мiй голубчик, мiй жених-удовець нехай сiда на посад сам
собi.
Василя нема! Сюди-туди, де Василь?.. Нема нiгде...
Ськали-ськали... нема! Та вже один старий розказував, що ще на кладовищi пiдняв
його, i трусив, i водою бризкав; нi на превелику силу вiн очуняв i, вiддихнувши
трохи, сказав, що пiде проходитись. Чоловiк пустив його i пiшов до гурту, а де
вже вiн дiвся, - вiн не вглядiв.
Кинулись бояри, хто помоторнiший, ськать його: шукали i на кладовищi, i по бору,
i де то вже його не шукали... нема та й нема! Нiчого робить, без нього
пообiдали.
Пiсля обiд, як усi, дякуючи Наума i Настю i поминаючи Марусю, порозiходились i
як уже дома усе поприбирали, послав Наум у город до Василевого хазяїна, чи не
там вiн? Не було й нема! Послав до родичiв - не чули i не бачили!
Справляли Наум i Настя вп'ять i третини, i дев'янини, i полусорочини, i сорочини
як треба по-християнськи... I що то за обiди були! На усе село. Багато i старцям
милостинi подавали. Василя же не було та й не було! I слух об нiм запав!
Найбiльш журився за ним Наум, боячись, щоб вiн сам собi не заподiяв смертi.
Сумуючи об сiм, частенько плакав, а рано i вечiр моливсь за нього богу, щоб його
сохранив i на розум навiв, i привiв би його до нього, щоб було кому їх
доглядiти.
Вже й год минув пiсля Марусi. Старi вiдпоминали її як треба i попам заплатили за
сороковусти, що наньмали аж у трьох церквах, а у четвертiм монастирi - i дякам
за псалтир, що шiсть недiль, поки Марусина душа лiтала круг її гроба, читали над
ним. Стара Настя журиться, неначе сьогоднi поховала дочку, а Нцум усе тiльки її
розважа i каже:
- Що ж робить? Молись богу! Перетерпимо тут, буде добре там! Його свята воля! От
Василя менi жалчiш, що - не дай боже!- чи не пропав вiн i з тiлом, i з душею.
 
Наші Друзі: Новини Львова