Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 28 травня 2020 року

Маруся

Переглядів: 175027
Додано: 22.02.2003
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 4
знаєте, звали Марусею. Що було, то й було, та як прикрито та закрито, то i для
дiвчини чепурнiш, i хто на неї дивиться, i хто з нею говорить, то все-таки
звичайнiш.
Сорочка на нiй бiленька, тоненька, сама пряла i пишнiї рукава сама вишивала
червоними нитками. Плахта на нiй картацька, черчата* (*Черчатий - пофарбований
у червоне.), ще материнська - придана; тепер вже таких не роблять. I яких-то
цвiтiв, там не було? Батечку мiй та й годi! Запаска шовкова, морева;
каламайковий пояс, та як пiдпережеться, так так рукою i обхватиш, - ще ж то не
дуже i стягнеться. Хусточка у пояса мережована i з вишитими орлами, i, ляхiвка
з-пiд плахти тож вимережована й з китичками; панчiшки синi, суконцi, i червонi
черевички. От така як вийде, то що i твоя панночка! Iде, як павичка, не дуже по
усiм усюдам розгляда, а тiльки дивиться пiд ноги. Коли з старшим себе
зострiлась, зараз низенько вклонилась та й каже: "Здрастуйте, дядюшка!" або:
"Здоровi, тiтусю!" I таки хоч би то мала дитина була, то вже не пройде просто,
усякому поклониться i ласкаво заговорить. А щоб який парубок та посмiв би її
зайняти? Ну-ну, не знаю! Вона й не лаятиметься, i нi слова й не скаже, а тiльки
подивиться на нього так пильно, та буцiм i жалiбно, i сердитенько, - хто. її
зна, як-то вона там загляне, - так хоч би який був, то зараз шапку з голови
схопе, поклонивсь звичайненько, i нi пари з уст не мовить, i вiдiйде дальш. О,
там вже на все село була i красива, i розумна, i багата, звичайна, та ще ж к
тому тиха, i смирна, i усякому покiрна.
На вулицю i не кажи, щоб коли з подругами пiшла. Було мати стане їй казати:
"Пiшла б, доцю, на вулицю: бач, тепер весна, вона раз красна. Пограла б з
подруженьками у хрещика, пiсеньок би поспiвала". Так де ж! "Лучче я, - каже, -
на те мiсце, упоравшись, та ляжу спати, ранше устану, замiню твою старiсть:
обiдати наварю i батьковi у поле понесу. А на вулицi що я забула? Iграшки та
пустота, та, гляди, станеться, хоч i не зо мною, хоч i аби з ким, яка причина,
та опiсля i страшно вiдвiчати за те одно, що й я там була! Нехай їм виясниться,
не пiду!" А про вечорницi так i не споминай! Було i других дiвчат вiдводить та
аж плаче та просить: "Будьте ласкавi, сестрички, голубочки, не ходiте на теє
проклятеє зборище! Та там нема нiякогiсiнького добра; там усе зле та лихеє!
Збираються буцiмто прясти, та замiсть того пустують, жартують та вчаться
горiлочку пити; вiд матерів курей крадуть та туди носять, та ще й таке там
дiється, що сором i казати. Чи мало ж то своєї слави загубили, ходячи на тую
погань: от хоч би i Явдоха, i Кулина, i Прiська. Адже ж i пiп панотець не велить
i каже, що грiх смертельний туди ходити. Та дивiться ж i на мене: от я дома
бiльш усiх вас напряду, чим ви ходячи".
Отак було говорить-говорить, то, гляди, одна перестане ходити, далi друга,
третя; а далi i зовсiм мода перестане, щоб ходити. То й дякують добрi люди, а
найбiльш матерi. А там опiсля нечистий таки вп'ять силу озьме, пiдцюкне й
потягне низку добру до погибелi.
Тiльки було наша Маруся уряди-годи збереться до подруженьки на весiлля у
дружечки. Та й то не буде вона у суботу бiгати з ними по вулицi та горло драти,
мов скажена, як усi роблять; а прийде вже у недiленьку, посидить, пообiда, а як
виведуть молодих надвiр танцювати, вона тут чи побула, чи не побула, мерщiй
додому; розiбралась, роздяглась, давай пiч топити i вечерять наставляти, i вже
мати за нею було нiколи не поспiшиться.
Отак, раз, на клечальнiй недiлi, була Маруся у своєї подруги у дружках на
весiллi i сидiла за столом. Проти дружечок, звичайно, сидiли бояри. Старшим
боярином був з города парубок, свитник Василь. Хлопець гарний, русявий, чисто
пiдголений; чуб чепурний, уси козацькi, очi веселенькi, як зiрочки; на виду
рум'яний, моторний, звичайний; жупан на ньому синiй i китаєва юпка, поясом з
аглицької каламайки пiдперезаний, у тяжинових штанях, чоботи добрi, шкаповi, з
пiдковами. Як пришивали боярам до шапок квiтки, то усi клали по шагу, хто-хто
два, та й лакей з панського двора i той п'ять шагiв положив, що усi здивувались,
а Василь усе вижидав та усе в кишенi довбавсь; а далi витяг капшучок, а там таки
дещо бряжчало, засунув пальцi, достав та й положив на викуп шапки, за квiтку,
цiлiсiнький гривеник!.. Як брязнув, так усi, хто був на весiллi, так i
вжахнулись, а дружки аж спiвати перестали. А вiн собi й дарма: потряс патлами та
за ложку i став локшину доїдати, буцiм тiльки копiйку дав.
От, сидячи за столом, як вже попринiмали страву, давай тогдi Василь дiвчат
розглядать, що були у дружках. Зирк! i вздрiв Марусю, а вона аж у третiх сидiла,
бо старшою дружкою, скiльки було її не просять, нiколи не хоче: "Нехай, - каже,
- другi сiдають, а менi i тут добре".
Став наш Василь i сам не свiй і, як там кажуть, як опарений. То був шутливий,
жартовливий, на вигадки, на приклади - поперед усiх: тiльки його й чули, вiд
нього весь регiт iде; тепер же тобi хоч би пiвслова промовив: голову посупив,
руки поклав пiд стiл i нi до кого нiчичирк; усе тiльки погляне на Марусю, тяжко
здихне i пустить очi пiд лоб.
Познiмали страву i поставили горiхи на стiл. Дружечки зараз кинулись з боярами
цятаться; щебечуть, регочуться, вигадують дещо промiж весiльних пiсеньок, а наш
Василь сидить, мов у лiсi, сам собi один: нi до кого не заговорить i нiкуди не
гляне, тiльки на Марусю; тiльки вона йому i бачиться, тiльки об нiй i дума;
неначе увесь свiт пропав, а тiльки вiн з Марусею i зостався: нi до чого і нi до
кого нема йому нiякого дiла.
Що ж Маруся? I вона, сердешна, щось iзмiнилась: то була, як i завсегда,
невесела, а тут вже притьмом хоч додому йти. Чогось-то їй стало млосно i нудно,
i, як подивиться на Василя, так так їй його жаль стане! А чого? I сама не зна.
Хiба тим, що й вiн сидить такий невеселий. А ще найпуще, як один на одного разом
зглянуть, так Марусю мов лихорадка так iз-за плечей i озьме, i все б вона
плакала, а Василь - мов у самiй душнiй хатi, неначе його хто трьома кожухами
вкрив i гарячим збитнем напува. От мерщiй i вiдвернуться один вiд одного i,
бачиться, i не дивляться, то й, гляди, Василь тiльки рукою поведе або головою
мотне, то вже Маруся i почервонiла, i вп'ять iззирнуться меж собою.
Думає сердешна Маруся, що, мабуть, се з очей їй стало, та й каже собi: "Пiду
лишень додому"; так думка така нападе: "Он той боярин, що у синiм жупанi, чи вiн
чи недуж, чи що? Та як пiду, то щоб вiн ще гiрш не занедужав, i нiхто йому не
поможеть; бач, як жалiбно дивиться на мене i буцiмто й просить: будь ласкава,
Марусю, не втiкай вiдсiля! Добре, добре, зостанусь!"
А Василь собi нудить свiтом i не зна, на яку ступити. Розчумав трохи, що бояри
цятаються, та й дума: "Ке лишень поцятаюсь я он з тою дiвчиною, що сидить
смутна, невесела". Тiльки, сердека, протягнув руку, так неначе йому хто шепнув:
"Не заньмай її, ще розсердиться: бач, яка вона одягна та пишна! Се, мабуть,
мiщанка; вона з тобою i говорити не захоче". Поблiднiє наш Василь та вп'ять i
похмуриться. Далi збиравсь-збиравсь, та як дружечки дуже почали спiвати, а
весiльний батько з матiр'ю частiш стали горiлочкою поштувати i пiднявсь гомiн по
хатi, вiн таки хватив у жменю горiхiв та до Марусi: "Чи чiт, чи лишка?" Та як се
промовив, так аж трохи не впав iз ослона на спину: голова йому закрутилась, в
очах потемнiло, i нестямивсь овсi.
Та й Марусi ж добре було! Як заговорив до неї Василь, так вона так злякалась, як
тогдi, як мати на неї розсердилась: а се тiльки одним один раз i було на її
вiку, як, принiсши вона вiд рiчки плаття, загубила материну хустку, що ще вiд її
покiйної матерi, так за те-то на неї мати сердилась було, і хоч не довго, та
вона - крий боже! - як було злякалась. Отже i тепер так їй було прийшло: якби
можна, скрiзь землю б провалилась або забiгла куди, щоб i не дивитись на свого
боярина. Та й що йому казати? Як скажу "нечiт", то вiн подума, що я чванна i не
хочу бiльш з ним цятатись, а вiн так чи смутний, чи сердитий, а тiльки жалко на
нього дивитись. Скажу "чiт". Що ж? Як стала силуватись, щоб промовити слово, так
нi жодною мiрою не може сказать: губи злиплись, язик мов дерев'яний, а дух так i
захватило. Дивиться, що й Василь з неї очей не спустить, i горiхи у жменi
держить, i жде, що вона йому скаже; от їй того жалко стало, на велику силу та
тихесенько, так що нiхто й не чув, промовила: "Чiт!" - та ззирнулась з ним. I
сама вже не стямилась, як узяла з Василевої жменi горiхи, та як схаменулась, як
засоромилась!.. Крий мати божа!.. Аж ось, на щастя їх, крикнув дружко:
"Старости, пани пiдстарости! благословiте молодих вивести iз хати надвiр
погуляти". Тут i усi рушили iз-за стола та, хто куди попав, мерщiй надвiр,
дивиться, як будуть танцювати. От i Марусi, i Василевi неначе свiт пiднявсь,
полегшало на душi, вийшли й вони з хати.
Троїста, музика гра, що є духу: риплять скрипки, бряжчать цимбали, а замiсть
баса сам скрипник скрiзь зуби гуде та прицмокує. От i розколихались нашi
дiвчата: вийшла пара, а там друга, пiшли у дрiбушки. Нiжками тупотять,
 
Наші Друзі: Новини Львова