Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 03 червня 2020 року

Маруся

Переглядів: 175117
Додано: 22.02.2003
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 4
сеє, скочив, зирк у вiкно... лежить бiдний Василь бiля вiкна, мов мертвий
зовсiм!..
У тi пори, як дзвонили по душi Марусi, їхав мимо церкви сердека Василь i
поспiшав якомога до хазяїна з радiстю, бо усе зробив, як тiльки лучче можна
було, i вiз йому великi баришi. Як їде i чує, що дзвонять; здригнув крiпко,
неначе йому хто снiгу за спину насипав, а у животi так i похолонуло, i на душу
така журба пала, що й сам не зна, що вiн таке став. Перехрестивсь i сказав: "Дай
боже царство небесне, вiчний покой помершому!" - а сам по коням погнав, щоб
швидше одчот вiддати хазяїну та й до Марусi i щоб вже з нею не розлучатися аж до
весiлля.
Так от яке весiлля знайшов Василь! А як побачив свою Марусю, замiсть щоб на
посадi сидiть, лежить на лавi пiд церковним сукном, хоч i убрана, i заквiтчана,
та не до вiнця з ним, а у яму вiд нього iти! Як се побачив, закричав жалiбно,
застогнав, поблiд як смерть та тут же i впав мов неживий!..
Насилу та на превелику силу його вiдволодали. Вже й водою обливали i трусили...
аж ось зирнув, повiв кругом очима та й сказав тихесенько:
- Марусю!.. Де моя Маруся?
- I вже, сину, Маруся нi твоя, нi наша, божа! - став йому Наум казати. -
Покинула нас!
Василь сидить, як окам'янiлий, i не баче, i не чує нiчого. От Наум подумав,
бачить, що треба йому розжалобити, щоб тiльки вiн заплакав, то йому й легш буде;
от i став до нього говорити... Та вже ж як то жалiбно говорив, що й подумати так
не можна, як то вiн йому усе розказував: як його Маруся любила, як за ним
убивалася, як занедужала i, вмираючи, що йому наказувала... Василь, сеє
слухавши, як заплаче... зарида, як кинеться до неї... припав, цiлував їй руки...
I не вимовить нiчого, тiльки: "Марусю... моя Марусенько!" То покинеть її, плаче
та вбивається, та вп'ять до неї. А народ таки увесь, та що то - i малi дiти так
i голосять, дивлячись на нього i старих, що обплакують i його, неначе мертвого.
Отак було усе до вечора. Народ помаленьку розiйшовся, i вже нiччю Наум,
внемiгшись зовсiм, трошки задрiмав. Прокинувсь, дивиться, що Василь i не дума
вiдiйти вiд вмершої; стоїть бiля неї навколiшках та, знай, руки їй цiлує, та
щось i приговорює з горючими сльозами. От Наум йому i каже:
- Спочинь, сину, хоч трохи! Завтра тобi тяжкий день буде; зберися з силою.
Бачиш, i я, вже менi бiльш її жалко, та й я таки трохи задрiмав, щоб хоч мало
головi легш було.
- Вам її бiльш жаль? - каже Василь. - Та як се можна i подумати? Я її любив у
сто раз бiльш, чим ви!
- Вже сього не можна розiбрати: ти кажеш, що ти бiльш, а я знаю, що я її отець,
стар чоловiк, i вже в мене дочки не буде; а ти собi, як захочеш, дiвку й завтра
знайдеш...
- Тату, тату! - жалiбно сказав Василь. - і вам не грiх так говорити... i у яку
пору i у якiм мiсцi?...
Далi подививсь на нього з грозою iспiдлiб'я та й став, неначе не у своєму умi,
сам собi розговорювати:
"Їх правда... скоро посватаюсь... та й оженюсь... зiйдетесь на весiлля... та не
зовiть попа... а може... а може... дарма!.."
Слухавши такiї його речi, Наум дуже злякавсь, бо думав, чи нема у нього помислу,
щоб - нехай бог боронить - самому собi смерть заподiять; став його розважати i
розказувати, який се смертельний грiх, щоб проти божої волi смертi ськати, i що
такая душа непрощена вiд бога у вiки вiчнiї; далi став його навчати, щоб моливсь
богу i щоб положивсь на милость його... i багато дечого йому доброго говорив, бо
був дуже розумний, хоч i письма не вчився, а у беседi частiсiнько i пiп не знав,
що проти нього говорити, а дяк так i не схвачувався з ним.
Василь на усi його речi стояв мовчки, часом усмiхнеться, то насупиться, то
забормоче: "Молиться? Молiтесь ви". А сам, видно, своє думав. Наум же, говоривши
йому довго, подумав: "Що йому тепер товкувати? Вiн i себе не тямить. Нехай на
слободi приймусь за нього i розтолкую йому, щоб часом його душа не пропала".
Як обвиднiло трохи надворi, зараз зiбралися нужнi люди у двiр до Наума;
розложили середу двора вогонь; жiнки стали поратись, поприставляли казанки та
горшки i варять борщi, локшину, квасок, печене кришать шматками, а там кутю у
миски накладають та ситою розводять, горiлку по пляшкам розливають, щоб
частувати, ложки перемивають, миски лагодять, дошки кладуть i усе готують як
треба, щоб i людям пообiдати, i старцiв божих нагодувати.
Став день, задзвонили у старший дзвiн повагом, звичайно, як на збiр. Господи! Як
повалить народ - так видимо-невидимо! Що свої селяни, а то iз города понаходило
i понаїжджало; та були-таки й пани, щоб подивитись, як по старовинi, що вже
тепер виводиться з моди, будуть дiвку ховати.
Як передзвонили на збiр, ось i несуть вiд церкви святий хрест i корогви, за ними
мари, а там iдуть аж три попи i четвертий диякон, та усе у чорних ризах, а дякiв
- так з десятка два. А за народом так насилу протовпились до хати.
Наум, побачивши, що вже усе готово, став одбирати людей: кого дружком, кого у
пiддружi, кого у старости, жiнок у свашки, i усе по двоє, дiвочку у свiтилки,
парубкiв аж дванадцять у бояри, а молодого не треба було вибирати, бо Василь, її
посватаний жених, був тутечки. От як вiдiбрав усiх, та й став їм кланялися i
просити:
- Люди добрi, сусiди любезнiї! Панове старики, жiночки-паньматки, i ви,
парубоцтво чесне, i ти, дiвча молоденьке! Не зогнушайтесь послухати мене,
старого, батька нещасного! (А сам так i рида). Не привiв мене бог - воля його
свята! - замiж дочки вiддати i з вами, приятелями, хлiба-солi роздiлити i
повеселитись, а сподобив мене, грiшного, вiддати йому одну-однiсiньку дочечку,
чисту i непорочну, як голуба бiлого. Збираюсь тепер поховати її дiвуваннячко, як
закон велить i як її слава заслужила. Потрудiтесь пiти за нею у почотi,
проводiте її дiвування на вiчную жизнь, не у нову хату i не до милого мужа, а у
сиру землю i у темну домовину! Потiште своїм послухнянством i мене, старика,
батька скорбящого, що свою утробу...
Та хотiв поклонитись, та аж впав до землi i гiрко-гiрко заплакав, а увесь народ
за ним.
Далi, уставши i вiддохнувши, каже:
- А де стара мати? Нехай роздає подарки сватам та поїзд знаряджа.
От покликали Настю, а замiсть її поставили другу жiнку, щоб голосила над
покiйною та приговорювала, до якого часу треба.
Не сама вийшла Настя, а вивели її до почоту, бо вже зовсiм нездужала. За нею
винесли хлопцi скриню з подарками i вiдчинили. От Настя зараз покликала до себе
дiвчат та й каже:
- Не порадувалася моя душа, щоб побачити, як моя мила Марусенька, по вулоньцi
ходячи, та збирала б вас у дружечки на радiсть свою; а привiв мене господь самiй
у старостi, гiркими слiзоньками обливаючись, просити, щоб ви проводили її
дiвуваннячко до темної ями. Не вдалося менi чути ваших весiльних пiсеньок до
моєї Марусi, а замiсть того побачу вашi слiзоньки, що зо мною проливатимете, як
заспiвають їй вiчную пам'ять; не погнiвайтеся, що замiсть весiльних медяничкiв
або коровайних шишечок дає вам мати, нещасная, горкая, дає восковi свiчечки.
Засвiтiте їх, проводiте мою Марусечку i вiдайте: як горять вашi свiчечки, так
горить моє серденько вiд журби великої, ховаючи одним одну дочечку, утiху мою...
а сама зостаюся при старостi, як билиночка у полi i слiзоньками умиваючись.
Тут їм i роздавала гривеннi свiчечки i усе зеленого воску. Далi достала той
рушник, широкий та довгий, та що то вже гарно вишитий був! i що мався
пiдiслатись при вiнцi пiд ноги молодим, та й пов'язала на хрест святий, великий,
що попереду носять.
А там поперев'язувала дружка i пiддружого раз рушниками довгими-довгими, з плеча
аж до долiвки, та усе повишиванi заполоччю орлами та квiточками; а далi i по
другому навхрест, бiлого полотна, довгi, так що аршинiв по чотири, i усе
пообшивані заснiвками. Такими ж рушниками поперев'язували i свашок, та ще їм i
по квiтцi прикололи до очiпкiв. Старост теж поперев'язували по одному рушнику,
по одному, та хорошому. Свiтилочцi зробили меч, як таки водиться на весiллi:
нав'язали ласкавцiв, чорнобривцiв, василькiв i позолоченої шумихою калини, i
свiчечку ярого воску засвiтили; i меч обв'язали, i свiтилочку перев'язали
рушниками, тож гарними i усе вишиваними. Боярам понашивали на шапки шовковi
квiтки i правi руки поперев'язували платками, усе бумажними, красними, як один,
i такими, що по три копи жоден. Ту хустку, тож бумажну, що малося молодим руки
пiд вiнцем зв'язати, ту подали на срiбний хрест, що пiп у руках несе, а таки
окремо кожному поповi i диякону на свiчечку подали платки бумажнi, синi, i
 
Наші Друзі: Новини Львова