Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 03 червня 2020 року

Маруся

Переглядів: 175115
Додано: 22.02.2003
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 4
Настя чи перехрестила двiчi та й знемогла i тут же впала. Сусiда подала Марусi у
руку свiчку i вже насилу руку розправила, бо вже стала заставати... От вже i
гласу її не стало чути... Наум нахиливсь та над ухом її голосно чита "Вiрую во
єдиного бога" та "Богородицю"... а се вона - зирк очима та й сказала голосно:
- Чи ви чуєте?... Що се таке? Наум впав навколiшки i каже:
- Молiтеся усi! Янголи прилетiли по її душу!
Далi Маруся ще спитала:
- Чи ви бачите? - та й замовкла... Здохнула важко... тiльки й промовила: - Мати
божа!.. прийми... - i успокоїлась навiки!
Наум скочив, сплеснув руками, пiдняв очi вгору i стояв так довгенько. Далi пав
перед образами навколiшки i моливсь: "Не остав мене, господи, отець милосердний,
у сюю горкую годину! Цiлий вiк ти мене милував, а на старостi, як менi треба
було у землю лягти, послав ти менi таке горенько!.. Укрiпи мене, господи, щоб я
не согрiшив перед тобою!"
Кинувся до Марусi, припав до неї, вицiлував їй руки, щоки, шию, лоб i усе
приговорює:
- Прощай, моя донечко, утiха, радiсть моя! Зав'яла ти, як садовий цвiточок;
засохла, як билинка! Що я без тебе тепер зостався? Сирота! Пуще малої дитини. Об
дитинi жалкують, дитину приглядять, а мене хто тепер пригляне?.. Тепер ти у
новiм свiтi, меж янголами святими, знаєш, як менi тяжко, як менi гiрко без тебе:
молись, щоб i мене бог до тебе узяв! Закриваю твої оченьки до страшного суду! Не
побачу у них своєї радостi бiльш! Складаю твої рученьки, що мене годували,
опатрували, обнiмали...
Вiн би й довго коло неї вбивався, так тут сусiда пiдiйшла та й каже:
- Пусти, дядьку, вже ти її не пiднiмеш; а ось прийшли дiвчата убирати Марусю; ти
йди та давай порядок, бо, бач, Настя безчувственна теж лежить.
Наум став над Настею, вп'ять гiрко заплакав та й каже:
- Уставай, мати! дружечки прийшли, нехай убирають до вiнця нашу молоду... а я
пiду лагодити весiлля!
Пришедши вiн до панотця, не змiг i слова сказати, а тiльки що плаче так що й
господи! Піп зараз догадавсь та й каже:
- Царство небесне їй! Праведна душа була, упокой її господи со святими!
А помолившись, i став розважати Наума, поки позiходилися дяки; далi пiшли у
церкву, пiп став служити панахиду, а по душi звелiв дзвонити на непорочнi, як по
старому i по почотному чоловiковi; та й послав сукно i ставник i звелiв iти
читати псалтирi.
Увiшедши Наум у церкву, так i пав перед образами, та й моливсь, що таки за
впокой душi свого дитяти, а то таки, знай, узивав:
- Господи милосердний! Дай менi розум, щоб я, при такiй тяжкiй бiдi, не
прогнiвив би тебе не тiльки словом, та нiже думкою!
Як же заспiвали вiчную пам'ять, так i сам почувся, що йому якось-то стало легше
на душi, i хоч i жаль йому дочки, - що то вже i казати, крiпко жаль! - та зараз
i подума: "Воля божа! Вона теперечки у царствi; а за такеє горе, що ми тепер
терпимо, бог i нас сподобить з нею бути!"
Бодро дiйшов додому. Вже Марусю нарядили i положили на лавi, бiля вiкна. Став
Наум над нею, помоливсь, зложив руки нахрест та й став приговорювати :
- Донечко моя милая! Марусенько моя незабутняя! Що ж ти не глянеш каренькими
своїми оченятами на свого батенька рiдного? Що ж не кинешся рученьками обняти
його?.. Що не проговориш до нього нi словечка?.. Ти ж мене так завсегда
зострiчала... а тепер... закрила свої оченьки, поки вздриш господа на страшному
судi; зложила рученьки, поки з сим хрестом, що тепер держиш, вийдеш з домовини
назустрiч йому; скрiпила уста, поки з янголами не станеш хвалити його!.. На кого
ж ти нас покинула?.. Узяла нашi радощi з собою; хто нас буде веселити такою
добрiстю, як ти? Хто нас, сирiт, на старостi буде жалувати?.. Хто нас, як
билиночок у полi, буде доглядати?.. Хто зопинить нашi горючiї сльози?.. Хто
обiтре нам смажнiї уста?.. Хто у болiстi промочить нам запеклий язик?.. Не
повеселила ти нас, живучи з своїм Василем! Не порадувала нас своїм
весiллячком!.. Береш своє дiвування у сиру землю!.. Зате подруженьки убрали твою
русу косу, як до вiнця; скиндячки положенi... квiточками заквiтчанi... i з
правого боку тож квiтка; нехай люди бачать, що ти була дiвою на землi, дiвою
йдеш i на той свiт.
Який зiбрався народ, - а вже таки повнiсiнька була хата i в вiкно багато
дивилося, - так усi навзрид плачуть!.. Та й як можна було утерпiти, дивлячись на
чоловiка, що зовсiм у старостi, сiдого, як лунь, немощного, - стоїть над своїм
дитятею, що одним одна й була йому на свiтi, i ту пережив, i ту, на самiм цвiту,
хова, а сам зостається на свiтi з старiстю, з недугами, з горем, один собi з
старою до якого часу! Яка вже їх жисть буде?.. Та що й казати! Та ще ж яка й
дитина! Коли б уже яка-небудь, так собi, так би i сюди й туди; а то ж дiвка, не
то що на усе село, та вряд чи де й близько така була: богобоязлива, богомiльна,
до усякого дiла невсипуща, слухняна, покiрна, звичайна, тиха, розумна, i що вже
красива, так вже нiчого й говорити! I що то: хто й знав її, хто й не знав, то
усяк любив i поважав, i як почули, що вона вмерла, то всi ж то, i старi, i
молодi, та й мала дитина, усi за нею жалкували i збiглися дивитись на неї i по
нiй журитись.
Об старiй Настi вже нiчого й говорити: не здужала не то що порядку давати, та й
з мiсця не вставала; усе сидiла бiля покiйницi, i вже не плакала, бо i слiз не
стало, а тiльки тяжко здихала i нi пiвслова не здужала, голосячи, приговорювати.
Послухавши псалтиря, що дяк усе читав, Наум сiв бiля своєї старої та й каже:
- Що, стара! Управились ми з тобою! Збирались весiлля грати, аж ось похорони!
Ох-ох-ох! Хвали, Насте, бога!
- Се нам за грiхи нашi, Науме, бог наказанiє послав! - сказала йому Настя.
- За грiхи! - сказав, подумавши, Наум. - Чи є така кара, щоб нею удовлити за
нашi грiхи? Що день, що час ми тяжко согрiшаєм перед господом нашим; так чого ж
ми достойнi?.. Якби отець наш небесний робив з нами не по милосердiю, а по
правдi своїй святiй, так ми б i давно недостойнi i на свiт дивитись. Мiри нема
його добростi!
- Зачим же вiн узяв у нас одну нашу радiсть? Що ми тепер будемо?
- Зачим? Дурна, дурна! Зачим узяв? Щоб дитина добрая, за добрiсть i йому милая,
поживши у сьому злому свiтi та бачачи других, не пiшла услiд за тими, що не по
його волi роблять; щоб не стала й вона така, котрих вiн не любить. А за лихе i
злеє дитя бог карає отця i матiр, так би ми були б i за неї у одвiтi; а тепер,
коли дитя наше було добреє, то через неї i нам що-небудь бог з грiхiв простить.
- На кого ж ми тепер зостанемось? I хто нас у старостi та немощах догляне? -
питала ще таки Настя.
- I я те ж думав з першого часу, - каже Наум, - а далi, по молитвi, бог такий
менi розум дав: не було у нас дитяти, самi по собi жили, будем i без неї. Ти
скажеш: тогдi були молодi та здоровi, а тепер старi, не здужаємо робити на себе.
Насте, Насте! I у молодi лiта не самi по собi ми жили, i робили, i пропиталися;
бог нам помагав; вiн же нам i тепер не дасть пропасти. Поживемо ще, потерпимо ще
за грiхи нашi на сiм свiтi; по його волоньцi прийде i наша година. Ти менi
закриєш очi, а тебе... тогдi, круглу сироту, у бiдi ще й лучче не покине той, що
й маленьку комашечку догляда, та й збереть нас докупи, i наша Маруся нас тамечка
зострiне. Коли ж небудь прийде сей час; не сто лiт будемо тут бiдствувати... та
хоч би i сто лiт, хоч би i бiльш, i хоч би ще гiршу бiду нам бог послав - коли є
ще яка гiрша сiєї, - та чи може ж то iзровнятись проти того, що нам буде у
господа милосердного i де тепер наша Маруся? Годi ж, годi, не плач та давай
порядок. Живий живе гада, так i ми; треба усе полагодити, як звичайно i як
тiльки можемо що зробити i за душу, i за славу нашої Марусi.
Стало надвечiр. Пiд коморою знакомий Наумовi маляр малює труну - та що за славна
була! Дубовi дошки, та товстi, та сухi, як залiзо, та й зроблено чисто, як
столярна; бо й теслi, що її робили, жалкуючи об Марусi i люблячи Наума, вiд
щирого серця її робили. А як ще маляр вичорнив її, та на крищi змалював хрест
святий, та кругом пописав слова усякими красками, у головах намалював янгола
божого, а у ногах списав патрет iз смертi з кiстками, та так живо, що як
настояща смерть, так така домовина, що хоч би i усякому доброму чоловiковi таку
бог привiв. У хатi i у кiмнатi жiнки порались, то дiжу наставляли, то муку
сiяли, то локшину кришили, то птицю патрали; а народ то бiля мертвої, то бiля
вiдчиненого вiкна, що над нею, дивилися; - а обоє старi iз журби так вже
стяглися, що аж злягли... Як разом - крик! Хтось дуже застогнав, аж закричав...
Народ за вiкном тож крикнув: "Василь, Василь", - i розступивсь. Наум, почувши
сеє, скочив, зирк у вiкно... лежить бiдний Василь бiля вiкна, мов мертвий
 
Наші Друзі: Новини Львова