Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 03 червня 2020 року

Маруся

Переглядів: 175114
Додано: 22.02.2003
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 4
каже собi тихенько:
- Овва! Худо дiло! - А Наум се почув та й руки опустив...
Кинувся цилюрик i якомога поспiша та й кинув їй руду* (*Тобто: пустив кров.) з
руки, далi розв'язав пляшку, аж там усе п'явки, та й поприпускав їх до боку.
Поки се, поки те дiялось, Наум так, що нi живий нi мертвий; то пiде, то стане,
то сяде, та усе, здихаючи, руки лама; а пуще те його смутило, що цилюрик був
невеселий. А Настя, бiдна Настя, i байдуже собi! Вона там коло Марусi й помага,
i держить, i, що треба, робить, i так справляється, що неначе i не була недужа.
Так-то велике горе i бiда як постигне, то вже менше i забудеш, i не поважаєш
його.
Управившись, цилюрик вийшов у сiни вiддихнути. Наум пристав до нього з
розпитками.
- Худо дiло! - сказав цилюрик. Наум так i кинувся йому у ноги, i аж плаче, i
говорить:
- Приятелю мiй, Кондрате Iванович! Роби що знаєш, тiльки не погуби мого дитяти!
Не положи мене живого у яму! Вiк буду батьком рiдним звати! Бери що хоч, бери
усю худобу... тiльки вилiчи Марусю!..
Цилюрик аж заплакав i каже:
- Друже мiй, Науме Семенович! Хiба ж менi не жаль своєї куми? Що б то я робив,
щоб вилiчити хрещену матiр своїх дiток? Та як нема божої волi, так наш братчик,
хоч з десятю головами, нiчого не зробить!
- Так моїй Марусi не животiти? - аж скрикнув Наум.
- Один бог зна! - сказав цилюрик та й пiшов вп'ять до недужої.
Подивившись на неї i подержавши за жилу довгенько, каже:
- Молись, Семеновичу, богу! Коли засне, то нi об чiм i журитись; здається, що
скоро засне.
От i вiдступилися вiд неї тихесенько, щоб їй не мiшати спати...
Так куди ж то!.. Тiльки що нiби стала дрiмати, як пiднiметься кашель, та
прездоровенний; так i пiдступа пiд груди, i дихати їй, сердешнiй, не дає; а тут
у бiк знову стало шпигати.
Довго того розказувати, як вона три дня так страждала! Що таки цилюрик лiчив, а
то вiн i нiмця привозив; i той i масть до боку прикладав, i чого то вже не
робив!.. так нема легше та й нема! I що далi, то усе гiрш було.
Наум давав їм волю, що хотiли, робили; а сам, запершись, усе богу моливсь; впаде
навколiшки, руки лама; як вдарить поклон, та з пiвчаса лежить i усе молиться:
"Господи милосердний! не осироти нас! Не вiднiмай вiд нас нашої радостi! Рiши
мене усiй худоби; озьми мене, старого, немощного, озьми мене до себе; а нехай
вона поживе на свiтi..." Далi й закiнча:
"Да будеть воля твоя святая зо мною, грiшним! Ти усе знаєш, ти лучче зробиш, чим
ми, грiшнiї, думаємо!" Пiдiйде до нiмця, просить, руки йому цiлує... винiс
скриньку з грошима, а, мабуть, було у нiй сот три рублiв, i просить:
- Бери, - каже, - скiльки хоч, усi озьми, усю худобу озьми, усього рiшусь, у
старцi пiду, тiльки вилiчи моє дитя; вона в мене однiсiнька... Без неї нащо менi
жити? Не буде менi нiякої радостi... хто мене догляне... хто... - та так i
заголосить.
Дарма що нiмець, та й вiн заплакав, i хоч би тобi копiєчку узяв. У останнiй раз
як був, i вп'ять чого-то не робив, а далi сказав:
- Нiчого не можна зробити! - 3 тим i поїхав. Моливсь Наум, моливсь... i що то
вже плакав! Так i пiдпливе сльозами. Далi вийшов iз кiмнати, подививсь на
Марусю, бачить, що вона, як тая свiчечка, догоряє, перехрестивсь i на думцi каже
собi:
- Господи! Твоя воля святая! Прости нас, грiшних, i навчи, що нам робити i як
тебе слухати? - Та з сим словом i пiшов.
Iде i за сльозами свiту не бачить. Позвав панотця, той аж здивувавсь, що така
здорова дiвка у три днi як занедужала, а вже й на божiй дорозi. Поки панотець
прийшов з святостю, Наум вернувсь i, крiплячись, щоб не плакати, через велику
силу каже Марусi:
- Донюi запричастимо тебе! Чи не дасть бог швидше здоров'я?
- Я сього хотiла прохати... та боялась вас потурбувати... I вже здоров'я!.. Хiба
спасення душi... коли б тiльки швидше... - ледве промовила сеє Маруся.
Кинулася Настя хату прибирати i сiни упорати, а Наум засвiтив свiчечку i ладаном
покурив; аж ось i батюшка прийшов...
Поки Маруся сповiдалася, Наум iз Настею i хто ще був у них iз сусiдiв вийшли у
сiни. От Настя i каже мужиковi:
- Нащо ти її так сполохав? Вона тепер подума, що вже зовсiм вмира, коли привели
панотця?
- Що ж, стара, будемо робити? - здохнувши тяжко, сказав Наум. - А яково ж би
нам було, якби вона вмерла без покаянiя?
- Та, що-бо ти, старий, говориш? Де їй ще вмирати? Ще тiльки сьогоднi четвертий
день, як гаразд i занедужала...
- Але, четвертий! У бога усе готово, його свята воленька! Повелить, то я ще
швидш її вмру, дарма що вона вже на ладан дише.
Сказав Наум та й вiдiйшов, гiрко заплакавши, i каже собi тихенько: "I коли б то
господь послав менi сюю милость! Воля твоя, господи!"
Тут панотець кликнув, щоб усi йшли у хату, буде її причащати. Наум, тiльки сам
живий та теплий, ще здужав пiдвести її до святого причастя... Маруся прийняла
тайни Христовi, як ангол божий; потiм лягла, перехрестилась, пiдвела очицi угору
i веселенько проговорила:
- Коли менi... така радiсть тут... пiсля святого причастя... що ж то буде у
царствi небеснiм? Прийми i мене, господи, у царство твоє святе! - Панотець,
посидiвши i поговоривши дечого з письма, пiшов додому.
Трошки погодя чують, що кашель в Марусi нiби перестав i вже вона хоч i не стогне
i буцiмто спить, так у горлi стало дуже хрипiти, а у грудях аж клекотить...
От Настя i каже до старого:
- Та єй-богу, вона не вмре; бач, їй полегшало.
- Мовчи та молись богу! - сказав їй Наум, а сам аж труситься. - Тепер, - каже, -
янголи святiї лiтають над нею. Страшний час тогдi настає, як праведна душа
кончиться. Нам, грiшним, треба тiльки молитись богу!
- Господи милостивий! Ти сам боїшся та й мене лякаєш.
Так сказала Настя не бачачи своєї бiди, а Наум знав добре усе, i знав, що до
чого i пiсля чого що йде, та й каже:
- Коли б то бог милосердний сотворив таке чудо! Далi засвiтив страшну свiчку*
(*Страшна свiчка - свiчка, яку запалювали в так званий страсний четвер.),
поставив перед образами, а сам пiшов у кiмнату... i що то вже моливсь богу!
Куди-то не обiщавсь iти на богомолля. Скiльки худоби роздати на церкви,
старцям...
Як ось Маруся таки дуженько промовила:
- Таточку!.. Матiнко!.. А пiдiйдiть до мене. От вони й пiдiйшли. Наум бачить, що
Маруся зовсiм змiнилась на лицi: стала собi рум'яненька, як зоренька перед сход
сонця: очицi, як ясочки, грають; веселенька, i вiд неї неначе сяє. Вiн знав, до
чого се приходиться, здригнув увесь, скрiпив серце, а сльози, знай, глита та
думкою тiльки так помоливсь: "Час прийшов... господи, не остав мене!.." Маруся
їм i каже:
- Батеньку, матiнко, мої рiднесенькi! Простiть мене, грiшную!.. Попрощаймося на
сiм свiтi... поки бог зведе нас докупи у своїм царствi.
Тут стала їм руки цiлувати; а вони так i розливаються, плачуть i її цiлують. От
вона їм і каже вп'ять, та так веселенько й усе усмiхаючись:
- Спасибi вам, мої рiднесенькi, що ви мене любили!.. i кохали мене... Простiть
мене, може, коли вас не послухала... або сердила... Менi бог грiхи простив...
простiть i ви!.. Не вбивайтесь дуже за мною, бо се грiх... та пом'янiть мою
грiшну душу... не жалуйте худоби, усе земля i пил... Годi ж, годi, не плачте
ж... Бачите, яка я весела... там менi буде прехороше!.. Коли-небудь треба i
вмерти... Ми недовго будемо рiзне; там год - як часиночка... Бачите, я не жалкую
за вами... бо скоро побачимось... Васи... ох! Василечка мого як побачите,
скажiть, щоб не вбивавсь.. скоро побачимось... Я його дуже, дуже любила!..
Горiшки мої положiть менi у руку, як помру, а платок... вернiте йому... А де ви?
Я щось вас не бачу... Таточку! Читай менi... голосно молитви... а ти,
матiночко... хрести мене... По-бла-го-словiть же... мене...
Наум став читати молитви, а Маруся силкувалася, та не здужала за ним i слова
сказати; а вiн що скаже слово та й заллється сльозами, переплаче та вп'ять чита.
Настя чи перехрестила двiчi та й знемогла i тут же впала. Сусiда подала Марусi у
 
Наші Друзі: Новини Львова