Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 03 червня 2020 року

Маруся

Переглядів: 175113
Додано: 22.02.2003
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 4
забути свого горя! Не можу не думати об своєму Василечковi! Свiт менi немилий, i
нiщо не розвеселяє. Серце моє розривається, дивлячись на вас, що ви об менi
убиваєтесь, то що буду робити! Я й сама своїй тузi не рада; тiльки у мене й
думки: де-то тепер мiй Василь? Знаю, що час, що день, вiн вiд мене - усе дальш;
от мене туга й душить! Не воруште мене, не заньмайте мене, неначе ви й не бачите
нiчого; не розважайте мене; менi неначе легше, як я журюся уволю i нiхто менi не
мiша!
Порадившись меж собою, старi дали їй волю; нехай, кажуть, як собi зна, так з
собою і робить. Надiлив її бог розумом, вона й богобоязлива, i богомольна, так
її отець милосердний не оставить. Нехай поступа як зна!
Iще з того дня, як проводила Василя, не надiвала Маруся нiякої скиндячки, нiякої
стрiчки; як пов'язала голову чорним шовковим платком, так i пiшло, усе чорний
платок та й годi! То охоча була по недiлям та по празникам до церкви ходити, а
то й у будень, коли почує, що дзвонять, то мерщiй i йде. Що божий день любиме
мiсце, куди було ходить, се у бiр на озера, де з Василем уперше ходила; сяде там
пiд сосонкою, розгорне платок, що Василь їй зоставив, дивиться на нього, та свої
горiшки пересипа в руцi, та й поплаче... Тiльки ж що начне вечорiти, вона вже й
сидить на приспi й вигяяда вечiрньої зiроньки... Блисне вона... тут Маруся зараз
i стане така рада, така рада, що не то що! "Онде мiй Василь! - сама собi
розмовля. - Вiн дивиться на свою зiрочку й зна, що й я дивлюсь!.. Отак блистять
i його очицi, як було бiжу йому назустрiч..." I вже тут її хоч клич - не клич,
хоч що хоч роби, а вже нi з мiсця не пiде i очей вiд зiрки не зведе, аж поки
вона зовсiм не зайде; тодi тяжко здохне й скаже: "Прощай же, мiй Василечку!
ночуй з богом та вертайсь швидше до твоєї бiдної Марусi". Увiйшовши ж у хату,
перецiлує усякий горiшок i платок разiв сто поцiлує та, згорнувши, приложить до
серця та так i заночує; а вже й не кажи, щоб спала добре, як треба!
Сяк-так, то з журбою, то з тугою, промаячила Маруся до спасiвки; а у спасiвку,
iк пречистiй, казав Василь, буде неодмiнно. Хоч i не зовсiм Маруся повеселiшала,
та усе-таки неначе стала потроху оживати. Вона й дома порається, вона й з
батьком у поле чи громадити, чи жати; бо вже й Наум, дивлячись на неї, що вона
стала розважатись, i собi повеселiшав i дума:
"Слава тобi господи! Ще тiльки спасiвка наступа, а вже Маруся зовсiм не та, як
унов народилася; туж-туж i Василь буде; тодi вдарю лихом об землю, мерщiй
справлю весiлля, та й нехай собi живуть". От коли куди йде на хазяйство, то й
дочку бере з собою, щоб її лучче розважати. Коли ж вона часом зостанеться дома,
то, впоравшись, iде у бiр за губами; та таки так сказати, що день за день та
стала вп'ять i до роботи проворненька, i в усякiм дiлi моторнiша, i що у бога
день, то усе веселiш, усе розщитує.: "От пречиста недалеко, от-от Василь
вернеться".
Раз у спасiвку, на третiй день пiсля спаса, вiддавши вона обiдати i поприбиравши
усе, пiшла у бiр за губами i вже нiкуди бiльш, як на тi ж озера. Напала на
рижики, та так же їх багацько було, та такi мудрi; i хоч i побродила по водi, та
назбирала їх повнiсiньке вiдро iще й кошик. От ще б то їх брала, та як же пiшов
дощ, та престрашенний, як з вiдра, та з холодним вiтром; а вона була ув однiй
тяжиновiй юпцi i свитини не брала. Що їй тут на свiтi робити? Нiкуди i не кажи,
щоб забiгти та пересидiти, бо до села було далеченько, а дощ так i полива! Нiгде
дiтись - треба бiгти додому. Iшла, а де i пiдбiгцем, та поки прийшла додому, так
одно те, що утомилась, а друге - змокла як хлюща, так з неї i тече; а змерзла ж
то так, що зуб з зубом не зведе, так i труситься.
З лихом пополам прибiгла додому. А дома ж то мати старенька i усе собi немощна,
не здужала пiднятись i у печi затопити. Лихо та й годi нашiй Марусi! Нитки сухої
на нiй нема, а нiгде обсушитись; змерзла неначе зимою, а нiгде обiгрiтись.
Злiзла на пiч, та як не на топлену, так ще пуще змерзла. Укрилась i кожухом,
нiчого! Так лихорадка її i б'є!
Прийшов i Наум, упоравшись з батраками. Нiкому йому нi вечеряти дати, та й
нiчого. Перш був розсердивсь, а далi як розслухав, що йому Настя, стогнучи,
розказала, та й замовк; далi назирнув Марусю та аж злякавсь: господи, твоя воля!
Сама як вогонь гаряча, а її трусить так, що й сказати не можна!
Тьохнуло у животi в нашого Наума! Подумав-подумав та й став богу молитись. Се
вже у нього була така натура: чи хоч трохи бiда, чи радiсть є йому яка, зараз до
бога; так i тут. Помоливсь, перехрестив тричi Марусю i лiг собi. Прислухається
троха: Маруся не заснула? "Дай господи, щоб заснула i щоб завтра здорова була!"
- сказавши сеє, лiг i... заснув.
Тiльки що у саму глупу пiвнiч будить його Настя якомога i каже:
- Подивись, Науме, що з Марусею дiється? Стогне час вiд часу дужче... от усе
дужче... аж кричить... Наум вже бiля недужої:
- Що тобi, Марусю?.. Чого ти стогнеш? Що в тебе болить?..
- Таточку... батечку... Ох, не дайте пропасти... колеть... ох, тяжко менi!..
Робiть, що знаєте... ко... колеть мене!..
-- Де саме колеть, Машечко?
- От.., у бiк... ох, ох!.. У лiвiм боці... Поможiть менi!.. Не стерплю...
Кинувся Наум, викресав вогню, засвiтив свiтло - аж i Настя вже встала; де та й
сила узялась? До Марусi... а вона усе дужче стогне...
Що робити - i самi не знають... Сяк-так старi удвох затопили пiч, укрили її
кожухами... так кричить.
- Душно! не влежу на печi... положiть мене на лавi... Ох, душно менi! Ох, важко
менi! Болить же бiк... ох, болить!..
Послали мерщiй на лавi; узялись обоє старi зводити Марусю... Вона не здужа йти,
старi не здужають її вести... тягнуться, силкуються, спотикаються... Наум
сердиться, кричить на жiнку, що йому не помага; Настя ворчить на нього, що...
вiн дочку на неї схиля... Маруся стогне, плаче, а старi, дивлячись на неї, собi
плачуть...
Через превелику силу дотаскали Марусю, положили на лавi, вкрили рядном, бо усе
каже, що їй душно; а самi стали радитись, що з нею робити! Настя - пробi бiгти
до знахурки, щоб вмила або злизала; бо се їй, мабуть, з очей; або нехай
переполох вилива, або трясцю вiдшептує; нехай, що зна, те й робить. Так же Наум
не тiї, бо дуже не любив нi знахурок, нi ворожок, що тiльки дурникiв обдурюють
та з них грошики луплять, а самi не можуть нiякого добра нiкому зробити, хiба
тiльки бiду, так так! От вiн зараз дiстав iорданської води та й звелiв Настi,
щоб нею натерла Марусi бiк, де болить, i дав тiєї ж води трошки напитись, а сам
пiдкурював її херувимським великоднiм ладаном, помоливсь з Настею богу... аж ось
i Маруся притихла й стала б то засипати. Старi вже хотiли з радостi гасити й
самi лягати... Як тут вп'ять Маруся не своїм голосом закричала:
- Ох, лишечко! Колеть мене, колеть у бiк, пече... Ох, трудно менi! Батiночку
рiдненький, матiночко моя, голубочко! Рятуйте!.. Поможiть менi!.. Смерть моя..
Не дає... менi дихати!..
Бачить Наум, що зовсiм бiда, треба що-небудь i робити, схопив шапку, побiг до
сусiди, розбудив, попрохав її, щоб йшла швидше на помiч до Настi, поки
управивсь, поки допроводив її до двора, аж вже i свiта. Не заходячи додому,
пiшов у город. Був у нього знайомий приятель, цилюрик, та ще й Марусин кум, вона
в нього аж трьох дiточок хрестила, так до нього пiшов вiн радитись, що треба
робити, а коли можна, то щоб i сам прийшов та й подивись на болящу.
Так-то старому швидко й дiйти! Iде i, бачить, усе на однiм мiсцi; стане
поспiшать - задихається, ноги спотикаються, зовсiм хоч впасти. Жалкує Наум, що
не збудив кого з батракiв, що в соломi на току спали, так що ж бо? Хоч би й
швидше дiйшов, так не вмiв би так усього розказати; а якби цилюрик не захотiв
iти, то батрак не вмiв би його i прохати, як сам отець.
Сонечко пiднялось, тогдi Наум дотюпав - до цилюрика. Поки його збудили... бо вiн
був вже багатенький, а через коров'ячу вiспу став вже у панськiм каптанi ходити,
так треба вже туди ж, за панами, довго ранком спати. От поки зогрiли йому
самовар, поки вiн напивсь того чаю, присмоктуючи люльку, як наш справник,
поки-то вийшов потягаючись до Наума, аж вже було геть-геть! Та вже за те
спасибi, що як розпитав, чи Маруся недужа, так разом i зiбравсь. Схопив швидше
щось таке за пазуху, та узяв склянку з чимтось, та й каже:
- Наум Семенович! Худо дiло; треба поспiшати як можна. Не поскупись найняти
збiржу* (*3бiрзка - вiзницький екiпаж.). Менi нiчого i проходитись, та треба
поспiшать.
Наум зараз шатнувсь, найняв збiржаника, i побiгли що є духу з цилюриком додому.
Як оглядiв цилюрик Марусю, та аж зацмокав. Став її розпитувати, де саме i як у
неї болить? Та вона за кашлем i слова не скаже. Цилюрик аж головою покрутив та й
каже собi тихенько:
 
Наші Друзі: Новини Львова