Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 21 січня 2021 року

Маруся

Переглядів: 177138
Додано: 22.02.2003
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 4
Та в недiленьку рано
Чогось тоє та море грало;
Там Мар'єчка та потопала,
К собi матiнку бажала.
А матiнка та на бережечку.
Є човничок i веселечко:
"Потопай, моє сердечко!"

Та в недiленьку рано
Чогось тоє та море грало;
Там Мар'єчка та потопала,
К собi Василька бажала.
А Василько та на бережечку.
Є човничок i веселечко:
"Не потопай, моє сердечко!"

Далi дiвчата, бачачи, що просватані собi сидять i опрiч себе нiкого не бачать i
нiчого, що бiля них робиться, не чують, захотiли їх зачепити i повеселити та й
заспiвали:

Та в саду соловейко не щебетав,
Тим Василь Марусi не цiлував;
Як же соловейко защебетав,
Василько Марусю поцiлував.

Тут усi зареготались на усю хату, i Наум напавсь, щоб таки дiти поцiлувались, а
їм те на руку ковiнька!.. Далi дiвчата, буцiмто жартуючи, i заспiвали:
Та ти, душечко, наша Мар'ечко!
Ламлiте роженьку,
Стелiть дороженьку,
Щоб м'яко ступати,
Надвiр танцювати,
З скрипками, з цимбалами,
З хорошими боярами.

Як же вслухався у се Наум та як розходивсь! Притьмом: давай музику та й давай!
Нiгде дiтись: побiгла моторнiша iз усiх, от таки Домаха Третякiвна, до скрипника
та й приклика його. Батечки! пiднялися танцi та скоки так, що ну! Набiгла повна
хата людей, як почули, що старий Дрот та просватав свою дочку. То ще мало, що у
хатi, а то й около вiкон було багацько, так i зазирають; а бiля хати дiвчата з
парубками носяться; дiвчата дрiбушки вибивають, парубоцтво гопака гарцює, батько
з матiр'ю, знай, людей частують... Така гульня була, що крий боже! Троха чи не
до свiту гуляли. Тiльки Василь та Маруся нiкого не бачили i дивувалися, що так
швидко народ розiйшовся. За голубленням та за милуванням незчулися, як i нiч
минулася.
Не дай боже чоловiковi печалi або якої напастi, то урем'я iде - не йде, мов рак,
повзе. А як же у радостi, то i незчуєшся, як воно бiжить: як ластiвка пропливе.
Думаєш, один день пройшв, аж, гляди, вже й тижня нема. Так було з Василем i з
Марусею: усе укупцi та вкупцi, як голуб з голубкою. I у город, i на мiсто, i до
колисок, i на вгород, усе укупi собi ходять. I у монастир на богомолля укупцi
ходили, i молебень наньмали, що Маруся обiцялася, коли буде посватана за Василя.
Тiки-притiки, аж ось i проводи! У сеє урем'я хазаїн його висила хуру, i Василевi
з нею треба виступати.
- Ох нам лишегiько, - скрiзь сльози кажуть обоє. - Ми ж i не наговорились, ми
й не надивились один на одного... неначе сьогоднi тiльки зiйшлися.
- Не плач, Василечку, - каже йому Маруся. - Ти у дорозi й незчуєшся, як i
спасiвка настигне, тодi вернешся сюди i будемо укупцi. Гляди тiльки, щоб ти був
здоровий; не скучай i не удавайся у тугу без мене; а я, оставшися без тебе, рано
й вечiр буду слiзоньками вмиватися...
- Годi ж, годi, моя перепiлочко! Не плач, моя лебiдочко! - каже їй Василь,
пригортаючи до свого серденька. - Нехай я на чужiй сторонi один буду горе
знати, а ти, тут зоставшись, будь здорова i весела та дожидай мене. А щоб нам
одраднiш було, так прошу тебе: вечiрня зiрочка як зiйде, то ти, споминаючи мене,
поглядай на неї; у ту пору я стану зорювати, гляну на тую зiрочку й знатиму, що
ти на неї дивишся, то менi одраднiш буде, неначе я дивлюся на твої очицi, що, як
зiрочки, сяють. Не плач же, не плач!
Отак-то вони у останнi часи розмовляли i обоє плакали безперестанно! А як же
прийшло зовсiм прощатись, так що там було?.. Коли вже i старий Наум так i хлипа,
як мала дитина, а мати, глядячи на сльози та на тугу Марусину, аж злягла; так що
про молодих, i казати!.. На прощаннi випрохала Маруся у Василя сватаний платок,
що замiсть хустки йому дала, затим, щоб часом дорогою не загубив i що вона на
неї, мов на нього, дивитиметься. Поважив їй Василь, вiддав, а вона положила у
той платок горiшки, ще тi, що сперва-наперва Василь дав їй на весiллi,
зав'язала, та й положила до серденька, та й каже:
- Тут воно лежатиме, аж поки ти вернешся i сам озьмеш.
Сяк-так Василь насилу вирвався вiд старих; а Маруся пiшла його проводжати. То
було на самi проводи, i треба було через кладовище йти, де на гробах у той день
усi поминають своїх родичiв. От Маруся узяла й мисочку, щоб i своїх пом'янути.
Положила курку варену, три в'язки бубликiв, буханець, два книша та зверху
п'ятаковий медяник та узяла материну калитку з грiшми, щоб старцям подати; а
Василь тож з нею нiс у хустцi аж три десятки крашанок.
Прийшли на гроби, аж панотець вже й там i збирається правити панахиду. Маруся
поставила до гурту i свою мисочку i граматку батюшцi подала, щоб пом'янув її
родичiв.
Маруся, смутна й невесела, усе молилася та, знай, поклони била; як же заспiвали
дяки "нi печалi, нi воздиханiя", так вона так i захлипала та й каже:
- Як ти вернешся, Василечку, то, може, мене на сiм кладовищi будеш так поминати.
Василь аж здригнувся пiсля такого слова i хотiв її зопинити, щоб викинула таку
думку з голови, так i у самого сльоза так i б'є, а на серцi туга така пала, що
йому дух так i захватує; i сам не зна, вiд чого йому так є.
Одслужили панахиду, подала Маруся мисочку панотцевi, а старцiв божих обдiлила
крашанками i грiшми за царство небесне померших. Посiдали люди на гробах
трапезувати i поминати родичiв, а Марусi вже не до того: Василь ледве промовив,
що вже пора йому йти до хазяйства.
Батечки! як заголосить Маруся, та так i повисла йому на шию! Вицiлувала його...
що то? i в вiчi, i у лоб, i у щоки, i у шию... далi, неначе хто її направив,
разом покинула його, очицi засяяли, то була блiдна, а тутечки почервонiла та так
голосно, нiби не вона, сказала Василевi не зопиняючись:
- Василю! На кладовищi мене покидаєш, на кладовищi мене й знайдеш! - Поминай
мене, не удавайся у тугу... прощай на вiки вiчнi!.. Там побачимось!
Сеє сказавши, не озираючись, пiшла додому швидко, ступаючи так легесенько,
неначе i землi не доторкається. А Василь? Неначе грiм бiля його вдарив! Стоїть
як укопаний... Далi дуже тяжко здохнув, пiдняв очi до бога, перехрестивсь,
вдарив поклон i, припавши на те мiсце, де стояла Маруся, цiлував землю замiсть
її, боячись i самої думки об тiм, що сказала йому Маруся, а далi промовив:
- Господи милосердний! Нехай я один усi бiди перетерплю, нехай я вмру, тiльки
помилуй мою Марусю! Дай нам пожити на сiм свiтi, а втiм - як твоя воля свята! -
та й пiшов тихою ступою до господи,
Чи давно наша Маруся була веселенька, як весiння зоренька, говорлива, як
горобчик, проворна i жартовлива, як ластiвочка, а тепер точнiсiнько як у воду
опущена. Говорити - мало й говорить: сяде шити, чи то стiбнула голкою, чи нi, чи
виведе нитку, чи нi, а зараз i задумається, i рученята посклада; пiде ув огород
полоти, стане над грядкою та хоч цiлий день стоятиметь, нiчого не зробивши, поки
мати її не покличе; приставить обiдати, то або у нетоплену пiч, або забуде чого
положити, або усе у неї перекипить, що й їсти не можна; та до того довела, що -
нiчого робити! - узялась мати вп'ять сама поратись! Часто гримав на неї батько i
ласкою уговорював, щоб не журилася, щоб у тугу не вдавалася, що туга з'їсть її
здоров'я, зачахне, занедужа, i який одвiт дасть богу, що нi найлуччу милость
божу, здоров'я, не вмiла зберегти й занапастила овсi. Що ж? Тiльки її i речей:
- Таточку, батечку, i ти, матiнко рiднесенька! Що ж менi робити, коли не можу
забути свого горя! Не можу не думати об своєму Василечковi! Свiт менi немилий, i
 
Наші Друзі: Новини Львова