Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 28 травня 2020 року

Маруся

Переглядів: 175030
Додано: 22.02.2003
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 4
починав її пити. От i подали борщ, а далi яловичину, покришили на дерев'янiй
тарiлочцi, посолили та й їли - вже звiсно, що не по-панськи, бо виделок не
водиться - пальцями. Опiсля подали юшку з хляками, печене було баранина, а там
молошна каша та й годi, бiльш i нiчого.
Маруся чи їла, чи не їла: їй лучче усяких розговин - опрiч празника святого -
те, що Василь вернувся i жив i здоров. Захилившись за матiр, щоб батько не
бачив, як ясочка, дивилась на свого Василечка, а сама будто ложкою достає з
миски, аби б то неначе i вона їсть. Куди їй вже їсти! У неї одно на думцi, як i
у Василя! Так той вже через силу їв, бо бiля Наума сидiв, i не можна було йому
злукавнувати, щоб хорошенько подивитись на свою Марусю.
Пообiдавши i подякувавши богу i батьковi з матiр'ю, як поприбирала усе Маруся,
от Наум i каже:
- А в нас новий дяк сьогоднi апостола читав.
Настя зараз i питається:
- А хто такий i вiдкiля?
- Осьде вiн, пан Василь, - сказав Наум та й всмiхнувся.
- Хiба ж Василь письменний, щоб йому апостола читати? - спитала Настя; а Маруся
так уха i насторошила, щоб чути усе, що будуть говорити.
- Був неписьменний, а тепер бог йому розум послав, а як i що - я й сам не знаю.
Розкажи менi, здiлай милость, Василю, як се тобi свiт вiдкрився? Се менi
навдивовижу: ще й году нема, як ти пiшов вiд нас, а навчився письма i спiвати
вмiєш, як i сам дяк. Де ти побував?
- Я, дядьку, не був дуже далеко, - став розказувати Василь. - От як ви менi
вiдкрили свiт i розтолкували менi, що й я буду пропащий, i чужий вiк заїм, коли
не знайду за себе найомщика, то думав-думав i трохи з ума не зiйшов. Правду ви
казали, що за грошi вiсiмдесят рублiв, що я вiд хазяїна брав? Тiльки що на
одежу. Що ж тут менi було робити? Як-то бог послав на думку: пiти до купцiв, у
них хороший заробiток. Прийшов я до залiзняка: вiн мене трохи знав, розказав
йому все своє лихо. Вiн, подумавши, прийняв мене за п'ятдесят рублiв на год з
тим, що коли буду у своїм дiлi справний, то вiн менi i бiльш прибавить, i усе
буде прибавляти, бачивши моє старанiє. Я зрадувався, почувши, що бiльш нiчого не
треба, щоб грошi заробити, як тiльки бути чесним i своє дiло не лiнуючись
справляти. З товаришами, хоч усе й москалi були, зараз поладнав. Тiльки бачу, що
вони усi письменнi i хто бiльш чого зна, бiльш получа жаловання. От як сiв, як
сiв... i правду вам, дядюшка, скажу, що нiч i день вчивсь, i бог менi дарованiє
послав; i те таки правду сказать, що нашого братчика куди не пiткни, хоч у
науку, хоч у яке ремесло, то з нього путь буде; непропащi за нього грошi. Ото я
вiд спасiвки та до рiздва вивчивсь читати i церковне, i гражданське, писати
потроху вмiю, цихвiру знаю i на щотах хоч тисяч десять пудiв уроздрiб на хвунти,
не помиляючись, положу; хурщикiв розщитаю і хазяйського добра гляджу як ока,
щоб i копiйка нiгде даром не дiвалась. Товаришi, знаєте, охотники на криласi
спiвати замiсть пiвчеської; от i мене, як побачили, що голос є, то й привчили
трохи. Поки себе не поставив на путь, не йшов до вас, дядюшка; i як не тяжко
менi було, не бачивши Марусi, та, пам'ятаючи ваше слово, сам себе морив i не
ходив сюди. I тож-таки, що хазяїн, знавши мою чеснiсть, посилав мене не за
великими дiлами по маленьких ярмарках; а пiсля хрещенiя послав уже i дальш, i я
тiльки що перед празником оце привiз йому не малу суму грошей. Як же вiн мене
потiшив добрим словом i розвiв мою тугу, то я вже певно й прийшов до вас на
празник, а щоб ви увiрилися, що я не зледащiв, от i став я на криласi спiвати i
апостола прочитав.
Наум, вислухавши його, не стерпiв та аж поцiлував його у голову i дума: "Що за
премила дитина! Недаром його люблю! Такий не пропаде". Далi i пита:
- Скiльки-ж ти жалування получаєш тепер?
- Жалування не щот, - каже Василь, - аби б стало на одежу, а те важнiш усього,
що хазяїн, знавши мою нужду, чого я боюся i через що ви не вiддаєте за мене
Марусi, сам хлопоче об менi: тепер посила мене з хурою ув Одесу, i вiдтiля пiду
у Москву i на заводи, i тiльки вернусь сюди iк пречистiй, а вiн менi сискає
найомщика, каже, хоч п'ятсот рублiв потеряю; увосени, як скажуть набор, сам i
вiддасть, а грошi, каже, будеш одслужувати.
- Нехай тобi бог помога! - сказав Наум; а далi, подумавши, й каже: - Чого ж
бiльше думати? Присилай у вiвторок, пiслязавтра, людей, бери рушники; i тобi
веселiше буде у дорозi, i Маруся тут свiтом не нудитиме. Тепер нiчого боятись.
Се вже певно, що ти найомщика поставиш. Дасть бог, вернешся, увосени i весiлля.
Не можна й розказати, як зрадощiли i Василь, i Маруся! Зараз кинулися аж до нiг
батькових, i цiлують їх, i руки йому цiлують, i самi обнiмуться, i знов до нього
кинуться, i дякують йому, то до матерi, то вп'ять до нього, i не тямлять себе,
i, що робити, не знають.
Довго дивився на них Наум, та все нишком смiється, та дума: "То-то дiти!" Далi й
каже:
- Годi ж, годi! Пустiте ж мене; ми ляжемо з старою спати, бо усю нiч стояв на
одiянi* (*Одiянiя - церковна вiдправа у великодню нiч), аж поки Христа
дочитались; а ви - хочете, дома сидiть або гуляти йдiте до колисок; та тiльки
самi не качайтесь, бо грiх для такого празника з сею пустотою возитись.
Як вже той день у Василя та в Марусi було, нам нужди мало, бо, звiсно, чи
ходили, чи сидiли, а усе об однiм говорили: як один без одного скучав, коли, що
i як думав; як нi думано нi гадано вони побачились; яка ще радость буде, як уже
посватаються - отаке усе говорили, та голубилися, та милувалися.
Отже i вiвторок настав. Iк вечеру стали дожидатись старостiв: прибрали хату,
засвiтили свiчечку перед богами; старi нарядилися, як довг велить, а що Маруся
прибралася, так вже нiчого й казати. От постукали i раз, i вдруге, i утретє, i
ввiйшли старости, i подали хлiб, i говорили старости законнi речi про куницю, як
i поперед сього було.
Зараз Наум - а раденький же такий! - i каже, буцiмто з серцем:
- Та що се напасть така? Жiнко! Що будемо робити? Дочко! а ходи-ке сюди, на
пораду!
Маруся, вийшовши iз кiмнати, засоромилась - господи! - почервонiла, що твiй мак,
i, не поклонившись, зараз стала бiля печi та й колупа її пальцем.
От Наум i каже:
- Бачите, ловцi-молодцi, що ви наробили? Мене з жiнкою смутили, дочку
пристидили, що скоро пiч зовсiм повалить, мабуть, дума тут бiльш не жити! Гай,
гай! Так ось що ми зробимо: хлiб святий приньмаємо, доброго слова не цураємося,
а щоб ви нас не порочили, що ми передержуєм куницi та краснi дiвицi, так ми вас
пов'яжемо i тогдi усе добре вам скажемо. Дочко! прийшла i наша черга до прикладу
казати: годi лишень пiч колупати, а чи нема чим сих ловцiв-молодцiв пов'язати?
Iще не час було Марусi послухати, - знай, колупа.
От вже мати їй каже:
- Ти чуєш, Марусю, що батько каже? Iди ж, iди та давай чим людей пов'язати. Або,
може, - нiчого не придбала та з сорому пiч колупаєш? Не вмiла матерi слухати, не
вчилася прясти, не заробила рушникiв, так в'яжи хоч валом, коли i той ще є.
Пiшла Маруся у кiмнату i винесла на дерев'янiй тарiлочцi два рушники довгих та
мудро вишитих, хрест-навхрест покладених, i положила на хлiбовi святому, а сама
стала перед образом та й вдарила три поклони, далi отцю тричi поклонилася у ноги
i поцiлувала у руку, неньцi так же; i, узявши рушники, пiднесла на тарiлочцi
перше старшому старостi, а там i другому. Вони, уставши, поклонилися, узяли
рушники й кажуть:
- Спасибi батьковi й матерi, що своє дитя рано будили i доброму дiлу навчили.
Спасибi i дiвочцi, що рано уставала, тонко пряла i хорошенькi рушнички придбала.
Пов'язавши собi один одному рушника, от староста i каже:
- Робiть же дiло з кiнцем, розвiдайтесь з князем-молодцем: ми, приведенi, не з
так винуватi; в'яжiте приводця, щоб не втiк з хати.
От мати й каже:
- Ану, доню! Ти ж менi казала, що на те по п'ятiнках заробляла, щоб шовкову
хустку придбати та нею пеню* (*Пеня - горе.) зв'язати. Тепер на тебе пеня
напала, що не усiх пов'язала.
Винесла Маруся замiсть хустки шовковий платок, красний та хороший, як сама. Наум
їй i каже:
- Сьому, дочко, сама чiпляй, за пояс хустку затикай, та до себе притягай, та
слухай його, та шануй; а тепер його i поцiлуй.
От вони i поцiлувались, а Василь i викинув Марусi на тарiлку цiлкового.
Пiсля сього староста звелiв посватаним, щоб кланялись перш батьковi у ноги
тричi; а як поклонились утретє та й лежать, а батько їм каже:
 
Наші Друзі: Новини Львова