Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 28 травня 2020 року

Маруся

Переглядів: 175029
Додано: 22.02.2003
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 4
побожилась, то, як хоч, так i побожусь.
- Грiх великий, - каже Наум, - божитись, а ще пуще, як напрасно; я ж тобi i без
божби вiрю. Тепер слухай мене, Марусю: не раз тобi казав, що дiвкою тобi
зоставатись не можна, треба замiж iти. Приказував тобi, що тiльки кого полюбиш,
зараз менi скажи прямо, а я, побачивши, що воно таке є, так би дiло i кiнчав;
коли б менi не годивсь, то я б тобi сказав: не треба, не знай його; а коли ж би
годився, то б йому поперед усього сказав би, щоб i ти не знала: присилай,
козаче, за рушниками; затим, що поки до сватання, так щоб не було у вас нiякого
женихання, бо воно до добра не доводить. Щастя i твоє, i наше з Настею, що
Василь такий чесний i богобоязний, а другий i незчулася б, як би нав'язав тобi
камiнь на шию, що й повiк би його не зняла, хiба б з мосту та у воду. Якби я
знав з самого першу об Василевi, то я б тобi сказав, зачим не вiддам за нього; i
ти б так не пристала до нього, i тобi легше було б його забувати. А тепер як
хоч, так i терпи, бо не вiддам.
Тут Маруся, - як розказала перед своїми усю правду, то й стало їй на душi
веселiше i на серцi полегшало, - почала знов просити батька, щоб таки вiддав за
Василя, а що вона хоч вiк у дiвках сидiтиме, а нi за кого не пiде, опрiч його.
- Говори! - каже Наум. - А знаєш ти, голово, що батько лучче бачить твоє щастя,
чим ти? Ти молода, дурна! Лягай же; дiвко, спати; завтра будеш старiша, чим
сьогоднi, а вiд того i умнiша, - Перехрестив її та й пiшов собi вiд неї.
Нi свiт нi зоря, а вже Василь i в Наума. То сяк, то так пробули до обiд. I
варивши обiд, i подававши на стiл, Маруся заливалася слiзоньками, вiдгадувавши,
певно, що востаннє бачить свого Василечка. Та, правду сказати, так i всi
невеселi сидiли, а за обiдом до страви нiхто й не приймавсь.
От, як позбирали з стола, Наум i каже жiнцi i дочці:
- Iдiть собi або в кiмнату, або пiд комору на простор шити, а нам тут з Василем
не мiшайте. От, як повиходили вони, Наум i каже:
- Василю! сядь лишень бiля мене та слухай не перебиваючи, що я тобi скажу. Не по
моїй правдi, бо у мене, опрiч грiхiв, нема нiчого, а за отцевськi i материнськi
молитви наградив мене бог милосердний жiнкою доброю, роботящою, покiрною i
несварливою. Батькiвщини ми з нею не розтратили, а потроху, бог благословляє,
усе добавляємо. Велика милость божа! Утро й вечiр дякую за наше неоставленiє, а
щонайбiльша милость божая до нас, грiшних, у тiм, що наградив нас дочкою; та ще
якою? Се не чоловiк, се янгол святий...
- Ох, правда, дядечку... - перебив йому Василь, а вiн його зараз зопинив i каже:
- Цить-бо, Василю, мовчи та слухай i не перебивай мене. Се ти, бачивши її очi
або щоки i що вона во всiм собою красивенька, та й хвалиш її; а я не про її
тiло, я кажу про її душу. Яка-то вона тихая, слухняная; бога небесного зна, i
любить, i боїться прогнiвить його; нас шанує i бережеться якомога, щоб нi в чiм
нас не прогнiвити. Жалослива не то що до чоловiка, та аж до манiсiнької
комашечки. Худа нiякого i по духу не зна i боїться самої думки об нiм. Яка сама
добра i незлобна, так i про усiх дума, усякому повiрить: i бог її сохранив, що
вона тебе, а не кого ледачого полюбила; з другим би пропала на вiки вiчнiї. Та й
ти її, сердешну, збив було з пантелику; знаю усе. Ох! Грiх так робити!
- Дядьку! - обiзвавсь було Василь.
- Мовчи, племiннику; ти розкажеш опiсля. Такую-то дитину нам бог милосердний
дав; хоч я i батько її, а не можу проти правди казати. Що ж ми називаємося за
родителi, щоб не думати об щастi свого дитяти? Я ж кажу: коли б вже i сяка i
така, ну так би й бить. А за її добрiсть, за її смирноту, покiрнiсть треба їй
такого мужика, щоб їй був як отець; щоб вiн її кохав, жалував, щоб - не дай бог!
- коли i трапилось якеє худо, чи дiлом, чи думкою, так вiн би її вiдводив, вчив
би її на усе добре, не давав би її кому зря зобiжати; а покiрну та смирну, як
вона, хто захоче, той i зобiдить. Чим нас бог благословив у сiм свiтi, чи
худобинкою, чи скотинкою, усе тут би зосталося зятевi затим, що я хочу зятя,
коли бог благословить, узять до себе у прийми. Так се вже не чиє, як моє дiло,
глядiти дуже пильно, щоб вiн був хазяїн добрий, щоб хоть би вже не розтратив i
не розтеряв, що вiд нас прийме, i щоб i її не довiв нi до якої нужди; а коли бог
благословить дiточками, так щоб i їх до пуття через науку довести, i дещо i їм
зоставить. Тепер скажи менi, Василю, не правду я кажу?
- Правду, панотче, святу правду ви говорите. Коли б ваша милость, щоб мене
наградили Марусею, я б усе те сполнив, що ви тепер розказуєте.
- Не можна, Василю: не будеш ти їй таким мужем i хазяїном, як хочеш, бо се не
вiд тебе. Коли ж я знаю, що сьому не можна бути, i бачу свою Марусю, що зовсiм
розум погубила, полюбивши тебе... Вона тепер рада за тобою хоч на край свiту;
iще-то господь її не зовсiм покинув, а то думаю... Крий мати божа! (аж скрикнув
Наум i перехрестився). Ось по сьому-то прошу тебе ласкаво та й приказую, як
отець мого дитяти: покинь її, забудь, не ходи до нас i не знай її, хоч би вона
тобi де i повстрiчалась. Не погубляй її i душi її, та й нас не пихай живих у
яму, прошу тебе об сiм... (сказав i гiрко заплакав), дай нам спокiйно вiку
дожити й не доведи нас вiдвiчати за неї на тiм свiтi!
- Та чом же ви, Наум Семенович, думаєте, що я не буду добрим їй мужем i хорошим
хазяїном?
- Ти ж менi розказував про, себе. Ти сирота; у дядькiв твоїх по два, по три
сини, i ти iз ними у однiй сказцi* (*Тобто в "ревiзькiй сказцi". "Ревiзькою
сказкою" за часiв крiпацтва називався реєстр так званих "тяглових селян".).
Сказка ваша дев'ятидушна, дядьковi хлопцi малi; а як прийде набор, то певно тобi
лоб забриють, бо ти сирота, за тебе нiкому заступитись; i дядьки скажуть: "Ми
тебе поїли, зодягали i до розуму довели, служи за нашу чергу". А що тодi буде з
Марусею? Нi жiнка, нi удова; звiсно, як салдаток шанують: як саму послiдню
паплюгу, i нiхто не вiрить, щоб була салдатка та й чесна. Та й трохи чи й не
так! Де їй за полками таскатись? А молоде, дурне, попадеться ледачим людям,
наведуть на усе злеє. Худобу розтаскають, повiднiмають, хто її защитить? Дiточки
без доглядiння у бiдностi, у нищетi, без науки, без усього помруть або - не дай
боже! - бездiльниками стануть. А вона затим iзстарiється, немощi одолiють,
бiднiсть, калiцтво... тiльки що в шпиталь, до старцiв! (Сказав се та й заплакав,
як мала дитина). Не приведи, господи, і ворогу нашому такої судьби!.. Так-то,
Василю, як би я тебе не любив, а скажу по правдi: так я тебе полюбив, так менi
тебе жалко, як рiдного сина! - а не хочу загубити своєї дочки, i такої, як наша
Маруся. Тепер сам здоров бачиш, почому не можу тебе зятем прийняти.
Довго Василь думав, похиливши голову, а далi аж повеселiв та й каже:
- А як я найму за себе найомщика?
"Найомщика?" - подумав Наум, а далi й каже:
- А з чого ж ти наймеш, коли тiльки получаєш вiд хазяїна вiсiмдесят рублiв у
год, а батькової копiйчини нема?
- Дядьки поможуть.
- Не потурай на те, Василю; поможуть, та не тобi, а собi. До чого дiйдеться,
тобi за тебе лоб забриють, а найомщик опiсля пiде за дядькових хлопцiв. Рад би i
я тобi помогти, так усе не те. Як знатимуть, що в тебе жiнка багата, то так
тягнутимуть, що тiльки держись, i усе до кiнця не доведуть, усе зоставлятимуть,
щоб було за що вчепитись. Коли б ти сам, своєю копiйкою, здужав найняти, так би
так! Василю! От тобi образ царя небесного i його матерi пречистої, і Миколая
святого! Принеси бумагу, що найомщик принят за самого тебе i за твої грошi - от
тобi зараз, обома руками, вiддам Марусю.
Як ударить Василь, заслухавши усе, руками об груди, як припаде на стiл, як
заплаче, а далi, сказавши: "Усьому кiнець", - кинувся на шию, обняв Наума крiпко
i каже: , ,
- Прощай, мiй!.. Коли ж тобi хоч трохи жаль бiдного Василя, будь ласкав, будь
жалiслив: поклич сюди Марусю, нехай я при тобi попрощаюся з нею!
- Добре, Василю, - каже Наум, - та гляди ж: попрощайся! Чи розумiєш?
- Усе знаю i усе зроблю, як менi кажете. От ввiйшла Маруся, а за нею i Настя.
Василь, узявши Марусю за руку, i каже:
- Марусенько! Правду, велику правду сказав менi твiй батько. Треба нам
розлучитись.
- I навiки? - через велику силу спитала Маруся.
- Побачимося... i будеш ти моєю, коли не на сiм свiтi, так на тiм! Прощай, моя
Ма... - i не договорив, як вона зомлiла й покотилась йому на руки. Вiн її
пригорнув до серця крiпко, поцiлував, вiддав її нечуственну батьковi на руки,
поцiлував руку йому i Настi... i пiшов швидко, не оглядаючись...
Не будемо розказувати, як крiпко i як довго Маруся за ним журилася. Ледве-ледве,
сердешна,, з журби не вмерла. Скiльки вже батько з матiр'ю її не розважали, усе
нiчого; а тим iще пуще, що не знала вона, зачим i куди Василь її дiвався; чи
 
Наші Друзі: Новини Львова