Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 03 червня 2020 року

Маруся

Переглядів: 175111
Додано: 22.02.2003
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 4
Старший староста i каже:
- Ми є люди нiмецькiї, а йдемо з землi турецької. Ми собi ловцi, удалiї молодцi.
Раз дома, у нашiй землi, випала пороша... Я i кажу товаришу: "Чого нам дивитись
на таку шквирю, ходiм ськать усякого звiрю", - i пiшли, їздили, слiдили i
нiчого не получили. Назустрiч нам якраз їде на вороному коню отсей князь (а
Василь устав та й кланяється, бо се про нього говорили). От пiсля зустрiчi вiн
каже-говорить нам такiї речi: "Ей ви, ловцi, добрi молодцi! услужiть менi
службу, покажiте дружбу: ось якраз попалась менi лисиця або куниця, а трохи чи
не красна дiвиця, їсти-пити не жалаю, достати її жалаю. Поможiте, пiймайте; чого
душа захоче, усього вiд мене бажайте. Десять городов вам дам i скирту хлiба". От
ловцям-молодцям того i треба. Пiшли ми по слiдам, по усiм городам. Перш слiд
пiшов у Нiмеччину, а далi у Туреччину; ходимо, шукаємо, а її не пiймаємо. Усi
царства-государства пройшли, а її не знайшли; от i кажемо князю: "Не тiльки
звiра в полi, що куниця; пошукаємо деiнде, найдеться й красная дiвиця". Так наш
князь затявсь, при своїй думцi зоставсь. "Скiльки, - каже-говорить, - по свiту
не їжджав, у яких царствах-государствах не бував, а такої куницi, нiби красної
дiвицi, не видав". От ми усе по слiду йшли та в се село - як зоветься, не
знаємо, - прийшли. Тут вп'ять пала пороша, ми, ловцi-молодцi, давай ходить,
давай слiдить; сьогоднi рано устали й зараз на слiд напали. Пiшов наш звiр та до
вас у двiр i з двора до хати; тепер жалаємо його пiймати. Певно, вже наша куниця
- у вас у хатi красна дiвиця. Нашому слову кiнець, а ви зробiте нашому дiлу
вiнець. Вiддайте нашому князю куницю, вашу красную дiвицю! Чи вiддасте, чи нехай
пiдросте?
Поки староста це законне слово казав, Маруся у кiмнатi усе поклони била, щоб
батько вiддав її за Василя, а вiн, сидячи на лавцi, скрiзь дверi дивиться на неї
та теж то здихне, то з нею переглянеться. Як же усе староста розказав i
прийшлося батьковi одвiтне слово казати, вона так i припала до дверей, i слуха.
От Наум усе, насупившись, слухав; помовчав, а далi i каже:
- Не вмiю я до прикладу у сiм дiлi сказати... Спасибi вам за вашу працю. Iдете
ви з дальної дороги, то, може б, випили по чарцi?
Маруся, як се почула, та в голос; Настя аж об поли руками вдарила та й крикнула:
- Ох менi лихо! А чому ж се так? А Василь так об землю i кинувся, та аж придiвз
навколiшках до Наумових нiг, та цiлує їх, та гiрко плаче i просить:
- Будьте менi батеньком рiдненьким! Не гнушайтесь бiдним сиротою!.. За що в мене
душу вiднiмаєте?.. Не можу без вашої Марусi жити! Буду вам за батрака вiчно
служити... Буду усякую вашу волю сполняти... Що хотiть, те й робiть зо мною!
Дайте сиротиночцi ще на свiтi прожити!..
Тут i Маруся, забувши, що їй гоже i що нi, вибiгла тож собi i впала до нiг
отцевських, i просить, i плаче, то кинеться до матерi, i руки їй цiлує, i
приговорює:
- Таточку, голубчику, соколику, лебедику! Матiнко моя рiднесенька! утiнько моя,
перепiлочко, голубочко! Не погубляйте свого дитяти; дайте менi, бiдненькiй, ще
на свiтi пожити! Не розлучайте мене з моїм Василечком. Не держiть мене як дочку,
нехай я буду вам замiсть наньмички: усяку роботу, що скажете, буду робити i не
охну. Не давайте менi нiякої худобоньки: буду сама на себе заробляти, буду вас
доглядати i шанувати, аж поки жива. Хоч один годочок дайте менi з Василечком
пожити, щоб i я знала, що то за радiсть на свiтi!..
Отак i Маруся, i Василь один перед одним усе просили своїх старих, та так
жалiбно, що старости обидва поставали i, знай, полами сльози утирають. Далi
старший староста не втерпiв i каже:
- Ох, панове сватове! Не слiд менi, бувши у сьому важному чину, лишнє слово
говорить; моє дiло таке: сказав, що закон велить, та й жди одвiту; що почуєш, з
тим назад iди. Сказано, дать нам по чарцi, так вже тут нiчого добррго ждати.
Одначе, видячи їх сльози i убивство, якось-то моторошно й нам не сказати
чого-небудь. А що пак, Олексiйовичу? нiде дiтись: благослови дiток, нехай Маруся
нас пов'яже.
Наум тiльки покрутив головою, обтер слiзку рукавом та й вп'ять понурив голову i
мовчить.
Староста каже:
- Може, стара мати сеє усе вередує?
- О батечки мої! - зараз каже стара Настя. - Чи я ж би не хотiла щастя своєму
дитятi? Адже вона моя утроба. Та де ж нам луччого Василя ськати? Вiн дитина
розумна, покiрна; усяк би нам позавидував. Та хiба ж я не жона своєму мужу, щоб
не мала його слухати? У нас iде по-божому та по-старосвiтськи: вiн менi закон, а
не я йому. А чому вiн не вiддає, я не знаю; вiн Василя завсегда любив. Кажи-бо,
Науме, що се ти робиш?
Тут знову приступили i дiти плачучи, i стара Настя голосячи, i старости
кланяючись, та, знай, просять Наума. Мовчав вiн, мовчав, тiльки, знай, сльози
ковта, далi устав, здохнув жалiбно, перехрестивсь перед господом милосердним та
й каже:
- Одна в мене на свiтi радiсть, моя Марусенька! Що божий день молюсь, щоб вона
була щаслива; так як же, молившись об однiм, буду сам робити друге; молившись об
її щастi, сам буду її топити? Прощайте, панове сватове! Коли хочете, то справдi
випийте по чарцi; коли ж нi, то не здивуйте; дайте i менi покой, бо... Ох, не
хотiлось було сього казати, та ви мене розжалобили!.. бо менi дуже жалко, що
рiшаюся Василя, та нiгде дiтись! Прощайте, люди добрi, iдiть собi, не здивуйте.
Тут вп'ять усi приступили до нього, що коли, кажуть, любиш Василя, так чом не
вiддаєш за нього Марусi? Маруся ж так i повисла йому на шию i обмива його
слiзоньками, а Василь тож припав навколiшки, та гiрко плаче, та, знай, просить.
- Але чому не вiддаю? - сказав Наум, здохнувши. - Бо жаль свого рожденiя. Не
той час; при такому важному дiлi, як є сватання, не можна усього говорити.
Прийди, Василю, завтра, та сам, - без людей; отут я тобi усе розкажу. Бiльш
нiчого i говорити; прощавайте! От вам ваш i хлiб святий.
Чи хотiли, чи не хотiли старости, узявши хлiб назад, пiшли з хати з Василем; або
так сказати, що повели його, бо вiн сам не здужав i йти.
Зостався Наум iз своєю сiм'єю, сiв собi i сумує. Маруся аж звалилася на пiл вiд
слiз, i Настя, плачучи, сидiла над нею i дивувалася, що се старому сталося, що
разом загудив Василя? Об вечерi нiхто й не думав: нiкому було поратись i нiхто
не хотiв нiчого їсти.
От сидiв Наум, сидiв; думав та думав, а далi й обiзвався:
- Годi плакати, Марусю! Устань та слухай, чого я питатиму.
Не той був Наум батько, щоб його мусила Маруся не послухати. Чи здужала, чи
нездужала, а коли батько каже без жартiв та трохи чи й не сердитий, то треба
устати. Устала, i втерла слiзоньки, i жде, що вiн їй скаже.
- Ти, бачу, Василя знала ще перш, чим я його привiв?
- Знала, панотченьку! - i затрусилася, як осиковий листочок, i опустила свої
довгi вiї на очi, щоб не бачив батько, як їй стало стидно.
- Як же се було? -- спитав вiн грiзно. Тут Маруся, хоч i запинаючись, розказала
йому усе: як побачила його уперш на весiллi, як їй стало його жалко, як вiн
цятався горiшками, як вона його соромилась, i усе-усе розказала: як i на базар
iдучи зiйшлися, як з базару верталися, що говорили - i нiгде було правди дiти! -
як i цiлувалися...
- Ну-ну, що дальш, а почин хороший, - каже Наум, а сам i видно, що як на ножах
сидить.
От Маруся, сплакнувши, веселiше стала було розказувати, як змовилася з ним
зiйтися у бiр на озеро, i як зiйшлися, i як...
- Годi, годi! - закричав не своїм голосом з серця Наум. - То вже розказуй
матерi, що не вмiла тебе берегти i вiд худа вiдводити, - а сам, схопивши шапку,
хотiв було втiкати надвiр, так Маруся так i вчепилася йому на шию i каже:
- Нi, таточку, нi, мiй сизий голубчику! не погубила себе твоя дочка i не
погубить. Матiночко моя рiднесенька! Лучче менi усяку муку прийняти, на смерть
пiду... а не принесу тобi нiякого безчестя нi для якого пана, нi для якого
однорала* (*Тобто генерала.); я пам'ятаю вашi молитви, я знаю, що я ваша дочка,
так чи можна, щоб я на свою погибель iшла? А ось як у нас було... - Тут вона й
розказала, що собі з Василем говорили, i як у них там було, i як вона запретила
Василевi ходити до себе i для чого. Розказала й те, як скучала i журилась без
нього, усе розказала до послiднього часу, як що було.
Наум ще таки спитався:
- Гляди лишень, чи все сьому правда i чи не потаїла ти чого?
- Усю правду вам сказала, i що нiчого не потаїла, так, коли велиш, тату, щоб
побожилась, то, як хоч, так i побожусь.
 
Наші Друзі: Новини Львова