Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 09 квітня 2020 року

Маруся

Переглядів: 174630
Додано: 22.02.2003
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 4
Часто менi приходить на думку: чого б то чоловiковi так дуже пристращатись на
сiм свiтi до чого-небудь, не то щоб до якої вещi, а то хоч би i до наймилiших
людей: жiнки, дiточок, щирих приятелей i других? Перше усього подумаймо: чи ми ж
на сiм свiтi вiчнi? I що є у нас, хоч скотинка, хоч хлiбець на току, худобинка у
скриньцi, так сьому так усе без порчi й бути? Нi, нема тут нiчого вiчного! Та й
ми самi що? Сьогоднi жив, завтра - що бог дасть! Адже ж, живучи промеж людей,
тiльки й чуєш: там дзвонять по душi, там голосять по покiйнику, там справляють
старцям обiд... Що в бога день тобi говорять: ось той недуж, той вмира, а той
вмер... Ти i не оглядишся i незчуєшся, як зоставсь сам собi на свiтi: хоч i з
людьми i промеж людей, та ба! Усе тобi або не такi приятелi, яких поховав, або i
зовсiм незвiснi; та воно тобi усеравно, що блукаєш у дрiмучому лiсi! Ось стань
про приятелiв згадувать, то уся твоя пiсня на один лад: от з тим ми хлопцями
були - i вже вiн вмер, а з тим до школи укупi ходили - i той вмер, з тим
парубкували - i той вмер; i сей, i той, i той, i сей, - усi повмирали. Коли ж
се так є, так i пам'ятуй собi добре, що не забудуть i тебе на сiм свiтi, озьмуть
i не будуть питатись: чи хочеш до гурту, чи ще б, може, погуляв?
А пiсля такої думки чого ж би нам, невiчним, та пристращатись до уременного?
Чому б так не робить: наградив тебе бог щастям, що батько й мати твої живуть при
тобi i дякують добрим словом, що ти їх при старостi i кохаєш, i поважаєш, або
жiнкою до тебе доброю, послухною, хазяйкою невсипущою, або дiточками покiрними
та слухняними - хвали за се бога i лягаючи, i устаючи, а їх шануй i кохай, i для
них не жалiй не тiльки нiяких трудiв, худоби, та, коли нужда звелить, душу свою
за них положи, розпинайся, умри за них, та усе-таки пам'ятуй, що й вони на сiм
свiтi такi ж гостi, як ти i усякий чоловiк, - чи цар, чи пан, чи архирей, чи
салдат, чи личман* (*Личман - пастух, чабан.). Коли отець наш милосердний кого з
нас покличе, проводжай з жалем, та без укору i попрьокiв; перехрестись та й
скажи, як щодня у отченашi читаєш: ."Господи! буде воля твоя з нами грiшними!" I
не удавайсь у тугу, щоб вона тобi вiку не укоротила: бо грiх смертельний
накликать на себе не тiльки смерть, - i саму болiсть, хоч би яку-небудь: бо, не
поберiгши тiла, загубиш i душу на вiки вiчнi! Бiльш усього пам'ятуй, що ти
ховаєш сьогоднi, а тебе заховають завтра; i усi будемо укупi, у господа
милосердного на вiчнiй радостi; i вже там не буде нiякої розлуки, i нiяке горе,
i нiяке лихо нас не постигне.
Iще ж i се ми думаємо, що як постигне кого-небудь бiда i нещастя, що похова кого
iз своєї сiм'ї або i родичiв, то буцiмто сеє чоловiковi приходить за його грiхи
й неправди прежнiї. Нi, не так сеє! Ось послухайте лишень, як нам панотець у
церквi чита, що господь небесний нам як отець дiтям. А пiсля сього не грiх нам
буде i таке примiнити: от зберуться дiти на вулицю грати, та будуть промеж ними
щасливiшi, та усе б то їм, замiсть iграшки, битись та лаятись, а меж ними буде
дитина плохенька, смирна, покiрна, i що усяк її може забiдити. Адже правда, що
батько тiєї дитини, щоб вона не перейняла худа вiд своєвольникiв, жалкуючи об
нiй, кликне з вулицi до себе i, щоб воно за товариством не скучало, посадить
бiля себе та й приголубить, i понiжить, i, чого вона забажа, усього їй дасть.
Пожалуй, хлопцi, що на вулицi зостались, не знаючи, яке добро тiй дитинi у
батька, будуть жалкувати, що узят вiд них товариш. Дарма, нехай жалкують, а йому
у отца дуже-дуже добре! От так i небесний наш отець з нами робить: бережеть нас
вiд усякої бiди i береть нас прямiсiнько до себе, де є таке добро, таке добро...
що нi розказати, нi здумати не можна! Та ще й так подумаймо: чувствуеш ти,
чоловiче, що се бог за грiхи твої послав бiду? Так же й розсуди: який батько
покине овсi дiток, щоб без науки ледащiли? Усякий, усякий отець старається
навчити дiтей усьому доброму; а неслухняних по-батькiвськи повчить та
по-батькiвськи пожалує. Недурно сказано: ледача та дитина, которої батько не
вчив! Се ж люди так з своїми дiтьми роблять, а то отець небесний, що милосердiю
його i мiри нема! Той коли i пошле за грiхи яку бiду, то вiн же i помилує!
Тiльки покоряйся йому! А пiсля сього не будемо журитись, що нам бог милосердний
не пошлеть терпiти, i, перехрестившись, скажемо: "Господи! навчи мене, грiшного,
як сполнять волю твою святую!" - то й побачиш, що опiсля усе гаразд буде.
Так робив Наум Дрот...
От його-то постигла лихая бiда! Що ж вiн? Нiчого. Хвалив бога i з тим прожив
вiк, що не вдався в тугу; а письменний не стерпiв...
От як се було.
Наум Дрот був парень на усе село, де жив. Батьковi i матерi слухняний, старшим
себе покiрний, меж товариством друзяка, нi пiвслова нiколи не збрехав, горiлки
не впивавсь i п'яниць не терпiв, з ледачими не водивсь, а до церкви? Так хоч би
i маленький празник, тiльки пiп у дзвiн - вiн вже й там: свiчечку обмiнить,
старцям грошенят роздасть i приньметься за дiло; коли прочує яку бiднiсть,
надiлить по своїй силi i совiт добрий дасть. За його правду не оставив же його i
бог милосердний: що б то нi задумав, усе йому господь i посилав. Наградив його
жiнкою доброю, роботящою, хазяйкою слухняною; i що було Наум нi забажа, що нi
задума, Настя (так її звали) ночi не поспить, усюди старається, б'ється i вже
зробить i достане, чого мужиковi хотiлось. Поважав же i вiн її, скiльки мiг, i
любив її, як свою душу. Не було меж ними не тiльки бiйки, та й нiякої лайки.
Щодень хвалили бога за його милостi.
У в однiм тiльки була в них журба: не давав їм бог дiточок. Та що ж? Настя як
здума про се, то зараз у сльози та в голос; а Наум перехреститься, прочита
отченаш, то йому i стане на серцi веселiш, i пiшов за своїм дiлом чи в поле, чи
на тiк, чи у загороду або до батракiв, бо був собi заможненький: було й воликiв
пар б п'ять, була й шкапа, були й батраки; було чим i панщину вiдбувати, i у
дорогу ходити; була ж i нивка, одна i друга, ще дiдiвська, а третю вiн сам вже
купив, так було йому чим орудувати.
Отим-то Настя, дивлячись на худобу, та й журилась: що кому-то воно, каже, пiсля
нас дiстанеться? Не буде нам нi слави, нi пам'ятi; хто нас поховає, хто нас
пом'яне? Розтратять, що ми зiбрали, а нам i спасибi не скажуть. А Наум їй було i
каже: "Чоловiковi треба трудитися до самої смертi; дасть бог дiточок - дiткам
зостанеться, а не дасть - його воля святая! Вiн зна, для чого що робиться. Нiщо
не наше, усе боже. Достанеться наше добреє доброму, вiн за нас i на часточку
подасть, i мисочку поставить, i старцям роздасть. А коли буде наслiдувати
недобрий, йому грiх буде, а нас усе-таки бог милосердний, пом'яне, коли ми те
заслужимо. Не журися, Насте, об худобi: вона наша, а не ми її. Стережись, щоб
вона тобi не перепинила дороги до царства небесного. Сатана зна, чим
пiдштрикнути; молися богу, читай "Iзбави нас од лукавого", то усе гаразд буде.
Аж ось за отцевськi i материнськi молитви дав їм бог i дочечку. Та й радi ж були
обоє, i Наум, i Настя; таки з рук її не спускали. Коли ж, було, куди дитина
побiжить, чи до сусiдiв, чи на вулицю, то вже котрий-небудь, або батько, або
мати, так слiдком за нею i ходять. Та й що то за дитина була! Ще маленьке було,
а знала i отченаш, i богородицю, i святий боже, i половину вiрую. А тiльки було
зачує дзвiн, то вже нi заграється, нi засидиться дома i каже: "Мамо! пiду до
церкви, бач, дзвонять; грiшка не йти; тату, дай шажок на свiчечку, а другий
старцю божому подати". I в церквi вже не запустує i нi до кого не заговорить, та
все молиться, та поклони б'є.
От i виросла їм на втiху. Та що ж то за дiвка була! Висока, прямесенька, як
стрiлочка, чорнявенька, очицi як терновi ягiдки, бровоньки як на шнурочку,
личком червона, як панська рожа, що у саду цвiте, носочок так собi пряменький з
горбочком, а губоньки як цвiточки розцвiтають, i меж ними зубоньки неначе
жарнiвки, як одна, на ниточцi нанизанi. Коли було заговорить, то усе так
звичайно, розумно, так неначе сопiлочка заграє стиха, що тiльки б її й слухав; а
як усмiхнеться та очицями поведе, а сама зачервонiється, так от неначе шовковою
хусточкою обiтреть смажнiї уста. Коси у неї як смоль чорнiї та довгi-довгi, аж
за колiно; у празник або хоч i в недiльку так гарно їх повбира, дрiбушки за
дрiбушку та все сама собi заплiта; та як покладе їх на голову, поверх скиндячок
вiнком, та заквiтча квiтками, кiнцi у ленти аж геть пороспуска; усi груди так i
обнизанi добрим намистом з червонцями, так що разкiв двадцять буде, коли й не
бiльш, а на шиї... та й шия бiлесенька-бiлесенька, от як би з крейди чепурненько
вистругана; поверх такої-то шиї на чорнiй бархатцi, широкiй, так що пальця,
мабуть, у два, золотий єднус* (*Єднус - дукач.) i у кольцi зверху камiнець,
червоненький... так так i сяє! Та як вирядиться у баєву червону юпку,
застебнеться пiд саму душу, щоб нiчогiсiнько не видно було, що незвичайно... вже
ж пак не так, як городянськi дiвчата, що у панiв понавчались: цур їм! Зогрiшиш
тiльки, дивлячись на таких! --
Не так було у нашої Марусi, Наумової та Настиної дочки, ось що я розказую, а її,
знаєте, звали Марусею. Що було, то й було, та як прикрито та закрито, то i для
 
Наші Друзі: Новини Львова