Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 28 травня 2020 року
Тексти > Жанри > Роман

Степовий вовк

Переглядів: 43349
Додано: 28.01.2005
Hi 0 Рекомендую 3 Відгуки 0
Сканував: Самійло Немирич

ДИВОВИЖНЕ ПРИБОРКУВАННЯ СТЕПОВОГО ВОВКА

Цей напис викликав у мене багато різних почуттів: у моєму серці ожили всі страхи, вся гнітючість мого колишнього життя, тієї дійсності, яку я покинув, і воно болісно стислося. Я тремтячою рукою відчинив двері й опинився в ярмарковому балагані. Залізні ґрати відділяли мене від убогої сцени, а на сцені я побачив приборкувача звірів, чванькуватого чоловіка, що трохи нагадував ярмаркового торговця. Хоч він був вусатий, дужий, з тугими м'язами на руках, одягнений у крикливий цирковий костюм, а все ж таки схожий на мене. То була зловісна, неприємна схожість. Приборкувач вів на мотузці, як собаку, — жалюгідне видовисько! — великого, гарного, проте неймовірно худого, по-рабському покірного вовка. Гидко, страшно, але й цікаво, в глибині душі навіть приємно було дивитися, як брутальний приборкувач примушував шляхетного, проте ганебно слухняного хижака робити всілякі сенсаційні трюки.
Принаймні приборкувач, мій огидний відбиток з кривого дзеркала, дивовижно приручив свого вовка. Вовк покірно слухався кожного його наказу, по-собачому реаґував на кожен його поклик і кожен ляск батога, опускався навколішки, прикидався мертвим, ставав на задні лапи, покірно й чемно носив у пащі хлібину, яйце, шматок м'яса, кошик і навіть подавав приборкувачеві батога, коли той кидав його додолу. І весь час принижено, по-підлабузницькому крутив хвостом. Перед ним поставили кролика, потім біле ягня, і хоч він вищирив ікла, хоч із рота в нього потекла слина і він аж затремтів з жадоби, проте не торкнув тварин, що дрижали з жаху, припавши до підлоги, а на команду приборкувача граційно перескочив через них, тоді ліг між кроликом та ягням і передніми лапами обняв їх, наче в зворушливій родинній сцені. Чоловік винагородив його плиткою шоколаду. Тяжкою мукою було дивитися, як вовк навчився переінакшувати свою натуру, в мене аж чуб став сторч.
Проте за цю муку схвильований глядач, а з ним і самий вовк, був винагороджений у другій частині вистави. Після того як до тонкощів продумана програма приборкування була виконана і приборкувач переможно, з солодкою усмішкою схилився над вовком та ягням, ролі помінялися. Мій двійник, глибоко, улесливо вклонившись, раптом поклав батога вовкові до ніг і на очах у мене зробився таким самим тремтячим, змарнілим і нещасним, як щойно був звір. Зате вовк усміхнувсь, облизався, пригніченість і облудність його де й ділися, погляд прояснів, тіло стало пружне й гарне у своїй відновленій дикості.
Тепер уже наказував вовк, а чоловікові доводилося слухатись. Діставши наказ, чоловік опустився навколішки, висолопив язика, вдаючи вовка, й почав пломбованими зубами здирати з себе одежу. Він ходив, залежно від того, як йому наказував приборкувач людей, то на двох, то на чотирьох, просив, прикидався мертвим, возив на собі вовка, подавав йому батога. Він з собачою відданістю, радо йшов на кожне приниження, на кожне спотворення своєї натури. На сцені з'явилася гарна дівчина, підійшла до вимуштруваного чоловіка, почухала йому підборіддя, потерлася щокою об його щоку, проте він лишився стояти на всіх чотирьох, лишився твариною, потрусив головою і вищирив на дівчину зуби так злісно, по-вовчому, що вона втекла. Вовк дав йому плитку шоколаду, але він зневажливо обнюхав її і відштовхнув від себе. Нарешті на сцену знов принесли біле ягня та гладкого плямистого кролика, і вимуштруваний чоловік вклав усю душу у свою гру, щоб якнайкраще відтворити вовка. Він схопив переляканих тваринок і почав пальцями й зубами роздирати їх на шматки, жадібно смакуючи живе м'ясо, впиваючись теплою кров'ю. Губи його кривилися в хижій посмішці, очі заплющувалися з великої втіхи.
Охоплений жахом, я вискочив у двері. Я побачив, що цей магічний театр не був самим лише раєм, за його знадливими лаштунками ховалося страшне пекло. О Господи, невже й тут не було порятунку?
Я налякано бігав коридором, відчуваючи в роті смак крові й смак шоколаду, і той, і той однаково гидкий. Я палко хотів утекти від тієї каламутної хвилі, жадібно шукав у собі самому приємніших, не таких страшних образів. "О друзі, не треба цих звуків!" — заспівало щось у мені, і я з жахом згадав моторошні фотографії з фронту, які мені траплялося бачити під час війни: купи скорчених, перемішаних трупів, яким протигази перетворили обличчя у вишкірені диявольські пики. Який я тоді був ще дурний і наївний, коли мене, гуманіста й противника війни, лякали ті знімки! Тепер я знав, що хоч би які страхітливі, хоч би які шалені й лихі, брутальні й безглузді думки і образи зродилися в мозку якогось приборкувача звірів, якогось міністра, генерала чи божевільного, в мені живуть такі самі, нітрохи не кращі.
Раптом я з полегкістю згадав про двері на початку коридора, в які так захоплено кинувся вродливий юнак. На них було написано:
УСІ ДІВЧАТА ТВОЇ

І мені здалося, що кінець кінцем і справді нічого привабливішого за це немає. Радий, що зможу втекти від проклятого вовчого світу, я зайшов у ті двері.
На мене війнули пахощі весни, я поринув у чарівну атмосферу своїх хлоп'ячих і юнацьких років, таку дивовижно знайому, що я аж здригнувся, і в жилах у мене так само завирувала кров, як тоді. Те, що я недавно робив і думав, те, чим я досі був, лишилося позаду, розтануло, я знов став молодий. Ще годину, ще кілька хвилин тому я вважав, що дуже добре знаю кохання, пристрасть, жагу, але то були кохання й жага літнього чоловіка. Тепер я знов був молодий, і те, що я почував у собі, цей гарячий вогонь у крові, цей могутній, непереборний потяг, ця нестримна жага, від якої все топиться, мов від березневого вітру, — все це було молоде, нове, справжнє. О, як спалахнуло забуте полум'я, гучно відгукнулося в мені минуле, як закипіла, заіскрилася в мені кров, як заспівала й заволала душа! Я був п'ятнадцятирічним чи шістнадцятирічним хлопцем, весь — порив і шанолюбство, голова моя була сповнена латинськими та грецькими словами й чудовими віршами, уява заполонена мистецтвом, але ще набагато глибше, дужче й страхітливіше, ніж це пекуче полум'я, горів і палахкотів у мені вогонь кохання, голод статі, нищівне передчуття насолоди.
Я стояв на вершині скелястого пагорба над своїм рідним містечком. Пахло весняним вітром і першими фіалками, в містечку внизу блищали річка й вікна мого батьківського дому, і все, що я бачив, чув, відчував навколо, було таке бурхливо наповнене, таке первісно нове і ясне, таке глибинно яскраве, як колись у найкращі, найпоетичніші години моєї ранньої молодості. Я стояв на пагорбі, і вітер бавився моїм довгим волоссям; замріяний, охоплений любовною тугою, я неуважно простяг руку, зірвав з куща бруньку, яка ще тільки почала розпукуватися, підніс до обличчя, понюхав — уже від самого цього запаху мене обпалив спогад про те, що тоді сталося, — потім узяв її в губи, які ще не цілували жодної дівчини, й почав жувати. Відчувши в роті терпкий, духмяно-гіркуватий смак, я враз чітко збагнув, що зі мною відбувалося. Я наново переживав одну годину з часів своєї ранньої молодості, одну неділю напровесні, коли, гуляючи самотою за містом, зустрів був Розу Крайслер, несміливо привітався з нею і відразу шалено в неї закохався.
Тоді я стояв, сповнений боязкого очікування, й дивився на дівчину, що замріяно йшла самотою нагору, в мій бік, іще не помічаючи мене, дивився на її волосся, заплетене в дві тугі коси, з яких на щоки все-таки вибивалося кілька пасом, здіймаючись від грайливих доторків вітру. Я вперше в житті побачив, яка гарна та дівчина, яка чудесна, знадлива та гра вітру з її легеньким, як пух, волоссям, який захват і яку тугу може викликати її тоненька блакитна сукня, що вільно спадала навколо молодого тіла, і так само, як від гіркуватого, терпкого смаку розжованої бруньки мене всього пойняло несміливе, солодке бажання і біль весняного пробудження, так і вигляд тієї дівчини сповнив мене щемким сподіванням кохання, сподіванням жінки, приголомшливим передчуттям величезних можливостей і обіцянок, передчуттям невимовної насолоди, незбагненного збентеження, страху й страждання, передчуттям найбільшої радості і найглибшої провини. О, як горів у мене язик від терпкого смаку весни! О, як звабливо грайливий вітер ворушив волосся біля її рожевих щік! Дівчина підійшла ближче, побачила і впізнала мене, на мить легенько почервоніла й відвела очі. Я чемно привітався, скинувши з голови школярського кашкета, і Роза відразу опанувала себе, всміхаючись, відповіла на вітання, майже як доросла, задерла голову й повільно пішла далі, впевнено й гордовито, оповита, наче серпанком, любовним бажанням, надіями й палкими благаннями, які я посилав їй услід.
Так було колись, однієї неділі тридцять п'ять років тому, і все повернулося цієї миті: пагорб і містечко, березневий вітер і запах бруньки, Роза з її каштановими косами, бажання, що заливало мене хвилею, і страх, що солодко стискав серце. Все було так, як тоді, і мені здавалося, що я вже нікого в житті так не кохав, як кохав того дня Розу. Але тепер мені випало привітати її інакше, ніж тоді. Я побачив, як вона почервоніла, впізнавши мене, побачив, як вона намагається приховати збентеження, і зразу збагнув, що я їй подобаюсь, що для неї ця зустріч означає те саме, що й для мене. І замість знову скинути кашкета й урочисто чекати, поки дівчина пройде, я цього разу, незважаючи на свій страх і ніяковість, повівся так, як наказувала мені кров. Я сказав:
— Розо! Хвалити Бога, що ти прийшла, серце моє. Я тебе так кохаю.
Це було, може, й не найрозумніше, що я міг сказати, але ніяких розумних слів і не треба було, цілком вистачило й цих. Роза не задерла голови й не пішла далі, а глянула на мене, ще дужче почервоніла й відповіла:
— Добрий день, Гарі. Я тобі справді подобаюся?
Карі очі на її повному, наче налитому обличчі засяяли, і я відчув, що все моє минуле життя, все моє кохання було заплутане й по-дурному нещасне від тієї хвилини, коли я там, на пагорбі, дав Розі пройти, не зупинивши її. Але тепер помилка була виправлена, і все буде інакше, все буде добре.
Ми взялися за руки й повільно пішли далі, невимовно щасливі й дуже збентежені. Ми не знали, що казати й що робити, і з ніяковості кинулись бігти, аж поки задихались, і зупинилися, не відпускаючи, проте, рук. Ми ще були дітьми, тому й не знали, що маємо робити. Тієї неділі в нас не дійшло навіть до першого поцілунку, але ми були безмежно щасливі. Ми трохи постояли, відсапуючись, потім посідали на траву, і я погладив її по руці, а вона несміливо провела рукою по моєму волоссі. Тоді ми знов підвелися й помірялись, хто з нас більший. І хоч я насправді був на палець вищий за неї, але не сказав цього, а заявив, що ми однаковісінькі, що Бог призначив нас одне для одного й що ми згодом одружимося. Роза сказала, що їй вчувається запах фіалок. Ми опустилися навколішки й знайшли в низенькій весняній траві кілька фіалок з коротенькими хвостиками, і я свої подарував їй, а вона свої мені. Коли похолоднішало й світло почало падати на скелі навскіс, Роза сказала, що їй треба йти додому, і ми обоє дуже зажурилися, бо я не міг її провести, але тепер ми мали свою таємницю, і це був наш найдорожчий скарб. Я лишився на пагорбі, ще раз понюхав Розині фіалки, тоді ліг долілиць на кручу й дивився вниз на містечко, аж поки моя кохана з'явилася далеко внизу, поминула колодязь і перебігла через міст. Тепер я знав, вона зайшла до свого будинку й там ходить із кімнати в кімнату, а я лежав тут на пагорбі, далеко від неї, а однаково ми були разом, були з'єднані, нас пов'язувала таємниця.
Тієї весни ми ще не раз зустрічалися то тут, то там, на пагорбах, біля паркану, а коли почав цвісти бузок, уперше боязко поцілувались. Ми, ще зовсім діти, мало могли дати одне одному, в нашому поцілунку ще не було полум'я і глибини почуттів, а кучері біля її вух я зважився тільки легенько погладити, проте в серці ми носили всю ту любов, на яку були здатні, і кожен несміливий дотик, кожне невміле пестливе слово, кожне боязке чекання одне на одного вчили нас нового щастя, ми робили ще один маленький крок на шляху свого кохання.
Так, починаючи від Рози й фіалок, я ще раз пережив усі кохання, які були в моєму житті, тільки під щасливішою зіркою. Роза зникла, з'явилася Ірмгард, сонце стало гарячіше, зорі п'янкіші, але ні Роза, ні Ірмгард не стали моїми, крок за кроком я мусив іти далі, багато чого пережити, багато чого навчитися, втратити Ірмгард, а тоді втратити й Анну. Кожну дівчину, яку я кохав колись, я покохав знов, але тепер зумів кожну запалити коханням, кожній щось дати й від кожної щось дістати в подарунок. Бажання, мрії і можливості, що колись існували тільки в моїй уяві, стали тепер жити дійсністю. Дівчата проходили переді мною, як чарівні квітки, Іда і Лора, всі, кого я кохав, — котру літо, котру місяць, а котру один день.
Я збагнув, що тепер я був тим гарним, палким юнаком, який недавно на очах у мене так захоплено кинувся у двері кохання, що тепер дістала змогу виявитись у всій своїй силі саме ця частка моєї істоти, якась десята, тисячна частина моєї складної цілості, і її не обтяжували всі інші фігури мого "я", їй не заважав поет, її не мучив Степовий Вовк, не ганили мислитель, фантаст, мораліст. Ні, тепер я був тільки закоханий, розкошував тільки в коханні і страждав тільки від кохання. Вже Ірмгард навчила мене танцювати, Іда цілувати, а найкраща з них, Ема, одного осіннього вечора під віттям береста, що гойдався на вітрі, перша дала мені поцілувати свої смагляві груди й випити келих насолоди.
Багато чого пережив я в маленькому театрі Пабло, навіть тисячної частки того не можна переказати словами. Всі дівчата, яких я будь-коли кохав у своєму житті, були тепер мої, кожна давала мені те, що тільки вона могла дати, і кожній я давав те, що тільки вона могла взяти від мене. Я спізнав багато кохання, багато щастя, багато втіхи, але й багато тривог і страждань, кожне кохання, яке мене обминуло в житті, під час цієї години, пробутої в царстві сну, чарівно розквітло в моєму садку, — то були і цнотливі, ніжні квітки, і яскраві, палахкі, як полум'я, і темні, як сутінок, що швидко відквітали, осяйна насолода, тремтлива мрійливість, глибока меланхолія, болісне згасання, променисте відродження. Мені траплялися такі жінки, яких можна було здобути тільки раптовим наскоком, і такі, до яких треба було залицятися довго й терпляче, але те залицяння було великим щастям. Кожен притемнений відтинок мого життя, в якому колись, бодай на хвилину, мене кликав голос статі, запалював жіночий погляд, вабило мерехтіння дівочої шкіри, тепер знов освітився, і я надолужив усе прогаяне. Кожна стала моєю, кожна по-своєму. Там була жінка з незвичайними темно-карими очима і білим, як льон, волоссям, поряд з якою я чверть години простояв біля вікна у вагоні швидкого поїзда і яка потім не раз мені снилася, — не промовивши жодного слова, вона навчила мене свого небувалого, страхітливого, вбивчого мистецтва кохання. І покірлива, тиха китаянка з марсельського порту, з усмішкою, як у порцелянової ляльки, з чорним гладеньким волоссям, з вологими очима, — вона теж знала безліч нечуваних речей. Кожна з них мала свої таємниці і свій власний запах, кожна цілувала, сміялася інакше, по-своєму була сором'язлива і по-своєму безсоромна. Вони з'являлися й зникали, течія несла їх до мене, хвилею кидала мене до них і відносила геть, я плавав, грався, наче дитина, серед того потоку чуттєвості, повного чарів, небезпеки й несподіванок. І я здивувався, що в своєму житті, наче такому вбогому, суворому житті Степового Вовка, мав стільки можливостей закохатися, стільки спокус. Я майже всі їх проґавив, усі знехтував, обминув і якомога швидше забув, але тут вони збереглися всі до одної, цілі сотні. І тепер, побачивши їх, я безоглядно віддався їм, занурився в рожевий присмерк їхнього пекла. Навіть та спокуса повернулася, яку мені колись запропонував був Пабло, та й інші, раніші, які я свого часу навіть не збагнув до пуття, фантастичні розваги втрьох і вчотирьох, теж повернулися і, сміючись, захопили мене у свій танок. Багато я пережив, брав участь у багатьох розвагах, про які навіть важко розповісти словами.
І ось я знов виринув із бездонного потоку спокус, пороків і пасток, тихий, мовчазний, озброєний глибоким досвідом і знанням, мудрий, дозрілий для Герміни. Останньою постаттю в моїй багатющій міфології, останнім ім'ям у безконечному ряду була вона, Герміна. Вона з'явилася, і я зразу ж опритомнів, любовна казка скінчилася, бо Герміну я не хотів бачити в сутінку чарівного дзеркала, їй належав цілий Гарі. О, тепер мені б хотілося так переставити фігури у своїй грі, щоб усе зосередилось на ній і все здійснилося.
Потік викинув мене на берег, я знов опинився в тихому коридорі театру. Що далі? Я сягнув рукою по фігурки до кишені, але так і не витяг їх. Мене знов захопив світ дверей, написів, магічних дзеркал. Я безвільно прочитав напис на найближчих дверях і здригнувся. Там стояло:

ЯК УБИВАЮТЬ КОХАННЯМ

На мить у моїй пам'яті спалахнула яскрава картина: Герміна біля столу в ресторані, що раптом забула про їжу та вино й почала дивну розмову, її страхітливо поважний погляд, її слова про те, що вона закохає мене в себе для того, щоб загинути від моєї руки. Серце моє залила тяжка, темна хвиля страху, зненацька все це знов повернулося до мене, я знов відчув у душі моторошний поклик долі. Я розпачливо сягнув рукою до кишені по фігурки, щоб трохи поворожити ними й змінити ходи на своїй шахівниці. Але там уже не було ніяких фігурок. Замість них я витяг із кишені ножа. Смертельно переляканий, я побіг коридором повз незчисленні двері, зупинився перед велетенським дзеркалом і глянув у нього. У дзеркалі тихо стояв великий гарний вовк, такий заввишки, як я, і несміливо, тривожно дивився на мене. Потім очі його блиснули, він підморгнув мені й ледь усміхнувся. Паща його на мить розтулилася, і я побачив червоного язика.
Де дівся Пабло? Де ділася Герміна? Де дівся чоловік, що так гарно балакав про формування особистості?
Я ще раз глянув у дзеркало. Мабуть, я збожеволів. Там, за високим склом, уже не було вовка, він мені не показував язика. У дзеркалі стояв я, Гарі, посірілий, чужий будь-якій грі, змучений пороками, страшенно блідий, але все-таки це була людина, все-таки був хтось, із ким я міг поговорити.
— Гарі, — мовив я, — що ти тут робиш?
— Нічого, — відповів Гарі в дзеркалі, — просто чекаю. Чекаю смерті.
— А де ж та смерть? — спитав я.
— Уже близько, — сказав він.
І я почув, як у порожньому приміщенні театру зазвучала музика, гарна й страшна музика з "Дон Жуана", та, що супроводить появу Кам'яного гостя. Крижані звуки моторошно лунали в примарному будинку, звуки з того світу, з царства безсмертних.
"Моцарт!" — подумав я і цим словом, немов чарами, викликав найулюбленіші, найвищі образи свого внутрішнього життя.
Враз позад мене почувся сміх, дзвінкий, крижаний сміх зі світу, що лежить по той бік людських страждань, неприступний людському слухові, сміх, що його породив божистий гумор. Весь похоловши від того сміху, але й відчувши велике, неземне щастя, я обернувся й побачив Моцарта. Він, сміючись, поминув мене, наблизився до дверей однієї з лож і зайшов досередини. Я зацікавлено пішов за ним, за богом своєї молодості, за тим, кого я ціле життя любив і шанував. Музика не вщухала. Моцарт нахилився над поруччям ложі. В театрі нічого не було видно, велетенське приміщення заповнювала пітьма.
— Бачите, — сказав Моцарт, — можна обійтися і без саксофона. Хоч, звичайно, я зовсім не хочу гудити цей славетний інструмент.
— Де ми? — спитав я.
— Ми на останній дії "Дон Жуана", Лепорелло вже стоїть навколішки. Чудова сцена, та й музику теж можна слухати. Хоч у ній є ще дуже багато людського, але відчувається вже й голос потойбічного світу, цей сміх, еге ж?
— Це остання велика музика, такої більше ніхто вже не написав, — сказав я врочисто, як шкільний учитель. — Звичайно, потім був ще Шуберт, був ще Гуґо Вольф, та й про чарівного, бідолашного Шопена теж не можна забувати. Ви нахмурились, маестро, — о так, є ще й Бетховен, теж чудовий майстер. Та хоч які гарні їхні речі, в них уже є щось фраґментарне, якийсь елемент розпаду. Такого навдивовижу цілісного твору, як "Дон Жуан", людство більше не створило.
— Не гарячкуйте так, — глузливо, аж страшно засміявся Моцарт. — Самі ви, мабуть, музикант? Ну, а я кинув це діло, хочу мати спокій. Тільки часом, бува, ще задля розваги подивлюся на цю забаву.
Він підняв руки, наче дириґуючи, і тієї миті десь зійшов місяць чи якесь інше бліде світило. Я глянув через поруччя в бездонну глибину простору. Там клубочилися тумани й пливли хмари, мріли гори й моря, а внизу розлягалася широчезна, пустельна рівнина. Серед тієї рівнини ми побачили поважного на вигляд старого чоловіка з довгою бородою і сумним обличчям, що понуро, зажурено йшов на чолі величезної процесії чоловіків у чорному вбранні — їх там було, мабуть, тисяч із десять. Моцарт сказав:
— Бачите? Це Брамс. Він прагне спасіння, але до нього йому ще далеченько.
Я зрозумів, що ті тисячі чоловіків у чорному були виконавцями його музики, голосових та інструментальних партій, яких, коли б міряти високою божистою мірою, в його партитурах було забагато.
— Надто густо інструментовано, надто багато змарновано матеріалу, — кивнув головою Моцарт.
Зразу ж після того ми побачили Рихарда Ваґнера, що теж крокував на чолі велетенського війська. Ми відчули, як важко долати свій шлях тим тисячам людей, як стомлено, з останньої сили іде сам Ваґнер.
— За часів моєї молодості, — сумно зауважив я, — цих двох композиторів вважали за найбільші, які лише собі можна уявити, протилежності.
Моцарт засміявся.
— Так завжди виходить. З відстані такі протилежності стають дедалі подібніші одна до одної. А втім, це густе інструментування не було особистою вадою Ваґнера чи Брамса, це була помилка їхньої доби.
— Як? І їм доводиться тепер так тяжко спокутувати помилку доби? — обурено вигукнув я.
— Звичайно. Всі мають спокутувати її. І аж коли вони сплатять борг своєї доби, стане видно, чи в них іще лишиться стільки своїх особистих боргів, щоб їх варто було стягувати.
— Але ж вони не винні, що така була їхня доба!
— Певне, що не винні. Що Адам з'їв яблуко, вони теж не винні, а проте мусять спокутувати цей гріх.
— Це щось страшне.
— Звичайно, життя завжди страшне. Ми ні в чому не винні, а проте відповідаємо за все. Коли людина народжується, вона вже винна. Дивний у вас був учитель релігії, якщо ви цього не знаєте.
Мені стало тяжко на серці. Я побачив себе самого смертельно стомленим паломником, що йшов пустелею потойбічного світу, навантажений купою непотрібних книжок, які написав за своє життя, всіма тими літературними й нелітературними статтями, а за мною йшло військо складачів, які працювали над ними, і військо читачів, яким доводилось усе це читати. Боже! А крім того, був ще Адам зі своїм яблуком і всі інші успадковані гріхи. Отже, все це треба було спокутувати, пройти через нескінченне чистилище, і аж тоді могло постати питання, чи за всім цим лишається ще й щось своє власне, особисте, чи мої зусилля та їхні наслідки були тільки легенькою піною в морі, тільки нікчемними брижами на поверхні подій!
Побачивши, як я посмутнів, Моцарт голосно засміявся. Від сміху він підскочив угору, перекинувся в повітрі, потім почав притупувати закаблуками. Притупуючи, він крикнув мені:
— Що, юначе, бачу, одначе, скис ти неначе? Згадав своїх читачів, нікчемних книжок ковтачів, нудних складачів-партачів, над текcтами позіхачів? Це ж сміх, та й годі, всі твої злигодні, всі твої пригоди, моральні невигоди! Хто все це творити може, тому жалітись негоже, тверде з гріхів буде ложе, я поставлю свічку, небоже, якщо це тобі допоможе. Криво ти жив, не тому служив, все, що писав, трохи брехнею підшив. Господи Боже ласкавий, нехай диявол лукавий забере тебе в світ неправий і смажить тебе на вогні на радість собі й мені.
Це вже було занадто. Тепер мені стало не до меланхолії, мене охопив гнів. Я спіймав Моцарта за кіску, і він пурхнув угору. Кіска все довшала, як хвіст комети, я метлявся на її кінчику й летів у міжзоряному просторі. Хай йому біс, як тут холодно! І як ті безсмертні витримують таке страхітливо розріджене крижане повітря! Але дихати ним було приємно, це я встиг відчути, перше ніж знепритомнів. Мене охопила гостра, блискуча, як криця, крижана веселість, бажання засміятися так само дзвінко, нестямно, неземним сміхом, як сміявся Моцарт. Але тієї миті мені не стало чим дихати, і я зомлів.

Я отямився спантеличений і розбитий. Біле світло в коридорі віддзеркалювалося на блискучій підлозі. Я був не серед безсмертних, ні. Я ще й досі був у цьому світі, у світі загадок, страждань, степових вовків, болісних проблем. Прикре місце, в якому так тяжко перебувати. Треба тікати звідси.
У великому дзеркалі навпроти мене стояв Гарі. Вигляд у нього був кепський, майже такий, як тієї ночі після відвідин професора і балу в "Чорному орлі". Але це було так давно, багато років, багато сторіч тому: відтоді Гарі постарішав, навчився танцювати, побував у магічному театрі, почув, як сміється Моцарт, перестав боятися танців, жінок і ножів. Навіть людина з посередніми здібностями помудрішає, промчавши через кілька сторіч. Я довго дивився на Гарі в дзеркалі: я ще добре не знав його, він ще й досі був трохи схожий на того п'ятнадцятирічного Гарі, що однієї березневої неділі зустрів на пагорбі Розу й скинув перед нею свого школярського кашкета. А проте відтоді він на кілька сторіч постаршав, вивчав музику й філософію, донесхочу навоювався, пив ельзаське в "Крицевому шоломі" й сперечався про Кришну з добропорядними вченими, кохав Ерику й Марію, був Герміниним приятелем, підстрілював автомобілі і спав з тихою китаянкою, зустрічався з Ґете й Моцартом і попродирав багато різних дірок у тенетах часу та уявної дійсності, хоч ще й досі не вирвався з них. І хоч він знов загубив десь свої чудові шахові фігури, а проте має в кишені доброго ножа. Вперед, Гарі, старий, стомлений бідолахо!
Хай йому чорт, яке гірке це життя! Я плюнув на Гарі в дзеркалі, вдарив його ногою і розбив на друзки. Потім повільно пішов лунким коридором, уважно оглядаючи двері, що раніше обіцяли стільки всього гарного. Проте на них уже не було жодного напису. Так я поминув усі сто дверей магічного театру. Невже я сьогодні був на бал-маскараді? Відтоді минуло сто років. Скоро взагалі вже не буде ніяких років. Але ще треба щось зробити, на мене ще чекає Герміна. Дивне це буде весілля. Мене, раба, Степового Вовка, несла до нього каламутна, похмура хвиля. Хай йому біс!
Біля останніх дверей я зупинився. Сюди несла мене каламутна хвиля. Роза, далека юність, Ґете й Моцарт — де все це лишилося?
Я відчинив двері й побачив просту, гарну картину. Долі на килимі лежало двоє голих людей, красуня Герміна й красень Пабло. Вони лежали біч-о-біч і міцно спали, виснажені любовною грою, якою, здається, неможливо насититися і все ж таки швидко насичуєшся. Гарні, вродливі люди, чудові тіла, чарівна картина. Під грудьми в Герміни з лівого боку виднів свіжий круглий синюватий знак — це Пабло вкусив її в хвилину жаги, це був слід від його гарних, блискучих зубів. Туди, де виднів той знак, я вгородив свого ножа по саму колодочку. По білій ніжній Герміниній шкірі потекла кров. Я б зцілував ту кров, якби все було не так, сталося трохи інакше. Але я тільки стояв і дивився на ту кров, бачив, як Герміна на мить розплющила очі і в них з'явився біль і подив. "Чому вона дивується?" — подумав я. Потім подумав, що треба стулити їй повіки. Але вони стулилися самі. От і все. Я зробив те, що мав зробити. Герміна ледь повернулася набік, і від пахви до грудей пролягла легенька тінь, яка наче щось нагадала мені, але я забув, що саме. Більше Герміна не ворухнулася.
Я довго дивився на неї. Нарешті здригнувся, наче отямившись, і хотів вийти. Але тієї хвилини побачив, як Пабло потягнувся й розплющив очі, побачив, як він схилився над мертвою і всміхнувся. "Цей парубійко ніколи не буває поважний, — подумав я, — з усього він сміється". Пабло обережно загорнув край килима і вкрив ним Герміну по груди, щоб не було видно рани. Тоді нечутно вийшов з ложі. Куди він пішов? Невже всі покинули мене? Я лишився сам з укритою до половини килимом мертвою Герміною, яку любив і якій заздрив. На біле чоло спадали короткі, наче хлоп'ячі, пасма волосся, які ледь пахли парфумами і крізь які просвічувало маленьке гарне вухо. Червоні губи наче променіли на зблідлому обличчі і були трохи розтулені.
Тепер її бажання було виконане. Я вбив свою кохану, перше ніж вона встигла стати цілком моєю. Я вчинив щось неймовірне і тепер стояв навколішки перед забитою, дивився на неї й не знав, що означає цей мій вчинок, не знав навіть, чи він був добрий і правдивий, чи навпаки. Що б сказав про це мудрий гравець у шахи, що б сказав про це Пабло? Я нічого не знав, думки мої розбігалися. Все червонішими здавалися нафарбовані губи на згаслому обличчі. Таке було все моє життя, таке було моє коротке щастя й коротке кохання, як ці закляклі губи: трохи червоні на мертвому обличчі.
І від цього мертвого обличчя, від цих мертвих білих плечей, мертвих білих рук віяло жахом, що поволі закрадався мені в душу зимовим духом пустки й самотності, крижаним холодом, який поволі наростав і від якого в мене починали клякнути руки й губи. Може, я погасив сонце? Може, я знищив серце всього живого? Може, сюди проник смертельний холод міжзоряного простору?
Охоплений жахом, я дивився на скам'яніле чоло, на непорушне волосся, на біле холодне вухо. Холод, який випромінювало її тіло, був смертельний і все-таки гарний, він бринів, чарівно вібрував, був музикою!
Чи не траплялося вже мені колись раніше відчувати цей жах, що одночасно був ніби щастям? Чи не доводилося мені вже колись чути цю музику? Так, я вже чув її, в Моцарта, у безсмертних.
Я пригадав вірша, що колись раніше був знайшов у кишені:

Ми ж перебуваємо в ефірі,
Серед крижаних небесних рік,
Час для нас не має сили й міри,
Невластиві нам ні стать, ні вік...
Холодом огорнуті небесним,
Ясно й холодно сміємся ми...

Двері до ложі відчинилися, і зайшов Моцарт. Спершу я його не впізнав, бо він був без кіски, не в штанях до колін і не в черевиках з пряжками, а одягнений по-сучасному. Він сів біля мене, я майже торкався його й не давав йому присунутися ближче, щоб він не замастився в кров, що текла на підлогу з Герміниних грудей. Сівши, він відразу почав щось робити з невеличкими апаратами й інструментами, які розіклав навколо себе. Він цілком захопився ними, щось крутив у них, направляв, і я замилувався його вправними, тонкими пальцями — мені так хотілося побачити колись, як вони грають на роялі. Я задумливо дивився на нього, чи, власне, не задумливо, а замріяно, мене зачарували його прегарні, мудрі пальці, мені стало тепліше біля нього, але воднораз і страшно. Я зовсім не думав про те, що саме він підкручує і налагоджує.
Виявилось, що він збирав і настроював радіоприймач; тепер він ввімкнув його й сказав:
— Передача з Мюнхена, Генделів "Кончерто ґросо" у фа мажорі.
І справді, на мій невимовний подив і жах, пекельна бляшана лійка почала випльовувати з себе ту суміш бронхіального харкотиння і жованої гуми, яку власники грамофонів та приймачів домовилися звати музикою, — але, так само, як під грубим шаром бруду ми вгадуємо чудову давню картину, так і за тим харкотинням і хрипінням дійсно можна було вгадати шляхетні обриси того божистого твору, його величну композицію, його сміливий, широкий подих, глибоке звучання смичкових інструментів.
— Господи, — перелякано вигукнув я, — що ви робите, Моцарте? Невже ви справді хочете, щоб ми з вами були причетні до цього свинства? Ви хочете напустити на нас цей апарат, цей тріумф нашої доби, її найновішу, переможну зброю в нищівній боротьбі проти мистецтва? Невже без цього не можна обійтися, Моцарте?
О, як холодно, як страхітливо засміявся мій моторошний співрозмовник! Засміявся нечутно, а проте все руйнуючи своїм сміхом. Він зі щирим задоволенням дивився на мої муки і все щось підкручував, направляв у своєму проклятому апараті, пересував бляшану лійку. І далі сміючись, він заливав приміщення спотвореною, бездушною, вбивчою музикою. І далі сміючись, він сказав мені:
— Не треба патетики, сусіде! Між іншим, ви звернули увагу на це ритардандо? Знахідка, га? А тепер не гарячкуйте, вдумайтесь у сенс цього ритардандо — чуєте баси? Вони виступають попереду, мов боги. Хай ця знахідка старого Генделя вразить ваше стривожене серце й заспокоїть його! Слухайте, чоловічку, слухайте без патетики й глуму, як за безнадійно ідіотичною запоною цього жалюгідного апарата вимальовуються далекі обриси музики богів! Добре слухайте, тут можна дечого навчитися. Зверніть увагу: цей божевільний рупор робить начебто найдурнішу, найбезглуздішу й найшкідливішу справу у світі, він ловить музику, яку грають десь-інде, і грубо, по-дурному, без вибору кидає її, безбожно спотворену, в чуже, не пристосоване для цього приміщення, — і все ж таки не може знищити первісного духу цієї музики, а тільки показує на ній безпорадність своєї власної техніки, доводить, що він просто бездушний механізм! Добре прислухайтесь, чоловічку, вам це необхідно! Нашороште вуха! Отак. Тепер ви чуєте не тільки спотвореного радіоприймачем Генделя, який, проте, навіть у такому гидотному вигляді лишається божистим, ви чуєте й бачите, шановний, одночасно й чудовий символ життя взагалі. Слухаючи радіо, ви чуєте й бачите предковічну боротьбу між ідеєю та її втіленням, між вічністю й часом, між божистим і людським. Бо так само, любий мій, як радіо протягом десяти хвилин навмання посилає найчудовішу у світі музику в місця, найменше для цього придатні, у міщанські салони і в мансарди, поміж сонних слухачів, що теревенять, жеруть, позіхають і дрімають, так само, як воно позбавляє цю музику її чуттєвої краси, псує її, робить рипучою, заяложує і все ж таки не може цілком знищити її духу, — отак і життя, так звана дійсність, розкидається чудовими образами світу, після Генделя йде доповідь про те, як краще підчистити баланс середніх промислових підприємств, з чарівних звуків оркестру робить неапетитну кашу, всюди в проміжок між ідеєю і дійсністю, між оркестром і вухом пхає свою техніку, свою діяльність, свої нікчемні потреби, своє марнославство. Все життя таке, хлопче, і ми мусимо таким його сприймати, і якщо ми не йолопи, то сміятися з нього. Таким людям, як ви, зовсім не личить критикувати радіо чи життя. Краще навчіться прислухатися до нього! Навчіться ставитись поважно до того, до чого варто ставитись поважно, а з усього іншого сміятися! Чи, може, ви самі робили життя кращим, шляхетнішим, мудрішим, приємнішим? О ні, мосьє Гарі, ви цього не робили. Ви зробили зі свого життя огидну історію хворого, а зі свого хисту — горе для себе. І, бачу, цій гарній, чарівній дівчині ви також не знайшли кращого вжитку, як угородити їй ножа в серце, вбити її! Ви вважаєте, що це добре?
— Добре? О ні! — розпачливо вигукнув я. — Господи, все, що я робив, таке недобре, таке безмежно дурне, таке погане! Я тварюка, Моцарте, безглузда, лиха тварюка, хвора й зіпсована, ви тисячу разів маєте слушність. Але що стосується цієї дівчини, то вона сама так хотіла, я тільки виконав її власне бажання.
Моцарт нечутно засміявся, але зробив мені велику ласку — вимкнув радіо.
Моє виправдання, в яке я щойно так щиро вірив, зненацька самому мені здалося нікчемним. Я раптом пригадав собі, що коли Герміна говорила про час і вічність, то я зразу ж був готовий сприйняти її думки як віддзеркалення своїх власних думок. А проте ні на мить не засумнівався в тому, що думка про смерть від моєї руки була її власною, що тут я нітрохи не вплинув на неї, наче інакше й бути не могло. Але чому ж я тоді не тільки прийняв цю страхітливу, дивовижну думку, не тільки повірив у неї, а навіть наперед угадав її? Може, все ж таки тому, що вона була моя власна? І чому я вбив Герміну саме тієї миті, коли побачив її голою в обіймах іншого?
Моцартів нечутний сміх звучав мудро й глузливо.
— Ви жартун, Гарі, — сказав Моцарт. — Невже цій дівчині справді не було чого побажати від вас, крім ножа? Кажіть це комусь іншому, а не мені! Ну, принаймні ви хоч загнали його добре. Бідолаха навіть не стріпнулася. Може, вам час би вже з'ясувати наслідки свого ґалантного ставлення до цієї дами? Чи ви хочете уникнути наслідків?
— Ні! — вигукнув я. — Невже ви не розумієте? Як же б я захотів уникнути наслідків! Я прагну тільки одного — спокутувати, спокутувати і ще раз спокутувати свою вину, покласти голову під сокиру, отримати заслужену кару, бути знищеним.
Моцарт дивився на мене так глузливо, що мені важко було витримати його погляд.
— Які ж ви патетичні! Але ви ще навчитесь гумору, Гарі. Гумор — це завжди гумор вішальника, і, якщо треба буде, ви навчитесь його саме на шибениці. Ви готові до цього? Так? Ну то йдіть до прокурора, відбудьте всю судову процедуру, в якій дуже мало гумору, аж до тієї миті, коли вдосвіта на в'язничному подвір'ї холодне лезо сокири відітне вам голову. Отже, ви готові до цього?
Переді мною раптом спалахнув напис:

СТРАТА ГАРІ

Я кивнув головою і враз опинився на голому подвір'ї між чотирма мурами з маленькими заґратованими віконцями, побачив приготовану ґільйотину й десяток чоловіків у мантіях та сурдутах. Я стояв серед них, тремтів на холодному повітрі сірого досвітку, серце моє стискалося з жалюгідного страху, але я був готовий і згідний прийняти кару. Мені сказали вийти наперед і стати навколішки. Прокурор скинув шапку й відкашлявся, решта чоловіків також відкашлялася. Прокурор розгорнув перед собою аркуш гербового паперу й почав читати:
— Панове, перед вами стоїть пан Галер, звинувачений і визнаний винним у навмисному зловживанні нашим магічним театром. Галер не тільки поглумився з високого мистецтва, переплутавши нашу чудову панораму з так званою дійсністю і вбивши віддзеркалення дівчини віддзеркаленням ножа, але й, крім того, не маючи почуття гумору, хотів використати наш театр як знаряддя для самогубства. У зв'язку з цим ми засуджуємо Галера на вічне життя й на двадцять годин забороняємо йому вхід до нашого театру. Не минути звинуваченому й іншої кари: він буде одноразово висміяний. Панове, приєднайтесь: один, два, три!
І на слово "три" всі присутні одностайно приєдналися до сміху прокурора. То був не сміх, а повноголосий хор, страхітливий, майже нестерпний сміх із потойбічного світу.
Коли я знов отямився, то побачив, що Моцарт, як і перше, сидить біля мене. Він поплескав мене по плечу й сказав:
— Ви чули вирок. Отже, ви повинні звикнути до того, що й далі слухатимете радіомузику життя. Це вам буде корисно. Ви надзвичайно нездарні, безголовий мій друже, але все-таки поволі зрозумієте, чого від вас вимагають. Від вас вимагають, щоб ви навчилися сміятись. Ви повинні опанувати гумор життя, чорний гумор тутешнього життя. Але ви, звичайно, готові до всього у світі, тільки не до того, чого від вас вимагають! Ви готові вбити дівчину, готові врочисто піти на страту й напевне були б готові сто років бичувати себе й умертвляти свою плоть. Правда ж?
— О так, щира правда! — розпачливо вигукнув я.
— Ще б пак! Ви готові, великодушний пане мій, до всього безглуздого й патетичного, до всього, в чому немає ні гумору, ні дотепності! Ну, а я дивлюся на це інакше, для мене ваша романтична покута не варта й шеляга. Ви, шаленцю, хочете, щоб вас покарали на смерть, відрубали вам голову! Задля цього безглуздого ідеалу ви ладні були б завдати ще десять смертельних ударів. Ви готові померти, боягузе, але не жити. А ви якраз повинні жити, хай вам чорт! Вам треба було б призначити найтяжчу кару, ви її заробили.
— А що це за кара?
— Ми могли б, наприклад, оживити дівчину й одружити вас із нею.
— Ні, до цього я не був би готовий. Це було б страшне лихо.
— Ніби те, що ви вчинили, ще не страшне лихо! Але досить патетики і смертельних ударів. Пора вам нарешті порозумнішати! Ви повинні жити й повинні навчитися сміху. Ви повинні навчитися слухати прокляту радіомузику життя, шанувати той дух, який стоїть за нею, і сміятися з того гамору, який є в ній. І все. Більше ми від вас нічого не вимагаємо.
Я спитав його тихо, зціпивши зуби:
— А якщо я відмовлюся? Якщо я не визнаю, пане Моцарте, вашого права порядкувати Степовим Вовком і втручатися в його долю?
— Тоді, — мирно сказав Моцарт, — я запропоную тобі викурити ще одну з моїх чудових цигарок.
І поки він казав ці слова, поки діставав з кишені цигарку й подав її мені, то став не Моцартом, а моїм приятелем Пабло. Він лагідно дивився на мене чорними екзотичними очима і був схожий, як близнюк, на того чоловіка, що вчив мене грати фігурками.
— Пабло! — вигукнув я злякано. — Де ми, Пабло?
Пабло дав мені прикурити й усміхнувся.
— Ми в моєму магічному театрі, — сказав він, — і якщо ти захочеш навчитися танцювати танґо, стати генералом чи порозмовляти з Александром Великим, то можеш будь-коли здійснити своє бажання. Але мушу сказати, Гарі, що ти мене трохи розчарував. Ти зовсім забув, де перебуваєш, розірвав чарівне коло гумору в моєму театрі і вчинив неподобство, штрикнув ножем, заляпав брудом дійсності наш чудовий світ образів. Негарно ти вчинив. Сподіваюся, що ти принаймні повівся так з ревнощів, побачивши, що я лежу з Герміною. Шкода, що ти не знайшов іншого вжитку для цієї фігури, — я думав, що ти краще підготований до гри. Ну, та ще можна все направити.
 
Наші Друзі: Новини Львова