Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 28 травня 2020 року
Тексти > Жанри > Роман

Степовий вовк

Переглядів: 43348
Додано: 28.01.2005
Hi 0 Рекомендую 3 Відгуки 0
Сканував: Самійло Немирич
— Одна є, — засміявся Ґустав. — Друга буде моя.
На дорозі вже з'явилася друга машина. В ній сиділо троє або четверо людей. За головою жінки нерухомо, горизонтально плив кінець блакитного серпанку. Мені стало шкода його. Хтозна, може, під тим серпанком сміялося найвродливіше жіноче обличчя. Господи, якщо вже ми граємося в розбійників, то, може, було б краще й справедливіше йти за прикладом своїх великих попередників і не поширювати своєї хвацької кровожерливості на гарних дам. Та Ґустав уже вистрілив. Водій стріпнувся й похиливсь на кермо, машина наскочила на прямовисну скелю, ковзнула по ній угору й ляпнула назад на дорогу колесами догори. Ми почекали, проте ніщо в ній не ворушилось, люди тихо лежали під машиною, наче в пастці. Мотор ще гув і колеса смішно крутилися в повітрі, але раптом пролунав страхітливий вибух, і машину охопило яскраве полум'я.
— "Форд", — сказав Ґустав. — Треба злізти й звільнити дорогу.
Ми спустилися з дерева й підійшли до машини. Скоро з неї зостався самий кістяк. Ми зробили зі стовбурів молодих деревець важелі, відсунули покручене залізо з дороги й перекинули через захисний мур у провалля. У кущах ще довго тріщало. Двоє загиблих випали з машини, коли ми її перевертали, й лежали на дорозі. Одяг на них де-не-де обгорів. На одному піджак був майже цілий, і я обшукав його кишені, хотів побачити, хто то був. У одній кишені я намацав шкіряний гаманець і знайшов у ньому візитні картки. Я витяг одну й прочитав: "Тат твам асі".
— Смішно, — мовив Ґустав. — Але хіба не однаково, як звати тих людей, що ми тут убиваємо? Вони такі самі бідолахи, як і ми, а їхні імена не мають ніякого значення. Цей світ повинен завалитися, і ми разом із ним.
Найкраще було б потримати його десять хвилин під водою, та й по всьому. Ну, до роботи! Ми поскидали загиблих також у провалля. Вже чути було сиґнали наступної машини. Цю підстрілили просто з дороги. Вона, мов п'яна, ще трохи прокотилася, тоді перекинулась, чмихаючи мотором. Один пасажир лишився в ній, а пасажирка, гарна молода дівчина, навіть не поранена, тільки дуже бліда й налякана, вибралась на дорогу. Ми чемно привіталися з нею й запропонували їй свої послуги. Вона була така перелякана, що не могла слова сказати, лише дивилась на нас, як божевільна.
— Ну, то спершу гляньмо на старого, — мовив Ґустав і обернувся до пасажира, що й досі ще висів на сидінні позад мертвого водія.
То був літній чоловік з коротким сивим чубом. Хоч його розумні світло-сірі очі були розплющені, проте, видно, його тяжко поранило, в кожному разі, з рота в нього текла кров і шию якось моторошно перекривило.
— Дозвольте відрекомендуватися, шановний пане. Мене звати Ґустав. Нам довелося вбити вашого водія. Можна запитати, з ким ми маємо честь розмовляти?
Чоловік холодно й сумно глянув на нас.
— Я старший прокурор Леринґ, — повільно мовив він. — Ви вбили не тільки мого бідолашного водія, а й мене, я відчуваю, що скоро помру. Нащо ви в нас стріляли?
— Бо ви перевищували швидкість.
— Ми їхали з нормальною швидкістю.
— Те, що вчора було нормальне, сьогодні вже ненормальне, пане старший прокуроре. Сьогодні ми вважаємо, що швидкість будь-якого автомобіля надто велика. Ми нищимо всі автомобілі і всі інші машини також.
— І свої гвинтівки?
— До них теж дійде черга, якщо матимемо час їх знищити. Мабуть, завтра чи післязавтра нам усім буде кінець. Ви ж бо знаєте, що наша частина світу страхітливо перенаселена. От ми й хочемо, щоб стало трохи вільніше.
— То ви стріляєте всіх підряд?
— Звичайно. Хоч багатьох, безперечно, буває шкода. Наприклад, цієї молодої гарної дами — це ваша дочка?
— Ні, це моя стенографістка.
— Тим краще. А тепер, будь ласка, вилазьте чи давайте ми вас витягнемо, бо машину треба знищити.
— Я волію, щоб ви мене знищили разом із нею.
— Як хочете. Дозвольте ще одне запитання. Ви прокурор. Я ніколи не міг собі уявити, як людина може бути прокурором. Ви живете з того, що звинувачуєте й засуджуєте інших людей, здебільшого нещасних. Еге ж?
— Так виходить. Я виконував обов'язок. Це була моя праця. Так само як праця ката — вбивати тих, кого я засудив. Ви ж теж робите те саме — вбиваєте людей.
— Ваша правда. Тільки ми вбиваємо не з обов'язку, а для свого задоволення, чи, швидше, з невдоволення світом, з розпачу. Тому, вбиваючи, ми відчуваємо певну втіху. А ви, вбиваючи, ніколи не відчували втіхи?
— Мені нудно розмовляти з вами. Будь ласка, доводьте свою працю до кінця. Якщо вам не відоме почуття обов'язку...
Він замовк і витягнув губи, наче хотів плюнути. Але на губах з'явилося тільки трохи крові, що спливла на підборіддя.
— Стривайте! — ввічливо мовив Ґустав. — Почуття обов'язку мені справді не відоме, вже не відоме. Колись я офіційно весь час мав справу з почуттям обов'язку. Я був професором теології. Крім того, я був солдатом і брав участь у війні. Те, що мені здавалося моїм обов'язком і що мені наказували авторитети й начальники, завжди було недобре, мені щоразу кортіло зробити навпаки. Але якщо тепер мені вже не відоме почуття обов'язку, то зате відоме почуття вини, — а може, це те саме. Вже тим, що мати народила мене, я завинив, я приречений жити, зобов'язаний бути підданцем якоїсь держави, бути солдатом, убивати, платити податки на озброєння. А тепер, цієї хвилини, моя вина знову змушує мене вбивати, як колись на війні. І цього разу я вбиваю без огиди, я змирився зі своєю виною. Я не маю нічого проти того, щоб цей безглуздий, захаращений світ розлетівся в друзки, я радо допомагаю йому загинути і сам радо загину з ним.
Прокурор щосили намагався всміхнутись. Усмішка вийшла не дуже вдала, бо на губах у нього налипла кров, але все ж таки видно було, що він усміхається.
— Чудово, — сказав він, — отже, ми колеги. Виконуйте ж свій обов'язок, колеґо.
Дівчина тим часом заніміла край дороги.
Тієї миті знов засиґналив якийсь автомобіль, що на повній швидкості мчав до нас. Ми трохи відтягли дівчину вбік і притислися до скелі. Автомобіль налетів на підбиту машину, різко загальмував, піднявся передніми колесами вгору, але опустився додолу цілий. Ми швидко схопили гвинтівки й наставили на прибульців.
— Вилазьте! — скомандував Ґустав. — Руки вгору!
З машини вилізли троє чоловіків і слухняно підняли руки.
— Серед вас є лікар? — спитав Ґустав. Вони сказали, що немає.
— Тоді, будьте ласкаві, обережно витягніть цього чоловіка з його машини. Він тяжко поранений. Візьміть його у свій автомобіль і відвезіть до найближчого міста. Нумо, хутчій!
Скоро прокурор лежав в іншій машині, і Ґустав наказав їм їхати вниз.
Тим часом наша стенографістка встигла опритомніти й тепер спостерігала за тим, що ми робимо. Я був радий, що нам дісталася така гарна здобич.
— Панно, — мовив Ґустав, — ви втратили свого роботодавця. Думаю, вас більше нічого не зв'язувало з тим старим добродієм. Я беру вас до себе на роботу. Будьте нашою товаришкою! Ну, а тепер треба поспішати. Скоро тут стане не дуже затишно. Ви вмієте лазити по деревах, панно? Так? То лізьте з нами, ми вам допоможемо.
Ми всі троє якомога швидше вибралися на дерево, у нашу вежу. Дівчині нагорі стало погано, але ми дали їй ковтнути коньяку, і скоро вона вже так оговталась, що навіть оцінила чудовий краєвид на озеро й на гори і сказала, що її звати Дора.
Незабаром унизу знов з'явилася машина. Вона обережно, не зупиняючись, поминула перекинутий автомобіль і відразу почала набирати швидкість.
— Боягуз! — засміявся Ґустав і вистрілив у водія. Машина затанцювала, наскочила на мур, зачепилась на ньому й повисла над прірвою.
— Доро, — спитав я, — ви вмієте стріляти? Вона не вміла, але ми показали їй, як треба заряджати гвинтівку. Спершу в неї не виходило, вона порізала собі до крові пальця, заплакала й попросила пластиря. Та Ґустав пояснив їй, що тепер війна, а тому треба бути мужньою і витривалою. Його слова вплинули на неї.
— А що з нами буде? — спитала вона за хвилину.
— Не знаю, — відповів Ґустав. — Мій товариш Гарі любить гарних жінок, він стане вашим приятелем.
— Але ж вони прийдуть з поліцією та солдатами і вб'ють нас.
— Поліції і всякого такого більше не існує. У нас є вибір, Доро. Або ми спокійно залишимося тут і підстрілюватимемо всі машини, що захочуть проїхати повз нас, або самі візьмемо машину й поїдемо, щоб у нас стріляв хтось інший. Байдуже, що ми виберемо. Я за те, щоб лишитися тут.
Унизу знову вигулькнула машина й засигналила. Вона скоро дістала своє і лишилася лежати догори колесами.
— Зроду б не подумав, що стріляти так приємно, — мовив я. — А я ж колись був проти війни!
Ґустав усміхнувся.
— А все тому, що тепер людей у світі стало надто багато. Раніше цього не було так помітно. Але тепер, як кожен хоче не тільки дихати, а ще й мати машину, це зразу впадає в око. Звичайно, те, що ми тут робимо, важко назвати розумним, це дитячі витівки, але й війна — шалена дитяча витівка. Колись людству доведеться навчитись розумніше стримувати свій приріст. Поки що ми реагуємо на нестерпні умови не дуже розумно, та в принципі робимо те, що треба: зменшуємо кількість людей.
— Авжеж, — погодився я, — може, те, що ми робимо, — божевілля, і все ж таки воно, мабуть, корисне й необхідне. Погано виходить, коли людство перенапружує свій розум для того, щоб за його допомогою впорядкувати речі, які ще не піддаються розумові. Тоді виникають такі ідеали, як в американців чи в більшовиків, обидва надзвичайно розумні, а проте вони страшенно насилують і збіднюють життя, бо надто наївно спрощують його. Образ людини, колись високий ідеал, хочуть обернути в стереотип. Може, ми, божевільні, знов ошляхетнимо його.
Ґустав засміявся.
— Хлопче, ти так премудро говориш, що тебе б довіку слухати: було б і корисно, й приємно. І, може, ти навіть трішечки маєш слушність. Але тепер заряди, будь ласка, знов свою гвинтівку, бо ти щось надто замріявся. Щомиті може надбігти пара оленів, а ми їх філософією не вб'ємо, все-таки треба мати у гвинтівці кулю.
Над'їхала машина і відразу ж перекинулася, бо дорога була перегороджена. Один із пасажирів, що лишився живий, гладкий рудий чоловік, нестямно вимахуючи руками, оббіг навколо машини, тоді озирнувся на всі боки й побачив наш сховок. Лаючись, він підбіг до дерева й почав стріляти в нас із револьвера.
— Геть звідси, а то я вб'ю вас! — крикнув йому Ґустав.
Чоловік націлився в нього і ще раз вистрілив. Тоді ми вдвох вистрілили, і він упав.
З'явилося ще дві машини, і ми їх обидві підбили. Потім на дорозі стало тихо й порожньо, видно, пішла чутка, що нею їхати небезпечно. Тепер ми мали час помилуватися чудовим краєвидом. По той бік озера лежало в долині невеличке містечко. Над ним з'явився дим, і скоро ми побачили, як вогонь почав перекидатися з даху на дах. Чути було також стрілянину. Дора заплакала, і я погладив її по мокрих щоках.
— Невже ми всі загинемо? — спитала вона.
Ніхто їй не відповів. Тим часом знизу надійшов якийсь чоловік, побачив розбиті машини, почав нишпорити навколо них, засунув в одну з них голову й витяг строкату парасольку від сонця, шкіряну жіночу торбинку і пляшку вина. Тоді мирно сів на захисний мур, ковтнув вина, витяг з торбинки щось загорнене у фольгу, з'їв його, допив вино з пляшки й задоволено пішов далі, тримаючи під пахвою парасольку. Дивлячись, як спокійно він простує дорогою, я сказав Ґуставові:
— Невже ти зміг би вистрілити в цього чоловіка й продірявити йому голову? Їй-богу, я не зміг би.
— А тебе ніхто й не просить, — буркнув він.
Але йому також стало незатишно на серці. Тільки-но ми побачили людину, що поводилася ще мирно, природно, як дитина, що перебувала ще в стані невинності, як нам раптом уся наша хвалена необхідна діяльність здалася безглуздою і огидною. Хай йому чорт, стільки крові! Нам стало соромно. Але кажуть, що під час війни навіть на генералів інколи нападає таке почуття.
— Годі нам тут сидіти, — жалібно мовила Дора. — Злазьмо додолу, в машинах напевне знайдемо щось попоїсти. Чуєте, ви, більшовики, невже ви не зголодніли?
Внизу, в охопленому полум'ям містечку, вдарили на сполох, лунко й моторошно. Ми почали злазити з дерева. Коли я допомагав Дорі вибиратися з вежі, то поцілував її в коліно. Вона дзвінко засміялася, та враз дошка подалася під нами, і ми обоє полетіли в порожнечу...

Знов я опинився в напівкруглому коридорі, схвильований тим дивним полюванням. І всюди, на кожних дверях, я бачив звабливі написи:

MUTABOR
ПЕРЕВТІЛЕННЯ В БУДЬ-ЯКУ ТВАРИНУ
ЧИ РОСЛИНУ

КАМАСУТРА НАВЧАННЯ ІНДІЙСЬКОГО МИСТЕЦТВА
КОХАННЯ
КУРС ДЛЯ ПОЧАТКІВЦІВ:
42 РІЗНІ СПОСОБИ КОХАННЯ

ПРИЄМНЕ САМОГУБСТВО
ТИ ПОМРЕШ ЗІ СМІХУ

ХОЧЕТЕ ОБЕРНУТИСЯ В ДУХ?
МУДРІСТЬ СХОДУ

О, ЯКБИ Я МАВ ТИСЯЧУ ЯЗИКІВ!
ТІЛЬКИ ДЛЯ ЧОЛОВІКІВ

ПРИСМЕРК ЄВРОПИ
ЦІНИ ЗНИЖЕНІ Й ДОСІ ЩЕ ПОЗА КОНКУРЕНЦІЄЮ

ІДЕАЛ МИСТЕЦТВА
ПЕРЕТВОРЕННЯ ЧАСУ В ПРОСТІР
ЗА ДОПОМОГОЮ МУЗИКИ

СМІХ КРІЗЬ СЛЬОЗИ
КІМНАТА ГУМОРУ

ІГРИ ВІДЛЮДНИКА
ПОВНОЦІННА ЗАМІНА
ВСІХ ФОРМ СПІЛКУВАННЯ

Написам не було кінця. На одних дверях я прочитав:

ВСТУП ДО ФОРМУВАННЯ ОСОБИСТОСТІ
УСПІХ ЗАБЕЗПЕЧЕНИЙ

Напис зацікавив мене, і я зайшов у ті двері.
Я опинився в темнуватому тихому приміщенні, де перед скринькою, схожою на велику шахівницю, сидів долі по-східному якийсь чоловік. Першої миті мені здалося, що то мій приятель Пабло, принаймні він був у такій самій яскравій шовковій куртці й мав такі самі темні променисті очі.
— Ви Пабло? — спитав я.
— Я ніхто, — привітно відповів чоловік. — У нас тут немає імен, ми не якісь окремі особи. Я гравець у шахи. Хочете, щоб я вас навчив формувати особистість?
— Так, навчіть, будь ласка.
— То дайте мені кілька десятків своїх фігур.
— Моїх фігур?..
— Фігур, що на них, як ви бачили, розпалася ваша так звана особистість. Я ж не можу грати без фігур.
Він підніс мені дзеркальце, і я знов побачив у ньому, як цілість моєї особи розпадалася на багато "я". Їхня кількість, здавалося, без кінця зростала. Але тепер фігури були дуже маленькі, десь так завбільшки, як шахові. Гравець спокійно, впевнено взяв кілька десятків тих фігур і поставив на підлогу біля шахівниці. Ставлячи їх, він почав монотонно говорити, як людина, що вже не вперше виголошує ту саму промову чи лекцію:
— Вам відома хибна думка, що людина — якась стала єдність; ця думка завдає багато лиха. Відомо вам також, що людина складається з безлічі душ, із дуже багатьох "я". Коли уявна єдність особи розщеплюється на ці численні фігури, то таке розщеплення вважають божевіллям, наука вигадала йому навіть певну назву: шизофренія. Тут наука якоюсь мірою має слушність, бо, звичайно, ніяку множинність не можна опанувати, якщо не керувати нею, не групувати її, не надавати їй певного ладу. І навпаки, вона не має слушності в тому, що вірить, нібито можливий тільки єдиний, обов'язковий, дійсний на все життя лад серед багатьох другорядних "я". Ця помилка науки призводить до багатьох неприємних наслідків, вона має тільки ту користь, що спрощує працю державним учителям і вихователям, їм не треба стільки думати й експериментувати... Через цю помилку багатьох невиліковно хворих вважають нормальними, навіть корисними членами суспільства, і навпаки, на деяких геніїв дивляться як на божевільних. Тому ми заповнюємо прогалину в психології поняттям, яке звемо мистецтвом формування особистості. Кожному, хто пережив розщеплення свого "я", ми доводимо, що він може будь-коли і в будь-якому порядку скласти наново уламки свого "я" і таким чином може творити безліч різновидів життєвої гри. Як поет із кількох постатей творить драму, так і ми з фігур розщепленого "я" утворюємо нові групи з новими можливостями комбінацій і ходів, нові ситуації. Дивіться!
Він спокійними, мудрими пальцями взяв усі мої фігури, старих, юнаків, дітей і жінок, веселі й сумні фігури, дужі й тендітні, спритні й безпорадні, — швидко розставив їх на своїй шахівниці, і з них зразу ж утворилися групи й родини, що були готові грати, змагатися, приятелювати й ворогувати. То був цілий світ у мініатюрі. Я захоплено дивився, як той жвавий, добре впорядкований маленький світ раптом почав рухатися, грати й змагатися, укладати союзи і влаштовувати битви, залицятися, одружуватись, розмножуватись; то була справді густо заселена фігурами, напружена й цікава драма.
Гравець весело провів рукою по дошці й обережно поперекидав усі фігури, тоді згорнув їх докупи і вдумливо, як справжній, вибагливий майстер, почав складати з тих самих фігур зовсім нову партію, із зовсім іншими стосунками між ними, з іншим розподілом обов'язків. Ця друга партія трохи нагадувала першу: це був той самий світ, сформований із того самого матеріалу, але змінились тональність, темп, мотиви, склалися зовсім інші ситуації.
Так мудрий гравець творив партію за партією з фігур, кожна з яких була часткою моєї душі. Всі партії були трохи подібні одна до одної, всі вони вочевидь належали до того самого світу, походили з того самого джерела, а проте кожна була цілком нова.
— Це і є мистецтво життя, — повчально мовив він. — Надалі ви самі зможете як завгодно творити гру свого життя, надавати їй душі, розвивати і збагачувати її, — це все у ваших руках. Так само як божевілля у високому значенні цього слова — початок усякої мудрості, так і шизофренія — початок усякого мистецтва, всякої фантазії. Навіть учені вже частково визнали це, як, наприклад, ми бачимо в "Чарівному розі принца", чудесній книжці, в якій тяжка, пильна праця вченого ошляхетнена геніальним співробітництвом кількох хворих митців, що їх тримали в божевільнях. Нате, заберіть свої фігурки, вам ще не раз даватиме втіху ця гра. Фігуру, яка сьогодні посіла таке високе місце, так запишалася, що стала нестерпною, псує вам гру, завтра ви можете понизити до звичайного пішака. А милу, бідолашну Попелюшку, якій начебто судилися самі злигодні й невдачі, в наступній грі ви зможете зробити королівною. Бажаю вам приємної розваги, пане.
Я вклонився мудрому гравцеві, подякував йому, сховав фігурки до кишені й вийшов вузенькими дверима.
Власне, я думав, що тільки-но вийду з цієї кімнати, то зразу ж сяду долі й годинами, без кінця гратимуся своїми фігурками, та не встиг знов опинитись у світлому напівкруглому коридорі театру, як мене захопила нова течія, дужча, ніж я. Перед моїми очима яскраво спалахнув напис:

 
Наші Друзі: Новини Львова