Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 05 червня 2020 року
Тексти > Жанри > Роман

Степовий вовк

Переглядів: 43390
Додано: 28.01.2005
Hi 0 Рекомендую 3 Відгуки 0
Сканував: Самійло Немирич
В синій лід космічної зими.
Холодом огорнуті небесним,
Ясно й холодно сміємся ми.

Потім прийшла Марія, і після веселої вечері ми з нею пішли до кімнати, яку я найняв для наших зустрічей. Ніколи ще Марія не була така гарна, лагідна й ніжна, як того вечора, в її пестощах, у її любовній грі, якими вона обдаровувала мене, я відчував бажання віддати себе всю до останку.
— Маріє, — сказав я, — ти сьогодні щедра, як богиня. Не доводь нас обох до смертельної знемоги, завтра ж бал-маскарад. А хто завтра стане твоїм кавалером? Боюся, квітонько моя, що то буде казковий принц, що він викраде тебе і ти вже ніколи не вернешся до мене. Ти любиш мене сьогодні майже так, як закохані люблять востаннє, перед розлукою.
Вона припала губами до мого вуха й прошепотіла:
— Мовчи, Гарі! Кожен раз може бути останній. Коли Герміна забере тебе, ти вже більше не прийдеш до мене. Може, вона забере тебе завтра.
Дивне, гірке й водночас солодке почуття, що жило в моєму серці всі ті дні, ніколи ще не опановувало мене так, як тієї ночі перед балом. То було щастя: краса Марії, яку вона віддавала мені всю до останку, чудові витончені пестощі, які я пізнав так пізно, вже немолодою людиною, розкошування в лагідних, теплих хвилях насолоди. А все ж то була тільки оболонка: всередині назрівало щось значне, напружене, фатальне, і поки я ніжно, зворушено, захоплено пив із солодкого келиха кохання, поки, здавалося, безоглядно занурювався в теплі хвилі щастя, серцем я відчував, як моя доля стрімголов рветься вперед, мчить наосліп, мов зляканий кінь, назустріч прірві, падінню, охоплена страхом і тугою, закохана в смерть. Так само, як я недавно злякано боронився від приємної безтурботності самого тільки чуттєвого кохання, як я боявся Маріїної веселої краси, завжди готової роздаровувати себе, так я боявся тепер смерті, — але це був страх, який уже знав, що скоро він переросте в бажання віддатися смерті, знайти в ній визволення.
Навіть коли ми були цілком поглинуті пестощами, ближчі одне одному, ніж будь-коли раніше, в душі я прощався з Марією, прощався з усім тим, що вона для мене означала. Вона ще раз перед нашим прощанням дала мені урок, як треба по-дитячому довіряти грі поверхового, шукати хвилинних радощів, дивитись на стать невинними очима дитини й тварини, — досі я дуже рідко знав такий стан, бо для мене чуттєве, статеве життя майже завжди мало гіркий присмак провини, солодкий, але небезпечний смак забороненого плоду, якого людині з духовними запитами треба остерігатися. Тепер Герміна й Марія показали мені цей сад у всій його невинності, я був у ньому вдячним гостем, — але скоро мені треба було йти далі, в цьому саду було надто гарно й тепло. Мені судилося далі добуватись до вершини життя, далі спокутувати його безмежну вину. Легке життя, легке кохання, легка смерть були не для мене.
З натяків Марії й Герміни я зробив висновок, що на завтрашній бал чи на додачу до нього планують якісь особливі насолоди й розваги. Може, це й справді був кінець, може, Марію не зраджувало передчуття і ми лежимо разом востаннє, може, завтра моя доля зробить зовсім новий хід? Мене пойняла пекуча туга, страх здавив мені груди, і я нестямно вчепився в Марію, ще раз палко й жадібно пробіг усіма стежками й хащами її саду, ще раз скуштував солодкого плоду райського дерева.
Я не виспався вночі й мусив досипати вдень. Вранці я поїхав у лазню, а потім, смертельно стомлений, позавішував у спальні вікна, знайшов, роздягаючись, у кишені вірш, знов забув про нього, зразу ж ліг, не думаючи більше ні про Марію, ні про Герміну, ні про бал-маскарад, і проспав цілий день. Прокинувшись увечері, я почав голитися і аж тоді згадав, що за годину почнеться бал і мені треба знайти сорочку до фрака. Я одягнувся і в чудовому гуморі вийшов із дому, щоб спершу десь попоїсти.
Це був перший бал-маскарад, у якому я мав узяти участь. Я, правда, й раніше іноді бував на таких святах, часом вони мені подобались, але я ніколи не танцював, завжди був тільки глядачем, і мені завжди здавався смішним той запал, з яким інші розповідали про бал, смішною здавалась їхня радість. Проте сьогодні бал і для мене був подією, на яку я очікував радісно й зацікавлено, хоч і трохи боязко. Оскільки я йшов на бал без дами, то вирішив трохи спізнитися; зрештою, мені так порадила й Герміна.
Останнім часом я рідко навідувався до "Крицевого шолома", свого колишнього притулку, де просиджували вечори розчаровані чоловіки, пили вино і вдавали веселих хлопців; ця пивниця не пасувала до стилю мого теперішнього життя. Але сьогодні ввечері мені знов закортіло туди. В тому радісно-боязкому настрої, навіяному передчуттям змін і прощання з Марією, в якому я перебував цього дня, всі зупинки й пам'ятні місця на моїй життєвій дорозі ще раз набули болісно-чарівного блиску минувшини, а серед них і ця маленька, просякнута тютюновим димом пивниця, де я ще недавно був постійним відвідувачем, де ще недавно було досить випити примітивного наркотику — пляшку місцевого вина, щоб знов піти до свого самітного ліжка і якось витримати черговий день. Відтоді я скуштував інших засобів, міцніших збудників, солодшої отрути. Усміхаючись, я зайшов до старої пивниці. Господиня привітала мене, а мовчазні гості кивнули головою. Я замовив смажене курча, і скоро воно вже стояло переді мною. В череватій баварській чарці яскріло світле молоде ельзаське вино, білі, чисто вимиті дерев'яні столи і старі жовті панелі наче всміхалися до мене. І, поки я їв і пив, у мені наростало почуття згасання. Я ніби сидів на святі прощання, мої зв'язки з тими місцями, де минало моє життя, з речами, що колись оточували мене, ще не порвалися, але готові були порватися, і мене проймала солодка, болісна туга. "Сучасна" людина зве це почуття сентиментальністю; вона вже не любить речей, навіть свого ідола, автомашину, яку сподівається, тільки-но буде змога, поміняти на іншу, кращої марки. Ця сучасна людина — енергійна, діяльна, здорова, холодна й сувора, — чудовий взірець людської породи, для майбутньої війни вона просто ідеал. Але мене це не стосується, я ні сучасна, ні старосвітська людина, я випав з часу й пішов своєю дорогою, близький смерті, готовий до неї. І не мав нічого проти сентиментальності, я був радий і вдячний, що в моєму вигорілому серці є ще хоч якесь почуття. Тому я віддавався думкам про стару пивницю, про свою симпатію до тих старих, незграбних стільців, віддавався запахові тютюнового диму й вина, голосам буденності й тепла, — все це разом створювало для мене ілюзію домівки. Прощатися солодко, вся душа тоді наливається ніжністю. Мені був милий твердий стілець, моя баварська чарка, милий був холодний, терпкий смак ельзаського, моя спорідненість з усіма речами і з кожним відвідувачем у цьому приміщенні, милі були обличчя замріяних, розчарованих пияків, братом яких я був так довго. Це була міщанська сентиментальність, ледь приправлена духом старомодної романтики з моїх дитячих років, коли пивниця, вино й сиґара були ще чимось забороненим, незнаним, чудовим. І Степовий Вовк не з'явився, не вишкірив іклів, щоб подерти на шматки мою сентиментальність. Я мирно сидів у відблиску минувшини — пригаслого сузір'я, що схилилося до заходу й кидало на мене останнє проміння.
Зайшов вуличний торговець, і я купив у нього жменю смажених каштанів. Зайшла стара жінка з квітками, я купив у неї пучечок фіалок і подарував їх господині. І аж коли я почав розраховуватися й сягнув рукою до того місця, де мала бути кишеня, то знов згадав, що на мені фрак. Бал-маскарад! Герміна!
Але для мене й досі було надто рано, я ніяк не міг присилувати себе піти до "Глобуса". Я відчував якийсь внутрішній опір, нехіть, як завжди, коли думав про ті розваги, що стали для мене звичними останнім часом, чи коли заходив до великих, переповнених галасливим людом приміщень. Я, мов школяр, боявся чужого оточення, танців, товариства гульвіс.
Я повільно поминув якийсь кінотеатр, кинув оком на пучок ліхтарів і на велику барвисту афішу, що мерехтіла в їхньому світлі, ступив ще кілька кроків, тоді вернувся й зайшов усередину. Там я міг спокійно посидіти в темряві до одинадцятої години. Хлопець із ліхтариком повів мене до темної зали. Спотикаючись, я пробрався за завіси, знайшов своє місце й раптом опинився серед Старого Заповіту. Це був один із тих фільмів, які з великими затратами і з великою розкішшю ставлять начебто не задля прибутку, а з шляхетною, священною метою і на які вдень учителі Закону Божого водять навіть школярів. У ньому показували історію Мойсея та ізраїльтян у Єгипті — юрби людей, силу-силенну коней і верблюдів, палаци, блиск єгипетських фараонів і злигодні євреїв серед гарячих пісків пустелі. Я бачив Мойсея, трохи схожого бородою на Волта Вітмена, чудового театрального Мойсея з вогнистим поглядом, грізного проводиря, що з довгою палицею крокував пустелею, мов сам Вотан, на чолі євреїв. Бачив, як він молився Богові на березі Червоного моря, бачив, як море розступилося й утворило ніби дорогу, прохід між двома водяними горами (мабуть, конфірманти, що їх священик приводив на цей релігійний фільм, потім довго сперечалися про те, як оператори зробили цю сцену), бачив, як пророк і наляканий народ перейшли тією дорогою на другий бік, бачив, як позад них з'явилися бойові колісниці фараона, як єгиптяни вражено й боязко зупинилися на березі моря, а тоді мужньо кинулися вперед, і як над величним фараоном у золотому панцері, над усіма його колісницями і вояками зімкнулися водяні гори, і згадав чудовий дует для двох басів Генделя, в якому прегарно оспівана ця подія. Далі я побачив, як Мойсей, суворий герой серед суворих скель, піднявся на Синай і там Єгова за допомогою бурі, грому і блискавки передав йому десять заповідей, а його негідний народ тим часом біля підніжжя гори спорудив золоте теля й почав не вельми скромні розваги. Для мене то було чудне, неймовірне видовище. Священну історію, її героїв і її дива, що нам у дитинстві здавалися першим, невиразним передчуттям якогось іншого світу, чогось нелюдського, тут показували вдячній публіці, що тихо жувала принесені з собою бутерброди, за вартість вхідного квитка, — милий експонат з величезного ярмарку, де розпродується залежаний культурний мотлох нашої доби! Господи, хай би краще тоді загинули не тільки єгиптяни, а й євреї, і всі інші люди, щоб нам не довелося бачити цього свинства. Краще вже насильна, пристойна смерть, аніж ця моторошна напівсмерть, якою ми тепер помираємо. Далебі, краще!
Моя потаємна нехіть, мій прихований страх перед балом-маскарадом від фільму й від тих думок, що він у мене викликав, не тільки не зменшились, а прикро зросли, і лише згадка про Герміну змусила мене зробити над собою зусилля й нарешті поїхати до "Глобуса". Було вже досить пізно, коли я зайшов туди, бал давно був у розпалі. Не встиг я роздягтися, як мене, несміливого й тверезого, підхопив потік гостей у масках. Мене приязно штовхали в боки, якісь дівчата запрошували на шампанське до кабіни, клоуни поплескували мене по плечу й казали мені "ти". Я, ні на кого не звертаючи уваги, почав проштовхуватися крізь переповнені кімнати до роздягальні. Отримавши номерок, я дбайливо сховав його в кишеню, бо подумав, що, може, він скоро знов мені знадобиться, коли я не витримаю цього гармидеру.
Цілий великий будинок з усіма його приміщеннями був відданий гостям. У всіх залах танцювали, навіть у підвалі, всі коридори й сходи були повні масок, скрізь лунала музика, сміх, гомін. Я пригнічено пробирався крізь натовп, від негритянського оркестру до сільської капели, від яскраво освітленої головної зали в коридори, на сходи, в бари, буфети і в кабіни з шампанським. Стіни здебільшого були обвішані химерними, веселими картинами новітніх художників. Кого тільки тут не було — митці, журналісти, вчені, ділові люди, звичайно, всі гульвіси з міста. В одному оркестрі сидів сеньйор Пабло й натхненно дув у свою вигнуту трубу; побачивши мене, він привітався співучим голосом. Юрба захопила мене у свій плин і повела від зали до зали, то вниз, то вгору. Коридор у підвалі художники розмалювали під пекло, і там шалено бив у литаври оркестр чортів. Нарешті я почав оглядатися, сподіваючись побачити десь Герміну або Марію, кілька разів спробував проштовхатися до головної зали, але людський потік щоразу відносив мене вбік або завертав назад. Опівночі я ще не знайшов жодної з них і хоч не танцював, а так упрів, що в мене наморочилось у голові. Я опустився на найближчий стілець між чужими людьми й замовив вина. Я подумав, що для людини мого віку надто втомливо брати участь у таких галасливих святах. Я понуро пив вино й неуважно дивився на голі руки й плечі жінок. Повз мене пропливали постаті в химерних масках, штовхали мене, декотрі дівчата пробували сісти мені на коліна чи потягти мене в танок, проте я мовчки ухилявся від них.
— Старий буркун! — вигукнула котрась дівчина, і вона мала слушність.
Я вирішив додати собі сміливості й настрою вином, але й вино мені не смакувало, другої чарки я вже не схотів пити. Мене почало опановувати почуття, що позаду стоїть Степовий Вовк і висолоплює язика. Ніщо мене не розважало, мені було тут не місце. Я прийшов сюди з найкращими намірами, проте ніщо тут не могло мене розвеселити, і ця галаслива радість, цей сміх, усе це шаленство навколо здавалися мені дурними й вимученими.
Десь о першій годині, розчарований і сердитий, я почав пробиратися назад до роздягальні, щоб узяти своє пальто й піти звідти. То була поразка, повернення до Степового Вовка, і Герміна навряд чи пробачила б її мені. Але інакше я не міг. Насилу проштовхуючись крізь юрбу, я ще раз уважно озирнувся навколо, але дарма, жодної зі своїх приятельок я не міг знайти. Нарешті я опинився біля бар'єра, ввічливий чоловік уже простяг руку по мій номерок, я сягнув до кишені — і нічого там не знайшов! Тьху, хай йому чорт, іще цього бракувало! Сумно блукаючи по залах, сидячи за чаркою несмачного вина, я не раз засовував руку до кишені, борючись зі спокусою кинути все й піти додому, і завжди пласке кружальце було на місці. А тепер воно десь ділося. Все було проти мене.
— Номерок загубив? — спитало пронизливим голосом якесь чортеня в жовто-червоному костюмі, що опинилося поряд зі мною. — На тобі, друже, мій, — і подало мені свій номерок.
І поки я машинально брав номерок та крутив його в руці, чортеня зникло.
Коли я підніс картонне кружальце ближче до очей, щоб прочитати номер, то замість нього розгледів там якийсь нерозбірливий напис. Я вибачився перед чоловіком за бар'єром і підійшов до вікна. На кружальці дрібними, нерівними, нечіткими літерами було надряпано:

СЬОГОДНІ О ЧЕТВЕРТІЙ ГОДИНІ НОЧІ
МАГІЧНИЙ ТЕАТР
— ТІЛЬКИ ДЛЯ БОЖЕВІЛЬНИХ —
ЦІНА КВИТКА — ТВІЙ РОЗУМ.
НЕ ДЛЯ КОЖНОГО.
ГЕРМІНА В ПЕКЛІ.

Як маріонетка, нитку від якої актор на хвилину був випустив з рук, після короткого паралічу й смерті знов оживає, знов пристає до гри, танцює і діє, так і я, кого покликала до життя чарівна нитка, пружно й жваво, немов юнак, кинувся в натовп, з якого щойно тікав, старий, сумний і стомлений. Жоден грішник так не поспішав до пекла, як я. Щойно мені давили лаковані черевики, я не мав чим дихати в цьому насиченому парфумами повітрі, був наче варений від задухи, а тепер швидко й легко пішов у такт ванстепу через зали до пекла. Повітря мені здавалося сповненим чару, все мене несло, все підштовхувало вперед — гримуча музика, злива барв, запах жіночих плечей, шарудіння сотень ніг, сміх, ритм танку, блиск захоплених очей. Якась іспанська танцівниця пурхнула мені в обійми:
— Потанцюй зі мною!
— Не можу, — мовив я, — мені треба в пекло. Але я залюбки візьму з собою твій поцілунок.
Маска витягла рожеві губи, і аж коли вона поцілувала мене, я впізнав, що то була Марія. Я міцно пригорнув її до себе. Її повні уста цвіли, мов пишна літня троянда. І ми несамохіть пішли в танок, усе ще злиті в поцілунку, повз Пабло, що закохано схилявся над своєю трубою, добуваючи з неї ніжні, протяглі звуки. Променистий погляд його гарних тваринних очей ковзнув по нас майже несвідомо. Проте не встигли ми ступити й двадцяти кроків, як музика замовкла. Я неохоче випустив Марію з обіймів.
— Я б залюбки потанцював із тобою ще раз, — мовив я, сп'янівши від її тепла. — Пройдися трохи зі мною, Маріє, я закоханий у твою чудову руку, дай мені її ще на мить! Тоді я піду, мене покликала Герміна. Вона в пеклі.
— Я так і думала. Прощай, Гарі, я тебе не забуду.
І вона попрощалась. Це було справді прощання, осінь, це доля дала мені змогу ще раз вдихнути дух троянди, такої достиглої й такої запахущої.
Я пішов далі довгими коридорами, повними ніжних пар, потім сходами вниз, до пекла. Там на чорних, як смола, стінах яскраво горіли зловісні лампи й шалено грав диявольський оркестр. Перед баром на високому стільці сидів вродливий юнак у вечірньому костюмі, без маски. Він глузливо подивився на мене. У маленькому приміщенні кружляло в танці щось із двадцять пар. Притиснутий ними до стіни, я жадібно, пильно приглядався до всіх жінок. Більшість їх досі були в масках, деякі всміхалися до мене, але Герміни серед них я не побачив. Вродливий юнак і далі глузливо дивився на мене зі свого високого стільця. "Як тільки танець скінчиться, — подумав я, — вона прийде й покличе мене". Танець скінчився, але ніхто не прийшов.
Я підступив до бару, що притулився в кутку маленької низької кімнати, став біля юнака й замовив віскі. П'ючи, я побачив юнака в профіль, і він здався мені таким навдивовижу знайомим і гарним, як картина з дуже далеких часів, цінна саме завдяки порохові минувшини, яким вона припала. І враз мене пронизав здогад: це ж був Герман, товариш моєї молодості.
— Германе... — нерішуче мовив я.
Він усміхнувся.
— Гарі? Знайшов мене?
Це була Герміна, тільки трохи інакше зачесана й ледь підфарбована. Модний стоячий комірець робив її бліде розумне обличчя витонченим, руки, що виглядали з широких чорних рукавів фрака і з білих манжет, здавалися дивовижно маленькими, а ноги в чорно-білих шовкових шкарпетках — на диво тендітними, вони якось не пасували до її чорних штанів.
— Це той костюм, Герміно, в якому ти хотіла закохати мене в себе?
Вона кивнула головою.
— Досі я закохала в себе лише кількох дам, тепер твоя черга. Та спершу випиймо шампанського.
Ми випили, сидячи на високих стільцях, а тим часом біля нас кружляли в танці пари й лунала жвава, швидка музика смичкових інструментів. І я справді дуже швидко закохався в Герміну, хоч вона й нічого начебто не робила для цього. Оскільки вона була в чоловічому вбранні, я не міг танцювати з нею, не міг дозволити собі ніякої ніжності, ніякого залицяння. У цьому вбранні вона здавалася далекою і нейтральною, а проте кожен її погляд, кожне слово, кожен жест несли цілу хвилю жіночої зваби. Навіть не торкнувшись до неї, я піддався чарам, і самі ті чари входили в її роль, були двостатеві. Адже вона розмовляла зі мною про Германа і про дитинство, моє і своє, про ту пору перед статевим дозріванням, коли ти спроможний любити не тільки людей обох статей, а все на світі, і чуттєве, й духовне, і все у твоїх очах набуває любовної принади й казкової здатності перевтілюватись; у пізнішому віці цей хист часом іще повертається тільки до обранців і до поетів. Герміна досконало грала роль юнака, курила цигарки, балакала невимушено й дотепно, інколи трохи глузливо, але все в ній було осяяне еросом, кожне слово дорогою до мене оберталося в чарівну спокусу.
Хоч мені здавалося, що я дуже добре знаю Герміну, цієї ночі вона постала переді мною в цілком іншому світлі. Як ніжно й непомітно вона плела навколо мене солодкі тенета, попасти в які я так прагнув, як грайливо, ніби русалка, підносила вона мені до уст солодку отруту!
Ми сиділи, розмовляли й пили шампанське. Потім, двоє веселих авантурників, поволі пішли по залах, приглядаючись до масок, вишукуючи закоханих і підслуховуючи їхні розмови. Вона вибирала жінок, з якими я мав танцювати, і вчила мене, як краще звабити ту чи іншу. Ми виступали як суперники, якийсь час упадали вдвох за тією самою жінкою, навпереміну танцюючи з нею, обоє намагалися здобути її. І все це був тільки маскарад, тільки гра між нами двома, вона з'єднувала нас іще міцніше, розпалювала наші почуття. Все було казкою, все набирало нових розмірів, набувало глибшого значення, все було символічною грою. Ми набачили якусь молоду, на диво вродливу жінку, але на вигляд трохи хворобливу й невдоволену. Герман узяв її в танок, і жінка розцвіла. Вони зникли в кабіні з шампанським, і потім Герман розповів мені, що здобув її лесбійськими чарами. Для мене ж весь цей сповнений музики будинок, у кожній залі якого вирували танці, ця сп'яніла юрба масок поволі ставала божевільним райським сном. Кожна квітка спокушала мене своїм запахом, кожен плід я зацікавлено обмацував пальцями, із зеленого тінистого листя на мене спокусливо поглядали гадюки, квітка лотоса пишалася на поверхні чорного болота, чарівні пташки вабили мене в хащі, — і все це вело мене до вимріяної мети, все палко кликало мне до єдиної. Один танок я протанцював з якоюсь невідомою дівчиною. Палаючи, вона зваблювала мене в п'янкий вир танцю, і коли ми кружляли, наче вві сні, вона раптом засміялася й сказала:
— Ти наче переродився. Ввечері ти був такий дурний і нудний.
І я впізнав її — це вона кілька годин тому назвала мене "старим буркуном". Тепер вона думала, що вже причарувала мене, але в наступному танці я вже так само палав коло іншої. Я танцював дві години підряд або й більше, кожен танець, навіть ті, яких ніколи не вчився. Час від часу поблизу мене з'являвся Герман, він усміхався, кивав мені головою і знов зникав у юрбі.
Цієї ночі на балу мені судилося пережити почуття, якого я ще не знав у свої п'ятдесят років, хоч воно відоме кожному дівчиську й кожному студентові: почуття свята, сп'яніння від святкової спільності з іншими людьми, таємницю розчинення особи в масі, unio mystica, радості. Це почуття знала кожна служниця, я часто чув, як люди говорили про нього, і не раз бачив, як спалахували в них тоді очі, але сам я завжди слухав їх з напівзверхньою, напівзаздрісною усмішкою. Я сотні разів у своєму житті бачив, як променіли очі в людей, що п'яніли від злиття з натовпом, відмовлялися від самих себе, бачив цю усмішку й напівпритомний відсутній вираз на обличчі в тих, хто розчинявся в п'яному від радості загалі, бачив їх і у великих, і в простих людей: у захмелених новобранців та матросів і у видатних митців, що, наприклад, переймалися настроєм святкової вистави, бачив їх у молодих солдатів, що вирушали на війну, і навіть останнім часом я з захватом, з любов'ю, глузливо й заздрісно дивився, як променів, розквітав у такій усмішці мій приятель Пабло, коли він у щасливому полоні музики схилявся над своїм саксофоном або в екстазі, мліючи з захоплення, поглядав на дириґента, на барабанщика чи на банджиста. Я інколи думав, що таку усмішку, таку щиру, дитячу радість можна побачити тільки в молодих людей або серед народів, які ще не дозволяють собі індивідуалізувати й розрізняти окремих співгромадян. Але сьогодні, цієї благословенної ночі я, Степовий Вовк, сам променів цією усмішкою, сам купався в цьому глибокому, дитячому, казковому щасті, сам вдихав цю солодку ілюзію, цей чудесний дух спільності, музики, ритму, вина й тілесної хіті — я, що колись так глузливо, з такою похмурою зверхністю слухав, як хтось із студентів у своїй розповіді про бал вихваляв цей дух. Тепер я перестав бути собою, моя особистість розчинилася в п'янкому духові свята, мов сіль у воді. Я танцював то з тією, то з іншою жінкою, але не тільки її тримав в обіймах, торкався не тільки її волосся, вдихав не тільки її запах, — мені належали всі жінки, які кружляли в тій самій залі, в тому самому танці, під ту саму музику і осяйні обличчя яких пропливали повз мене, як великі фантастичні квітки, і я теж належав їм усім, ми всі належали одне одному. І чоловіки теж входили в нашу громаду, я перебував і в них, вони теж були не чужі мені, їхня усмішка була моєю усмішкою, їхнє залицяння було моїм залицянням, а моє — їхнім.
Тієї зими світ завоював новий танець, фокстрот, що звався "Млість". Ту "Млість" грали без кінця, і ще її було мало. Ми всі були заполонені й зачаровані нею, всі підспівували оркестрові мелодію. Я танцював безперестанку, з кожною жінкою, що траплялася мені на дорозі, з молоденькими дівчатами, з жінками, що були в повняві свого розквіту, і з тими, що сумно відцвітали, всіма я був захоплений, до всіх сміявся, щасливий, променистий. І коли Пабло побачив, як я сяю, я, кого він завжди бачив сумним бідолахою, його очі радісно спалахнули, він захоплено встав зі стільця, гучно заграв на своєму саксофоні, тоді виліз на стілець і, щасливо погойдуючись зі своїм інструментом у такт мелодії, подув у нього з усієї сили. Я і моя партнерка послали йому рукою поцілунки й почали голосно підспівувати. "Ох, хай буде, що буде, — думав я, співаючи, — але я хоч раз нарешті зазнав щастя, сяяв від радості, звільнившись від самого себе, був побратимом Пабло, дитиною".
Я втратив почуття часу, не знав, скільки годин чи хвилин тривало це п'янке щастя. Не помічав я й того, що чим несамовитіше ставало свято, тим вужчав простір, на якому воно відбувалося. Багато гостей уже розійшлося, в коридорах стало тихо, чимало ліхтарів погасли, сходи теж спорожніли, нагорі в залах оркестри один за одним замовкали, і музиканти йшли додому. Тільки в головній залі і в пеклі внизу ще шаленів святковий вир, дедалі буйніше й нестямніше. Оскільки я не міг танцювати з Герміною в костюмі юнака, ми весь час зустрічалися з нею лише на мить у перервах, аж поки нарешті вона зовсім зникла. Я не тільки більше не бачив її, а навіть перестав думати про неї. Я взагалі вже ні про що не думав. Наче в забутті, я плив у п'яному потоці танцюристів, на мене напливали запахи, звуки, зітхання, слова, мене вітали й запалювали чужі очі, оточували чужі обличчя, губи, руки, груди, коліна, мене, мов хвилю, гнала то вперед, то назад своїм ритмом музика.
Раптом, ледь опритомнівши, серед гостей, що лишилися й тепер заповнювали одну з менших зал, останню, в якій ще грала музика, я побачив чорну п'єрету з набіленим обличчям, гарну, жваву дівчину, єдину, що й досі ховалася за маскою, чудесну постать, яка мені потрапила на очі вперше за цілу ніч. Коли з вигляду інших гостей, з їхніх червоних, спітнілих облич, зім'ятих костюмів, мокрих, липких комірців та рюшів видно було, який уже пізній час, то чорна п'єрета з білим обличчям під маскою стояла свіжа й ошатна, в костюмі без єдиної складки, з бездоганним рюшем, із білими, як сніг, мереживними манжетами й гарною зачіскою. Я кинувся до неї, взяв її за талію і повів у танок. Її пахучий рюш лоскотав мені підборіддя, волосся торкалося щік, її пружне молоде тіло відповідало на кожен мій порух ніжніше й відданіше, ніж будь-яке цієї ночі, потім ухилялося і грайливо вабило мене знов діткнутися до нього. І враз, коли я в танці нахилився, шукаючи її губ, на них з'явилася зверхня, давно знайома мені усмішка, і я пізнав вольове підборіддя, пізнав, переповнений щастям, плечі, лікті, руки. Це була Герміна, вже не Герман — переодягнена, бадьора, злегка напарфумлена й напудрена. Наші губи палко зустрілися, на якусь мить усе її тіло, аж до колін, припало до мене, спрагло й водночас покірно, потім вона відірвала губи, відхилила назад голову і повела далі танок стримано й відчужено. Коли музика стихла, ми лишилися стояти в обіймах. Розпалені танцем пари навколо нас заплескали в долоні, затупали, закричали, вимагаючи від стомленого оркестру, щоб він знов заграв "Млість". І враз ми всі відчули, що настає ранок, що налягає втома, побачили, як у вікна закрадається світанок, віщуючи кінець нашим розвагам, і, зареготавши, ще раз стрімголов, розпачливо кинулись у танок, у вир музики, в море світла, нестямно закрутилися в такт мелодії, пара за парою, ще раз поринувши в цю могутню хвилю щастя, що накотилася на нас. У цьому танці Герміна відкинула свою зверхність, свою стриманість, свою глузливість — вона знала, що вже нічого не треба робити для того, щоб я закохався в неї. Я належав їй. І вона віддавалася мені в танці, в погляді, в поцілунку, в усмішці. Всі жінки, з якими я танцював цієї шаленої ночі, які запалювали мене, на яких я дивився з жагою, злилися в одну, в ту, що квітла в моїх обіймах.
Довго тривав цей весільний танок. Двічі, тричі замовкав оркестр, музиканти, що грали на духових інструментах, опускали їх додолу, піаніст підводився від піаніно, перший скрипаль хитав головою, і щоразу вони скорялися благанням останніх танцюристів, знов запалювалися, знов грали, ще швидше, ще нестямніше. Нарешті, коли ми ще стояли, обнявшись, задихані після останнього шаленого танцю, клацнуло віко піаніно, наші руки стомлено опустилися, так само як і руки музикантів, флейтист, підморгнувши, сховав у футляр флейту, відчинилися двері, в залу ввірвалося холодне повітря, з'явилися служники з пальтами, і кельнер із бару вимкнув світло. Миттю вся сцена моторошно змінилася. Танцюристи, щойно такі розпалені, тепер мерзлякувато кутались у пальта й зводили коміри. Герміна була бліда, але усміхнена. Вона повільно підвела руки, пригладжуючи волосся, на ямку під пахвою впало світло, а від неї до закритих грудей пролягла легенька, ледь помітна тінь, і в нечітких лініях тієї тіні, здавалось мені, скупчилися всі її чари, вся зваба, вся розкіш її гарного тіла, як і в усмішці.
Ми стояли й дивилися одне на одне, останні в залі, останні в будинку. Я чув, як десь унизу грюкали двері, як розбилося скло, як завмирало на вулиці хихотіння, приглушене сердитим, квапливим гудінням машин, що рушали від будинку. І чув, як десь далеко й високо лунав сміх, надзвичайно дзвінкий і веселий, а проте якийсь чудний, страхітливий сміх, наче кришталевий чи крижаний, ясний і променистий, але холодний і невблаганний. Де я вже чув цей дивовижний сміх? Я не міг пригадати.
А ми й далі стояли й дивилися одне на одного. На якусь мить я ніби опритомнів і протверезів, відчув, як на мене налягла страшна втома, як обвис на мені теплий, мокрий від поту одяг, побачив свої червоні, з набряклими жилами руки, що виглядали з пом'ятих манжет. Але цей настрій зразу ж минув під поглядом Герміни. Від того погляду, який, здавалося мені, виходив з моєї власної душі, вся реальність зникла, навіть реальність моєї чуттєвої жаги до Герміни. Ми зачаровано дивились одне на одного, моя бідолашна душа дивилась на мене.
— Ти готовий? — спитала Герміна, і усмішка її розтанула, як розтанула тінь на її грудях.
Десь далеко вгорі, в невідомому просторі відбринів дивний сміх.
Я кивнув головою. Так, я був готовий.
Тієї хвилини у дверях з'явився саксофоніст Пабло і блиснув на нас веселими очима, які, власне, були тваринними очима, але тваринні очі завжди поважні, а його завжди сміялись, і той сміх робив їх людськими очима. Він лагідно, привітно поманив нас рукою. Він був одягнений у яскраву шовкову домашню куртку, і на тлі її червоних викотів мокрий комірець сорочки і його стомлене обличчя здавалися ще сірішими, примарнішими, але променисті чорні очі розвіювали це враження. Ті очі також робили все нереальним, вони також чарували.
Ми пішли за ним, і за дверима він тихо сказав мені:
— Брате Гарі, запрошую вас на невеличку розвагу. Вхід тільки для божевільних. Плата за вхід — ваш розум. Ви готові?
Я знов кивнув головою.
Чудовий хлопець! Він лагідно, послужливо взяв нас під руки, Герміну справа, а мене зліва, й повів сходами нагору в маленьке кругле приміщення, освітлене згори синюватим сяйвом. Воно було майже порожнє, там стояв лише круглий столик і три стільці, на які ми й посідали.
Де ми були? Може, я спав? І був удома? Чи їхав у машині? Ні, я сидів у освітленому синюватим сяйвом приміщенні, в розрідженому повітрі, в оточенні, що переставало бути реальним.
Чому Герміна була така бліда? Чому Пабло був такий говіркий? Може, це я спонукав його говорити, говорив його вустами? Може, з його чорних очей на мене теж дивилася тільки моя власна душа, наче злякана пташка, так само, як із сірих очей Герміни?
Пабло дивився на нас з добродушною, трохи церемонною привітністю і без кінця говорив. Раніше я не чув від нього двох речень поспіль, він ніколи не сперечався, не намагався чітко виповісти свої думки, я вважав, що він узагалі чи вміє думати, а тепер він не переставав говорити, вільно й легко, і голос його звучав лагідно й приємно.
— Друзі, я запросив вас на розвагу, якої Гарі давно вже бажав, про яку він давно мріяв. Щоправда, вже трохи пізно, і, мабуть, ми всі трохи стомилися. Тому спершу хвилинку відпочиньмо й підкріпімося.
Він дістав із ніші в стіні три чарки, маленьку кумедну пляшку й екзотичну на вигляд скриньку з різноколірних дощечок, налив у чарки з пляшки якоїсь рідини, узяв зі скриньки три довгі, тоненькі жовті цигарки, витяг з кишені шовкової куртки запальничку й дав нам прикурити. Ми сиділи, відхилившись на спинки стільців, повільно курили цигарки, з яких ішов густий, мов ладан, дим, і потрошку пили дивну, незвичну на смак, терпку й водночас солодку рідину, що справді неймовірно підбадьорювала і втішала — наче ти наповнювався газом і втрачав свою вагу. Так ми сиділи, легенько затягуючись димом із цигарок, відпочивали, попивали дивний напій і відчували, як нам стає все легше й веселіше на серці. А Пабло казав приглушеним лагідним голосом:
— Я радий, любий Гарі, що можу сьогодні трохи пригостити вас. Ви часто були дуже невдоволені своїм життям, хотіли піти з нього, правда ж? Ви прагнете залишити цю добу, цей світ, цю дійсність і перейти в іншу дійсність, ближчу вашому серцю, у світ поза часом. Тож перейдіть у той світ, любий друже, я запрошую вас туди. Ви ж бо знаєте, де він лежить, бо то світ вашої душі. Тільки у вас самих живе та інша дійсність, якої ви прагнете. Я не можу вам дати нічого іншого, крім того, що вже існує у вас самих, не можу відкрити перед вами ніякої іншої ґалереї образів, крім тієї, що є у вашій душі. Я можу вам дати тільки нагоду, поштовх, ключ. Я допоможу вам побачити ваш власний світ, та й годі.
Він засунув руку в кишеню і вийняв дзеркальце.
— Гляньте: таким ви досі бачили себе самого!
Він підніс дзеркальце мені до очей (я згадав дитячий віршик: "Кругле дзеркальце в руці"), і я побачив нечіткий, розпливчастий, трохи моторошний образ, що ще тільки формувався, був у русі, наче вино, що грає: побачив себе самого, Гарі Галера, а в ньому, в тому Гарі — Степового Вовка, несміливого, гарного, але заблудлого і зляканого вовка, очі якого поблискували то сумно, то люто. І та постать вовка безупинно текла крізь Гарі, зливалася з ним, як тече, зливається річка з притокою іншого кольору — в тяжкій боротьбі, в'їдаючись одна в одну, даремно прагнучи до чіткої, усталеної форми. Той плиткий, напівсформовании вовк сумно дивився на мене гарними, боязкими очима.
— Таким ви бачили себе самого, — знов лагідно сказав Пабло й сховав дзеркальце в кишеню.
Я вдячно заплющив очі й ковтнув з чарки еліксиру.
— Тепер ми відпочили, — мовив Пабло, — підкріпилися й трохи побалакали. Якщо ви вже не почуваєте себе стомленими, я поведу вас до своєї панорами й покажу вам свій маленький театр. Ви згодні?
Ми підвелися. Пабло, всміхаючись, рушив перший, відчинив двері, відсунув завісу, і ми опинилися в округлому, підковою, коридорі театру, якраз посередині. Коридор, вигинаючись, ішов в обидва боки попід багатьма, неймовірно багатьма вузькими дверима, що вели до лож.
— Це наш театр, — сказав Пабло, — веселий театр, сподіваюся, тут ви знайдете з чого посміятися.
І він сам голосно засміявся, всього на секунду, але я весь стріпнувся: це знов був той ясний, дивний сміх, який я недавно вже чув десь згори.
— До мого театру веде стільки дверей, скільки ви забажаєте, — десять, чи сто, чи тисяча, — і за кожними дверима на вас чекає те, чого ви самі шукаєте. Це гарна панорама, любий друже. Але якби ви пройшли по ній таким, як ви є, вам не було б із того ніякої користі. Вас спиняло б і засліплювало те, що ви звикли називати своєю особистістю. Ви, безперечно, давно вже здогадалися, що подолання часу, звільнення від дійсності чи як там іще ви називаєте свою тугу, — це не що інше, як бажання звільнитися від своєї так званої особистості. Це та в'язниця, в якій ви сидите. І якщо ви зайдете до театру таким, як ви є, то побачите все очима Гарі, крізь старі окуляри Степового Вовка. Тому ласкаво прошу вас скинути окуляри й лишити свою вельмишановну особистість тут, у роздягальні, звідки ви, якщо забажаєте, завжди зможете забрати її назад. Чудовий вечір танців, на якому ви побували, трактат про Степового Вовка і, врешті, ті легенькі стимулятори, яких ви щойно вжили, достатньо підготували вас до цього. До ваших послуг, Гарі, коли ви скинете свою шановну особистість, буде ліва частина театру, а до послуг Герміни — права. Посередині, як схочете, ви можете знов зустрітися. Прошу, Герміно, зайди поки що за цю завісу, я спершу відведу Гарі.
Герміна пішла праворуч, повз велетенське люстро, що затуляло задню стіну від підлоги до склепистої стелі.
— Ну, Гарі, тепер заходьте, і хай вас не полишає добрий гумор. Бо мета всього цього вечора — навчити вас перебувати в доброму гуморі, навчити сміятись. Сподіваюся, що мені не важко буде досягти цієї мети. Ви ж почуваєте себе добре? Так? Не боїтеся? Ну, то гаразд, я дуже радий. Тепер, без страху і зі щирим задоволенням, ви вступите в наш уявний світ, а щоб добре зарекомендувати себе, заподієте маленьке уявне самогубство, як у нас заведено.
Він знову витяг дзеркальце й підніс його мені до очей. І знов я побачив нечіткого, розпливчастого Гарі, крізь якого пропливала, прагнучи набути форми, вовча постать, — добре відомий мені, аж ніяк не симпатичний образ, знищити який мені було зовсім не важко.
— Тепер, любий друже, ви зітрете це нікому вже не потрібне віддзеркалення. Чогось більшого від вас ніхто не вимагає. Досить, щоб ви, коли матимете настрій, глянули на цей образ зі щирим сміхом. Ви тут перебуваєте у школі гумору й повинні навчитися сміятись. Ну, а високий гумор починається з того, що людина перестає трактувати поважно свою власну особу.
Я втупився в "кругле дзеркальце в руці", в якому корчився вовк Гарі. На мить глибоко в моїй душі щось ворухнулося, тихо, але болісно, як спогад, як туга за далекою домівкою, як каяття. Потім ця коротка мить пригніченості змінилася новим почуттям, схожим на те, що охоплює людину, коли їй із заціпенілої від кокаїну щелепи витягнуть хворого зуба і вона, глибоко зітхнувши, з полегкістю і подивом усвідомить, що їй зовсім не боліло. І водночас я відчув себе свіжим, бадьорим, мені стало так весело, що я не витримав, і з грудей у мене вихопився рятівний сміх.
Каламутне віддзеркалення стрепенулося й погасло, поверхня дзеркальця стала раптом ніби обпалена — сіра, шорстка й непрозора. Пабло, засміявшись, кинув його додолу, і воно покотилося нескінченним коридором.
— Добре засміявся, Гарі, — сказав Пабло. — Ти ще навчишся сміятись, як безсмертні. Нарешті ти вбив Степового Вовка. Бритвою ти б йому нічого не заподіяв. Гляди тільки, щоб він не ожив! Зараз ти зможеш залишити безглузду дійсність. За першої ж нагоди ми вип'ємо на брудершафт, любий, ти ще ніколи мені так не подобався, як сьогодні. Якщо тобі не перехотілося, то ми зможемо скільки завгодно розмовляти на філософські теми, сперечатися про музику, про Моцарта й про Ґлюка, про Платона й про Ґете. Тепер ти розумієш, чому раніше в нас не виходила така розмова. Думаю, тобі пощастило на сьогодні позбутися Степового Вовка. Бо, звичайно, твоє самогубство не остаточне: ми перебуваємо в магічному театрі, тут немає дійсності, є тільки образи. Нашукай собі гарних, веселих образів і доведи, що ти справді вже не закоханий у свою сумнівну особистість! Та якщо ти все ж таки почнеш тужити за нею, тобі досить буде знов глянути в дзеркало, яке я тобі зараз покажу. Ти ж бо знаєш давнє мудре прислів'я: "Краще дзеркальце в руці, ніж двоє на стіні". Ха-ха-ха! (Знов той чудесний, моторошний сміх!) А тепер лишилося виконати маленьку веселу церемонію. Ти зняв окуляри своєї особистості, тож глянь у справжнє дзеркало! Ти дістанеш задоволення.
Сміючись, він кумедно, пестливо обернув мене, я опинився перед величезним, на всю стіну дзеркалом і побачив у ньому себе.
На коротку мить я вгледів відомого мені Гарі, тільки з незвичайно веселим, ясним, усміхненим обличчям. Та не встиг я його впізнати, як він розпався, від нього відкололася друга постать, потім третя, двадцята — все дзеркало було повне Гарі або уламків з Гарі, незчисленних Гарі, і кожного з них я встигав тільки на коротесеньку мить побачити й упізнати. Деякі з тих Гарі були такого віку, як я, деякі старші, деякі зовсім старі, а деякі зовсім молоді — юнаки, підлітки, школярі, хлопчаки, діти. П'ятдесятирічні й двадцятирічні Гарі, тридцятирічні й п'ятирічні, поважні й веселі, статечні й смішні, добре вдягнені, обдерті й зовсім голі, безволосі і з довгими кучерями бігали й стрибали один через одного, і всі вони були мною, кожного я на мить устигав побачити й упізнати, перше ніж він зникав. Вони розбігалися на всі боки, ліворуч, праворуч, поринали в дзеркало, випливали з нього. Один із них, елеґантний юнак, сміючись, кинувся на груди Пабло, обняв його й кудись потяг. Другий, що особливо сподобався мені, вродливий, чарівний юнак шістнадцяти чи сімнадцяти років, швидко вискочив у коридор і почав жадібно читати написи на дверях. Я побіг за ним і догнав перед дверима, на яких було написано:

УСІ ДІВЧАТА ТВОЇ!
ВКИНЬ У ЩІЛИНУ ОДНУ МАРКУ

Вродливий юнак розігнався, кинувся сам головою вперед у щілину й зник за дверима.
Пабло також десь подівся, зникло начебто й дзеркало, а з ним і всі незчисленні постаті Гарі. Я збагнув, що мене залишили самого в театрі, й почав зацікавлено ходити від дверей до дверей. На кожних я бачив якийсь напис, якусь спокусу, обіцянку.
Мене привабив напис:

ЗАПРОШУЄМО НА ВЕСЕЛЕ ПОЛЮВАННЯ!
ВЕЛИКЕ ПОЛЮВАННЯ НА АВТОМОБІЛІ

Я відчинив вузенькі двері й зайшов досередини.
Мене миттю рвонуло в якийсь галасливий, розбурханий світ. Вулицями мчали автомобілі, деякі броньовані, й полювали на пішоходів, роздавлювали їх, притискаючи до мурів. Я відразу збагнув: це була війна людей з машинами, яку давно готували, давно очікували і якої давно боялися. І ось нарешті вона вибухнула. Всюди лежали мертві й роздавлені люди, а також розбиті, понівечені, обпалені автомобілі. Над цим страшним хаосом кружляли літаки, і в них теж із багатьох дахів та вікон стріляли з гвинтівок та кулеметів. На всіх мурах були поналіплювані барвисті войовничі плакати, написані величезними літерами, що палали, мов смолоскипи. Вони закликали націю стати нарешті на захист людей від машин, порахуватися з ситими, вичепуреними, напахченими багатіями, що за допомогою машин витискають соки з решти людей, а заразом винищити і їхні автомобілі, що люто гудуть, скажено дирчать, чмихають, обертаючи вулиці в пекло, підпалити заводи й хоч трохи звільнити від мотлоху та від людської комашні сплюндровану землю, щоб на ній знов росла трава, щоб закурені, зацементовані пустелі знов перетворилися в ліс, поле, луку, струмок і болото. Інші ж плакати, чудово намальовані ніжними, не такими по-дитячому крикливими фарбами, прегарно стилізовані, надзвичайно розумно й дотепно скомпоновані, навпаки, наполегливо застерігали всіх заможних і всіх розважних людей від небезпечного хаосу анархії, просто-таки зворушливо змальовували, яке щастя дає людям лад, праця, власність, культура, право, і вихваляли машини як найбільший і найкращий винахід людини, за допомогою якого вона зрівняється з Богом. Я задумливо, зачудовано читав ті плакати, і червоні, й зелені. На мене дивовижно впливала і палка красномовність одних, і залізна логіка других, усі вони мали слушність, кожен глибоко переконував мене, хоч я стояв то перед тим, то перед тим, хоч мені й заважала шалена стрілянина навколо. Головне я збагнув: то була війна, справжня, запекла, дуже симпатична війна, в якій ішлося не про імператора, республіку, державні кордони, не про кольори прапорів чи інші такі самі переважно декоративні, театральні речі, властиво, дріб'язкові, а де кожен, кому остогидло це життя, давав волю своєму невдоволенню й хотів будь-що зруйнувати цю бляшану цивілізацію. Я бачив, як у кожних очах яскраво, неприховано палахкотіла жадоба знищення і вбивства, і в мені самому так само буйно й весело розквітли ці червоні, шалені квітки. Я радісно кинувся у вир боротьби.
Та найкраще з усього було те, що біля мене раптом з'явився мій шкільний товариш Ґустав, про якого я вже десятки років нічого не чув, один із найневгамовніших, найдужчих і найжиттєрадісніших товаришів мого дитинства. Серце в мене радісно тьохнуло в грудях, коли я побачив, як він підморгує мені, щоб я йшов за ним, і я негайно з радістю послухався.
— Боже, як добре, що я тебе знов побачив, Ґуставе, — радісно мовив я. — Ким ти став?
У його веселих блакитних очах спалахнули сердиті іскорки, так самісінько, як колись у дитинстві.
— Дурню, неодмінно треба щось питати й базікати! Я став професором теології, якщо це тебе цікавить, але тепер, на щастя, всім уже байдуже до теології, голубе, — війна. Ходімо!
Він пострілом збив водія з невеликої машини, що саме гуркотіла нам назустріч, спритно, як мавпа, скочив у неї, спинив і сказав мені теж сідати. Ми з пекельною швидкістю помчали під кулями поміж перекинутими машинами через усе місто й виїхали на околицю.
— Ти воюєш на боці фабрикантів? — спитав я.
— Ет, це справа смаку, ми про це поговоримо, як виїдемо за місто. Або ні, скажу тепер: мені б хотілося, щоб до влади прийшла інша партія, хоч, звичайно, від того нічогісінько не змінилося б. Я теолог, і мій предок Лютер свого часу помагав князям та багатіям придушувати селян, а ми тепер трохи виправимо його помилки. Кепська машина, хоч би ще кілька кілометрів витримала!
Швидко, як на крилах, ми з гуком мчали мирною, зеленою, широкою рівниною, аж поки через багато миль почали повільно підійматися в дедалі стрімкіші гори. Ми спинилися на гладенькій слизькій дорозі, що круто звивалася між високою скелею з одного боку і невисоким захисним муром із другого. Далеко внизу блищала синя гладінь озера.
— Гарна місцевість, — мовив я.
— Дуже гарна. Можна її назвати Віссю, бо скоро тут зламається не одна вісь, Гарі. Зараз побачиш!
Біля дороги росла висока пінія, і в її верховітті ми побачили чатову вежу — таку собі хижку, збиту з дощок. Ґустав хитро підморгнув мені й засміявся. Ми швидко вибрались з машини, видряпалися на пінію і, важко дихаючи, сховались у вежі, яка нам дуже сподобалася. Там ми знайшли гвинтівки, пістолети і ящики з патронами. Не встигли ми трохи відпочити й зручно розташуватись, як за найближчим поворотом хрипко і владно засиґналив великий розкішний автомобіль, що, гуркочучи, на великій швидкості наближався до нас гладенькою гірською дорогою. Ми вже тримали напоготові гвинтівки. Пригода була страшенно цікава.
— Цілься в шофера! — швидко наказав Ґустав, коли важка машина пролітала повз нас.
Я націлився у синій кашкет водія й натиснув на гачок. Водій осів. Машина помчала далі, вдарилась об скелю, відскочила назад, важко й сердито, мов великий, товстий джміль, гупнула об мур, перекинулась, тихо затріщала й полетіла в прірву.
— Одна є, — засміявся Ґустав. — Друга буде моя.
 
Наші Друзі: Новини Львова