Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 04 червня 2020 року
Тексти > Жанри > Роман

Степовий вовк

Переглядів: 43388
Додано: 28.01.2005
Hi 0 Рекомендую 3 Відгуки 0
Сканував: Самійло Немирич
— Ох, не співай мені цієї пісні! Ти ніякий не божевільний, професоре, для мене ти навіть занадто нормальний! Мені здається, що ти навіть дуже розумний, але по-дурному, як кожен професор. З'їж іще один бутерброд. А тоді розповідатимеш далі.
Вона знов замовила мені бутерброд, ледь присолила його, трохи намастила гірчицею, клаптик відрізала собі, а решту віддала мені. Я почав їсти. Я ладен був робити все, що вона від мене вимагала, тільки не танцювати. Страшенно приємно було когось слухатись, сидіти біля когось, хто тебе розпитує, загадує тобі щось робити, лає тебе. Якби професор або його дружина кілька годин тому були б отак повелися зі мною, як ця дівчина, наскільки мені було б легше! Але ні, добре, що так вийшло, а то я багато втратив би.
— Як тебе звати? — спитала раптом вона.
— Гарі.
— Гарі? Це ж дитяче ім'я! Але ти й справді дитина, Гарі, хоч уже почав сивіти. Ти дитина, і тебе треба комусь доглядати. Про танці я тобі більше нічого не казатиму. Але глянь, як ти зачесаний! Хіба в тебе немає жінки чи коханки?
— Жінки немає вже, ми розлучилися. А коханка є, та вона не тут. Я рідко її бачу. Ми не дуже ладнаємо одне з одним.
Дівчина тихо свиснула.
— Ти, видно, добра цяця, що з тобою ніхто не може вжитися. А тепер скажи: що сьогодні ввечері сталося таке особливе, що ти гасаєш по місту сам не свій? Полаявся з кимось? Програв гроші?
Мені було важко їй щось пояснити.
— Бачите, — мовив я, — все, власне, почалося з дрібниці. Мене запросив у гості один професор, — сам я, до речі, ніякий не професор, — і мені, правду казати, не треба було йти туди, я вже відвик сидіти в чужих людей і точити теревені. Вже заходячи до будинку, я відчував, що все це добром не скінчиться. І коли вішав капелюха, то ще й подумав, що, мабуть, мені скоро доведеться його одягати. Ну, а в того професора стояв на столі портрет, нікчемний портрет, що почав мене дратувати...
— Який портрет? І чому він тебе дратував? — перебила мене вона.
— То був портрет Ґете, знаєте, поета Ґете. Але він там був зображений зовсім не схожим на себе — хоч, звичайно, ніхто добре не знає, який він був насправді, бо його вже сто років як немає на світі. Але якийсь сучасний художник намалював Ґете таким, яким він його собі уявляв, так прилизав його, що портрет видався мені огидним, роздратував мене — не знаю, чи ви мене розумієте.
— Не бійся, дуже добре розумію. Кажи далі!
— Я вже перед тим розходився в поглядах із професором. Він був великий патріот, як майже всі професори, і під час війни завзято допомагав обдурювати народ — звичайно, з найкращими намірами. А я проти війни. Ну, та байдуже. Отже, далі. Мені взагалі не треба було дивитися на той портрет.
— Авжеж, не треба було дивитися.
— Але, по-перше, я був ображений за Ґете, якого дуже й дуже люблю, а по-друге, подумав... ну, в мене з'явилася десь така думка чи почуття: ось я сиджу в людей, яких вважав схожими на себе й вірив, що вони люблять Ґете так само, як і я, і мають про нього приблизно таке уявлення, як я, аж раптом бачу в них на столі цей сфальшований, підсолоджений, з несмаком зроблений портрет, і вони вважають його чудовим, зовсім не помічають, що він за своїм духом — цілковита протилежність справжньому Ґете. Їм цей портрет надзвичайно подобається, і, про мене, хай собі подобається, — але я після цього відразу втратив до них довіру, перестав відчувати їх приятелями, духовно спорідненими зі мною. А втім, ми й так не були великими приятелями. Одне слово, мені стало прикро й сумно, я побачив, що я зовсім самітний і ніхто мене не розуміє. Збагнули?
— Певне, що збагнула. А що далі? Ти луснув тим портретом їх по головах?
— Ні, я посварився й пішов, хотів вернутися додому, але...
— Але там не було мами, щоб утішити або вилаяти дурненького хлопчика. Ну що ж, Гарі, мені тебе майже шкода, такої дитини, як ти, ще треба пошукати.
Так, мені теж здавалося, що вона каже правду. Вона дала мені випити чарку і взагалі поставилась до мене, як мати. Але, час від часу поглядаючи на неї, я бачив, яка вона молода й гарна.
— Отже, — почала вона знов, — той Ґете вже сто років як помер, і Гарі його дуже любить, і чудово знає, який у Ґете повинен бути вигляд, і, звичайно, має слушність, правда ж? А художник, що також обожнює Ґете й намалював його портрет, — той не має слушності, і професор також не має, і взагалі ніхто не має, бо Гарі не подобається, щоб хтось мав слушність, він не може цього стерпіти, він тоді посвариться й піде! Але якби він був розумний, то просто посміявся б з художника й професора. А якби він був божевільний, то шпурнув би їм в обличчя їхнього Ґете. А що він просто хлопчак, то біжить додому й хоче повіситись... Я добре зрозуміла твою історію, Гарі. Це кумедна історія, мені від неї стає смішно. Стривай, не пий так швидко! Бурґундське слід пити помаленьку, а то дуже сп'янієш. Тобі все треба казати, як малій дитині.
Вона дивилася на мене суворо, осудливо, як шістдесятирічна ґувернантка.
— О, так, — мовив я задоволено, — кажіть мені все.
— Що я маю тобі казати?
— Все, що хочете.
— Добре, я скажу тобі щось. Я вже цілу годину звертаюся до тебе на "ти", а ти й досі кажеш мені "ви". Тобі аби латина та грека, аби все було якомога складніше! Коли дівчина звертається до тебе на "ти" і вона тобі не огидна, то й ти кажи їй "ти". Ну от, чогось навчився. І ще одне: я вже півгодини знаю, що тебе звуть Гарі. Знаю, бо спитала тебе. А ти не хочеш знати, як мене звуть.
— О, навіть дуже хочу.
— Спізнився, хлопче! Спитаєш, як ми знов побачимося. Сьогодні я вже тобі не скажу. Ну, а тепер я піду танцювати.
Тільки-но я побачив, що вона хоче встати, як зразу занепав духом, злякався, що вона піде й лишить мене самого, і тоді все стане знов, як було. Як ото затихлий на якусь годину зуб раптом знов запече вогнем, так і до мене враз повернувся мій жах. 0 Боже, як же я міг забути, що на мене чекає? Хіба щось змінилося?
— Стривайте, — благально вигукнув я, — не йдіть... не йди! Звичайно, ти можеш танцювати, скільки хочеш, але не затримуйся довго, вернися, чуєш, вернися!
Дівчина, засміявшись, підвелася. Я думав, що вона вища. Вона була струнка, але невисока. Знов вона мені когось нагадала — та кого? Я не міг згадати.
— Ти вернешся?
— Вернуся, але не зараз, може, за півгодини або й за годину. Я тобі ось що скажу: заплющ очі й трохи поспи. Тобі треба поспати.
Я посунувся, щоб вона пройшла. Її сукня ковзнула по моїх колінах. Ідучи, вона глянула в маленьке кругле люстерко, високо звела брови, припудрила підборіддя маленькою китичкою і зникла в другій залі. Я озирнувся навколо: чужі обличчя, чоловіки з цигарками, розлите пиво на мармурових столиках, всюди гамір і вереск, танцювальна музика в сусідній залі. Вона сказала, щоб я поспав. Ох, люба моя дитино, ти не маєш уявлення, що таке мій сон, він лякливий, мов ласиця! Спати серед цього ярмарку, біля столу, під стукіт кухлів з пивом! Я надпив вина, витяг із кишені сиґару й пошукав сірників, але курити мені не хотілося, і я поклав сиґару перед собою на стіл. Вона сказала мені: "Заплющ очі". Бог його знає, звідки в неї цей голос, цей низький, лагідний голос, материнський голос. Його приємно слухатись, я відчув це на собі. Я слухняно заплющив очі, прихилив голову до стіни й усміхнувся: хіба в такому місці можна заснути, серед цієї навали звуків! Я вирішив підійти й заглянути в другу залу, — треба ж було побачити, як танцює моя дівчина, — але, ворухнувши ногами під стільцем, аж тепер відчув, як стомило мене довге блукання по місту, і лишився сидіти. І враз заснув, скорившись тому материнському наказові, заснув глибоко, солодко, і побачив ясний, чудовий сон — давно вже зі мною такого не бувало.
Мені снилося, що я сиджу й чекаю на когось у старомодній приймальні. Спершу я тільки знав, що мене має прийняти якась вельможна особа, а потім згадав, що це пан фон Ґете. На жаль, я прийшов сюди не зовсім як приватна особа, а як кореспондент однієї газети. Це мене дуже муляло, і я не міг зрозуміти, який дідько вплутав мене в таку ситуацію. Крім того, мене непокоїв скорпіон; я щойно бачив його, він хотів вилізти мені на ногу. Я, щоправда, струсив із себе те маленьке, бридке, чорне створіння, але не знав, де воно ділося, і не зважувався пошукати його.
А ще я був не зовсім певний, чи не вийшло так, що про мене помилково доповіли не Ґете, а Матисонові, якого я вві сні сплутав з Бюргером, приписавши йому вірші про Молі. А втім, мені б дуже хотілося зустрітися з Молі, я уявляв собі її дивовижно гарною, ніжною, музикальною, осяяною золотим вечірнім світлом. Аби ж я був опинився тут не за дорученням тієї клятої редакції! Невдоволення моє все наростало і поволі перейшло й на Ґете, до якого в мене раптом з'явилося багато претензій. Нічого собі буде інтерв'ю! Але скорпіон, хоч він і небезпечний і, може, причаївся десь біля самого мене, все ж таки був, мабуть, не зовсім поганий; мені вже здавалося, що він може означати й щось приємне, що він навіть має якийсь зв'язок з Молі, що він її посланець чи її геральдичний звір, небезпечна й чудесна емблема жіночності і гріха. А може, він зветься Вульпіусом? Але тієї миті служник відчинив двері, я підвівся й зайшов.
Там стояв старий Ґете, невисокий, випростаний, і на його грудях класика справді блищала велика орденська зірка. Він, здавалося, все ще виконував свої урядові обов'язки, все ще давав аудієнції, все ще наглядав за світом зі свого веймарського музею. Бо тільки-но побачив мене, як різко кивнув головою, наче старий крук, і врочисто мовив:
— Ну що — ви, молоді, начебто не дуже згодні з нами і з тим, що ми зробили?
— Так, ви не помилилися, — сказав я, холонучи під його міністерським поглядом. — Ми, молоді, справді не згодні з вами, старою людиною. Ви для нас, ваша вельможносте, надто врочисті, надто марнославні й пихаті і не зовсім щирі. І це, певне, найважливіше: не зовсім щирі.
Невисокий старий чоловік трохи похилив наперед суворе чоло, і його вольових, по-службовому стиснених уст торкнулася легенька усмішка, вони раптом чудесно ожили, і в мене серце закалатало в грудях, бо я зненацька згадав вірш "Присмерк з неба опустився" і усвідомив, що ці слова написав чоловік, який стоїть переді мною, що вони вийшли з-під його пера. Власне, я тієї хвилини був уже цілком роззброєний і переможений і радо опустився б перед ним навколішки. Але я напружено стояв і почув, як він сказав, усе ще всміхаючись:
— О, то ви мені закидаєте нещирість? Яке гучне слово! А ви б не пояснили мені докладніше, що ви маєте на увазі?
А чому ж, залюбки поясню.
— Ви, пане фон Ґете, як кожна людина великого інтелекту, добре пізнали й відчули сумнівність і безнадійність людського життя: красу миті і її жалюгідне згасання; неможливість злетіти до чудесних верховіть почуття без того, щоб не заплатити за той злет рабством у буднів, палку тугу за царством духу, яка перебуває у вічній, смертельній боротьбі з такою самою палкою, священною любов'ю до втраченої невинності природи; це жахливе перебування в порожнечі й непевності; цю страшну свідомість, що нам судилося вдовольнятись скороминущим, а не тривалим і повноцінним, вдовольнятися вічними спробами, вічним дилетантством, — одне слово, всю безвихідь, приреченість і пекучу безнадійність людського буття. Все це ви знали, часом навіть визнавали, а все ж таки ціле своє життя проповідували протилежне, проголошували віру й оптимізм і навіювали собі та іншим ілюзію про тривалість і значущість наших духовних потуг. Ви відштовхували і придушували тих, хто дошукувався глибини, приглушували голос гіркої правди і в собі самому, і в Клейсті та Бетховені. Десятки років ви вдавали, буцімто нагромадження знань, колекціонування речей, писання і збирання листів, весь ваш веймарський старечий побут справді є способом увічнити мить, — а ви ж її тільки муміфікували, — справді є способом одухотворити природу, — а ви ж із неї тільки могли зробити стилізовану маску. Ось та нещирість, яку ми вам закидаємо.
Старий таємний радник задумливо дивився мені у вічі, й далі всміхаючись. Потім, на мій подив, запитав:
— Коли так, то вам, певне, дуже не подобається "Чарівна флейта" Моцарта?
І не встиг я заперечити, як він додав:
— "Чарівна флейта" показує життя як чудову пісню, звеличує наші почуття, хоч вони й скороминущі, як щось вічне й божисте, вона не погоджується ні з паном фон Клейстом, ні з паном Бетховеном, а проповідує оптимізм і віру.
— Ну так, так! — сердито вигукнув я. — Бог його знає, чому вам спала на думку саме "Чарівна флейта", яку я люблю над усе! Але Моцарт не дожив до вісімдесяти двох років і в своєму особистому житті не дбав про довголіття, про лад, про бундючну гідність, не так, як ви! Він не був такий пихатий! Він відспівав свої божисті мелодії і помер. Помер молодим, бідним, невизнаним...
Мені перехопило подих. Треба було десятьма словами віддати тисячу думок. Чоло мені зросив піт.
Але Ґете дуже привітно мовив:
— Мабуть, це справді непростимий гріх, що я дожив до вісімдесяти двох років. Але я з того мав набагато менше задоволення, ніж ви собі уявляєте. Ви маєте слушність: я завжди прагнув довголіття, завжди боявся смерті і боровся з нею. Я вважав, що боротьба зі смертю, тверда, вперта воля до життя — це рушійна сила життя й діяльності всіх видатних людей. І я своїми вісімдесят двома роками, мій юний друже, так само переконливо довів, що врешті кожна людина мусить померти, як довів би це, померши школярем. Якщо це може мене виправдати, то я б ще додав: у моїй вдачі було багато дитячого, я був дуже цікавий до всього й любив гаяти час на гру. І дуже багато його згаяв, поки переконався, що треба колись кінчати гру.
Кажучи це, він усміхнувся — хитро, навіть пустотливо, мов хлопчак. Він став вищий, стояв вільніше, вираз напруженої гідності зник з його обличчя. І тепер навколо нас забриніли мелодії, самі пісні на слова Ґете. Я виразно почув Моцартову "Фіалку" й Шубертове "Хай знов і луг, і ліс". Обличчя в Ґете також порожевіло, помолодшало, він сміявся і ставав схожий то на Моцарта, то на Шуберта, наче їхній рідний брат, зірка в нього на грудях обернулася на букетик лугових квіток, посеред якого весело, буйно цвіла жовта примула.
Мені не дуже подобалося, що старий так легко, жартома відбився від моїх запитань і звинувачень, і я докірливо глянув на нього. Тоді він нахилився вперед, притулив губи, що стали вже зовсім як у дитини, до мого вуха й тихо прошепотів:
— Юначе, ти надто поважно ставишся до старого Ґете. Не треба так ставитись до старих людей, що вже померли, бо це буде несправедливо. Ми, безсмертні, не любимо, щоб до нас так ставились. Ми любимо жарт. Поважність, юначе, — це питання часу; воно виникає тому, признаюся тобі, що люди переоцінюють час. Я теж колись надто цінував час, тому й хотів дожити до ста років. А вічність, щоб ти знав, не має часу. Вічність — це одна мить, її якраз вистачає, щоб пожартувати.
Справді, йому вже дарма було казати щось поважне. Він весело й пружно пританцьовував, і примула то вистрілювала з його зірки, мов ракета, то меншала й зовсім зникала. Дивлячись, які блискучі він робить фігури, я подумав, що цей чоловік принаймні не пропустив нагоди навчитись танцювати. Він танцював чудово. Раптом я знов згадав про скорпіона, чи то пак Молі, й запитав Ґете:
— Скажіть, будь ласка, Молі тут немає?
Ґете голосно засміявся. Він підійшов до столу, витяг шухляду, взяв звідти гарну шкіряну чи оксамитову скриньку, відчинив її і підніс мені до самих очей. Там, на темному оксамиті, лежала малесенька, бездоганна, мерехтлива жіноча ніжка, чудесна ніжка, трохи зігнута в коліні, з витягненою вниз ступнею, що кінчалася найтендітнішими в світі довгими пальчиками.
Я простяг руку, щоб узяти ту ніжку, в яку зразу ж закохався всім серцем. Та тільки-но я хотів схопити її двома пальцями, як вона нібито ледь ворухнулася, і в мене враз з'явилася підозра, що то, мабуть, скорпіон. Ґете немов прочитав мої думки, він немов цього й хотів: побачити моє глибоке збентеження, побачити, як у мені гарячково змагатимуться бажання й страх. Він тримав чарівного скорпіончика перед самим моїм обличчям, дивився, як я його прагну і як його боюся, і, мабуть, це його неабияк розважало. Поки Ґете дражнив мене цією гарненькою, небезпечною штукою, він раптом знов зробився старим, дуже старим, тисячорічним, сивим, як молоко, і його зів'яле старече обличчя тихо, нечутно сміялося, він весь тремтів зі сміху, задоволений своїм моторошним жартом.

Прокинувшись, я забув свій сон і згадав його аж пізніше. Я проспав, мабуть, з годину, хоч ніколи не думав, що можна заснути на стільці в ресторані, серед музики й метушні. Моя мила дівчина стояла переді мною, поклавши мені руку на плече.
— Дай мені дві або три марки, — сказала вона. — Мені треба розрахуватися в буфеті.
Я дав їй свій гаманець, вона пішла й скоро вернулася.
— Ну, тепер я ще можу хвилину посидіти біля тебе, а тоді мушу йти, в мене побачення.
Я злякався.
— З ким? — швидко спитав я.
— З одним добродієм, голубе. Він запросив мене до бару "Одеон".
— Ох, я думав, що ти не кинеш мене самого.
— То було б самому запросити мене. Він тебе випередив. Нічого, зате ти заощадиш багато грошей. Ти знаєш "Одеон"? Після півночі там подають тільки шампанське. М'які крісла, негритянський оркестр, дуже гарно.
Усього цього я не врахував.
— То дозволь мені запросити тебе! — благально мовив я. — Я думав, що так і має бути, адже ми стали друзями. Я запрошу тебе, куди хочеш, тільки скажи куди.
— Дуже мило з твого боку. Але ж обіцянка є обіцянка, я дала слово й дотримаю його, піду. Не думай більше про це! Випий ще трохи, в нас лишилося в пляшці вино. А потім чемно підеш додому й заснеш. Пообіцяй мені, що так зробиш.
— Ні, я не можу піти додому, ти ж знаєш.
— Горе мені з твоїми історіями! Ти ще й досі не розрахувався з тим Ґете? (Тієї миті я згадав сон про Ґете. ) Але якщо ти справді не можеш піти додому, то лишайся тут, у цьому будинку можна переночувати. Замовити тобі номер?
Я зрадів і запитав, де я зможу знов її побачити. Де вона живе? Вона мені не сказала де, мовляв, як трохи пошукаю, то десь її знайду.
— А може, все-таки дозволиш мені запросити тебе?
— Куди?
— Куди хочеш і коли хочеш.
— Гаразд. У вівторок повечеряємо в "Старому францисканці", на другому поверсі. До побачення.
Вона подала мені руку. Аж тепер я звернув увагу на ту гарну, міцну, розумну й добру руку, що так пасувала до її голосу. Дівчина глузливо засміялася, коли я поцілував їй руку.
Вже виходячи, вона ще раз обернулася до мене й мовила:
— Я тобі ще щось скажу, з приводу Ґете. Знаєш, так, як у тебе вийшло з Ґете, — ну, що тебе роздратував його портрет, — у мене часом буває зі святими.
— Зі святими? Ти така побожна?
— Ні, я, на жаль, не побожна. Та колись була побожна і знов колись буду. Тепер я не маю часу бути побожною.
— Не маєш часу? Хіба на це треба часу?
— О так. Щоб бути побожною, треба часу, ба навіть треба бути незалежною від часу! Не можна бути справді побожною і водночас жити реальним життям, та ще й надавати йому значення: часові, грошам, барові "Одеон" тощо.
— Розумію. А як було з тими святими?
— Бачиш, є святі, яких я особливо люблю: Стефана, святого Франца й ще декого. І, буває, мені потраплять на очі такі облудні, фальшиві, дурні зображення цих святих, а також Спасителя й Богоматері, що просто гидко на них дивитися, так, як тобі на той портрет Ґете. Коли я бачу такого солодкавого, ідіотичного Спасителя чи святого Франца і бачу, що ті мальовидла здаються комусь гарними й величними, то мені аж боляче стає за справжнього Спасителя, і я думаю: ох, навіщо він жив і так тяжко страждав, коли людям досить такого нікчемного його образу! А проте я знаю, що й той образ Спасителя чи святого Франца, який я собі створила в душі, — тільки людський образ і до прообразу йому далеко, що самому Спасителеві цей мій внутрішній образ його здався б таким самим дурним і примітивним, як мені здаються ті солодкаві підробки. Я кажу це не для того, щоб виправдати твоє роздратування і твоє обурення портретом Ґете, — ні, ти не маєш рації. Я хочу тільки показати, що можу зрозуміти тебе. Ви, вчені й митці, думаєте про всілякі там високі матерії, але ви такі самі люди, як і всі ми, а ми теж маємо свої мрії і свої уявлення. Я, наприклад, помітила, пане вчений, що ти трохи збентежився, міркуючи, як би його розповісти про свою пригоду з Ґете, — тобі довелося добре напружуватися, щоб пояснити простій дівчині свої мудрі думки. От я й хотіла тобі показати, що ти дарма так напружувався. Я тебе розумію. Ну годі, тобі треба йти спати.
Дівчина пішла, а старий служник повів мене на третій поверх, але спершу запитав, де мої речі. Почувши, що в мене немає ніяких речей, він сказав, щоб я заплатив наперед "гроші за нічліг". Тоді завів мене старими темними сходами до кімнати й лишив самого. В кімнаті стояло просте дерев'яне ліжко, дуже коротке й тверде, а на стіні висіла шабля, кольоровий портрет Ґарибальді і зів'ялий вінок з якогось ювілею. Як би мені тепер знадобилася піжама! Добре, що хоч була вода й маленький рушник. Я вмився й одягнений ліг на ліжко, не погасивши світла. Я мав доволі часу на роздуми. Отже, з Ґете все було з'ясовано. Як добре, що він мені приснився! І ця дивовижна дівчина — якби хоч я знав, як її звати! Нарешті з'явилася людина, жива людина, що розбила тьмяний скляний ковпак мого омертвіння і простягла мені руку, добру, гарну, теплу руку! Нарешті знов з'явилося щось таке, що мене стосується, про що я можу думати радісно, схвильовано, зацікавлено! Нарешті відчинилися двері, в які до мене ввійшло життя! Може, я житиму, може, знов стану людиною. Моя душа, що була заснула й майже замерзла серед холоднечі, знов почала дихати, сонно тріпати тоненькими кволими крилами. В мене побував Ґете. Чужа дівчина наказала мені їсти, пити, спати, так привітно до мене поставилась, висміяла мене й назвала дурним хлопчаком. А ще моя нова чудова приятелька розповіла мені про святих і довела, що навіть у своїх найбільших дивацтвах я не самітний, не якийсь хворобливий, нікому не зрозумілий виняток, що є люди такі, як я, і що вони мене розуміють. Чи я її ще побачу? Так, напевне побачу. На неї можна покластися. "Обіцянка є обіцянка".
Я не помітив, як знов заснув, і проспав чотири чи п'ять годин. Минула вже десята, коли я прокинувся — в зім'ятому костюмі, змучений, стомлений. Я пригадував, що вчора зі мною сталося щось страшне, але був живий, сповнений надій і світлих думок. Повернення додому, до свого помешкання, вже не лякало мене так, як учора. На сходах, трохи вище від араукарії, я зустрів "тітку", свою господиню. Та сьогодні мені не хотілося з нею зустрічатися, бо все-таки, невиспаний, незачесаний і неголений, я мав не дуже приємний вигляд. Я привітався й хотів пройти повз неї. Вона давно помітила, що я люблю бути сам, не хочу, щоб на мене звертали увагу, й завжди поважала це моє бажання. Проте сьогодні справді наче роздерлася запона, впала стіна, що відділяла мене від навколишнього світу, — господиня засміялась і зупинилася.
— Ви сьогодні загулялися, пане Галере, навіть дома не ночували. Мабуть, добре стомилися!
— Так, — сказав я і теж засміявся. — Вчора в мене був надто неспокійний вечір, і я не хотів порушувати ладу у вашому домі, тому заночував у готелі. Я дуже шаную спокій і гідність вашої господи й часом сам собі здаюся в ньому чужорідним тілом.
— Не глузуйте, пане Галере!
— О, я глузую тільки з самого себе.
— Якраз із себе ви й не повинні глузувати. І не повинні почувати себе в моєму домі "чужорідним тілом". Живіть, як вам подобається, і робіть, що хочете. Я вже мала багато пожильців, і серед них були дуже і дуже шановні люди, але таких спокійних, як ви, ще не було, і ви менше, ніж будь-хто, заважаєте нам. А тепер, може, вип'єте чаю?
Я не відмовився. Вона подала чай у своїй вітальні з гарними дідівськими портретами й дідівськими меблями, і ми трохи погомоніли. Привітна господиня, не дуже випитуючи мене, дізналася дещо про моє життя й про мої погляди. Вона слухала мене уважно й водночас по-материнському поблажливо, як розумні жінки слухають сповідь чоловіків про свої дивацтва. Зайшла мова й про її племінника, і вона повела мене до сусідньої кімнати й показала його останнє захоплення — радіоприймач, який він сам зробив на дозвіллі. Працьовитий юнак просиджував над тим приладом усі свої вечори, захоплений ідеєю радіо, побожно схиляючи коліна перед богом техніки, що спромігся через тисячоліття відкрити й дуже незугарно втілити в життя речі, які кожен мислитель завжди знав і мудро використовував. Ми поговорили про це, бо тітці була не чужа побожність і вона не цуралася релігійних тем. Я розповів їй, що стародавнім індійцям добре відома була всесутність усіх сил і дій, що техніка довела до загальної свідомості лише невелику частку цих фактів і що досі вона тільки сконструювала вкрай недовершені приймачі й передавачі звукових хвиль. Головного ж із того стародавнього вчення, нереальності часу, техніка ще й досі не помітила, але, звичайно, вона колись таки "відкриє" цю нереальність, і спритні інженери знайдуть їй застосування. Згодом, може, навіть скоро, відкриють, що нас завжди оточують не тільки сучасні, теперішні образи й події, — як, скажімо, музику з Парижа чи Берліна тепер чутно у Франкфурті або в Цюриху, — а що так само занотоване й існує все, що будь-коли діялося, і що, може, ми одного чудового дня почуємо — за допомогою дроту чи без нього, з усякими побічними звуками чи без них — голос царя Соломона й Вальтера фон дер Фоґельвейде. І що все це, так само як сьогодні перші кроки радіо, служитиме людям тільки для того, щоб утікати від себе й від своєї мети, обплутувати себе все густішою мережею розваг та непотрібної діяльності. Проте всі ці звичні для мене речі я висловлював не таким тоном, як завжди, не нападав зі злістю й глумом на нашу добу й техніку, а говорив весело, жартівливо, тітка усміхалася, ми обоє були задоволені й просиділи за чаєм, мабуть, з годину.
Я запросив до ресторану дивовижну, чарівну дівчину з "Чорного орла" на вівторок і не міг дочекатися того дня. І коли він нарешті настав, я так чітко, що мені аж страшно стало, усвідомив, якої ваги набули для мене стосунки з тією незнайомою дівчиною. Я думав лише про неї, сподівався від неї всього, ладен був усім для неї пожертвувати і все покласти їй до ніг, а проте нітрохи не був у неї закоханий. Досить мені було тільки уявити собі, що вона порушить слово, забуде нашу домовленість, і я зразу ж бачив як на долоні, що зі мною станеться: тоді світ для мене знов спорожніє, знов потечуть нудні, сірі дні, як досі, навколо мене знов запанує жахлива, мертва тиша, і від того німого пекла не буде іншого порятунку, тільки бритва. А бритва за ці кілька днів не стала мені анітрохи приємніша, я її боявся так само, як досі. І це було найгірше: я так боявся перерізати собі горло, що в мене аж серце стискалося, так шалено і вперто боронився від смерті, так завзято опирався їй, наче був найздоровішою людиною, а моє життя було раєм. Я цілком тверезо, без будь-яких сентиментів оцінював своє становище й визнавав, що та незнайома дівчина, та маленька гарна танцівниця з "Чорного орла" стала мені такою дорогою, бо я тікав до неї від нестерпного, напруженого хитання між неможливістю жити й неможливістю вмерти. Вона була маленьким віконечком, крихітним світлим отвором із моєї похмурої печери страху. Вона була порятунком, шляхом на волю. Вона мала навчити мене жити або навчити мене померти, мала торкнутися своєю гарною дужою рукою змертвілого серця, щоб воно від її живого дотику або розквітло, або розсипалось на порох. Я не міг собі уявити, звідки в неї така сила, звідки походять її чари, в чім таємниця того, що вона враз набула для мене такої великої ваги, — та й, врешті, хіба не однаково. Мені й не треба було про це знати. Мені вже було однаковісінько, чи я щось знатиму, розумітиму, самого знання й розуміння я вже мав донесхочу, моя найтяжча мука і найбільша ганьба якраз у тому й полягала, що я надто виразно бачив своє власне становище, надто добре його усвідомлював. Я бачив перед собою цю тварюку, цього негідника Степового Вовка, як муху в павутинні, бачив, як його доля наближалась до свого невідворотного кінця, як він, обплутаний і безпорадний, висів у павутинні, як павук готувався вже його вжалити, і бачив наче так само близько рятівну руку. Я міг би висловлювати найрозумніші й найрозважніші думки про підстави й причини моїх страждань, моєї душевної недуги, моїх химер і неврозів. Механізм усього цього я бачив наскрізь. Але мені потрібне було не знання і розуміння, не його я так розпачливо прагнув, — я хотів щось переживати, щось вирішувати, до чогось пориватися й на щось зважуватися.
Хоч я протягом тих кількох днів жодного разу не засумнівався, що моя приятелька дотримає свого слова, а все ж таки у вівторок був дуже схвильований і невпевнений. Я ще зроду не чекав так нетерпляче, щоб швидше скінчився день. І хоч це напруження й хвилювання було майже нестерпне, воно все ж таки давало й дивну втіху: мені, такому розчарованому, людині, що віддавна вже ні на кого й ні на що не чекала, було неймовірно приємно й незвично бігати цілий день по кімнаті, тремтячи з хвилювання, тривоги й напруженого очікування, наперед угадувати, як ми зустрінемося, про що говоритимемо, що робитимемо цього вечора, старанно, як ніколи, голитися й одягатися (нова сорочка, нова краватка, нові шнурки в черевиках). Мені було однаково, хто та розумна й загадкова дівчина й чому вона зацікавилась мною. Добре, що вона була, що сталося диво, що я знову знайшов людину, знову зацікавився життям! Важливо тільки, щоб на цьому не скінчилося, щоб я скорився цьому потягові й пішов за цією зіркою.
І ось настала та незабутня мить, коли я знов побачив її. Я сидів у старому затишному ресторані біля маленького столика, який без потреби замовив наперед по телефону, й вивчав меню. У склянці стояли дві чудові орхідеї, які я купив для своєї нової знайомої. Чекати мені довелося довгенько, але я відчував, що дівчина неодмінно прийде, і не дуже вже хвилювався. І ось вона прийшла, на мить спинилася перед роздягальнею і привітала мене тільки уважним, допитливим поглядом ясних сірих очей. Я недовірливо спостерігав, як поставиться до неї кельнер. Ні, слава Богу, ніякої фамільярності, він був бездоганно ввічливий і тримався на відповідній відстані. А все ж таки вони були знайомі, дівчина звала його Емілем.
Вона зраділа й засміялася, коли я дав їй орхідеї.
— Чудесно, Гарі. Ти хотів зробити мені подарунок, правда ж, і добре не знав, що вибрати. Не був певний, чи ти маєш право робити мені подарунки, думав, що я, може, ображуся, і купив орхідеї — це просто квітки, хоч і дорогі. Ну, щиро дякую, але зразу скажу тобі: я не хочу, щоб ти робив мені подарунки. Я живу за рахунок чоловіків, проте за твій рахунок не хочу жити. Але як ти змінився! Тебе не можна впізнати. Того разу ти мав такий вигляд, наче тебе щойно вийняли із зашморга, а тепер ти вже знов майже схожий на людину. Між іншим, ти виконав мій наказ?
— Який наказ?
— Ти такий забудько? Ти мав навчитися танцювати фокстрот. Сам казав, що для тебе немає нічого кращого, як отримувати від мене накази, і немає нічого приємнішого, як мене слухатись. Пам'ятаєш?
— Пам'ятаю, я й тепер так кажу! І це не просто слова.
— А проте не навчився танцювати?
— Хіба можна так швидко навчитися танцювати, всього за кілька днів?
— Звичайно. Танцювати фокстрот можна навчитися за годину, бостон за дві. Танґо треба вчитися довше, але тобі його не треба вміти.
— А тепер нарешті скажи, як тебе звати.
Вона мовчки подивилася на мене.
— Ти, мабуть, і сам міг би вгадати. Мені було б дуже приємно, якби ти вгадав. Будь уважний і добре придивися до мене. Ти й досі не помітив, що часом я схожа на хлопця? Як оце тепер?
Так, добре придивившись до її обличчя, я переконався, що дівчина казала правду. Вона справді була схожа на хлопця. А ще за хвилину її обличчя викликало в мене хвилю спогадів, нагадало мені мої власні хлоп'ячі роки й мого тодішнього приятеля Германа. На мить мені здалося, що вона і є той Герман.
— Якби ти була хлопцем, — здивовано сказав я, — то звалася б Германом.
— Хтозна, може, я й справді хлопець, тільки переодяглася дівчиною, — жартівливо мовила вона.
— Тебе звати Герміна?
Прояснівши, вона кивнула головою, рада, що я вгадав. Якраз принесли суп, і ми почали їсти. Дівчина була по-дитячому вдоволена. Найдужче мені сподобалося й зачарувало мене те, що вона вміла так легко переходити від найглибшої поважності до найщирішої веселості і навпаки, та ще й без жодного зусилля, зовсім не міняючись, як обдарована дитина. Тепер вона саме була весела, дражнила мене фокстротом, навіть штовхала ногами, вихваляла їжу, сказала, що я гарно вдягся, але побачила в моєму зовнішньому вигляді багато вад.
Слухаючи її, я спитав:
— Як ти так зробила, що стала раптом схожа на хлопця і що я зумів угадати твоє ім'я?
— О, це ти сам так зробив. Невже ти не розумієш, учений муже, чому я так сподобалась тобі й чому стала такою важливою для тебе? Бо я — ніби твоє дзеркало, в душі моїй є щось таке, що озивається до тебе й розуміє тебе. Власне, всі люди повинні бути одне одному таким дзеркалом, так озиватись одне до одного й відповідати одне одному. Але такі диваки, як ти, легко втрачають цей хист, перестають щось бачити й читати в очах інших людей, байдужіють до всього. І якщо потім такий дивак раптом знову знаходить рідне обличчя, яке справді дивиться на нього, в якому він бачить ніби відповідь на свої питання, то, звичайно, це для нього велика радість.
— Ти все знаєш, Герміно, — здивовано мовив я. — Так воно і є, як ти кажеш. А проте ти зовсім інакша, ніж я! Ти моя протилежність: у тобі є все, чого бракує мені.
— Добре, що тобі так здається, — сказала вона коротко.
І враз на її обличчя, що справді було схоже на чарівне дзеркало, набігла ніби важка хмара. Тепер на ньому був тільки біль, тільки трагізм, бездонний, як у порожніх очах маски. Поволі, ніби мимохіть добуваючи з себе слово за словом, вона мовила:
— Не забувай того, що ти мені сказав! Ти сказав, що я повинна тобі наказувати і для тебе буде велика радість слухатися моїх наказів. Не забувай цього! Знай, Гарі: так само як ти знаходиш у мене якийсь відгук, як моє обличчя дає тобі відповідь, як щось у мені викликає твоє довір'я, — так само я знаходжу все це в тобі. Коли я побачила того разу, як ти заходив до "Чорного орла", такий стомлений і сам не свій, одною ногою вже майже на тому світі, то зразу відчула: цей чоловік буде мене слухатись, він прагне, щоб я йому наказувала! І я тобі наказуватиму, тому я до тебе й озвалася, тому ми й стали приятелями.
 
Наші Друзі: Новини Львова