Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 28 травня 2020 року
Тексти > Жанри > Роман

Степовий вовк

Переглядів: 43350
Додано: 28.01.2005
Hi 0 Рекомендую 3 Відгуки 0
Сканував: Самійло Немирич
З другого боку, всі самогубці пробують боротися зі спокусою накласти на себе руки. Кожен з них десь у глибині душі добре знає: хоч самогубство й порятунок, але порятунок жалюгідний, до нього можна вдатися хіба що в крайньому випадку, бо, властиво, краще й шляхетніше віддати себе на поталу життю, ніж накласти на себе руки. Це знання, це нечисте сумління, яке походить в того самого джерела, що й нечисте сумління так званих самовдоволених людей, спонукає більшість самогубців довго опиратися спокусі. Вони борються з нею так, як бореться зі своїми нахилами клептоман. Степовому Вовкові теж була добре відома ця боротьба, він провадив її, часто міняючи зброю. Нарешті, десь на сорок восьмому році життя, йому сяйнула щаслива, не така вже й невинна думка, що відтоді часто його втішала. Він вирішив, що в день свого п'ятдесятиріччя може дозволити собі самогубство. Він домовився сам із собою, що того дня, залежно від настрою, матиме право вибрати, скористатися йому з запасного виходу чи ні. Тепер, хоч би що з ним сталося, чи він захворів би, чи зубожів, чи зазнав горя й страждань, усе це було б тільки тимчасове, все не могло тривати довше, ніж ті кілька років, місяців, днів, число яких дедалі зменшувалося. І справді, після цього йому стало багато легше витримувати різні прикрощі, що раніше мучили б його довше, а може, навіть звалили б із ніг. Коли йому з якоїсь причини бувало ще гірше, ніж завжди, коли до порожнечі й самоти його здичавілого життя додавалися ще якісь особливі страждання чи втрати, він міг їм сказати: "Постривайте, ще два роки, і я з вами впораюся!" Потім з приємністю уявляв собі, як у день його п'ятдесятиріччя вранці надійдуть листи й вітання, а він, упевнений у своїй бритві, попрощається з усіма муками й замкне за собою двері. Хай собі подагра, смуток, біль голови й живота пошукають когось іншого.
Залишається пояснити ще одну особливість Степового Вовка, а саме — його стосунки зі світом міщанства. Для цього треба розповісти, на чому ці стосунки ґрунтувалися. Візьмімо за вихідний пункт ставлення Степового Вовка до всього міщанського, бо це питання напрошується саме.
Степовий Вовк вважав, що він перебував цілком поза міщанським світом, оскільки не жив родинним життям і не мав соціального шанолюбства. Він почував себе то цілковитим самітником, диваком і хворобливим відлюдником, то геніально обдарованим індивідом, що стоїть вище за сіру посередність і за її дріб'язкові норми. Він свідомо зневажав міщан, пишався тим, що сам до них не належить. Проте з багатьох поглядів він жив так самісінько, як міщани: тримав у банку гроші, допомагав бідним родичам, одягався хоч і недбало, але пристойно й не крикливо, намагався ладнати з поліцією, податковими установами та іншими органами влади. Крім того, він завжди відчував глибоку, приховану симпатію до вузького світу міщан, до їхніх тихих солідних будинків з чистими садочками, бездоганно вимитими сходами, скромною атмосферою ладу й добробуту. Йому подобалося мати свої невеличкі вади і примхи, подобалося ставити себе поза міщанством, відчувати себе диваком чи генієм, а все ж він ніколи не мешкав, якщо можна так висловитись, на околицях життя, де вже немає нічого міщанського. Він не почував себе добре ні серед могутніх і виняткових людей, ні серед злочинців і покидьків суспільства, а завжди тримався коло міщан, завжди був пов'язаний з їхніми звичаями, нормами і духом, навіть якщо той зв'язок і виявлявся в протиставленні їм і бунті проти них. До того ж він виріс в атмосфері дрібноміщанського виховання й не позбувся багатьох його уявлень і шаблонів. Теоретично він не мав аніякісіньких заперечень проти проституції, але сам не здатний був шанувати повію і справді дивитися на неї, як на рівну собі. Політичного злочинця, заколотника чи інтелектуального баламута, яких держава і суспільство поставили поза законом, він міг любити, як рідного брата, а вже злодія, грабіжника, вбивцю на ґрунті статевого збочення — хіба чисто по-міщанському пожаліти. Таким чином, він однією половиною свого єства завжди визнавав і приймав те, що другою половиною поборював і заперечував. Вирісши в культурному міщанському домі, де панували тверді правила поведінки і звичаї, він частиною своєї душі назавжди лишився прив'язаний до цього світу і до його ладу, навіть коли у своєму індивідуальному розвитку давно вже переступив можливі в міщанському світі межі й давно звільнився від міщанських ідеалів та забобонів.
Отже, "міщанське" як елемент, завжди притаманний людській натурі, — це не що інше, як спроба знайти рівновагу, намагання досягти середини між безліччю крайнощів і протилежностей у людській поведінці. Якщо ми візьмемо будь-яку пару таких протилежностей, наприклад, святий і розпусник, — наше порівняння відразу стане зрозумілим. Людина має змогу вся до кінця віддатися духовному, спробам наблизитись до божистого, до ідеалу святості. Але й, навпаки, вона має змогу вся до кінця віддатися фізичному потягові, домаганням своїх почуттів і всі зусилля спрямувати на досягнення миттєвої втіхи. Перша стежка веде до святості, до душевних мук, до самопожертви Богові. А друга — до розпусти, до тілесних мук, до самопожертви тлінності. І ось між цими двома стежками, дотримуючись золотої середини, й намагається жити міщанин. Він ніколи не зречеться себе, ніколи не віддасться ні буянню почуттів, ні аскетизмові, ніколи не стане мучеником, не піде добровільно на загибель, навпаки, його ідеал — не самозречення, а збереження свого "я", він не прагне ні до святості, ні до її протилежності, безумовна відданість чомусь одному для нього нестерпна, він хоче служити Богові, але хоче служити й тілесним утіхам, хоче бути доброчесним, але й хотів би мати на землі трохи затишку й вигод. Одне слово, він пробує влаштуватися посередині між крайнощами, у поміркованій і здоровій зоні, де немає великих бур та завірюх, і досягає цього тим, що втрачає інтенсивність переживань і почуттів, якою доля винагороджує життя, що не обмежує себе приписами й не боїться крайнощів. Інтенсивно жити можна лише за рахунок свого "я", а міщанин нічого не цінує так високо, як своє "я" ( правда, тільки рудиментарний залишок того "я"). Отже, замість інтенсивно жити й почувати, він береже себе й досягає безпеки, замість одержимості думками про Бога має спокійне сумління, замість радості — задоволення, замість волі — вигоди, замість нищівної спеки — приємне тепло. Тому міщанин за своєю природою — істота слабких життєвих імпульсів, він несміливий, боїться будь-де відступитися від своїх звичок, ним легко керувати. Тому він на місце влади поставив більшість, на місце сили — закон, на місце відповідальності — процедуру голосування.
Зрозуміло, що такі слабкі, несміливі істоти, хоч би скільки їх було, не можуть самі вижити, що за своєю натурою вони в цьому світі здатні відігравати тільки одну роль: бути отарою овець серед вовків. А проте ми бачимо, що, хоч у часи, коли владу захоплюють дуже сильні натури, міщанина відразу притискають до стіни, він ніколи не пропадає, навіть часом немовби панує у світі. Чому таке можливе? Ні численність їхньої отари, ні доброчесність, ні common sense і організованість не можуть урятувати їх від загибелі. Жодні ліки в світі не збережуть життя тому, в кого від самого початку воно ледве тліло. А проте міщанство й далі живе і процвітає, і далі має силу. Чому?
Відповідь буде ось яка: завдяки степовим вовкам. Насправді життєва сила міщан ґрунтується зовсім не на властивостях нормальних членів їхньої громади, а на тих надзвичайно численних аутсайдерах, яких легко поглинути, бо вони не мають виразних, твердих ідеалів. Серед міщанства завжди живе багато сильних, невгамовних натур. Характерним прикладом цього є наш Степовий Вовк — Гарі. Хоч він як індивідуальність у своєму розвитку вийшов далеко за межі, приступні міщанинові, хоч він пізнав блаженство медитації і тяжку радість ненависті й самозненависті, хоч він зневажає закон, доброчесність і common sense, а все ж залишився бранцем міщанства й не може звільнитися від нього. Отже, в самій масі справжнього міщанства залягають численні верстви цінного людського матеріалу, багато тисяч інтелектів, кожен з яких вирвався б із міщанського світу й кинувся б у вир не обмеженого приписами життя, якби не був прив'язаний до того світу своїми інфантильними почуттями і якби не був такий заражений його життєвою млявістю. Тому ці інтелекти застигають серед міщанства, слухняні, послужливі й покірні йому. Бо в міщанському світі діє перелицьований закон великих: "Хто не проти мене, той за мене!"
Спробуймо глянути на Степового Вовка, виходячи з цих засад, і він постане перед нами як людина яскравої індивідуальності і вже через саме це не як міщанин, бо кожна яскрава індивідуальність обертається проти свого "я" і має нахил руйнувати його. Ми бачимо, що в Степового Вовка є великий потяг і до святості, і до розпусти, а все ж через якусь млявість чи інертність він не може злетіти у вільний бурхливий всесвіт, не може подолати тяжіння важкої рідної планети міщанства. Тут його місце у всесвіті, тут його пута. До такого самого типу належить переважна більшість інтелектуалів і митців. Тільки найсильніші пробиваються крізь шар атмосфери, що оточує цю планету, й досягають космосу, а решта здається або йде на компроміс: вони зневажають міщанство, а все-таки належать до нього, додають йому сили і слави, оскільки врешті мусять його прийняти, щоб мати змогу жити далі. Життя цих незчисленних людей не виростає в трагедію, це швидше велика невдача, лиха доля, в пеклі якої дозрівав і дає плоди їхній хист. Одиниці, що вириваються на волю, попадають у світ, не обмежений приписами, і яскраво гинуть, вони мають ореол трагічності, але їх дуже мало. А для решти, які не рвуть своїх пут і від яких міщанство часто має велику користь, відкрите третє царство, уявний, але суверенний світ — гумор. Тим неспокійним степовим вовкам, вічним, тяжким страдникам, яким забракло сили, щоб дорости до трагедії, пробитися в міжзоряний простір, які почувають, що покликані жити у світі без приписів, а проте не витримують його атмосфери, усім їм, коли їхній дух зміцнився в стражданнях і став гнучким, надається компромісний вихід — гумор. Гумор завжди має в собі щось міщанське, хоч справжній міщанин не здатен його розуміти. В його уявній сфері здійснюються плутані, суперечливі ідеали всіх степових вовків: тут можна не тільки водночас визнавати святість і розпусту, прихиляти один до одного полюси, а ще й поширити це поєднання протилежностей на міщанина. Тут одержимий ідеєю Бога може схвалити злочинця або навпаки, але обом, а також усім іншим, що живуть поза межами умовностей, не можна схвалювати ще й нейтральну, теплувату середину — міщанство. Тільки гумор, чудесний винахід скованих у своєму покликанні до найбільших вчинків, незвичайно обдарованих, майже трагічних невдах, тільки гумор (може, найсвоєрідніше й найгеніальніше досягнення людства) робить неможливе, своїм магічним промінням пронизує і поєднує всі ланки людського єства. Жити у світі, ніби то й не світ, поважати закон і все-таки стояти над ним, володіти так, ніби ти нічим не володієш, відмовлятися, ніби ти й не відмовляєшся, — всі ці улюблені й часто формульовані вимоги найвищої життєвої мудрості здатний здійснити тільки гумор.
І коли б Степовому Вовкові, якому не бракує для цього хисту і вміння, ще й пощастило в задушливому хаосі свого пекла зварити, відпарувати цей чарівний напій, він був би врятований. Йому не вистачає для цього ще багато чого. Але можливість урятуватися, надія на це є. Ті, хто його любить, кому не байдужа його доля, бажають йому цього порятунку. Щоправда, він тоді назавжди застрягне в міщанському світі, зате його муки стануть легші й даватимуть плоди. В його ставленні до міщанства, — байдуже, чи то буде любов, чи зненависть, — зникне сентиментальність, і його перестане пекти сором, що він прив'язаний до цього світу.
Щоб досягти цього чи, може, нарешті все ж таки зважитися ще на стрибок у космос, такий Степовий Вовк повинен колись стати віч-на-віч із самим собою, повинен зазирнути в хаос власної душі й до кінця збагнути її. Тоді його сумне існування відкрилося б йому у всій своїй незмінності, і надалі він уже не зміг би перебігати з пекла своїх інстинктів у розраду сентиментальної філософії, а з неї — у сліпий шал своєї вовчої натури. Тоді людина й вовк змушені були б визнати одне одного без облудної маски емоцій і глянути одне одному просто у вічі. Тоді вони або вибухнули б і назавжди розлучилися б, поклавши край Степовому Вовкові, або в їхніх очах засвітився б гумор і вони взяли б шлюб з розрахунку.
Можливо, що Гарі колись вибере цей останній шлях. Можливо, що він колись зуміє пізнати себе, або діставши одне з наших маленьких дзеркал, або зустрівшись із безсмертними, або, може, знайшовши в одному з наших магічних театрів те, що саме йому потрібне, щоб звільнити свою здичавілу душу. На нього чекають тисячі таких можливостей, його доля непереборно притягає їх до себе, всі аутсайдери міщанського світу живуть в атмосфері цих магічних можливостей. Досить якоїсь дрібниці — і вдарить блискавка.
І все це дуже добре відоме Степовому Вовкові, навіть якщо йому ніколи не трапиться на очі цей нарис його внутрішньої біографії. Він відчуває, де його місце у світовій будівлі, відчуває і знає безсмертних, відчуває можливість зустрічі з самим собою і лякається її, знає, що існує таке дзеркало, в яке йому просто необхідно зазирнути і якого він смертельно боїться.

Щоб скінчити нашу розвідку, залишається розвіяти ще одну, останню фікцію, принципову оману. Всі "тлумачення", вся психологія, усі спроби зробити речі зрозумілими вимагають допоміжних засобів — теорії, міфології, брехні, і порядний автор повинен наприкінці своєї розповіді, наскільки зможе, розвіяти цю брехню. Коли я кажу "вгорі" чи "внизу", то це вже твердження, що вимагає пояснень, бо "гора" і "низ" існують тільки в наших думках, в абстракції. Сам світ не знає ніякої гори чи низу. Словом, такою самою фікцією є й Степовий Вовк. Коли Гарі почуває себе людино-вовком і вважає, що в ньому живуть дві ворожі одна одній протилежні істоти, — то це тільки міфологія, яка йому спрощує самоаналіз. Гарі ніякий не людино-вовк, і якщо ми приймаємо цю брехню, яку він сам вигадав і в яку він вірить, якщо справді намагаємося розглядати й трактувати його як дволику істоту, степового вовка, то робимо це лише з однією метою: сподіваючись, що так нас легше буде зрозуміти, коли ми тепер спробуємо з'ясувати цю помилку.
Поділ на вовка й людину, на інстинкт і інтелект, яким Гарі намагається пояснити свою долю, — це дуже велике спрощення, насильство над дійсністю, вчинене для того, щоб зрозуміло, але хибно пояснити протиріччя, яке цей чоловік виявив у собі і яке він, видно, вважає джерелом своїх неабияких страждань. Гарі бачить у собі "людину", тобто світ думок, почуттів, культури, одомашненої і витонченої природи, а поряд — ще й "вовка", тобто темний світ інстинктів, дикості, жорстокості, брутальної, необтесаної природи. Незважаючи на цей начебто чіткий поділ його істоти на дві ворожі одна одній сфери, він час від часу переживає щасливі хвилини, коли на коротку мить вовк і людина в ньому миряться. Якби Гарі спробував визначити, яку роль у кожній окремій миті його життя, в кожному його вчинкові, в кожному відчутті відіграє людина, а яку вовк, то відразу опинився б у скрутному становищі і вся його чудова вовча теорія розпалася б у друзки. Бо жодна людина, навіть примітивний негр, навіть ідіот, не буває такою приємно простою, щоб її істоту можна було пояснити як суму двох-трьох головних елементів; а пояснювати таку складну людину, як Гарі, наївним поділом на вовка й на людину — безнадійна, дитяча спроба. Гарі складається не з двох істот, а з сотень, із тисяч. Життя його (як і кожне людське життя) коливається не тільки між двома полюсами, такими, як інстинкт і душа чи святість і розпуста, а між тисячами полюсів, між незчисленними парами протилежностей.
Хай нас не дивує, що такий освічений і розумний чоловік, як Гарі, може вважати себе за степового вовка, що він багату і складну картину свого життя може зводити до такої простої, грубої, примітивної формули. Людина не здатна на високий політ думки, і навіть найбагатші духовно і найосвіченіші люди завжди дивляться на світ і на себе — а особливо на себе! — крізь окуляри наївних спрощень і фальшивих формул. Бо всі люди, здається, мають природжену і просто-таки непереборну потребу уявляти своє "я" цілістю. Хоч як часто й ґрунтовно розхитує життя цю ілюзію, вона знов і знов відроджується. Суддя, який сидить навпроти вбивці, дивиться йому у вічі й раптом чує, що вбивця промовляє його голосом, відчуває в собі його імпульси, здатності й можливості, — наступної миті вже знов стає цілістю, суддею, швидко залазить у черепашку свого уявного "я", виконує свій обов'язок і засуджує вбивцю до страти. І коли в особливо обдарованих, тонко організованих людських душах народжується здогад про те, що в них живе багато різних істот, вони, як кожен геній, звільняються від ілюзії про цілісність особистості й починають сприймати себе як складний організм, як поєднання багатьох "я"; та як тільки вони скажуть про це, більшість відразу запроторить їх до божевільні, покличе на допомогу науку, визнає шизофренію й захистить людство від поклику правди, який воно мало б почути з уст цих нещасних. Але навіщо нам витрачати слова, навіщо говорити про речі, які для кожного, хто вміє думати, й так відомі і які, проте, не годиться згадувати? Отже, коли вже хтось дійшов до того, що уявну цілість, одиничність свого "я" зважився розширити до двоїстості, він уже майже геній, чи бодай рідкісний, цікавий виняток. А насправді жодне "я", навіть безмежно наївне, не буває цілістю, це надзвичайно складний світ, маленьке небесне склепіння, хаос форм, переходів і станів, спадковостей і можливостей. Але всі силкуються бачити в цьому хаосі цілість і говорять про своє "я" так, наче то просте, сформоване, чітко окреслене явище; мабуть, ця ілюзія не тільки властива кожній, навіть найрозумнішій людині, а й необхідна їй, це для неї життєва потреба, така сама, як потреба дихати і їсти.
Ця ілюзія ґрунтується на простій аналогії з тілом людини. Тіло людини насправді цілісне, але душа цілісною ніколи не буває. В літературі, навіть у найрафінованішій, також за традицією показують людей начебто цілісної, монолітної вдачі. З усієї дотеперішньої літератури знавці найбільше цінують драму, і це справедливо, бо вона дає (чи мала б давати) найбільше можливостей для зображення людського "я" як поєднання багатьох його проявів — коли цьому не заважає оптична ілюзія, через яку нам кожна дійова особа драми, оскільки вона має неповторний, притаманний тільки їй тілесний образ, здається цілісною натурою. Найвище ж наївна естетика ставить так звану драму характерів, де кожна постать виступає як чітко окреслена і однозначна цілість. Тільки з плином часу в окремих людей починає помалу виникати здогад, що ця естетика, мабуть, дешева й поверхова, що ми помиляємося, коли застосовуємо до наших великих драматургів чудові, але не свої, а накинуті нам античним світом уявлення про красу, які завжди виходили з видимого тіла і тому, власне, й створили фікцію індивідуальності, однозначності "я". В літературі стародавньої Індії таке уявлення було зовсім невідоме, герої індійського епосу — не індивідуальності, а цілий клубок індивідуальностей, ціла низка втілень. І в нашому сучасному світі є твори, в яких під виглядом конфліктів осіб і характерів автор, мабуть, і сам не усвідомлюючи цього, робить спробу зобразити багатоликість душі. Той, хто хоче переконатися в цьому, мусить глянути колись на постаті такого твору не як на окремі істоти, а як на частини, сторони, як на різні аспекти вищої цілості (чи, інакше, поетової душі). Для того, хто розглядає в такий спосіб "Фауста", його дійові особи, Фауст, Мефістофель, Ваґнер та інші, зливаються в одну цілість, у якусь надособу, і тільки в цій вищій цілості, а не в поодиноких постатях, відкривається щось із справжньої природи душі. Коли Фауст промовляє слова, які знає кожен учитель і які міщанин слухає з побожним захватом: "У мене в грудях дві душі живуть", — то він забуває про Мефістофеля та про багато інших душ, що також живуть у нього в грудях. Так і наш Степовий Вовк вірить, що має в грудях дві душі, вовка й людини, і вже вважає, що в грудях у нього дуже тісно. Груди, тіло завжди одні, але в них живе не дві чи п'ять, а безліч душ; людина — це цибулина, що складається з сотні оболонок, тканина, зіткана з багатьох ниток. Це знали й глибоко усвідомлювали стародавні азіати, і в буддійській йозі докладно описано, як треба розвінчувати ілюзію індивідуальності. Смішні й суперечливі дії людей: Індія тисячу років мордувалася, щоб розвінчати ту саму ілюзію, на підтримку і зміцнення якої Захід витратив стільки ж зусиль.
З цього погляду стає зрозуміло, чому Степовий Вовк так страждає від своєї сміховинної дволикості. Він, як і Фауст, вважає, що двох душ уже забагато для одних грудей і груди мають розірватися. А їх, навпаки, замало, і Гарі чинить страшне насильство над своєю бідолашною душею, пробуючи збагнути її в такому примітивному образі. Хоч Гарі високоосвічена людина, а поводиться як дикун, що вміє рахувати тільки до двох. Одну частину себе він називає людиною, а другу — вовком і думає, що на цьому кінець, що він охопив себе всього. В слово "людина" він вкладає все духовне, витончене чи хоча б привнесене культурою, а в слово "вовк" — усе інстинктивне, дике й хаотичне. Проте в житті все відбувається не так просто, як у наших думках, не так грубо, як у нашій убогій, ідіотичній мові, і Гарі впадає в подвійну оману, застосовуючи цей примітивний вовчий метод. Нам здається, що Гарі зараховує до "людини" ті терени своєї душі, яким до неї ще дуже далеко, а до "вовка" — частини своєї істоти, які давно переросли вовка.
Як і всі люди, Гарі вважає, буцімто дуже добре знає, що таке людина, а насправді нітрохи не знає, хоч уві сні і в іншому стані свідомості, який важко піддається контролю, буває, здогадується про це. Аби ж він не забував своїх здогадів, аби ж якомога краще засвоїв їх! Адже людина — не щось міцне й тривале (це був ідеал античності, хоч наймудріші її представники здогадувалися, що він суперечить дійсності), а швидше спроба творця, перехідне явище, вузький, небезпечний місток між природою і духом. До духу, до Бога її жене внутрішнє призначення, а до природи, назад до матері, тягне глибинна туга; і між цими двома силами хитається, тремтячи з ляку, її життя. Те, що звичайно люди вкладають у слово "людина", — завжди тільки тимчасова міщанська угода. Деякі найбрутальніші інстинкти ця угода відхиляє і суворо забороняє, вимагає трохи свідомості, вихованості, подолання тваринних нахилів; вона не тільки дозволяє крихту духовності, а навіть визнає її за необхідну. Така "людина", як кожен міщанський ідеал, — компромісне явище, несмілива, наївна і воднораз хитра спроба обдурити і лиху праматір природу, і невгамовного прабатька — дух, з їхніми надто високими вимогами, й жити в золотій середині між ними. Тому міщанин допускає й терпить те, що він зве "індивідуальністю", але водночас віддає ту індивідуальність на поталу молохові — "державі" — і весь час нацьковує їх одне на одне. Тому міщанин сьогодні спалює як єретика і вішає як злочинця того, кому завтра поставить пам'ятник.
Що "людина" — ще не довершений витвір, а тільки поклик духу, далека, бажана, але й страшна можливість, що до неї пройдено з жахливими муками й екстазом ще тільки невелику частину шляху й тільки небагатьма, яким сьогодні готують ешафот, а завтра почесні пам'ятники, — все це відчуває і Степовий Вовк. Але те, що він, на противагу "вовкові", зве в собі "людиною", — переважно не що інше, як ота посередня "людина" міщанського взірця. Щоправда, Гарі вгадує шлях до справді людського, до безсмертного і навіть ступає по ньому перші несміливі кроки, спокутуючи їх страшними муками й гіркою самотою. Але в глибині душі він боїться кинутись на цей найвищий поклик, прийняти це справжнє переростання в людину, якого прагне його дух, здолати вузеньку стежку до безсмертя. Він добре усвідомлює, що вона веде до ще більших страждань, до ганебного тавра, до останнього зречення, а може, й на ешафот, — і хоч наприкінці стежки йому всміхається безсмертя, він не хоче зазнавати всіх цих страждань і вмирати всіма цими смертями. Хоч він краще за міщанина розуміє мету цього переростання в людину, а проте заплющує очі й наче не знає, що розпачливе чіпляння за своє "я", за життя — певніша стежка до вічної смерті, а вміння помирати, скидати оболонку, вічно жертвувати своїм "я" задля змін веде до безсмертя. Обожнюючи своїх улюбленців серед безсмертних, хоча б Моцарта, він, зрештою, все ще дивиться на нього очима міщанина і, немов якийсь шкільний учитель, схильний пояснювати блискучу майстерність Моцарта його незвичайним хистом, а не величиною його самопожертви й готовністю страждати, його байдужістю до міщанських ідеалів і вмінням терпіти безмірну самоту, яка для стражденних, для тих, хто переростає в людину, всяку міщанську атмосферу робить мертвою, як крижаний ефір космосу самоту Гефсиманського саду.
А все ж таки наш Степовий Вовк хоч відкрив у собі фаустівську двоїстість, переконався, що в його цілісному тілі живе не цілісна душа і що в найкращому разі він перебуває тільки на початку довгого шляху до цієї ідеальної гармонії. Йому хотілося б або перемогти в собі вовка і стати тільки людиною, або відмовитися від людини і хоча б як вовк прожити цілісне, позбавлене внутрішніх суперечностей життя. Мабуть, він ніколи добре не придивлявся до справжнього вовка, а то б побачив, що й тварини не мають цілісної душі, що й у них за чудовою, стрункою формою тіла живе багато настроїв і прагнень, що й у вовчій душі є незнані глибини, що й він страждає. Ні, "повернення до природи" — хибний, болісний і безнадійний шлях. Гарі ніколи не зможе повернутися назад до вовка, а якби й зміг, то побачив би, що вовк теж не щось просте й початкове, а дуже складна, багатолика істота. Вовк також має дві і більше душі у своїх вовчих грудях, і в того, хто прагне бути вовком, така сама коротка пам'ять, як і в того, хто співає: "О щастя ще бути дитям!" Симпатичному, але сентиментальному чоловікові, що співає про щастя бути ще дитиною, теж хочеться вернутися до природи, до невинності, до початку, але він зовсім забуває, що діти далеко не такі щасливі, вони знайомі з багатьма конфліктами, з багатьма внутрішніми суперечностями, з усілякими стражданнями.
Взагалі шляху назад немає, ні до вовка, ні до дитини. На початку речей немає ні невинності, ні простоти; усе створене, хай начебто й найпростіше, — вже винне, вже повне протиріч, воно кинуте в брудний потік становлення і вже ніколи, ніколи не попливе проти течії. Шлях до невинності, до первісного, до Бога веде не назад, а вперед, не до вовка чи дитини, а все далі у провину, все глибше в олюднення. Самогубство, бідолашний Степовий Вовче, теж навряд чи тобі допоможе. Доведеться вже тобі долати довгий, виснажливий, тяжкий шлях до олюднення, твоя дволикість стане ще багатоликістю, твоя складність — ще набагато складнішою. Замість звужувати свій світ, спрощувати свою душу, тобі доведеться вбирати в неї, болючу й розширену, дедалі більше світу, аж поки врешті вбереш його ввесь і тоді, може, дійдеш до кінця, осягнеш спокій. Цей шлях проходив Будда, проходила кожна велика людина, одні свідомо, інші несвідомо, на що кому щастило зважитись. Кожне народження означає відокремлення від всесвіту, означає обмеження, відчуження від Бога, болісне формування нового. Повернутися до всесвіту, відмовитись від болісного відокремлення, стати Богом означає так розширити свою душу, що вона знову зможе охопити всесвіт.
Ми говоримо тут не про тих людей, яких знаємо зі школи, з економіки й статистики, не про людей, яких мільйони ходять по вулицях і які мають не більше значення, ніж пісок у морі чи бризки хвиль під час прибою: на мільйон більше чи на мільйон менше — байдуже, вони — матеріал, та й годі. Ні, йдеться про людину в високому розумінні, про кінцевий наслідок довгого шляху людського становлення, про довершений взірець, про безсмертного. Генії з'являються не так рідко, як нам, бува, здається, хоч і не так часто, як вважає історія або преса. Степовий Вовк Гарі, на нашу думку, досить геніальний, щоб зважитись на таку спробу і стати людиною замість жалісливо лементувати через найменші труднощі і виправдовуватись тим, що він степовий вовк.
Дивно й прикро, що люди з такими можливостями вдовольняються посиланнями на степового вовка й на "ох, дві душі!", і так само дивно й прикро, що вони часто виявляють легкодуху любов до міщанства. Людині, що може зрозуміти Будду, що має уявлення про рай і пекло людського існування, не випадає жити у світі, де панує здоровий глузд, демократія і міщанські стандарти. Її тримає там тільки боягузтво, а коли обмеженість того світу починає гнітити її, коли їй стає надто тісно в міщанській оселі, тоді вона все звалює на "вовка" й не хоче знати, що вовк буває найкращою частиною її єства. Все дике в собі вона зве вовком і вважає його лихим, небезпечним, страшним для міщанства, але не бачить, хоч має себе за митця з чутливою душею, що, крім вовка, за вовком, у ній живе ще багато чого іншого, що не все те, що вміє кусатися, — вовк, що в ній живуть також лис, дракон, тигр, мавпа і райський птах. І що весь цей світ, весь цей райський сад, сповнений прекрасних і жахливих, великих і дрібних, дужих і тендітних істот, гнітить і тримає в полоні казка про вовка, так само як у ньому, в Гарі, справжню людину гнітить і тримає в полоні псевдолюдина, міщанин.
Уявімо собі сад із сотнями різних видів дерев, плодів і овочів, з тисячами різних видів квіток. Якщо садівник, який доглядає цей сад, не знає іншого ботанічного поділу, крім "їстівні" й "неїстівні", то він і не знає, що робити з дев'ятьма десятими рослин свого саду. Він повириває найкращі квітки й вирубає найкультурніші дерева чи принаймні дивитиметься на них неприхильно, з ненавистю. Те саме робить Степовий Вовк з тисячами квіток своєї душі. Того, що не вкладається в рубрику "людина" або "вовк", він зовсім не бачить. А чого тільки він не зараховує до "людини"! Все боягузливе, мавпяче, дурне й дріб'язкове, якщо воно вже не чисто "вовче", він зараховує до "людського", так само як і все сильне й шляхетне приписує вовчому в собі тільки тому, що не зумів ще його опанувати.
Ми прощаємося з Гарі, хай іде сам своїм шляхом. Якби він був уже серед безсмертних, уже біля мети, до якої начебто веде його тяжка дорога, то з яким подивом він, мабуть, споглядав би на ці хитання, на ці химерні, нерішучі манівці на своєму шляху, як підбадьорливо й осудливо, співчутливо й весело осміхався б він до цього Степового Вовка!
Дочитавши до кінця, я згадав, що якось уночі кілька тижнів тому написав чудний вірш, у якому теж ішлося про Степового Вовка. Я почав перегортати папери, що купами лежали на моєму столі, знайшов його й прочитав:

Я вовком по світі блукаю,
долаю засніжені гони,
я сарну чи зайця шукаю,
та бачу — самі лиш ворони.

Якби мені сарну піймати, —
чи є що десь краще на світі?
Як радісно здобич тримати,
тремтіти з гарячої хіті,

за горло тендітне вхопити,
напитись пахучої крові,
а потім до ранку десь вити
самому в холодній діброві.

Але я був би й зайцеві вже радий,
це теж пожива у морозну ніч.
Хоч крихту ж треба втіхи і розради
невдасі, що біжить біді навстріч.

Ох, моя шерсть взялася сивиною
і очі вже не бачать, як раніш,
давно вовчиці вже нема зі мною,
є лиш мороз, колючий, як той ніж.

І марно мрію я про кусень м'яса,
душа моя від горя запеклася,
і біль я свій студити снігом мушу,
хай візьме чорт мою нещасну душу.

Отже, я мав тепер перед собою два своїх портрети, один — автопортрет у незграбному вірші, сумний і несміливий, як і сам я, а другий — холодний, намальований начебто з цілковитою об'єктивністю кимось стороннім, хто дивився на мене збоку і згори, хто знав про мене більше, а проте й менше, ніж я сам. І обидва ці портрети, мій сумний, незграбний вірш і мудра розвідка незнайомого автора, прикро вражали мене, обидва були правдиві, обидва без прикрас змальовували моє безрадісне існування, обидва ясно показували, яке нестерпне, яке нестійке моє становище. Цей Степовий Вовк мусив померти, мусив власною рукою покласти край своєму ненависному життю — або мусив перетопитися в нищівному вогні оновлення й самопізнання, змінитися, зірвати свою маску і осягти нове "я". Ох, цей перехід для мене не новий, я його знаю, часто переживав і щоразу в часи найбільшого розпачу. І щоразу під час цього тяжкого, руйнівного переживання тодішнє моє "я" розбивалося в друзки, щоразу глибинні сили розхитували й нищили його, і щоразу якась заповітна й особливо дорога частка мого життя зраджувала й покидала мене. Одного разу я втратив свою міщанську репутацію разом з майном і мусив навчитися обходитись без пошани тих, хто досі скидав переді мною капелюха. Іншого разу за одну ніч розбилося моє родинне щастя: моя божевільна дружина вигнала мене з дому, кохання й довіра раптом обернулись на зненависть і смертельну ворожнечу. Я пішов, і сусіди проводили мене співчутливими, зневажливими поглядами. Тоді почалася моя самота. Минали тяжкі й гіркі роки. В суворій самоті, завдяки виснажливій самодисципліні, я витворив собі ідеал нового, аскетично-духовного життя й знов досяг відносного спокою й рівноваги, віддаючись вправам з абстрактного мислення і твердо впорядкованій медитації. Та потім ця моя життєва будова розвалилася, раптово втратила свій високий, шляхетний сенс; мене знов потягло в бурхливі виснажливі подорожі по світу, почали нагромаджуватись нові страждання й нові провини. І щоразу перед тим, як я мав зірвати маску, перед тим, як мав розбитися якийсь ідеал, наставала ця моторошна порожнеча й тиша, ця смертельна облога, самота й відчуженість, це порожнє, пустельне пекло байдужості й розлуки, яке я тепер знов повинен перейти.
Не буду заперечувати, за кожним таким струсом у своєму житті я, зрештою, щось і здобував — мій духовний світ трохи ширшав і глибшав, я трохи вільнішав, але й ставав самітніший, незрозуміліший і холодніший. З погляду міщан моє життя від одного струсу до другого було невпинним спадом, чимраз більшим віддаленням від нормального, дозволеного, здорового. З плином років я позбувся фаху, родини, домівки, опинився за всіма соціальними групами. Ніхто не хотів спілкуватися зі мною, ніхто мене не любив, чимало людей ставилися до мене з підозрою, я вічно був у прикрому конфлікті з громадською думкою та мораллю і, хоч і жив ще в міщанському оточенні, та мої думки й почуття були йому чужі. Релігія, батьківщина, родина, держава втратили для мене свою вартість і стали мені байдужі, марнославство науки, ремесел, мистецтва викликало в мені огиду. Мої погляди, смаки, весь мій інтелект, яким я колись здобував собі славу, пошану й любов, тепер занепали, здичавіли, люди почали мене минати. Якщо я в усіх своїх перетвореннях, таких неймовірно болісних, і вигравав щось невидиме й невагоме, то мені доводилося за нього дорого платити, і з кожним разом життя моє ставало суворіше, тяжче, самітніше й небезпечніше. Справді, я не мав ніяких підстав бажати продовження цієї дороги, що вела мене в дедалі розрідженіше повітря, схоже на імлу з "Осінньої пісні" Ніцше.
Ох так, я знав ці переживання, ці перетворення, що їх доля призначає своїм важким дітям, які завдають їй найбільшого клопоту, аж надто добре знав. Я знав їх так, як шанолюбний, але невдатний мисливець — етапи свого полювання, як старий біржовий гравець — етапи своїх спекуляцій: виграш, застій, криза, банкрутство. Невже я справді повинен знов усе це пережити? Всі ці тортури, всі ці нестерпні муки, це пересвідчування в ницості й нікчемності свого власного "я", цей моторошний страх перед загибеллю, страх перед смертю? Чи не розважніше й не простіше запобігти повторенню стількох мук і накивати п'ятами? Авжеж, так було б простіше й розважніше. Правда чи неправда все те, що в книжечці про Степового Вовка написано про самогубців, але ніхто не може позбавити мене втіхи за допомогою світильного газу, бритви або пістолета уникнути повторення цього гіркого, болісного процесу, який мені вже так часто й так глибоко доводилося переживати. Ні, хай йому чорт, немає в світі сили, яка б змогла зажадати від мене, щоб я ще раз спізнав смертельний жах зустрічі з самим собою, перетворення, втілення в новий образ, мета й кінець яких — не спокій і відпочинок, а все нове й нове самознищення, все нове й нове формування! Може, самогубство й безглуздий, боягузливий спосіб, може, то безславна, ганебна втеча від лиха, але з цього млина страждань кожна, навіть найганебніша втеча здається щастям, тут більше немає місця для шляхетності й героїзму, тут я поставлений перед простим вибором: або легенький, скороминущий біль, або невимовно тяжка, нескінченна мука. У своєму тяжкому шаленому житті я досить часто бував шляхетним донкіхотом, обирав замість вигоди честь, а замість розважності — героїзм. Тепер годі!
Коли я нарешті ліг спати, у вікно зазирав уже ранок, свинцевий, мокрий ранок сльотливого зимового дня. Своєї постанови я не змінив. Але тієї миті, коли я вже засинав, на краю, на самій межі моєї свідомості раптом зринуло те дивне місце з книжечки про Степового Вовка, де йдеться про "безсмертних", а за ним прийшла згадка про те, як я вже не раз, і востаннє зовсім недавно, почував себе досить близько від безсмертних, щоб в одному такті старовинної мелодії пізнати всю їхню холодну, ясну, сувору, а проте усміхнену мудрість. Згадка про це зринула, спалахнула, погасла, і на мій мозок наліг важкий, мов гора, сон.
Я прокинувся майже опівдні, і відразу переді мною, ніби в ясному світлі, постало все, що було напередодні: книжечка і мій вірш лежали на нічному столику, а з хаосу мого дотеперішнього життя спокійно й приязно вітав мене намір, остаточно визрілий під час сну. Квапитися не було куди, мій намір померти був не хвилинною примхою, а доспілим, вагомим плодом, який поволі дозрів, налився соком, обважнів, якого погойдував вітер і наступним своїм подихом мав скинути додолу.
Я мав у своїй дорожній аптечці чудовий засіб від болю, незвичайно сильну настоянку з опію, яку дозволяв собі вживати дуже рідко, часом утримуючись від неї цілі місяці; я вдавався до цього наркотику тільки тоді, коли не мав уже сили терпіти фізичних мук. На жаль, ним не можна було відібрати собі життя, колись давно я вже пробував. Мене тоді знов опанував був відчай, і я випив чималу дозу настоянки, достатню, щоб убити шістьох людей, а проте мене вона не вбила. Щоправда, я заснув і кілька годин лежав цілком непритомний, та потім, на свій жах і розчарування, майже зовсім прокинувся від болючих корчів у шлунку, виблював усю отруту, так до кінця не опритомнівши, і знов поринув у сон. Так я перележав ніч і аж опівдні нарешті остаточно прокинувся, моторошно тверезий; мій порожній мозок горів, і я майже втратив пам'ять. Крім того довгого сну і прикрого болю в животі, отрута більше ніяких наслідків не дала.
Отже, на цей засіб не можна було розраховувати. Але я надумав так: коли знов дійде до того, що в мене не буде іншої ради, як удатися до опію, я дозволю собі вибрати не порятунок на короткий час, а порятунок назавжди, смерть, певну, надійну смерть за допомогою кулі чи бритви. Таким чином усе стало на своє місце. Чекати дня свого п'ятдесятиріччя, як хитромудро пропонувала книжечка про Степового Вовка, було, на мій погляд, надто довго, ще цілих два роки. А так — чи це станеться через рік, чи через місяць, чи вже завтра, — брама для мене була відчинена.

Не можу сказати, що ця постанова дуже змінила моє життя. Я трохи збайдужів до своїх злигоднів, почав легковажніше ставитись до опію і вина, мені стало трохи цікавіше, доки я зможу терпіти, — і це все. Вагоміші наслідки для мене мали інші події того вечора. Я ще не раз перечитував трактат про Степового Вовка, інколи з захватом і вдячністю, ніби з його сторінок промовляв до мене якийсь невидимий чарівник, що мудро керував моєю долею, а інколи з глумом і зневагою, бо мені здавалося, що автор трактату дивився на все надто тверезо й не розумів особливого настрою і напруження, якими було позначене моє життя. Може, те, що в трактаті писалося про степових вовків і про самогубців, було влучним, розумним спостереженням над людьми певної категорії, певного типу, дотепною абстракцією; що ж стосується моєї особливої, унікальної долі, моєї особи, моєї власної душі, то мені здавалося, що в ці тенета її не спіймати, — надто грубо вони були сплетені.
Проте найбільше цікавила мене та галюцинація чи видиво на церковній стіні, дивне оголошення з миготливих світляних літер, що будило в мені такі великі надії й так перегукувалося з трактатом. Мені так багато обіцяно, могутній голос того невідомого світу так розпалив мою цікавість, що я часто й довго думав про все це. І дедалі виразніше промовляло до мене застереження, яке було в тому написі: "Не для всіх!" І далі: "Тільки для божевільних!" Отже, я, мабуть, божевільний, дуже далекий від "усіх", якщо мене досяг той голос, якщо до мене промовив той світ. Господи Боже, хіба я давно вже не відірвався від того життя, яким живуть усі, від буття й мислення нормальних людей, хіба давно вже не схибнувся, не стою осторонь від них? А все ж таки найглибшими закутками душі я добре розумів цей заклик, пораду стати божевільним, відкинути розважність, скованість, міщанську обережність, поринути в бурхливий, не обмежений ніякими законами світ душі, уяви.
Одного разу, коли я знов марно шукав по вулицях і по майданах того чоловіка з плакатом на держаку і кілька разів пройшов повз мур з невидимими дверима, сторожко позираючи на нього, я зустрів біля церкви Святого Мартіна похоронну процесію. Дивлячись на обличчя засмучених родичів, що йшли за катафалком, я подумав: "Де в цьому місті, де в цілому світі живе людина, смерть якої була б для мене втратою? І де є людина, для якої моя смерть щось означала б?" Щоправда, була Ерика, моя коханка, але ми давно жили окремо, рідко зустрічались без того, щоб не посваритися, а тепер я навіть не знав її адреси. Вона часом приїздила до мене або я їздив до неї, а що ми обоє були самітні, важкої вдачі люди, у душі і в душевній недузі споріднені, то й наші стосунки, всупереч усьому, не поривалися. Та чи не зітхне вона спокійніше й не відчує полегкості, дізнавшись, що я помер? Я не знав цього і не знав також, чи можна покладатися на мої почуття до неї. Треба жити в нормальному світі з нормальними можливостями, щоб мати якусь думку про такі речі.
А тим часом, піддавшись настроєві, я приєднався до жалобного походу і дійшов до кладовища, типового сучасного кладовища із зацементованими доріжками, крематорієм та іншими вдосконаленнями. Проте нашого небіжчика не мали наміру спалювати; його труну зняли з катафалка на землю перед звичайною ямою, і я побачив, як священик та інше вороння — службовці похоронного бюро — взялися до своїх обов'язків, яким вони намагалися надати вигляду жалобної урочистості, але, звиклі до того, що це сама гра, незугарні й облудні, переборщували і впадали в комедію; побачив, як на них морщилися чорні службові костюми і як вони силкувалися навіяти на присутніх побожний настрій, змусити їх схилити коліна перед величчю смерті. Силкувалися вони даремно, ніхто не плакав, видно, небіжчик усім був тягарем. Нікому не вдалося навіяти побожного настрою, священик знов і знов звертався до присутніх зі словами: "Любі брати й сестри у Христі", — але ті мовчазні й заклопотані купці, пекарі та їхні дружини напружено й поважно дивилися вниз, і на обличчях у них, крім зніяковілості й облудності, було написане тільки одне бажання: щоб швидше настав кінець цій неприємній процедурі. І ось їй справді настав кінець, двоє "братів у Христі", що стояли найближче до священика, потиснули йому руку, витерли з черевиків об траву вогку глину, в яку закопали свого небіжчика, обличчя їхні відразу прибрали звичайного людського виразу, і раптом один із них здався мені знайомим — тим чоловіком, що тоді ввечері ніс плакат і тицьнув мені в руки книжечку.
Саме коли мені здалося, що я впізнав його, він відвернувсь, нахилився, старанно підкотив свої чорні штани й швидко рушив геть, тримаючи під пахвою парасольку. Я подався за ним, догнав його і вклонився, але він ніби не впізнав мене.
— Чи сьогодні відбудеться вечірня розвага? — запитав я і спробував підморгнути йому, як підморгують один одному ті, що мають спільну таємницю.
Але я надто довго вже не робив таких мімічних вправ, бо, живучи відлюдьком, навіть розмовляти майже відвик, тож сам відчув, що тільки дурнувато скривився.
— Яка розвага? — буркнув чоловік і глянув на мене так, наче ніколи досі не бачив. — Ідіть, голубе, до "Чорного орла", якщо вам захотілося розваг.
Я вже й сам не був певен, що це він. Розчарований, я пішов далі, не знаючи куди. Я не мав ніякої мети, ніякого бажання і ніяких обов'язків. Життя мало мерзенно гіркий смак, воно виштовхнуло й відкинуло мене. Я відчував, як огида, що давно вже підступала мені до горла, досягла своєї вершини. Сповнений глухої люті, я нипав сірими вулицями, і мені здавалося, що все тхне вогкою глиною й похороном. Ні, біля моєї могили не стоятиме жоден із цих пугачів у рясі, не шамратиме сентиментальних фраз про братів і сестер у Христі! Хоч куди б я глянув, хоч куди б спрямував свою думку, ніде на мене не чекала радість, ніщо мене не кликало, не вабило, все тхнуло гнилизною, прілим половинчастим задоволенням, усе було старе, зів'яле, сіре, мляве, виснажене. Господи Боже, як це могло статися? Як я, колись окрилений юнак, поет, приятель муз, завзятий мандрівник, полум'яний ідеаліст, міг дійти до такого? Як ця немічність, ця зненависть до самого себе й до всього, це змертвіння почуттів, ця глибока, прикра невдоволеність, це гидотне пекло душевної порожнечі й розпачу підкралося до мене?
Проходячи повз бібліотеку, я зустрів одного молодого професора, з яким раніше часом розмовляв; коли я востаннє приїздив до цього міста кілька років тому, то навіть раз заходив до нього додому, щоб поговорити з ним про східну міфологію, якою я тоді дуже цікавився. Він ішов мені назустріч, поважний, короткозорий, і впізнав мене аж тоді, коли я вже хотів непомітно поминути його. Він радісно кинувся до мене, і я у своєму гнітючому настрої відчув майже вдячність йому за це. Він весь прояснів, почав жваво згадувати, про що ми тоді розмовляли, запевняти мене, що скористався багатьма моїми ідеями, що часто думав про мене і що відтоді рідко провадив з колеґами такі корисні й цікаві суперечки. Він спитав, відколи я в місті (я збрехав, що лише кілька днів) і чому я не навідався до нього. Я дивився в його добре обличчя вченої людини, і хоч сцена нашої зустрічі здавалася мені кумедною, все ж таки я, мов виголоджений пес, втішався пучкою тепла, ковтком любові і крихтою визнання. Степовий Вовк Гарі зворушено вишкірив зуби, в нього потекла слина, сентиментальність проти його волі зігнула йому спину. Так, я почав завзято вибріхуватися, сказав, що опинився тут проїздом, маю переглянути деякі матеріали і, звичайно, вже був би провідав його, якби не так погано почував себе. А коли він щиро запросив мене сьогодні ж таки ввечері завітати до нього, я з вдячністю погодився, попрохав передати вітання дружині, і від цієї жвавої розмови та усмішок у мене аж заболіло в потилиці, такими незвичними для мене були ці зусилля. І поки я, Гарі Галер, стояв отак на вулиці, захоплений зненацька, потішений, чемний, ввічливий, і всміхався короткозорому, доброму професорові, другий Гарі теж стояв поруч і глузливо посміхався; він думав, який я все-таки чудний, химерний, облудний суб'єкт: ще дві хвилини тому понуро показував ікла всьому цьому проклятому світові, а тепер зворушено, запопадливо, згідливо відгукнувся на перший же поклик, на перше ж невинне вітання шанованого міщанина й тішуся, як цуценя, краплею прихильності, уваги і дружнього тепла. Так обидва Гарі, і один, і другий дуже несимпатичні, стояли перед добрим професором, глузуючи один з одного, стежачи один за одним, плюючи один на одного і, як завжди в таких випадках, знов питали себе: чи це просто дурість, слабкодухість, загальна вада людей, чи цей сентиментальний егоїзм, ця безхарактерність, моральна неохайність і роздвоєність почуттів притаманні тільки степовим вовкам? Якщо це свинство властиве всім людям, то воно дає мені підставу ще дужче ненавидіти світ, а якщо це тільки моя особиста вада, то вона викличе ще бурхливішу оргію самозневаги.
Поки мої двоє "я" сперечалися, вони майже забули про шановного професора, а коли раптом його присутність почала знов обтяжувати мене, я поквапився спекатись його. Я довго дивився йому вслід: він ішов безлистою алеєю, і хода в нього була добродушна й трохи кумедна, як завжди в ідеаліста й людини віри. В моїй душі точилася запекла боротьба, і, машинально згинаючи й розгинаючи пальці, змагаючись зі скрадливими підступами подагри, я усвідомлював, що вскочив у халепу, взяв на свою голову запрошення на вечерю о пів на восьму, а разом з ним прирік себе на обмін люб'язностями, наукову балаканину і споглядання чужого родинного щастя. Сердитий на себе, я вернувся додому, змішав коньяку з водою, запив ним таблетки від подагри, ліг на канапу і спробував читати. Тільки-но мені пощастило нарешті захопитися "Софіїною подорожжю з Мемеля в Саксонію", чудесною повістю з вісімнадцятого сторіччя, як раптом я знов згадав про запрошення, згадав, що я неголений і мушу одягатися. Господи Боже, ну навіщо я взяв на себе цю халепу? Що ж, підводься, Гарі, відклади книжку, намилься, вишкрябай до крові підборіддя, причепурися й покажи людям, який ти люб'язний! Намилюючись, я згадав бридку яму на кладовищі, в яку сьогодні опустили не знайомого мені небіжчика, та кислі обличчя знуджених братів і сестер у Христі, і мені навіть не стало смішно. Я подумав, що там, у тій бридкій ямі, під акомпанемент безглуздих, нещирих слів проповіді, серед безглуздих, нещирих мін учасників похорону, серед гнітючого краєвиду всіх тих хрестів і табличок з бляхи та мармуру, серед штучних квіток із дроту й скла, не тільки настав кінець тому незнайомому, не тільки завтра чи післязавтра настане й мені кінець і мене теж закопають у землю на очах у знуджених, лицемірних учасників жалобної процесії, — ні, так настане кінець усьому, всім нашим прагненням, нашій культурі, нашій вірі, всім нашим життєвим радощам; усе це дуже хворе й скоро буде там поховане. Весь світ нашої культури — суцільне кладовище, де від Ісуса Христа й Сократа, від Моцарта й Гайдна, від Данте й Ґете лишилися тільки збляклі імена на іржавих табличках, оточені знудженими, лицемірними учасниками траурних церемоній, які багато чого віддали б за те, щоб у них збереглася віра в ці таблички, їхню колишню святиню, багато чого віддали б за змогу сказати хоч одне чесне, щире слово смутку й розпачу про цей минулий світ, але їм не лишається нічого іншого, як, кисло скривившись, стояти навколо могили. З люті я знов порізав підборіддя в тому самому місці, що завжди, й припік галуном рану, а все ж мусив ще раз змінити щойно пришпилений чистий комірець, зовсім не знаючи, навіщо я все це роблю, бо не мав ніякого бажання йти до професора. Але частина Гарі знову влаштувала спектакль, назвала професора симпатичним чолов'ягою, запрагнула хоч трохи побути серед людей, серед їхнього тепла, поговорити з ними, згадала вродливу професорову дружину, підкинула мені думку, що, власне, дуже приємно провести вечір з такими привітними господарями, допомогла мені заліпити підборіддя англійським пластирем, одягтися, зав'язати гарну краватку й лагідно повела мене в гості, всупереч справжньому моєму бажанню залишитися вдома. Водночас я думав: отак як я тепер одягаюся і йду в гості до професора, щоб обмінятися з ним більш чи менш фальшивими люб'язностями, насправді не бажаючи цього, так роблять, живуть і поводяться мало не всі люди. День у день, кожної години вони силують себе ходити в гості, провадити розмови, сидіти в установах і в конторах, з примусу, автоматично, проти своєї волі роблять те, що з таким самим успіхом могла б виконати машина або взагалі можна було б не виконувати; і ця вічна, невпинна автоматичність заважає їм, як і мені, критично глянути на своє життя, пізнати й відчути його безглуздість і банальність, його моторошну сумнівність, його безнадійну трагічність і порожнечу. Ох, і вони мають рацію, тисячу разів мають рацію, ті люди, що так живуть, що грають у свою скромну гру і дбають про свої скромні справи, а не опираються цій гнітючій автоматичності й не вдивляються розпачливо в порожнечу, як оце я, схибнутий самітник. Коли я часом на цих сторінках висловлюю зневагу до людей або й глузую з них, то не думайте, що я хочу звалити на них свою вину, звинуватити їх, перекласти на інших відповідальність за своє особисте лихо! Але я, зайшовши так далеко і стоячи на самому краю життя, там, де воно спадає у темну прірву, чиню негарно, брешу, коли прикидаюся перед собою і перед іншими, що ця машина крутиться й для мене, що я й досі належу до цього милого дитячого світу вічної гри!
Цей вечір теж минув так само дивно, як і день. Перед будинком професора я на хвилину спинився й глянув на його вікна. "Ось тут мешкає цей чоловік, — подумав я, — рік у рік робить свою справу, читає і коментує тексти, шукає зв'язків між арабською та індійською міфологією, і він задоволений своєю працею, бо вірить, що вона має вартість, вірить в науку, якій служить, вірить у вартість самого знання, його нагромадження, оскільки вірить у поступ, у розвиток. Він не пережив війни, не пережив того струсу, якого завдав дотеперішнім основам мислення Айнштайн (він вважає, що вчення Айнштайна стосується тільки математики), не помічає, як навколо нього готуються до нової війни, вважає, що євреїв та комуністів є за що ненавидіти, він добра, бездумна, задоволена дитина, що пишається собою. Йому можна тільки позаздрити". Я набрався духу й зайшов до будинку. Мене впустила служниця в білому фартушку. Наче щось передчуваючи, я добре запам'ятав, куди вона поклала мого капелюха й повісила пальто. Вона завела мене в теплу, добре освітлену кімнату й попросила почекати. Замість проказати молитву чи трохи подрімати, я раптом, немов хлопчак, узяв у руки першу річ, яка потрапила мені на очі, — невеличку гравюру в рамці, що стояла на круглому столику, підперта картонною підставкою. Це був портрет Ґете, норовистого, бездоганно зачесаного старого з гарно виліпленим обличчям, на якому не бракувало ні славнозвісних променистих очей, ні відтінку ледь прихованих під великопанською бундючністю самоти й трагічності, на які художник витратив особливо багато зусиль. Йому пощастило надати цій демонічній людині, анітрохи не на шкоду її глибині, чи то професорського, чи то акторського виразу стриманості й доброзичливості і, кінець кінцем, зробити з неї справді милого дідугана, портрет якого міг прикрасити кожний міщанський дім. Певне, цей портрет був не гірший за інші такі портрети, за всі ті старанно вималювані ремісницькі зображення спасителя, апостолів, героїв, мислителів і державних діячів, а дратував він мене, мабуть, тільки своєю претензійною віртуозністю. Та хоч би як там було, а те марнославне, самовдоволене зображення старого Ґете відразу ж вразило мене, й без того вже роздратованого, як прикрий дисонанс, остаточно переконало, що мені не слід було сюди приходити. Тут добре почувалися б гарно стилізовані корифеї і світила нації, а не степові вовки.
Якби тепер зайшов був господар дому, може, мені пощастило б знайти якусь переконливу причину й піти геть. Але зайшла його дружина, і я скорився долі, хоч передчував лихо. Ми привіталися, і до першого дисонансу почали додаватися нові. Господиня сказала, що в мене гарний вигляд, хоч я добре знав, що дуже постарів відтоді, як востаннє бачився з нею, вже коли вона тиснула мені руку, біль у хворих на подагру пальцях нагадав мені про це. Потім вона запитала, як мається моя дружина, і мені довелося сказати їй, що дружина мене покинула й ми розлучилися. Ми зраділи, коли з'явився професор. Він також дуже тепло привітався зі мною, і тоді фальшивість, сміховинність становища набула найпікантнішої форми. Професор тримав у руці газету, яку він передплачував, орган партії мілітаристів, що закликали до війни. Привітавшись зі мною, він показав мені газету й заявив, що в ній пишеться про якогось журналіста, теж Галера, як і я, негідника й безбатченка, який глузував з кайзера і висловлював думку, що його батьківщина не менше, ніж ворожі їй країни, відповідає за те, що була розв'язана війна. Ото вже, мабуть, пройдисвіт! Але йому й перепало як слід, редакція добре відшмагала мерзотника й поставила до ганебного стовпа. Та коли професор помітив, що мене ця тема не цікавить, то відразу перейшов на інше. Ні йому, ні його дружині навіть на думку не спало, що той страшний чоловік може сидіти перед ними, хоч насправді так воно й було: тим мерзотником був я. Але навіщо зчиняти переполох, навіщо тривожити людей! Я всміхнувся сам до себе, проте вже втратив надію, що матиму з цього вечора якусь приємність. Я добре запам'ятав ту хвилину. Бо саме тоді, коли професор говорив про зрадника батьківщини Галера, прикре почуття пригніченості й розпачу, яке з'явилося й дедалі наростало в мені, відколи я побував на тому похороні, обернулося в страшний тиск, у фізичний біль, що відлунював аж десь у животі, в моторошне передчуття чогось жахливого. Мені здавалося, що на мене чигала, підкрадалася до мене ззаду якась небезпека. На щастя, служниця оголосила, що обід подано, і ми перейшли до їдальні. Намагаючись сказати чи спитати щось невинне, я їв більше, ніж звичайно, і з кожною хвилиною почував себе все гірше. "Господи Боже, — думав я весь час, — навіщо ми так силуємо себе?" Я добре відчував, що господарі також сковані, що їм нелегко вдавати з себе бадьорих, чи тому, що їх пригнічувала моя присутність, чи через якийсь домашній клопіт. Вони зверталися до мене з такими запитаннями, на які я не міг щиро відповісти, і скоро так глибоко загруз у брехні, що кожне слово було мені огидне. Нарешті, щоб змінити тему, я почав розповідати про похорон, який сьогодні бачив. Але не знайшов відповідного тону, від моїх потуг на гумор вони ніяковіли, між нами пролягала дедалі ширша прірва, а мені глумливо шкірив зуби степовий вовк, і коли подали солодке, ми вже всі троє мовчали.
Ми повернулися до тієї першої кімнати випити кави й горілки, з надією, що хоч це нам трохи зарадить. Але там мені знов потрапив на очі цар поетів, хоч його й переставили на комод. Я не зміг утриматись і, хоч якийсь внутрішній голос застерігав мене від цього, знов узяв його в руки й почав сперечатися з ним. Я був наче одержимий почуттям, що становище нестерпне, що мені треба будь-що або розворушити господарів, кимось захопити їх, знайти з ними спільний тон, або викликати вибух.
— Будемо сподіватися, — сказав я, — що насправді Ґете був не такий на вигляд! Ця пиха і шляхетна поза, ця гідність, кокетливо виставлена напоказ шановним глядачам, цей світ чарівної сентиментальності під мужньою зовнішністю! Звичайно, можна багато що закинути старому хвалькові, я сам часто маю чимало претензій до нього, але зображати його таким — ні, це вже забагато.
Господиня зі страдницьким виразом на обличчі налила нам кави й вийшла з кімнати, а її чоловік збентежено й докірливо пояснив мені, що цей портрет Ґете належить його дружині й дуже їй подобається.
— Навіть якщо об'єктивно ви маєте рацію, з чим я, до речі, особисто не погоджуюсь, то не повинні були так різко висловлюватися.
— Так, ваша правда, — погодився я. — На жаль, це моя звичка, моя вада. Я завжди намагаюсь висловлювати свої думки якомога гостріше, як, зрештою, робив і Ґете у хвилини натхнення. Хоч, мабуть, цей солодкий, міщанський, салонний Ґете ніколи не вжив би гострого, відвертого слова. Дуже перепрошую вас і вашу дружину — скажіть їй, будь ласка, що я шизофренік. А тепер дозвольте мені відкланятись.
Спантеличений господар спробував щось заперечити, знов почав говорити про те, що наші тодішні розмови були дуже приємні й корисні, що мої думки про Мітру й Кришну справили на нього глибоке враження, що він сподівався й сьогодні... і так далі. Я подякував за ласкаві слова й сказав, що, на жаль, перестав цікавитись Кришною і не маю ніякісінького бажання провадити вчені розмови, що сьогодні я йому кілька разів збрехав. Наприклад, я приїхав до цього міста не кілька днів, а кілька місяців тому, але живу самітником і вже не можу бувати у вишуканому товаристві, бо, по-перше, мене ніколи не залишають поганий настрій і подагра, а по-друге, я майже завжди п'яний. Далі, щоб з'ясувати все до кінця і бодай не піти звідси брехуном, я змушений був пояснити шановному професорові, що він мене цього вечора тяжко образив. Він приєднався до думки реакційної газетки про Галера, став на позицію, яка личить дурному, твердолобому офіцерові, а не вченому. Той "пройдисвіт", "безбатченко" Галер стоїть перед ним, і краще було б і для нашої батьківщини, і для цілого світу, якби хоч кілька людей, здатних мислити, боронили розум і мир замість сліпо, бездумно кидатися у вир нової війни.
На цьому вже можна було й кінчати.
Я підвівся, попрощався з Ґете і з професором, схопив з вішака пальто й капелюха і квапливо вийшов. У моїй душі голосно вив зловтішний вовк, і між обома моїми "я" відбувалася запекла сварка. Адже мені відразу стало ясно, що цей невдалий вечір мав для мене куди більше значення, ніж для обуреного професора: для нього він скінчився розчаруванням і невеличкою прикрістю, а для мене — останньою невдачею і втечею. Це було моє прощання з міщанським, моральним, ученим світом, цілковита перемога степового вовка. І це було прощання втікача, переможеного, банкрутство у своїх власних очах, прощання без веселого чи втішного слова. Я так само відмовився від світу, в якому колись була моя домівка, від міщанської моралі й культури, як хворий на виразку шлунка відмовляється від смаженої свинини. Розлючений і водночас глибоко зажурений, я йшов освітленою ліхтарями вулицею. Який же це був смутний, ганебний, лихий день, з ранку до самого вечора, від кладовища до сцени в професора! І задля чого так мучитись? Навіщо? Чи є сенс ще й далі терпіти такі дні, як цей, ще й далі тягти це ярмо? Ні! Цієї ж таки ночі треба скінчити цю комедію. Іди, Гарі, додому й переріж собі горлянку! Ти вже й так довго зволікав!
Я вештався вулицями, гнаний своїм горем. Звичайно, нерозумно з мого боку було обпльовувати салонну прикрасу тих добрих людей, нерозумно й неввічливо, але я й тепер зробив би так само, я просто не міг більше витримати цього сумирного, облудного, прилизаного життя. А оскільки я, видно, не міг більше витримувати й самоти, оскільки моє власне товариство стало мені невимовно ненависне й огидне, оскільки мене душила порожнеча власного пекла, то де я мав шукати порятунку? Його не було ніде. О тату й мамо, о далеке, священне горіння молодості, о незчисленні радощі, діла і задуми мого життя, де ви? Нічого мені не залишилося, навіть каяття, лишилися тільки огида і біль. Ніколи, здавалося мені, сама неминучість подальшого життя не пригнічувала мене так, як тепер.
Я сів на хвилину перепочити в якійсь похмурій пивниці на околиці міста, випив коньяку з водою, і знов нечистий погнав мене далі, вгору і вниз стрімкими, кривими вуличками старого міста, алеями, привокзальним майданом. Може, кудись поїхати? Я зайшов на вокзал і втупився у розклад поїздів на стіні, потім випив трохи вина, намагаючись опанувати себе. Примара, якої я так боявся, наближалася до мене, ставала дедалі чіткіша. Це була необхідність вертатися додому, до своєї кімнати, стати віч-на-віч зі своїм відчаєм. І мені її не уникнути, хоч би скільки я бігав вулицями, рано чи пізно я мушу вернутися до своїх дверей, до свого столу з книжками, до канапи зі знімком моєї коханої над нею, до тієї хвилини, коли доведеться взяти бритву й перерізати собі горло. Все виразніше я бачив перед собою цю картину, і все шаленіше калатало в мене серце. Я відчував найбільший страх з усіх страхів: страх перед смертю. Хоч я не бачив іншого порятунку, хоч огида, біль і розпач оточили мене стіною, хоч ніщо вже не вабило мене, ніщо не могло втішити й принести надію, я невимовно боявся екзекуції, останньої хвилини, холодної розпанаханої рани на своєму тілі.
Я не бачив способу позбутися цього страху. Якщо навіть у двобої розпачу і боягузтва й сьогодні переможе боягузтво, завтра й кожного наступного дня переді мною знов стоятиме розпач, обтяжений ще й самозневагою. Я просто доти братиму в руки бритву й відкладатиму її, доки нарешті колись зважуся. То чи не краще зважитися вже сьогодні? Я розважно вмовляв себе, як налякану дитину, але дитина не хотіла слухати, вона тікала, хотіла жити. Здригаючись, я знов подався в місто, все далі обминаючи свій будинок, вмовляючи себе, що треба вернутися, і все зволікаючи. Час від часу я заходив до якоїсь пивниці, випивав келих вина або й два, а тоді далі кружляв, мов зачарований, навколо своєї мети, навколо бритви й смерті. Інколи, до краю втомлений, я сідав на лавку, на край фонтана чи на якусь тумбу, дослухавсь, як б'ється моє серце, витирав піт з чола, потім схоплювався і біг далі, сповнений смертельного страху і несміливої туги за життям.
Так, пізно вночі, я опинився десь на околиці, в не знайомій мені частині міста, й зайшов до ресторану, за освітленими вікнами якого гриміла музика. Над входом я прочитав на старій таблиці: "Під чорним орлом". Усередині був справжній содом: тиснява, дим, випари вина, галас. У другій, дальшій залі танцювали, там шаленіла музика. Я зупинився в першій залі, де переважав простий люд, деякі відвідувачі були вдягнені зовсім бідно. У другій залі можна було побачити й елеґантну публіку. Проштовхавшись крізь натовп, я опинився біля буфету, притиснений до столика, коло якого на лавці під стіною сиділа вродлива бліда дівчина в тоненькій вечірній сукні з низьким викотом і зів'ялою квіткою у косах. Дівчина пильно й приязно глянула на мене, коли я наблизився, і, всміхнувшись, посунулася, щоб дати мені місце.
— Можна? — запитав я, сідаючи поряд із нею.
— Звичайно, можна, — відповіла вона. — А хто ти такий?
— Дякую, — мовив я. — Я не можу піти додому, не можу, нізащо не можу, я хочу тут посидіти, біля вас, якщо дозволите. Ні, я нізащо не можу вернутися додому.
Дівчина кивнула головою, ніби все зрозуміла, і пасмо волосся з чола в неї пересунулося до вуха. Тепер я побачив, що в її косах була камелія. В залі не вгавала музика, кельнерки біля буфету квапливо передавали на кухню замовлення.
— Лишайся тут, — сказала дівчина, і від її голосу в мене наче полегшало на серці. — А чого ти не можеш вернутися додому?
— Не можу. Вдома на мене чекає щось... ні, не можу, надто страшно.
— То перечекай тут. Але найперше витри окуляри, ти ж нічого не бачиш. Отак, дай свою хусточку. Що ми питимемо? Бургундське?
Вона витерла мені окуляри, і аж тепер я роздивився на неї. Обличчя в неї було бліде, рішуче, з яскраво нафарбованими губами, з сірими, ясними очима і з гладеньким холодним чолом. На скроню спадало коротке, непокірне пасмо волосся. Добродушно й трохи глузливо вона заопікувалася мною, замовила вина, цокнулася, і враз їй упали в око мої черевики.
— Боже, звідки ти прийшов? У тебе такий вигляд, наче ти добирався пішки з Парижа. Так не ходять на бенкет.
— Може, й ні, — ухильно мовив я і ледь усміхнувся.
Я слухав її, не перебиваючи. Вона мені дуже сподобалась, і це мене здивувало, бо досі я уникав таких молодих дівчат і не довіряв їм. І ставилась вона до мене саме так, як мені цієї миті хотілося, — о, не тільки цієї миті, вона відтоді завжди так до мене ставилась. Так уважливо, як мені було потрібно, і так глузливо, як мені було потрібно. Вона замовила бутерброд і звеліла мені з'їсти його. Далі налила вина й наказала трохи випити, але поволі, не поспішаючи. Потім похвалила мене, що я такий слухняний.
— Молодець, — сказала вона підбадьорливо, — з тобою легко. Можу закластися, що тобі вже давно не доводилось нікого слухатися.
— Так, ви виграли заклад. А як ви здогадались?
— Не штука здогадатися. Слухатись — це як їсти чи пити, тому, хто давно нікого не слухався, здається, що нічого кращого в світі немає. Правда ж, тобі подобається слухатись мене?
— Дуже подобається. Ви все знаєте.
— З тобою легко. Може, голубе мій, я змогла б тобі ще й сказати, що на тебе чекає і чого ти боїшся. Але ти й сам це знаєш, то нащо про це говорити, правда ж? Це все дурниці! Або хтось вішається, ну, то хай собі вішається, він має на це причину. Або він ще живе, і тоді він повинен просто дбати про життя. Немає нічого простішого.
— О, якби це було таке просте! — мовив я. — їй-богу, я вже досить дбав про життя, і нічого мені не допомогло. Може, повіситись і важко, не знаю. Але жити важче, набагато важче! Їй-богу, важче!
— Ну, ти сам побачиш, що дуже легко. Початок ми вже зробили. Ти витер окуляри, попоїв, попив. Тепер ми підемо і трохи почистимо твої штани й черевики, бо їх треба почистити. А потім ми з тобою станцюємо шимі.
— Бачите, я все ж таки мав рацію! — жваво сказав я. — Для мене найгірше — не виконати якогось вашого наказу, але цей я таки не можу виконати. Я не вмію танцювати шимі, а так само й вальс, польку чи як там ще вони звуться. Я зроду не танцював. Тепер ви бачите, що все не таке просте, як вам здається?
Дівчина усміхнулася й похитала по-хлоп'ячому підстриженою головою. Я дивився на неї, і мені здавалося, що вона схожа на Розу Крайслер, першу дівчину, в яку я колись іще хлопчиком закохався, але ж та була чорнява й кароока. Ні, я не знав, кого мені нагадувала ця дівчина, знав лишень, що когось із моєї ранньої молодості, десь ще з хлоп'ячих років.
— Постривай, — вигукнула вона, — постривай! То ти не вмієш танцювати? Взагалі не вмієш? Навіть ванстеп? Господи, і ти ще кажеш, що дбав про життя! Ти трішки прибріхуєш, хлопче, а в твоєму віці це вже негарно. Як ти можеш казати, що дбав про життя, коли навіть танцювати не хочеш?
— Коли ж я не вмію! Ніколи не вчився.
Вона засміялася.
— А читати й писати вчився, еге ж? І рахувати також, та ще й, може, латинську, французьку тощо? Закладаюся, що ти десять чи дванадцять років просидів у школі, та ще, мабуть, і навчався в університеті! Може, навіть маєш докторський титул і знаєш китайську або іспанську мову. Чи ні? Отож-бо. А на кілька уроків танців пошкодував часу й грошей! Ех, ти!
— Це через батьків, — почав виправдовуватись я. — Вони казали мені вчити латину, греку та інші премудрощі, а танців не казали, танці в нас були не в пошані, мої батьки й самі ніколи не танцювали.
Вона холодно, зневажливо глянула на мене, і знов щось у її обличчі нагадало мені часи моєї молодості.
— Он як, батьки, виходить, винні! А ти їх питав, чи можна тобі сьогодні ввечері піти до "Чорного орла"? Питав? Кажеш, вони давно померли? Тим більше! Припустімо, що юнаком ти не вчився танцювати, бо був дуже слухняний. Хоч я й не вірю, що ти був тоді такий уже ангел. Але потім — що ти потім робив усі ці довгі роки?
— Ох, я й сам уже не знаю, — сказав я. — Вчився, захоплювався музикою, читав книжки, писав книжки, мандрував...
— Дивне в тебе уявлення про життя! То ти завжди робив щось важке й складне, а простого ніколи не вчився? Не мав часу? І бажання? Ну, скажу тобі, слава Богу, що я не твоя мати. А потім ти ще й удаєш, що спізнав життя й нічого путнього в ньому не знайшов, — ні, це вже ти переборщуєш!
— Не лайте мене, — попросив я, — я вже й сам знаю, що я божевільний.
— Ох, не співай мені цієї пісні! Ти ніякий не божевільний, професоре, для мене ти навіть занадто нормальний! Мені здається, що ти навіть дуже розумний, але по-дурному, як кожен професор. З'їж іще один бутерброд. А тоді розповідатимеш далі.
 
Наші Друзі: Новини Львова