Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 25 жовтня 2020 року
Тексти > Жанри > Оповідання  ::  Тексти > Тематики > Фантастика

Новий прискорювач

Переглядів: 5059
Додано: 15.10.2009 Додав: Spacer  текстів: 76
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Джерело: «У безодні» (оповідання), К., "Веселка", 1988

Часом, буває, шукаєш шпильку, а знаходиш гінею1. Так сталось і з моїм щирим товаришем професором Гібберном. Я й доти чув, що багато великих відкриттів робилися несподівано, але такого, як із Гібберном, ще ні з ким не траплялося. Можна сміливо, без перебільшень сказати, що його відкриття змінить усе наше життя. А він же хотів тільки створити який-небудь тонізуючий засіб, що допоміг би інертним людям устигати за цим швидкоплинним часом. Я й сам уже не раз приймав Гіббернів препарат і зараз спробую описати його вплив на мій організм. Далі ви самі побачите, якою багатою знахідкою виявиться цей засіб для тих, хто любить свіжі враження.
Ми з професором Гібберном - про це знає багато людей - сусіди у Фолкстоні. Якщо мене не зраджує пам’ять, кілька його портретів різного часу надрукував журнал “Стренд” - здається, в кінці 1899 року. Уточнити це я не маю змоги, бо хтось узяв у мене те число журналу й досі не повернув. Та читачі, мабуть, пригадують високе чоло й навдивовиж довгі, чорні Гіббернові брови, що надають його обличчю чогось мефістофельського.
Професор Гібберн живе на Аппер-Сендгейт-роуд в одному з тих чарівних будинків непевного стилю, які так пожвавлюють західну частину вулиці. Дах у будинку фламандський, портик маврітанський, а робоча кімната виходить на вулицю великим ліхтарем у вигляді стрілчастого вікна. В цій кімнаті ми частенько сидимо ввечері й куримо. Гібберн великий жартун. Але професор любить і поговорити зі мною про свою роботу, бо він один із тих, для кого спілкування з людьми - просто життєва необхідність, що допомагає працювати. Отож створення “Нового прискорювача” я мав змогу простежити з самого початку. Хоч більшість дослідів Гібберн провадив не у Фолкстоні, а в чудовій новій лабораторії на Гауер-стріт, неподалік від лікарні, - в тій самій лабораторії, яку він і заснував.
Як відомо - коли не всім, то принаймні людям освіченим, - Гібберн заслужено уславився серед фізіологів своїми роботами з вивчення впливу ліків на нервову систему. А коли йдеться про снодійні, заспокійливі та анестезійні засоби, то йому, кажуть, нема рівних. Професор має величезний авторитет і як хімік, і, поки він не опублікує наслідків деяких своїх досліджень, учений світ не дістане відповіді на багато складних і туманних питань, пов’язаних із клітинами нервових вузлів та осьових волокон.
В останні роки життя Гібберн, ще до створення свого “Нового прискорювача”, багато уваги приділяв тонізуючим засобам і домігся тут великих успіхів. Завдяки йому медицина збагатилася принаймні трьома надійними препаратами, значення яких у лікарській практиці неоціненне. Препарат під назвою “Гіббернів сироп “Б” зберіг людських життів більше, ніж будь-який рятувальний човен на всьому узбережжі.
- Але все це мене не задовольняє, - сказав мені якось професор десь рік тому. - Мої ліки або стимулюють нервові центри, не впливаючи на самі нерви, або просто збільшують наші сили шляхом зниження нервової провідності. Вони дають тільки місцевий і дуже нерівний ефект. Одні посилюють діяльність серця і внутрішніх органів, але притуплюють роботу мозку; інші діють на мозок, мов шампанське, не впливаючи на сонячне сплетення. А я домагаюсь - і, чорт забирай, доможуся! - такого засобу, який струсне вас усього з голови до ніг і збільшить ваші сили вдвічі... або й утричі, А що?! Саме цього я й домагаюся!
- Це’може виснажити людський організм, - зауважив я.
- Безперечно! Але ж і їстимете ви вдвічі-втричі більше. Подумайте тільки, що це означає! Уявіть собі пляшечку... ну, скажімо, отаку... - Він узяв зелену пляшечку й почав постукувати нею по столу влад своїм словам. - І ось у цій дорогоцінній пляшечці - можливість удвічі скоріше думати, вдвічі скоріше рухатись, удвічі скоріше працювати!
- Невже це можливо?
- Сподіваюся, що так. А якщо ні, тоді я марно згаяв цілий рік! На мою думку, різноманітні препарати, скажімо гіпофосфатів, показують, що таке... Та навіть якщо воно подіє лише в півтора раза - і то добре!
- І то добре, - погодився я.
- Візьмімо для прикладу якого-небудь державного діяча. У нього сила-силенна обов’язків, термінових справ, і йому просто бракує часу...
- Нехай напоїть цим зіллям свого секретаря! - вкинув я.
- І матиме подвійний виграш у часі. Або ось ви. Приміром, вам треба завершити книжку...
- Я щоразу проклинаю той день, коли її почав! - вигукнув я.
- Чи взяти лікаря. Він заклопотаний аж-аж-аж, а треба сісти і обміркувати діагноз. Або адвокат... Або готується студент до екзаменів...
- Та всі ці люди мали б платити по гінеї за кожну краплину вашого препарату! - вигукнув я. - Якщо не дорожче!
- Або, скажімо, дуель, - вів далі Гібберн, - коли все залежить від того, хто перший натисне на гачок...
- Чи фехтування, - підхопив я.
- Ось бачите, - мовив Гібберн, - якщо мені пощастить і я зроблю цей засіб універсальним, то він не завдаватиме ніякої шкоди. Хіба що трішечки наближатиме вас до старості. Зате ж ви й житимете вдвічі активніше, ніж решта людей.
- Я ось тільки думаю, - розмірковував я вголос, - чи це чесно буде на дуелі?
- А це вже нехай вирішують секунданти, - відповів Гібберн.
Я знов повернувся до того, з чого ми почали розмову.
- І ви справді певні, що такий препарат можна винайти?
- Цілком певен, - сказав Гібберн, виглянувши у вікно, за яким у цю хвилину щось із гуркотом пронеслося. - Так само, як автомобіль. Власне... - Він замовк і, багатозначно усміхаючись, постукав зеленою пляшечкою по столу. - Таку сполуку я вже знаю... Дещо я вже зробив...
З тієї нервової посмішки, з якою Гібберн промовив ці слова, я зрозумів усю важливість його відкриття. Про свої досліди він звичайно заводив розмову вже тоді, коли вони завершувалися.
- А може... може... Я не здивуюсь, якщо препарат діятиме навіть удвічі активніше.
- Це буде просто грандіозно! - сказав я не дуже впевнено.
- Це буде, гадаю, просто геніально!
Та, здається мені, тоді Гібберн і сам не усвідомлював іще всієї грандіозності свого відкриття.
Пригадую, ми частенько поверталися до цієї розмови, і щоразу Гібберн говорив про “Новий прискорювач” - так він назвав свій препарат - дедалі впевненіше. Іноді він починав бідкатися, чи не викличе “Новий прискорювач” якихось непередбачених фізіологічних наслідків, і тоді трохи похмурнів, а то раптом з неприхованою корисливістю заходжувався довго й схвильовано обговорювати зі мною комерційний бік справи.
- Це - прекрасна штука! - казав Гібберн. - Велике відкриття! Я знаю, що даю світові багато, і, гадаю, маю право розраховувати на добру винагороду. Наука наукою, але мені, думаю, повинні передати монополію на мій препарат хоча б на років десять. Зрештою, чому все найкраще в житті має діставатися якимсь дрібним торговцям?!
Мій інтерес до Гіббернового відкриття не згасав. Я завжди відзначався певною схильністю до метафізики, мене захоплювали загадки часу й простору, і тепер я починав вірити, що Гібберн готує нам не більше й не менше, ніж абсолютне прискорення життя. Припустімо, людина приймає цей препарат регулярно: життя її буде вкрай насичене, але в одинадцять років вона вже досягне зрілості, у двадцять п’ять стане літньою, а в тридцять постаріє. Виходить, міркував я, Гібберн просто робитиме зі своїми пацієнтами те, що природа робить з євреями та жителями Сходу: адже в тринадцять-дев’ятнадцять років вони стають уже дорослими людьми, до п’ятдесяти старіють, а думають і працюють звичайно швидше, ніж ми.
Мене завжди вражало те чудо, на яке здатні ліки. Вони можуть позбавити людину здорового глузду, можуть і заспокоїти; можуть додати їй неймовірної сили й бадьорості чи обернути її в тупу колоду, розпалити одні пристрасті й погасити інші. І ось тепер до арсеналу пляшечок, що їх повсякчас мають до своїх послуг лікарі, додається ще одне чудо!
Але Гібберн такими розмірковуваннями голови собі не сушив - він був заклопотаний технічним боком свого винаходу.
І ось сьомого чи восьмого серпня - час збігав швидко - Гібберн повідомив мені, що вже поставив дослід дистиляції, який має вирішити, що його жде - успіх чи невдача. А десятого числа роботи були завершені, і “Новий прискорювач” став реальною дійсністю. Я саме йшов по Сендгейт-хілл до Фолкстона - здається, в перукарню - і раптом зустрічаю Гібберна. Він поспішав до мене, щоб поділитися своєю радістю. Як зараз бачу: обличчя розпашіле, очі блищать, і я навіть помітив, що хода в нього була якась на диво стрімка.
- Є! - крикнув він і, схопивши мене за руку, заговорив швидко-швидко. - Все, готово! Ходімо до мене, самі побачите!
- Справді?
- Справді! - вигукнув він. - Просто неймовірно! Ходімте ж, самі побачите!
- І прискорює... вдвічі?
- Більше, багато більше! Мені аж страшно. Та ходімо ж, подивитесь! Самі спробуєте! На собі спробуєте! Такого чуда світ іще не бачив!
Тримаючи мою руку й не перестаючи розповідати, він потяг мене дорогою вгору так стрімко, що мені довелося за ним аж бігти. Назустріч їхав омнібус, і всі, хто в ньому сидів, мов на команду, повернули в наш бік голови й повитріщалися на нас, як уміють витріщатися тільки пасажири таких екіпажів. А стояв один із тих ясних спекотних днів, на які таке багате літо у Фолкстоні, коли всі барви здаються неймовірно яскравими, всі обриси - неймовірно чіткими. Повівав, звичайно, і вітрець, але ж хіба такий легенький вітрець міг мене в ту хвилину освіжити?! Я почав благати пощади.
- Невже я так біжу? - здивувався Гібберн і перейшов на швидку ходу.
- Ви, мабуть, уже спробували своє зілля, - промовив я, задихавшись.
- Ні, - відповів він. - Тільки випив із колби трохи води. Один ковточок... Але колбу я начисто вимив. Звечора я, правда, трохи прийняв препарату. Та коли то було!
- І що - прискорює... вдвічі? - запитав я, підбігаючи геть спітнілий до його будинку.
- У тисячу разів! У багато тисяч разів! - вигукнув Гібберн і театральним жестом розчинив різьблену - в ранньоанглійському стилі - хвіртку свого палісадника.
- Ого! - мовив я і рушив за ним до будинку.
- Я навіть не можу напевно сказати, в скільки разів, - провадив Гібберн, тримаючи в руці ключа.
- І ви...
- Це проливає нове світло на фізіологію нервової системи! Це перекидає з ніг на голову теорію зорового сприйняття!.. Самим небесам відомо, у скільки тисяч разів. Ми дослідимо це потім... А зараз препарат треба спробувати!
- Спробувати? - перепитав я, поспішаючи за ним коридором.
- Неодмінно! - відповів Гібберн уже в кабінеті, обернувшись до мене. - Ось він, у цій маленькій зеленій пляшечці! А втім, може, ви боїтесь?
Людина я загалом обережна й ризикувати люблю більше на словах. Так, мені було страшнувато, але ж і з гордощами треба щось робити.
- Що ж, - нерішуче мовив я, - то ви, кажете, вже спробували?
- Так, спробував, - відповів Гібберн. - І мені здається, не зашкодило, правда ж? У мене навіть не змінився колір обличчя, я відчуваю...
Я сів.
- Дайте й мені трохи. В найгіршому разі не доведеться йти стригтися, а це, по-моєму, найтяжча повинність цивілізованої людини. Як його приймати?
- З водою, - відповів Гібберн і розгонистим жестом поставив переді мною карафку. Він стояв біля письмового столу й уважно дивився на мене. В голосі його раптом почулися нотки фахівця з Харлі-стріт2. - Знаєте, це препарат не зовсім звичайний...
Я махнув рукою.
- Насамперед хочу вас попередити: як тільки зробите ковток, замружтеся й розплющуйте очі обережно десь так через хвилину-дві. Ви не осліпнете. Наш зір залежить від довжини повітряних хвиль, а не від їхньої кількості. Але якщо очі у вас будуть розплющені, то сітківка може дістати шок, а його супроводжує глибоке запаморочення. Одне слово, не забудьте замружитись!
- Замружусь, - відказав я. - Не забуду.
- І ще одне. Сидіть і не ворушіться. Не здумайте вовтузитись у кріслі - можна добряче забитись. Пам’ятайте, що ваш організм працюватиме в тисячу разів швидше, ніж звичайно. Серце, легені, м’язи, мозок - геть усе. Ви цього й не помітите. Відчуття у вас будуть ті самі, але все довкола ніби уповільнить свій плин. У цьому й увесь фокус.
- Господи! - вигукнув я. - Виходить...
- Зараз самі побачите, - сказав професор, узяв мензурку і обвів поглядом стіл. - Склянки, вода... Все готово! На перший раз наллємо не дуже багато.
Дорогоцінна рідина забулькала з зеленої пляшечки в мензурку,
- Не забудьте про те, що я вам казав! - нагадав Гібберн і спритно, мов слуга-італієць, що наливає віскі, перекинув мензурку в склянки. - Замружте очі якомога міцніше і хвилини дві сидіть спокійно. Я скажу, коли можна буде розплющити.
Він додав в обидві склянки трохи води.
- О, до речі, не здумайте ставити склянку на стіл. Тримайте її в руці, а ліктем зіпріться на коліно. Отак... А тепер... - Він узяв свою склянку.
- За “Новий прискорювач”! - сказав я.
- За “Новий прискорювач”! - підхопив Гібберн.
Ми цокнулися, випили, і я відразу заплющив очі.
Вам, мабуть, знайома порожнеча небуття, в яку поринаєш під наркозом. Скільки це тривало, не знаю. Потім до мене долинув Гіббернів голос, і я поворухнувся й розплющив очі. Професор стояв так само біля столу й так само тримав у руці склянку. Різниця полягала тільки в тому, що склянка була порожня.
- Ну? - озвався я.
- Нічого такого не відчуваєте?
- Нічого. Хіба тільки легеньке збудження. Оце й усе.
- А звуки?
- Ніяких звуків, - відповів я. - Чорт! А й справді - цілковита тиша! Тільки десь кап-кап... Наче дощик накрапає. Що воно таке?
- Це звуки розпалися на свої елементи, - пояснив, здається, Гібберн, але напевно стверджувати не можу.
Він подививсь у вікно.
- А ви коли-небудь бачили, щоб завіски чіпляли ось так?
Я простежив за його поглядом і побачив, що один ріжок у завіски на вітрі загорнувся догори й так і застиг.
- Ні, не бачив, - відповів я. - Дивно!
- А оце? - мовив він і розтис пальці, що тримали склянку.
Я, звичайно, здригнувся, сподіваючись, що склянка впаде й розіб’ється. Але вона не тільки не розбилася, а навіть зависла в повітрі й не ворухнулась!
- У наших широтах, - промовив Гібберн, - предмет, що падає, за першу секунду пролітає футів шістнадцять. Моя склянка падає теж із швидкістю шістнадцять футів на секунду. Але вона не пролетіла ще й сотої частки цієї секунди. Тепер ви маєте певне уявлення про силу мого “Прискорювача”. - І він почав водити рукою навколо склянки, що поволі опускалася, а тоді взяв її за денце, потяг униз і нарешті обережно поставив на стіл. - То як? - спитав він і засміявся.
- Непогано, - мовив я і почав потихеньку вставати з крісла. Почував я себе прекрасно, голова працювала чітко, легко. Одне слово, все в мені наче заквапилося. Пульс, наприклад, робив тисячу ударів на секунду, і це не викликало в мене ніяких неприємних відчуттів. Я визирнув у вікно. Завмерлий на місці велосипедист з опущеною головою і застиглою хмаркою куряви позад себе стрімголов доганяв омнібус, який також не рухався. Видовище було таке неймовірне, що від подиву я аж рота роззявив.
- Гібберн! - вигукнув я. - Скільки часу діє ваше кляте зілля?
- А дідько його знає! - відповів професор. - Минулого разу я ліг у ліжко й заснув. Сказати правду, я тоді злякався. Тривало це хвилин, мабуть, кілька, але ті хвилини здалися мені годинами. Однак згодом сила дії починає різко спадати.
Ніякого страху я не відчував і дуже цим пишався. Правда, нас було все ж таки двоє.
- А чом би нам не прогулятися? - запропонував я.
- І справді!
- Але ж нас побачать!
- Що ви! Ні в якому разі! Ми полетимо, як у казці. Ходімо! Кудою вийдемо - у вікно чи в двері?
Ми скористалися вікном.
У мене буйна уява, я багато читав про всілякі чудеса, чимало пережив сам, але ця коротенька прогулянка по Фолкстону з професором Гібберном після його “Нового прискорювача” була найдивовижнішою, найнеймовірнішою пригодою в моєму житті. Ми проминули дубову хвіртку, вилетіли на вулицю і якийсь час уважно спостерігали застиглі екіпажі. Шпиці в колесах, конячі ноги, кінчик батога й спідня щелепа кондуктора (він, мабуть, саме зібрався позіхнути) ледве помітно рухались, але кузов незграбного омнібуса здавався скам’янілим. І жодного звуку, якщо не брати до уваги ледве чутного хрипу в горлі котрогось із пасажирів. Візник, кондуктор і одинадцятеро пасажирів ніби зрослися з цією застиглою брилою. Спершу таке видовище нас вразило, але потім, коли ми обійшли омнібус з усіх боків, нам стало аж неприємно. Такі самі люди, як ми, і воднораз не схожі на нас, позавмирали в безглуздих позах, не завершивши своїх жестів. Дівчина й молодик усміхались одне до одного, пускали очима бісики, і застиглі усмішки на їхніх обличчях, здавалося, залишаться назавжди; жінка в розмаяній на вітрі накидці сиділа, спершись на поручні, і некліпно дивилася на Гіббернів будинок; схожий на воскову фігуру чоловік підкручував вуса, а інший простяг закляклу руку з розчепіреними пальцями й намагався схопити капелюха, що злетів у нього з голови.
Ми дивилися на них, сміялися з них, корчили їм гримаси, але потім раптом відчули до всієї цієї компанії відразу, перетнули перед самісіньким носом у велосипедиста вулицю й подалися в бік моря.
- Погляньте сюди! - зненацька вигукнув Гібберн.
Там, куди він показував пальцем, була бджола; вона повільно перебирала крильцями й рухалася зі швидкістю равлика - найледачішого равлика, якого тільки можна собі уявити.
І ось ми вже на лугу. Тут почалося щось просто-таки неймовірне. На естраді грав оркестр, але ми чули не музику, а скоріше хрипіння чи передсмертне зітхання, яке час від часу переходило у щось схоже на глухе цокання величезного годинника. Люди довкола стояли хто наввипинки, хто, мов якась дивна німа лялька, балансував на одній нозі, прогулюючись по траві. Я проминув пуделя, що підскочив був угору й тепер опускався на землю, повільно перебираючи в повітрі лапками.
- Ой, дивіться, дивіться! - крикнув Гібберн.
Ми затрималися на хвилинку перед якимсь дженджиком у білому смугастому костюмі, білих черевиках і в панамі; він саме озирнувся назад і підморгував двом вирядженим жіночкам. Підморгування - якщо роздивитися його не поспішаючи, з усіма подробицями, одне слово, так, як це робили ми, - штука не вельми приваблива. Воно враз утрачає всю свою грайливу невимушеність, і ви раптом помічаєте, що око, яке моргає, заплющується не зовсім і з-під опущеної повіки виглядає нижній краєчок очного яблука.
- Тепер, - кажу, - якщо тільки я не втрачу пам’яті, мені не захочеться підморгувати довіку!
- І всміхатися! - підхопив Гібберн, дивлячись на вишкірену у відповідь жіночку.
- Одначе нестерпно припікає! - сказав я. - Давайте не поспішати,
- Дарма! - кинув Гібберн.
Ми пішли далі, пробираючись між крісел на коліщатах, що стояли на дорозі. Пози людей, що сиділи в них, переважно здавалися майже природними, зате на спотворені фізіономії почервонілих військових музикантів просто боляче було дивитися. Якийсь рожевощокий джентльмен борюкався на вітрі з газетою, намагаючись згорнути її, але так і завмер, не довівши своєї боротьби до кінця. Судячи з усього, вітер був сильний, але для нас він не існував. Ми відійшли вбік і стали спостерігати публіку здалеку. Розглядати цей натовп, що раптово застиг і обернувся на музей воскових фігур, було надзвичайно цікаво. Хоч як це безглуздо, але я, дивлячись на них, був сповнений почуття власної гідності. Хіба ж не диво: адже все, що я сказав, подумав, зробив від тієї хвилини, коли в мою кров проник “Новий прискорювач”, укладалося для цих людей і для всього світу в десяту частку секунди!
- “Новий прискорювач”, - почав я, але Гібберн перебив мене.
- Ось вона, клята баба! - вигукнув він.
- Яка баба?
- Таж моя сусідка, - відповів Гібберн. - У неї болонка - дзяволить і дзяволить! Ні! Це надто велика спокуса!
Часом Гібберн поводиться імпульсивно, просто по-хлоп’ячому. Не встиг я зупинити його, як він кинувся вперед, схопив те нещасне собача й щодуху помчав із ним до скелястого берега. І - диво дивне! Собача не виказало жодних ознак життя, навіть не тріпнулось і не дзявкнуло. Воно й далі міцно спало, хоч Гібберн тримав його за карк, немов дерев’яну іграшку!
- Гібберн! - крикнув я. - Покиньте його! - Потім додав: - Якщо ви так бігатимете, на вас загоряться штани. Дивіться, вже тліють!
Він ляснув себе по нозі й нерішуче зупинився на краю скелі.
- Гібберн! - гукав я, наздоганяючи його. - Пустіть собача! Бігати в таку спеку!.. Адже ми робимо дві-три милі за секунду! А тертя повітря?!
- Що? - перепитав він.
- Тертя повітря! - закричав я. - Тертя повітря! Ми дуже швидко пересуваємось! Як метеорити! Спека ж яка! Гібберн! Гібберн! Я вже впрів! У мене все тіло свербить! Погляньте, люди починають ворушитися! Ваш препарат перестає діяти. Та киньте ж те собача!
- Га? - перепитав професор.
- Кажу, перестає діяти, - повторив я. - Ми надто розігрілися. “Прискорювач” перестає діяти! Я весь мокрий.
Гібберн подивився на мене, потім на оркестр, що хрипів уже голосніше й частіше, а тоді, широко розмахнувшись, пожбурив собача геть. Воно злетіло вгору й зависло над зімкнутими парасольками захоплених розмовою жінок. Гібберн схопив мене за лікоть.
 
Наші Друзі: Новини Львова