Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 23 липня 2019 року

Хатина дядка Тома

Переглядів: 59711
Додано: 26.07.2006 Додав: Cawko  текстів: 5
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Сканував: Cawko

Розділ І,
ЩО ЗНАЙОМИТЬ ЧИТАЧА З ОДНІЄЮ ДУЖЕ ЛЮДЯНОЮ ОСОБОЮ
Холодного лютневого надвечір’я у містечку П., що в штаті Кентуккі, в гарно умебльованій вітальні два джентльмени, присунувши свої стільці, завзято обговорювали якусь справу.
Задля зручності ми щойно сказали «два джентльмени». Та по правді, як доскіпливо глянути, один з них навряд чи підпадав під таке означення. То був приземкуватий, кремезний чолов’яга, з грубим простакуватим обличчям і тим самовдоволеним, пихатим виглядом, який виказує людину незнатного роду, що чимдуж пнеться в пани. Одягнений він був надміру претензійно: химерний строкатий жилет та голуба хустка в яскраву жовту цяточку, хвацько пов’язана на шиї пишним бантом, цілком личили всій його подобі. Незграбні ручиська чоловіка були винизані перснями, а важкий золотий ланцюжок годинника прикрашала ціла низка навдивовижу великих різноколірних брязкалець, що їх він у розпалі балачки раз по раз перебирав пальцями з неприхованою втіхою. Його мова не відповідала ніяким приписам граматики, і при кожній слушній нагоді він присмачував її такими висловами, що ми, хоч і як прагнемо всіляко пожвавити нашу розповідь, усе ж не зважимося їх навити.
Його співрозмовник, містер Шелбі, той в усьому здавався джентльменом, а оздоблення його будинку та й усі речі в кімнатах свідчили про те, що він людина заможна і навіть багата. Як ми вже згадували, обидва чоловіки були захоплені якоюсь важливою розмовою.
— У такий-от спосіб я й закінчив би цю справу,— сказав містер Шелбі.
— Е ні, на такий торг я погодитись не можу... аж ніяк не можу, містере Шелбі,— озвався його співрозмовник, піднісши перед собою чарку з вином і розглядаючи її проти світла,
— Кажу ж вам, Гейлі, Том — не простий собі негр, і ці гроші дасть за нього кожен. Він надійний, чесний, здібний і порядкує всім моїм господарством чудово.
— Тобто чесний як на чорношкірого,— промовив Гейлі, наливаючи собі в чарку вина.
— Ні, по-справжньому чесний. Том — добрий, надійний, тямущий і побожний чоловік. Я довіряю йому все своє майно — гроші, господарство, коней, дозволяю йому їздити по всій країні, і ще жодного разу не траплялося, щоб він мене підвів чи обдурив.
— Багато хто не вірить, що бувають побожні негри, Шелбі,— сказав Гейлі, підкріплюючи свої слова промовистим жестом.— А от я вірю. Сам мав одного такого, оце недавно, в останньому гурті, що одвіз в Орлеан. Було послухаєш, як він молиться, то й до церкви йти не треба, а що вже був слухняний та сумирний!.. Та й заробив я на ньому чималий гріш, бо купив його задешево в одного чоловіка, що мусив спродуватись, отож і дістав я шість сотень зиску. Авжеж, побожність у чорношкірому— дуже добра річ, коли це справжній товар, а не мана,
— Ну, в Тома цей товар щонайсправжніший, можете не сумніватися,— відказав містер Шелбі.— Ось, приміром, минулої осені послав я його самого до Цінціннаті в одній справі, і він мав привезти мені п’ятсот доларів. «Томе,— сказав я йому,— я тобі вірю, бо певен, що ти чоловік чесний і не підведеш мене». І звісно, він повернувся. Я ж таки знав, що він повернеться. А кажуть, деякі лихі люди намовляли його: «Томе, чого б тобі не дременути до Канади?»— «Ні, хазяїн мені довіряє, то я не можу».— Так мені розповідали згодом. Мушу сказати, жаль мені розлучатися з Томом. Та вже беріть його на покриття всього боргу — і край. Сподіваюсь, ви так і зробите, Гейлі, якщо маєте хоч трохи совісті.
— Совісті я маю саме стільки, скільки потрібно комерсантові,— таку собі, знаєте, дрібку, щоб було чим присягатися,— жартівливо відповів торговець.— Я, звісно, ладен і дечим поступитися, коли треба подружньому, але на таке пристати не можу... ніяк не можу.
Торговець промовисто зітхнув і знову налив собі вина.
— Ну гаразд, Гейлі, то яке ж буде ваше слово? —озвався містер Шелбі по хвилі ніякової мовчанки.
— А чи не знайдеться у вас на додачу до Тома
якесь хлопчисько чи дівча?
— Хм!.. Та наче нікого такого нема, щоб вільно обійтися без нього в господарстві. Сказати правду, лише скрутні обставини змушують мене продавати своїх людей. Не люблю я з ними розлучатися, повірте. В цю мить двері відчинились і на порозі з’явився
І маленький хлопчик-квартерон2, років чотирьох-п’яти. І Був він дуже гарний і привабливий на вигляд. Його кругле личко з ямочками на щоках облямовували м’які й лискучі, мов шовк, чорні кучері, а з-під розкішних довгих вій яскріли великі чорні очі, вогнисті й лагідні водночас, що з цікавістю озирали кімнату. Веселеньке, червоне з жовтим картате платтячко, гарно й до міри пошите, ще дужче відтіняло його яскраву вроду, а кумедна самовпевненість у поводженні, хоч і прихована за дитячою соромливістю, говорила про те, що господар не обминає хлопчика своєю увагою та ласкою.
1 Канада була за тих часів англійською колонією, де не Існувало рабства.
2 Квартерон — мішанець мулата з білим.

— Гей, Джіме-Галченя! — мовив містер Шелбі, а тоді свиснув і кивнув хлопчикові гроно родзинок,—Ану держи І
Малюк чимдуж скочив уперед і вхопив подачку. Господар засміявся.
— Іди-но сюди, Джіме-Галченя,—сказав він.
Хлопчик підійшов, і господар погладив його кучеряву голівку, а тоді поплескав підборіддя.
— А тепер, Джіме, покажи цьому панові, як ти вмієш співати й танцювати.
Хлопчик дзвінким і чистим голосом завів одну з тих диких та химерних пісень, що поширені серед негрів, супроводжуючи спів кумедними рухами рук, ніг і всього тіла.
— Браво! — вигукнув Гейлі, кидаючи йому півапельсина,
— Ну, а тепер, Джіме, покажи, як ходить дядечко Куджо, коли в нього ревматизм,— сказав господар.
Гнучке тільце хлопчика раптом немовби скоцюрбилось, на спині випнувся горб. Спираючись на господареву тростину, він зашкутильгав по кімнаті, скрививши обличчя й спльовуючи на всі боки, точнісінько як старий дідуган.
Обидва чоловіки зареготали.
— Бравої Знаменито! Оце-то малий! — примовляв Гейлі.—цього пуцьверінка будуть люди, щоб я так жив... А знаєте що? — раптом сказав він, плеснувши містера Шелбі по плечу.— Докиньте мені ще малого, і хай буде по всьому... отак. Ну що, хіба це не по справедливості?
Об тій-таки хвилі двері тихо відчинились, і до кімнати зайшла молода квартеронка, що виглядала років на двадцять п’ять.
Досить було перевести погляд з хлопчика на неї, щоб зрозуміти: то його мати. Ті самі глибочезні темні очі під довгими віями; ті самі пишні й шовковисті чорні кучері. Легкі рум’янці на її смаглявому обличчі враз проступили дужче, коли вона побачила незнайомого чоловіка, що пильно й зухвало розглядав її, не приховуючи свого захоплення. Сукня була на ній як облипла й вигідно окреслювала її гарну постать. Тендітні руки й стрункі ноги також не уникнули гострого ока торговця, що звик за одним поглядом складати ціну доброму людському товарові.
— Чого тобі, Елізо? — спитав господар, коли вона зупинилась і нерішуче поглянула на нього.
— Даруйте, пане, я шукала Гаррі.
Хлопчик підскочив до неї, показуючи свої набутки, що їх поскладав у пелену платтячка.
— Ну, то забирай його,— сказав містер Шелбі. Підхопивши дитину на руки, вона квапливо подалася з кімнати.
— Бий мене сила божа! — вигукнув торговець, у захваті обертаючись до господаря.— Оце ви маєте товар! Та за цю дівулю в Орлеані хоч сьогодні можна хапнути ціле багатство. Я ж сам бачив, як там платили по тисячі й більше за жінок, аніскілечки не кращих.
— Я не хочу наживати на ній багатства,— сухо відказав містер Шелбі і, щоб змінити тему розмови, відкоркував ще одну пляшку вина й спитав гостя, як воно йому смакує.
— Чудове, сер, чудове!.. Перший сорті — сказав торговець, а тоді, запанібрата поплескуючи містера Шелбі по плечу, знову повів своєї: — Ну, то скільки ви хочете за цю дівулю? Що я маю дати? Яка буде ваша ціна?
— Містере Гейлі, я не продаю її,— відказав Шелбі.— Моя дружина не розлучиться з нею, хоч би її оцінили на вагу золота.
— Ет, жінки завжди таке кажуть, бо нездатні рахувати. А тільки-но розтлумачите їм, скільки годинників, страусового пір’я та всіляких там брязкалець можна купити за ту вагу золота, і вони миттю заспівають іншої. Ось як я це розумію.
— Кажу ж вам, Гейлі, про це годі й балакати. Коли вже я сказав — ні, то значить, ні,— рішуче промовив Шелбі.
— Ну гаразд, а хлопчиська віддасте? — спитав торговець.— Погодьтеся, щ я заправив з вас по-божому.
— Та навіщо вам, скажіть, цей малюк? — запитав Шелбі.
— Бачте, я маю одного приятеля, що прибрав собі таке діло: скуповує гарних хлопчиків і вирощує їх на
продаж. То панський товар — їх продають у лакеї до великих багатіїв, що мають грошву на таких красунчиків. Вони ж полюбляють у домі гарних молодиків — щоб відчиняли їм двері, прислуговували коло столу, доглядали їх. Отож і ладні платити за них добрячі гроші. А це мале бісеня таке кумедне, та ще й до музики хист має — одне слово, товар добрячий.
— Не хотів би я його продавати,— замислено промовив містер Шелбі.— Річ у тім, що я маю добру душу, і мені страшенно прикро розлучати хлопчика з матір’ю.
— Он як?.. Та що ж тут дивного?.. Я вас чудово розумію. То неабияка халепа — мати справу з жінками. Терпіти не можу, коли вони починають скиглити й верещати. Воно таки страх неприємно, але я, знаєте, в цьому ділі завжди обходжуся без них. Чом би й вам не відпровадити кудись цю дівулю, хоч на якийсь там день чи, може, й на тиждень? Ми б тим часом тихенько все влаштували, а тоді нехай вона собі вертається. Ваша жінка може подарувати їй якісь там сережки, чи нову сукню, чи ще якийсь дріб’язок, і вона враз яро все забуде.
— Боюся, що ні.
— Забуде, щоб я так живі Адже ці створіння зовсім не те, що білі,— їм усе дарма, треба тільки вміти з ними повестися. „Ось дехто каже,— провадив далі Гейлі, прибравши щирого й довірчого вигляду,— нібито така комерція робить людину бездушною, а я не згоден. Я сам, приміром, ніколи не веду справ у такий спосіб, як декотрі інші торговці. Мені не раз траплялося бачити, як вони видирають дитинча з материних рук, щоб продати його, а вона верещить, мов різана... То дуже погано—товар падає в ціні, а часом стає й зовсім непридатний до роботи. Колись бачив я в Орлеані одну прегарну молодичку, то її на смерть занапастили отаким поводженням. Той чоловік, що її купував, не хотів брати з нею немовля, а вона була гарячої вдачі, ну просто окріп. То ви повірите, вона як притисла до себе те немовля та як почала репетувати, страх було глянути. Мене й досі мороз бере поза шкірою, як згадаю. Коли ж у неї відняли дитинча, а її саму замкнули, вона просто-таки знавісніла і десь за тиждень сконала. Тисяча доларів збитку— ось що воно таке, сер, і все лиш через те, що не
зуміли повестись як слід. Ні, в цих справах завжди варто бути людяним — повірте моєму досвідові.
Торговець відкинувся в кріслі й згорнув руки на грудях з виглядом непохитної доброчесності, явно вважаючи себе за неабиякого благодійника.
З усього було видно, що ці питання дуже хвилюють згаданого пана бо тим часом, як містер Шелбі замислено оббирав апельсин, Гейлі заговорив знову, немов переборюючи свою скромність, що не могла встояти перед силою правди.
— Слово честі, може, й не гаразд отак вихваляти самого себе, та я кажу це тому, що все воно щира правда. Всі знають, що мої гурти негрів найкращі з тих, що йдуть на продаж,— принаймні так кажуть люди, і я сам чув це сотні разів,— усі чудові на вигляд, вгодовані, веселі; та й помирає їх у мене обмаль, не те що в інших. А все тому, сер, що я вмію з ними поводитись. І, щоб ви знали, головний принцип мого поводження — це людяність.
Містер Шелбі не знав, що відповісти, і тільки мовив:
— Он як!
— Воно, звісно, є такі, що сміються з моїх принципів і пробують намовляти мене на інше. Авжеж, ці принципи незвичайні і не кожному вони до смаку, та я не відступаюсь од них, сер, не відступаюсь і маю з них чималий зиск. Отож, сер, дозвольте вам сказати, вони цілком себе оплачують.— І торговець весело засміявся з власного дотепу.
Було в цьому тлумаченні людяності щось таке чудернацьке, що містер Шелбі не стримався і собі засміявся. Можливо, ти також смієшся, дорогий читачу, та згадай лишень, яких дивовижних форм прибирав людяність у наш час і скільки є незбагненних речей, що їх кажуть і роблять теперішні її прихильники.
Підохочений сміхом містера Шелбі, торговець провадив далі:
— І ото чудасія: ніяк не втовкмачиш цього іншим. Ось, приміром, був у Натчезі такий собі Том Локер, колишній мій компаньйон; розуму він мав ДОВОЛІ, той Том, а от до негрів був ну чистісінький тобі сатана—у нього, мовляв, свої принципи,— хоч загалом добрішої людини світ не бачив. Така вже була його метода, сер.
Я не раз, було, казав йому: «Слухай, Томе,— кажу,— на біса ти товчеш своїх негритянок по голові й лупцюєш куди попало, коли вони починають ревти? Це ж просто сміх,— кажу,— та й користі з того ніякої. Нехай вони собі ревуть,— кажу,— така вже їхня природа, а природа завжди знайде собі вихід, як не тут, то десь іще. До того ж, Томе,— кажу,— таке поводження шкодить твоїм негритянкам: вони марніють, стають гірші на вигляді а часом зовсім бридкі, і тоді доводиться казна скільки морочитись, щоб вони одійшли. Чом би тобі,— кажу,— не бути до них добрішому й не дати їм спокій? Повір мені, Томе, людяним поводженням ти здобудеш куди більше, аніж усіма отими стусанами й ляпасами, та й зиск із того більший, слово честі». Одначе Томові все те було невтямки, і він перевів мені стільки негритянок, що я мусив порвати з ним, хоч який він був добросердий чолов’яга і в ділі дуже чесний.
— То ви вважаєте, що ваші способи поводження вигідніші, ніж Томові? — спитав містер Шелбі.
— Ну звісно, сер, саме так. Я, бачте, завжди, як є змога, обминаю всякі прикрощі — коли ото продаєш малечу, воно краще десь відпровадити матерів, бо самі знаєте: чого очі не бачать, за тим душа не болить. А коли все тишком-нишком і нічого вже не зарадиш, вони швидко до цього звикають. Негри ж, бачте, зовсім не те, що білі люди, в яких з роду-віку ведеться жити разом з дружиною, дітьми і все таке інше. Добре вимуштруваний негр не знає усіх цих забобонів, і такі речі минаються йому легше.
— Боюся, що мої негри не досить добре вимуштрувані,— сказав містер Шелбі.
— Може, й так. Ви тут, у Кентуккі, розбещуєте своїх негрів. Ви гадаєте, що робите їм добро, а насправді то ніяке не добро. Негр, він, бачте, на те й існує, щоб його тягали по світу, продавали тому, цьому і ще хтозна кому; і ті, що навіюють негрові всякі там думки й сподіванки та ще й панькаються з ним, аж ніяк не чинять йому добра, бо коли його спіткають справжні злигодні, йому від того буде ще гірше. Отож, скажу я вам, якби ваших негрів та послати десь на плантацію, вони, мабуть, ураз занепали б духом, а тамтешні співали б собі та гиготіли, мов біснуваті. Воно звісно, містере Шелбі, кожен гадає, що його звичаї найкращі, отож
і я певен, що поводжуся з неграми саме так, як належить.
— Щаслива та людина, що всім задоволена,— легенько здвигнувши плечима, мовив містер Шелбі з ледь помітною бридливістю в голосі.
— Ну,— озвався Гейлі після того, як вони деякий час мовчки лущили горіхи,— то яке ж буде ваше Слово?
— Мені треба все обміркувати й порадитися з дружиною,— відказав містер Шелбі.— А тим часом, Гейлі, коли ви хочете влаштувати цю справу без зайвого шуму, як самі щойно казали, то глядіть не прохопіться про неї тут нікому. Бо це не мине моїх слуг, а досить їм щось прочути — і тоді годі сподіватися забрати тихо-мирно хоч кого з них, це вже будьте певні.
— Ну звісно! Нікому ані словечка! Авжеж Тільки мушу вам сказати, що у мене страх як мало часу, отож я хотів би знати якнайшвидше, на що можу розраховувати,— промовив Гейлі, підводячись і надягаючи пальто.
— Ну, то приходьте сьогодні ввечері, десь між шостою та сьомою, і я дам вам відповідь,— сказав містер Шелбі.
Торговець уклонився і вийшов з кімнати.
— Якби ж то я міг турнути його зі сходів, цього нахабного, самовдоволеного негідника! — мовив містер Шелбі сам до себе, коли двері зачинились.— Але він добре знає, яку силу має наді мною. Коли б мені ще недавно хтось сказав, що я продам Тома на Південь якомусь мерзенному гендляреві, я б запитав: «За кого ти мене вважаєш, за собаку?» Та тепер, як видно, нічого вже не вдієш. А ще й Елізин малий! Ото матиму я халепу з дружиною; та й через Тома теж. А все борги, хай їм абищо! Цей глитай розуміє, що я перед ним безсилий, і він таки доб’ється свого.
Загалом містер Шелбі був чоловік непоганий, вдачу мав добру та лагідну, до челяді ставився поблажливо, і негри в його маєтку не терпіли ні в чому нужди. Та десь перед тим він встряв у великі комбінації, що завдали йому чималого збитку, потім заплутався, в боргах, і Гейлі прибрав до рук більшість його векселів; оце-то й наводить світло на вищезгадану розмову.
Тим часом сталося так, що Еліза, підступивши до дверей, почула уривок їхньої розмови, і з того збагнула,
що торговець намовляє хазяїна продати когось із челяді. Причинивши за собою двері, вона б залюбки постояла й послухала далі, та в цю мить її покликала господиня, і вона мусила піти.
І все ж їй здалося, що торговець мав на оці її хлопчика. Чи, може, то їй причулось? Серце жінки тривожно закалатало, і вона, сама того не тямлячи, так міцно притиснула до себе малого, що він здивовано глянув на неї.
— Елізо, голубонько, що це з тобою сьогодні? — запитала господиня, коли Еліза звалила глек з водою, перекинула столик і, нарешті, замість шовкової сукні, яку господиня сказала принести з шафи, подала їй довгу нічну сорочку.
Еліза здригнулася.
— Ой пані! — мовила вона, зводячи очі, а тоді упала на стілець і гірко заплакала.
— Та ну ж бо, Елізо, голубонько, що таке? — знову спитала господиня.
— Ой пані, пані! — відказала Еліза.— Там у вітальні якийсь торговець балакає з хазяїном! Я сама чула.
— Ну, а коли й так, дурненька, то що тобі до того?
— Ой пані, невже хазяїн продасть мого Гаррі? — І бідолашна жінка, скулившись на стільці, конвульсивно заридала.
— Продасть Гаррі? Та що ти, дурненька! Ти ж знаєш, що твій хазяїн ніколи не має справ з тими південними гендлярами й нізащо не продасть жодного з своїх слуг, поки вони шануються. Та й подумай, дурненька, хто б то захотів купити твого Гаррі? Чи ти гадаєш, усім тільки й того світу, що він, як оце тобі, полохлива ти квочко? Ану хутенько утри сльози та застебни мені сукню, А тоді заплетеш косу й гарненько викладеш її, як навчилась недавно. І ніколи більше не підслуховуй під дверима.
— Але ж, пані, ви самі... не дасте... не погодитесь...
— Не кажи дурниць, серденько! Звісно, що ні. До чого ці балачки? Та це ж для мене однаково, що продати власну дитину. Зрештою, Елізо, чи не надто вже ти трусишся над своїм малим? Тільки хтось поткнеться на поріг, як тобі одразу ввижається, що то прийшли його торгувати,
Заспокоєна впевненим тоном господині, Еліза швидко і вправно заходилась чепурити її, вже й сама сміючись із свого недавнього переляку.
Місіс Шелбі, нічого не знаючи про чоловікові скрутні обставини й цілком покладаючись на його добру вдачу, анітрохи не покривила душею, рішуче відкинувши Елізині здогади. Вона й справді не надала їм ніякої ваги і, заклопотана приготуванням до виїзду в гості, дуже скоро й думати про все те забула.
Розділ II
МАТИ
Елізу від самого дитинства виховувала господиня, і дівчинка завжди була її улюбленицею і пестункою.
Ті, кому траплялося подорожувати американським Півднем, мабуть, не раз помічали оту особливу зграбність, оту співучість мови та елегантність рухів, що здебільшого вирізняють квартеронок і мулаток з-поміж інших жінок. До цієї природної грації квартеронок часто долучається своя особлива зваба, а що вже вродливі вони, то нема чого й казати.
Еліза, як оце її щойно змальовано, теж не витвір нашої уяви — така вона лишилась у нашій пам’яті, відколи ми бачили її багато років тому в Кентуккі.
Живучи під дбайливим крильцем господині, Еліза досягла повноліття, не зазнавши лиха, що випадає на долю більшості вродливих рабинь, для яких краса так часто буває фатальною. її віддали заміж за вродливого й здібного молодого мулата, раба з сусіднього маєтку, на ім’я Джордж Гарріс.
Господар цього молодика послав його в найми на джутову фабрику, де своєю вправністю і кмітливістю він скоро здобув собі славу чудового майстра. Джордж змайстрував машину очищати коноплі, що, зважаючи на мізерну освіту й підневільний стан винахідника, являла собою справжній витвір технічного генія, не гірший від бавовноочисника Уітні1.
1 Таку машину справді винайшов один темношкірий робітник у штаті Кентуккі. (Примітка автора)
Гарний на вроду, з приємними манерами» він був загальним улюбленцем на фабриці. Та оскільки перед лицем закону цей молодик вважався не за людину, а лише за річ, то всі його видатні здібності підлягали владі грубого, обмеженого й свавільного господаря. Оцей-то пан прочувши про те, якого шуму наробив Джорджів винахід, власною персоною приїхав на фабрику, щоб побачити, що там вигадала його наділена розумом худобина. Власник фабрики захоплено вітав його й поздоровив з тим, що він має такого тямущого раба.
Господаря провели в цех, і Джордж показав йому свою машину. Радісно збуджений, він говорив так вільно, тримався з такою гідністю, був такий мужній та гарний на вигляд, що господаря охопило прикре відчуття приниження. Справді, з якої б то речі його раб мав роз’їжджати по країні винаходити машини й не схиляти голови перед панами? Ось він покладе цьому край. Забере його назад і змусить копати й шарувати землю, а там, мовляв, «побачимо, де подінеться його гонор».
І власник фабрики, і всі робітники, що були при цьому, аж заніміли з подиву, коли він раптом зажадав Джорджеву платню і сповістив про свій намір забрати його додому.
— Але ж, містере Гарріс,— спробував заперечити власник фабрики,— чи не буде це трохи зопалу?
— А хоч би й так? Адже він м і й!
— Ми можемо збільшити йому платню, шановний пане.
— Не про те йдеться. Ні до чого мені віддавати в найми своїх рабів, коли я сам цього не хочу.
— Але ж він показав себе таким здібним робітником!
— Може, й так. А от у мене в маєтку, мушу вам сказати, він ніколи не був дуже здібний, хоч би до якого діла я його приставляв.
— Та він же сам придумав он яку машину!— досить необачно докинув один робітник.
— Атож! Машину, що заощаджує працю, еге? Чого ж би ще від нього чекати! Тільки негр і міг до такого додуматись, будьте певні. Та вони самі тільки те й роблять, що заощаджують працю, всі як є. Ні, він тут не залишиться!
Джордж стояв мов громом уражений, так зненацька почувши присуд влади, що їй, як він знав, марно було
опиратися. Він згорнув руки, міцно стулив уста, але в грудях у нього бурхав справжній вир гірких почуттів, і гаряча кров стугоніла в жилах. Віддих його уривався, а великі темні очі палали, мов дві жарини. Він, певно, не стримався б від якогось небезпечного вибуху, коли б не добросердий власник фабрики, що торкнув його за руку і тихенько промовив:
— Не супереч, Джордже, їдь поки що з ним. А ми спробуємо допомогти тобі.
Свавільний пан помітив це і хоч не дочув шепоту, однак збагнув, про що йдеться; а тому ще дужче затявся і твердо вирішив не попускати влади над своєю жертвою.
Джорджа відвезли додому і звеліли робити найтяжчу, найбруднішу роботу на фермі. Він ані словом не виказував свого невдоволення, проте була й інша мова, яку несила приховати,— мова палючих очей та смутного й нахмуреного чола, і ті прояви щонайпевніше говорили: ця людина ніколи не стане річчю.
Саме тієї щасливої пори, коли він працював на фабриці, Джордж і познайомився із своєю майбутньою дружиною. У той час, завдяки великій довірі й прихильності власника фабрики, він був сам собі господар і міг ходити куди заманеться. Місіс Шелбі дуже схвалювала цей шлюб; по-жіночому охоча до весільних клопотів, вона щиро тішилася, віддаючи свою милу пестунку за юнака, не нижчого від неї становищем, що був начебто цілком їй до пари з усіх поглядів. Отож їх повінчали у великій вітальні панського будинку, і господиня сама оздобила розкішні коси нареченої апельсиновим цвітом і накинула на них шлюбну фату — мабуть, цей убір ніколи ще не лягав на прекраснішу голівку. Нічого не бракувало на тому весіллі: ні білих рукавичок, ні пирогів, ні вина, ані гостей, що захоплено вихваляли красу нареченої та ласку і щедрість її пані.
Рік чи два Еліза часто бачилася з чоловіком, і ніщо
не затьмарювало їхнього щастя, крім смерті двох малих діточок, в яких Еліза душі нечула й так за ними
побивалась, аж господиня взялася по-материнському лагідно розраджувати її, щоб угамувати ті буйні переживання і підкорити їх розумові.
 
Наші Друзі: Новини Львова