Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 27 лютого 2021 року
Тексти > Жанри > Оповідання  ::  Тексти > Тематики > Художня

Ганька – сама собі ворог

Переглядів: 7611
Додано: 29.03.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 1 Рекомендую 0 Відгуки 0
– Ой Ганько, – з досадою каже братова Наталка, – ти – як дика людина! Та ж Кучма в неї все, що мала, забрав, ото в чому стоїть лишив.
– Але хіба те багатство варте того, щоб за нього життя класти? – ще більше дивується Ганька.
На що братова Наталка лиш зітхає, мовляв, дика ти людина, Ганько, та й вже! І Ганька не перечить, бо звідки їй бути свійською, коли три роки тому погас телевізор, а новий купити Ганьці жалко, бо ж Наталчиному Олежкові треба довчитися на того політика в Умані.
– А вони, брати твої-багачі, не можуть тобі якогось старого віддарувати, щоб ти трохи світа бачила? – лютує часом Гафійка на Ганьчиних братів. – У них же ж є того добра, от недавно Наталка похвалялася, що купили в Гайсині новий, якийсь плазовий, так гарно показує, що й ну! А старий наче на горіща викинули.
– А таки гарно показує! Гой же ж га-а-арно! – хвалить телевізор Ганька, а сама шукає очима, а де ж старий? Може, й справді, набратися нахабства та попросити, щоб дали подивитися хоч трохи світа, а то такі довгі зимою вечори, а ходити по хаптурах теж якось не вдобно…
З тими переживаннями Ганька й висунулась із братової хати у завірюху. Бр-р-р, який холод, до кісток мороз пробирає. І тут перед Ганькою несподівано із віхоли постала бідна Юля. Як жива. В тухликах, благенькій шубці, дзиґонить, бідна, зуб на зуб не попадає, і не розбереш, що ж вона, бідолашна, каже тим мільйонам, що на Майдані її слухають! Тільки цокіт чути дрібненький! А Бо-о-оже, до чого жінку довели! Голу-босу на вулицю, на мороз вигнали, ізверги! Оце – ґвалт!
Цілісіньку ніч не спала Ганька, все про Юлю думала. І придумала. Дочекавшись досвітку, пішла в холодну хату, розчинила шафу, а там – чого тільки нема! І кофти, і джемпері, і спідниці-і-і – одна одної краща! А хусток! На роту солдат! Тьху! (Ганька засміялася). На взвод дівок і молодиць стане! А сорочок вишитих! Ще бабиних-маминих і нею, Ганькою, мережаних-гаптованих! Ганька ж замолоду не то вже любила вишивати! Не могла зими дочекатися, коли легше в колгоспі ставало з роботою. Бувало, ввечері усі до клубу, а вона – до обичайки! Навишива-а-ає, бувало, – і собі, і людям… Тепер вже не те… і очі не ті, й інтерес пропав… А ту-у-ухлів у неї – аж чотири пари! На вибір! А чобіт, лю-ю-ю-юдоньки, – шість пар на всі пори року! А курток, а пальт!.. Всю Верховну Раду можна взути і вдягнути! А та бідна Юля дзиґонить на тому майдані гола-боса!
Довго Ганька витягала на світ Божий своє багатство, розкладала на ліжку, столі, лавах і ослонах, перебирала, вибирала найкраще, найдорожче і наймодніше: вишиту недавно сорочку, спідницю квітчасту, рясненьку, «тетянкою» пошиту, новісінькі чобітки на каблучку, торік на базарі промисловому куплені, хустку шерстяну жовтогарячу, в якій зараз закутана, куртку бурячкову «балонову», зимову, з «підстьожкою», а зверху поклала ще п’ять разків намиста дорогого, ще бабиного… Щастя, що не продала коралі спекулянтам, які перед незалежністю ходили по селах і старовину скуповували. І добре платили. За п’ять силяночок можна було купити новісіньку плюшку. Але Ганька не спокусилася, наче знала, що намисто їй ще придасться на щось більше. І от – придалось! Що-що, а коралі Юлі мають понаравитись.
Спакувала все те добро у рябеньку китайську торбешку на «блискавці» та й понесла на пошту. Охо-хо, луче б не несла… Бо як побачили дівки ті, що на пошті роблять, Ганьчину посилку, і почули, кому наладована, як зня-я-яли ре-егіт… А найбільше їх насмішили чоботи сорокового розміру, бо Ганька взуття для себе купляє на три розміри більше, щоб просторо було її розтоптаним, покрученим роботою ногам.
– Тітко Ганько, ви можете уявити собі Юлю у цих чоботах на сцені на Майдані? – аж сикають дівки від реготу.
Ганька уявила – нічого смішного, і в ноги тепло.
– А в цій спідниці, – корчаться дівки. – Ну, тітко Ганько, ви й артистка! Насмішили! А тепер ідіть додому й не позортеся, або їдьте в Київ на Майдан із свою торбою, та й буде там з бабою Параскою на пару воювати з бандитами!
Не стала Ганька сперечатися з поштарками, забрала посилку та й пішла. І лиш на греблі дійшло до неї, чого то дівки реготали: це ж треба було отаке придумати сільській бабі, щоб такій жінці високій свої спідниці жертвувати. Ганьба! Добре, що дівки розумні попались, не дали на цілий світ прославитись… А лиш на село… Бо Ганька ще й додому не дійшла, як вже племінники, Миколині хлопці, стояли на подвір’ї, але з добром – хотіли Ганьку везти аж у Київ, щоб у руки Юлі передала посилку, мовляв, тепер на тій революції у тих політиків сільські баби в пошані, а може, якраз через вас, тітко Ганько, і ми до власті проб’ємось, бо вже надоїло це фермерство, як гірка редька.
Однак Ганьці перехотілося посилки слати політикам, а лізти поміж них в політику й поготів. Не хотіла, щоб підсміювались: «О! Ще одна баба Параска!». А Ганька того не хоче, бо сама не любить дуже переголяних. Бо й справді, куди ти, бабо сільська, прешся, коли й без тебе є охочих. Вже повлізали… І що хорошого? Самі в ній колотяться і народ колотять. А біда всім! Але часом стає Ганьці навіть шкода тих депутатів, а найбільше Юлю. І як вона тільки все те витримує? І, скажіть, нащо?! Що їй за біда така чи інтерес, що вона серед тих мужиків борсається, бореться, крутить ними й заправляє? Ганька, от яка стожильна і вперта, а давно б уже плюнула на ту власть, яка б вона солодка не була! І з тими шелихвостами штанькатими не водилася б! Бо мужик є мужик, де б він не був – в грязях чи в князях – один з нього толк. Ганька знає це з власного гіркого досвіду. От її всі жаліють, що одинока, нещаслива, що не віддалася… Гой, ґвалт! Наче ті, що жаліють, щастя запопали?! Віддались, аби з полку дівоцького виписатись. А Ганька не могла собі світ зав’язати аби з ким… Не ворог же вона собі. Та й за кого було віддаватися, коли один сватач любив гульнути, другий – хильнути, а третій – збрехнути… А Ганька любила, щоб усе було – по любові, злагоді, честі і чесності… Правда, був один такий – до душі, Сашко, але іншу взяв – не кращу, не розумнішу, а хитрішу й приліпотнішу, яка вміла підійти… І що? Цілий вік промучився. Правда, разів кілька до Ганьки приходив перепрошувати, у прийми просився… Але вона не прийняла.
Бо-о-оже, що їй за те Гася робила! А каза-а-ала…
– Дурко! Не будь собі ворогом! Ти ж не чуже забираєш. Ти своє щастя вертаєш! Те, що в тебе вкрала розлучниця! Прийми його та поживи за чоловіком, як людина, а не наймит гіркий!
– Нє, Гасю, я собі не ворог. Бо якби, Гасю, це щастя було моїм, то було б зі мною, – вперлася рогом Ганька, але не зо зла чи помсти. Вона давно Сашка простила, але забирати від малих дітей – і під канчуками не забрала б…
А другий раз приходив Сашко, коли вже його діти повиростали. Але вона знов відправила, бо саме на ту пору і племінники її повиростали. Одним треба було помагати в інститутах вчитись, другим – у школі… А головне, не було вже в Ганьки інтересу до віддавання. Минув…
Нема вже й Сашка. Але часом приходить до Ганьки у снах з того світу. Жаліє, що так сталося… А Ганька не жаліє, точніше, лиш за одним жаліє – що дітей їй Бог не послав. Але, видно, так мало бути. Така її доля. Хоч і одинока, та все ж краща, як у тих, що з голови собі зав’язали. Вільніша. Бо чоловік є чоловік, він лиш по-своєму хоче зробити, а часто по-такому, що й не розбереш, нащо й для чого? Тому й колотнеча така у світі. Шкода, що Юля того не понімає… А то, справді, зібрала б жінок та й почали б щось уже робити, бо жінка – є жінка, вона всьому толк знає… Лиш бабу Параску щоб не брали до компанії. Бо дуже вже переголяна… А Ганька не любить таких, гой не лю-ю-юбить.

– Чого ви, бабо, стоїте як вкопані, людям товар заступаєте? – збудила Ганьку від політичних думок одна з продавщиць.
– Та я… дивлюся… щось, може, й виберу, – залепетала збентежена Ганька, шукаючи очима, щоб його купити. А от, знайшла! Оцю квіточку синеньку – приколку для волосся –вона Людці Марусиній купить. Нє, не купить, бо вже раз купила, а та лисичка й каже: «Тітко Ганько, ви луче грішми мені дайте, чим таку дурню купляти. Я ж не маленька!». Бач, які мудрі, усі грішми хочуть…
Ганька ходить по базару, придивляється, прицінюється. Але купляти – не купує, бо все в неї є. Ганька – багата жінка. І хазяйка крепка. От хай хто що каже: і що вона наймичка коло своїх родичів, і що нею орють, але ніхто не скаже, що вона – не хазяйка. От без чоловіка цілий вік, і цілий вік – хазяйка! Цілий вік у неї на подвір’ї тьма качок-гусей, на оборі – три, а то й чотири кабани, або льоха з поросятами… Були й кози! Й вівці! Ціла отара! І нутрії вона тримала – на продаж, коли Петрові діти пішли вчитися. І навіть борсука довелося відгодовувати, коли Микола заслаб на легені, лікарі не помогли, а знахарі порадили пити борсучий жир… І лиш раз випало їй щастя корову з телям тримати: в Стьопчика, племінника, в хліві не вміщалася. Тоді цілий рік було в Ганьки свято, бо було молоко… А тепер доводиться раз в тиждень вимінювати трилітрову банку за десяток яєць у переселенки Тетяни.
Переселенцями Ганька називає кілька сімей, які за останні роки перебралися з міста в село, купили собі порожню хату, яких тут півсела, та й хазяйнують, як-от Тетяна… Хоч і городська, а дає собі раду і дітям помагає.
Ганька переселенців поважає, хоч є серед них і не зовсім понімущі… Як оті, що невідомо звідки впали позаминулої весни на Савчине подвір’я: жіночка, чоловічина і двійко дітей. Усі – марненькі, тихенькі, наче вчаділи. Повилазять з хати, повсідаються на сонці – гріються. А що їдять – невідомо. Пасуться чи Божим духом живуть?! Гася, яка все знає, казала, що це або наркомани, або алкоголіки. В них начебто бандити за борги квартиру в городі забрали, а самих в село викинули, в Савчину розвалюху. От біда! Ганьці шкода стало – люди ж! А більше дітей – худенькі, мов комарики… Понесла виміняне в Тетяни молоко… А ті комарики пити його не вміють! Стала Ганька дітей научати, а батьків усовіщати, мовляв, що ви собі думаєте, людоньки?..
Саме на ту пору повз Савчину хату кудись Гафійку несло. Як побачила!.. Ото вже перепало Ганьці на горіхи! А ще більше – бідним наркоманам.
– Дурко! Воно, таке молоде, лиш спати, пити і курити хоче, а ти, така виробляла людина, будеш йому їсти носити! Таж воно, ледаче, і не прокинеться ніколи! Ану, вставайте шось робити, люди добрі, ви ж дітей маєте! Бо, от хрест святий, або бити буду, або здам у міліцію, або віддам тим, що вас сюди привезли! Бо ви нам тут непотрібні – наркоманію розводити!
Подіяло… Почали ворушитися, на городі порпатись. Ганька вкрала їм від своїх свиней відро бараболі на посадку, а від себе вділила ворочок квасолі, пригорщу кабакових зернят. Щось Гафійка, пересердившись, принесла. Так вони, ці нещасні, й обсадилися вперше в житті. А восени, відповідно, щось трохи й вродило. А щось Ганька з їдла чи й одежинки через тин перекидає, як на поле до племінників біжить. Оклигують, бідолахи, потрохи, дасть Бог, робити будуть, то й добром обростуть… О! добре, що згадала – треба буде якогось кренделика купити та передати гостинця комарикам. А чо’ ж не купити, коли є за що!

Отож ходить базаром Ганька, до себе усміхається, до людей вітається, а їх – усе село сповзлось! – а сама поки що до товару приглядається, бо в неї, дякувати Богу, є всього. Навалом! Відколи базари почалися, то вона вже три пари, та де! Лиш одних чунів п’ять пар купила! І три пари валянців на зиму. А джемпері-і-ів! А спідни-иць! А жакетів! А чо’ не купляти, як є за що? Є ж пенсія, хоч і мінімальна, але Ганьці вистарчає. Вистарчає, хоч Гафійка й перекривлює її: «Ага, вистарчає… від слова «старчиха»!» Наче забула Гася, як їм тяжко треба було на бураках чи фермі нагорбатитись у тому колгоспі, щоб хоч половину заробити з тої суми, що тепер задурно дають! Е-е, зараз Ганьці – добро-о-о! Ото вже добро! Усі нарікають: тому того бракує, тому – іншого. А Ганьці всього хватає! Одних халатів у неї зо три. Новісінькі. Лежать у шафі, бо куди їх вдягнеш? На люди не вийдеш, бо, каже Людка Марусина, некультурно у халаті по селу ходити. Хоч ті жінки, які не знають таких законів, ходять. Але Ганьці, знаючи порядок, якось невдобно… А до свиней – шкода… Бо халати такі вже гарнющі, що аж очі вбирають, бархатні, квітчасті… А свині, як вона переконалась недавно, не дуже розбираються у красоті. Або не звикли… Вже так було. Вирядилась вона якоїсь неділі в ружевий халат та й пішла свиням їсти давати, а вони, дурні, – у вереск. Збилися в купу в кутку хліва, їсти не йдуть! Ціла комедія! Петрова студентка Світланка казала, що то в них стрес був. А все тому, казала, що свині звикли до її заповзаного-замацаного, аж чорного фартуха, а тут – ружевий халат! Може бути… Видко, подумали, що якась чужа пані прийшла їх на продаж везти, чи до різника вести. Хтозна, що та бідна скотина собі у своїй голові думає…
Ганька усміхається своїм думкам, хоч продавщиці на базарі цього не люблять, десь-то, думають, що з товару їхнього насміхаєшся, чи з них… Але більше тому, що їм самим не до сміху – їм треба товар збувати. А тут якась жінка, наче й недурна, ходить, посміхається знічев’я. Ганька продавщиць понімає, тому не обижається, коли одна з них каже наче привітно, а насправді з притиском і натяком:
– Не ходіть, тітко, і не мацайте, а щось купуйте, бо скоро будемо згортатися-збиратися!
А що купляти, коли у Ганьки усе є і то по п’ять пар і по десять штук? Але Ганька продавщицю понімає, тому й каже, не сердячись:
– То дайте мені госьо цю прищепку…
– Одну? – лізуть у продавщиці очі рогом.
– А скільки їх треба… – й собі дивується Ганька, у якої тих прищепок ціла шухляда в столі.
– Тітко, йдіть к чорту… – шипить продавщиця, готова Ганьку роздерти, але Ганька не сердиться, бо понімає її. І спішить виправитись:
– Тоді дайте десять…
Продавщиця приречено зітхає і подає Ганьці рівно десять прищепок в упаковці.
«Хай будуть. В хазяйстві пригодяться», – розраює себе Ганька, кидаючи в барвисту китайську торбу свою першу покупку. А що робити? Базар на те й базар, що на ньому, хоч-не-хоч, а треба щось купляти, бо люди подумають, що в тебе нема грошей. Боже сохрани! Навіть Гафійка знає, що Ганька ніколи без грошей не йде на базар. Навіть тоді, коли їй, крім витрішків, нічого не треба, а п’ять-десять гривень мусить мати в гаманці. Вона ж не злидень якийсь. Вона ж – хазяйка!
«Ага! Хазяйка коло чужих свиней! Нянька – коло чужих дітей!» – чує Ганька Гафійчин голос, хоч Гафійка аж на тім кінці базару коло відер з оселедцями треться. Ганька теж любить оселедці, але рідко їх купляє, бо від них в неї – гостець.
«Якщо ти їх раз в рік купляєш, то від них в тебе й роги можуть вирости! Шо ти всьо собі жалієш! Шо ти всьо жалієш! Ти ж за свою пенсію можеш хоч щодня ті госеледці їсти! Чо’ ти жалієш собі?» – чує Ганька голос Гафійки, але не зважає, бо в кожного свій характер. І наче це вона собі жаліє? Їй просто невдобно, що вона буде запихатися тими госеледцями замість того, щоб дати Миколиним внукам по прянику. Це ж вона буде проходити повз їхню хату, а вони вибіжать, побачать: «Баба! Баба Ганька! Що ви купили, бабо?». А вона кожному – по пряничку, а вони – раді, скачуть! Діти ж… Гостинці люблять…
«Дурко! Мають вони ті прянічки й без тебе! Купи собі і з’їж! Бо так і вмреш голодною!» – Гой ґвалт! Знов та Гася… Ну цього вже від Гафійки Ганька не годна витерпіти. Ну що за противний характер! Таке людині казати! Наче Ганька жадна кришки хліба! Ну просто била б Гасю! Але характер – то таке, що не виб’єш… Уб’єш, а не виб’єш.
– О! Бабо Ганько, а що ви тут робите?
Миколині внуки – Вітя і Мітя – в очі зазирають, ручками порожніми перебирають.
– О! А хочете, я вам пранічка куплю? Або хальви? – радіє нагоді щось купити і хазяйкою при грошах себе показати Ганька.
– Нє, бабо, ми не хочемо пряників… І хальви теж. Дайте нам грішми… – просять Вітя й Міта та так уже зазирають в очі, так зазирають…
Ганька дістає з польської торбешки гаманець, порпається в ньому, дає хлопцям по два гривні.
– Мало, – кажуть діловито Вітя й Мітя, – нам треба по десять, машинки хочемо собі купити…
– Тітко Ганько! – де не візьмись Людка Марусина. – Мені треба на колготки… Лиш мамі не кажіть…
– Це всі ваші? – дивується продавщиця прищепок.
– Мої… – займається гордим світлом темне личко Ганьки. – Мої! І це ще не всі! І всі гостинців хочуть!
– Хватить уже з тими гостинцями! Дітей чужих годувати! – перед Ганькою вже не лиш голос, а й сама Гафійка. – Іди купи собі госиледиць. Ти ж хтіла!
«Ну що за характер! Їж собі свої госиледці! І не чіпай інших! Нє, як не спаскудить Гафійка Ганьку перед людьми, так не живе!» – ледь не плаче бідна Ганька і спішить зовсім у протилежний від оселедців бік.
От яка добра людина Ганька, а вбила б Гафійку. Отаке сказати… про чужих дітей… Які ж вони чужі? І що подумає про неї та продавщиця? Що якась убога одинока ще й не сповна розуму ходить, прищепки купляє і про онуків бреше?! І як вона докажеш цій жінці, що – хазяйка, що не сиротина-самотина, а путня людина? Що й родина її шанує, от недавно телефон племінники подарували, мобільний. Ні в кого з її товаришок такого нема, а в неї є! Але Ганька не хоче прирікатися з Гафійкою, бо знає, що в тої і на телефон готова відповідь:
«Ага! Авжиж, тіліфон подарували! Щоб команди давати! Бо тож треба було йти, загадувати, а так – натиснув кнопку і дурна тітка вже біжить із сапою на поле!».
Ганька й без Гасі знає, що й до чого… Не така дурна… Та й племінники не дуже церемоняться: телефон подарували, а як з ним обходитись, не показали, кажуть:
– Во-первих, ви, тітко Ганько, всьоровно не запомните, а, вобще-то, нашо воно вам, як ми самі будемо вам дзвонити, коли треба? Ви тільки, як дзвінок почуєте, оцю кнопку натисніть, щоб чути було, що вам кажуть.
Ганька так і робить: лиш телефон на столі засюркоче, натискає кнопку і чує:
– Тітко Ганько, як здоровля? Нічого? Тато питають, чи не підете сьогодні кукурудзу сапати за Чагарі? Можете ще комусь із бабів загадати… Мама підказують: тітці Гафійці. Кажіть їм, що розчот – після роботи… Або грішми, а луче – натурою…
Го-о-й, їм легко казати, а їй, Ганьці, нема гірше, як загадувати Гафійці йти до племінників-фермерів на роботу. Лиш-но Ганька Гафійчин поріг переступить, як та вже «вітає» її:
– Шо? Команда поступила? Срати я хотіла на їхню натуру! Куркулі! І на гроші – теж! Я їм не наймичка Ганька! Мені держава пенсію дає! І, между прочим, Мосціпака за паї добре платить, не те, що тобі твої глитаї!
Гася лається, а Ганька терпляче чекає в порозі, коли та викричиться. Бо тільки обізвешся – до обіду з хати не виберешся – дуже вже багато у Гафійки на душі накипіло, дуже вже жалю багато зібралося на те, що зараз робиться у світі, і в селі. А оскільки Гасі нема кому, крім Ганьки, все то випалити, то Ганька мусить терпляче слухати. Знає: Гася викричиться і піде сапати, як миленька, бо не така вже вона обласкана тою державою, а ще менше – Мосціпакою, якому свою землю в оренду віддала… Хоч, Гафійка правду каже, Мосціпака, колишній голова районної ради, а тепер на весь район фермер, міцніший господар, як Ганьчині племінники. Ще б пак! Кажуть племінники, усю техніку з колгоспних тракторних бригад приватизував. І завод міндобрива. Тому й має звідки платити! А попробуй з нуля почати! З десяти пальців і кількох десятин землі, як Миколині хлопці починали. Тому й Ганька не гнівається на них за те, що не платять… Зате справно забезпечують кормами її… чи то їхню свиноферму. А ще душу Ганьці гріє те, що, як би тяжко не було, та все ж коло своєї землі вона робить…
– Ти шо? – побіліла Гафійка, почувши недавно таке зізнання від Ганьки. – Ти шо… свою землю їм подарувала?
– А шо мала з нею робити? Чужому віддати? Чи бурани розводити? – аж наче розсердилась Ганька.
– Нє, я питаю тебе – ти їм свою землю подарувала чи в оренду здала?
– А яка різниця? – дивується Ганька. – Віддала документи – хай пользуються… Я шо – з собою її заберу?
– Дурко! Шо ти наробила?.. – схопилася за серце Гася. – Я ж то думаю, чого це вони з тобою – як з наймитом? А тепер понімаю… бо ти і є наймит! Притом – безправний! От якби ти їм не віддала, а лиш оренду здала землю, то вони б тебе понімали і з тобою щиталися!
От біда Ганьці з тою Гафійкою! Своєї родини не має, то Ганьчиною колотить! Все їй не так! От вже до землі присікалась! Да, подарувала Ганька своїх законних три гектари племінникам! А що мала робити, коли прийшли й просять: «Подаруйте землю, ми за це над вами опікунство візьмемо. Доглянемо на старість». Ганька й віддала землю Миколиним дітям, бо Петровим її не треба, а Маруся теж була рада свої паї в оренду родичам здати, бо через того пиячиська з городом впоратись не годна. Але подарувала Ганька землю Миколиним фермерам з таким договором, що Петровим студентам і Марусиним школярам вона буде грішми помагати. І хату з городом навпіл відімре, щоб тітку теж не забували.
Але ж Гасі нічого не докажеш. Почувши таке, заслабла!
А якби ще почула те, що недавно Ганька почула від своїх фермерів? Точно, вмерла б… Бо й Ганьці стало на душі важенько… Ото ж приходить недавно Ганька до брата Миколи, а вони всі не в дусі. Стоять на подвір’ї, говорять, але так, наче сваряться. А племінники, здається, торкнеш – іскри посипаються. На тітку – нуль уваги. А тоді сіли в машини й кудись подалися. Ганька – до братової Марини, мов, що сталося? А Марина в одвіт так, наче Ганька всьому виною:
– А случилось те, що якщо держава не поміняє свою політику нащот фермерів, то кажуть хлопці, лиш-но закон дозволить землю продавати, спродаються і в Київ переїдуть. Але поки ще такого закону нема, то й мусять коло цеї землі мучитись… Хай їй грець!
Ганька аж похитнулася. Всього вона чекала, але, щоб землю продавати… Та як це, людоньки? Стільки її чекали – і продавати! Хотіла крикнути: «А я своєї не дам!», однак, глянувши на чорну та темну од вічної гризоти про ту землю Марину, згадала, що нема в неї, щедрої Ганьки, вже землі – подарувала… Тож лиш голову похилила та й пішла з двору братового. Та доки до свого дійшла, розраялась, а далі аж наче совісно стало, бо на таке виходило, що вона свому, рідному – землі пожаліла! Ще й назад відбирати хотіла! Ото ганьба… Бо коли подумати у своїй голові, то, справді, нащо їй ті поля? Їй і городу вистарчить. Аби лиш здоров’я… А вони молоді, добре жити хочуть, хай продають і живуть собі, як люди.
Так собі роздумала Ганька, але Гасі не призналася, бо – вб’є. Замість того, щоб самій подумати, як знайти добрих людей, рідних чи й чужих, та й опікунство оформити за ті гектари, що вона Мосціпаці здала…
І все – через свій прижимистий характер! Ще й Ганьці голову морочить, з пуття збиває. От і зараз – з тими оселедцями причепилась… І не відчепиться доти, доки Ганька з очей не щезне. Тож треба чимшвидше Ганьці щезати, і чимдалі тікати… від гріха подалі.

І Ганька, смиренно опустивши очі й плечі, вдає, що йде по оселедці, а насправді – зовсім в протилежний бік, до машини з кавунами. Чо’ ж це вона раніше не побачила! Ціла машина кавунів! І черга невелика. Воно й не дивно, бо в селі зараз фермери заповзялися навперебій вирощувати бахчові. Кажуть, вигідно: мало сапки коло них, а коли поліття, то й прибуток мають. А якось братова Марина проговорилася, що дуже ж гарно кавуни й дині родять на Ганьчиних землях, тих, що на осонні, над яром. Ото був перший і останній раз, коли рідня згадала про Ганьчину даровизну. Та все одно Ганьці потепліло на душі і з’явилась ще більша охота робити. Бо ж коло свого! З тих пір щовесни Миколині фермери кличуть Ганьку сапати баштани. І Ганька з охотою йде. А чо’ ж не йти? На своє ж поле! Та й робота не важка – цюкай собі схильці бур’ян. І Ганька цюкає, в надії, що восени Миколині хлопці покличуть її збирати кавуни-дині. Але восени хлопці тітку не кличуть. Каже їхня мама, а її братова Марина, що то для Ганьки важка робота – кавуни двигати на машину.
«Та вже подвигала б… – думає Ганька гірко. – Казани з барабольою для їхніх кабанів двигаю, чом би й кавуни не подвигати, якби знаття, що заплатять тобі натурою».

Ганька любить кавуни. День і ніч би їла. З чорним хлібом – така смакота, що ну! Але Ганьку племінники не кличуть збирати кавуни – жаліють… І як Ганька не прислухається – мовчить на підвіконні подарований ними телефон. Чекає, коли буряки прийде пора копати, чи кукурудзу жати…
А це вчора Ганька не витримала, прийшла до брата Миколи наче на внуків подивитися, а бачить – гора кавунів на подвір’ї. Печуться на сонці.
– Та ви їх – у льох, та соломкою перекладіть, та на Різдво – як найдете! – радить Ганька братовій, що саме на ґанок вийшла, по очах видко, стривожена, чого це Ганька без команди по телефону прийшла. Але почувши, що з порадою, заспокоїлась, знехотя рукою на кавуни махає, як на якусь непотріб:
– Та це хлопці на продаж… Звечора завантажаться, та й десь вдосвіта на Гумань повезут… або й дальше… Не знаю! Це вони собі діло мають з цими кабаками… Бо вони мені без надобності!
– А які ж га-а-арні вродили! Як кабани! От що то поліття! Та й земля ж яка – золото! Мало що родюча, так ще ж цілісінький день – до сонця! – хвалить Ганька малахітову гору кавунів, а заодно й свою віддаровану племінникам землю, натякаючи здалеку, що й вона до врожаю причетна.
На що братова лиш очі закочує та рота кривить, мов кислиць об’їлася, та всім видом своїм показує, що їй не до кавунів, тим більше – не до Ганьчиних бесід про них.
– То може, я подавати на машину прийду… – хапається Ганька за останню соломинку надії, доки братова двері за собою не зачинила.
– А шо тут подавати… Хлопці самі впораються, – відказує братова і, як графиня, запливає в темні сіни. А брат Микола з-за хліва:
– Ти шось, Ганько, хтіла? Чи, може, тобі хлопці дзвонили? Нє? Так собі прийшла? Навідатись? А я оце думаю собі, Ганько, як би це тобі ще зо два підсвинки підкинути. У нас стільки дрібних кавунчиків лишилося… Вони ж не дозріють уже до пуття. Так оце б якраз і з’їли свині…
– Ну… як треба – то треба… не гнити ж кавунам… – зітхнула Ганька, втершись рукавом, та й пішла додому – свиням їсти давати. А в очах аж темно – так їй забаглося того кавуна, як дитині! От і тепер – згадала і знов забаглося…
– Хто послєдній? – питає Ганька, підійшовши до машини з кавунами та роздивляючись, який вибрати.
– Тут послєдніх нема, тут усі люди порядочні. А коли ти, Ганько, питаєш крайнього, то я – крайня.
Гафійка! І як вона скрізь встигає поперед Ганьки!
– Але, Ганько, я не понімаю, чого тут тобі треба? Коло цих кавунів?! Ти чуєш, чого це ти в очірідь стала? У твоїх он братів – баштани, плантації, що в одного, що в другого, а на подвірі – гори кавунів, а ти в очірідь стала?! І ще їх захищаєш, тих глитаїв?! – розкрила рот на весь базар Гафійка, хоч тікай світ за очі від позору. Але Ганьці так забаглося того кавуна, аж до млості, що й позор – не позор.
– То й що, що баштани і гори кавунів? А я купляного хочу, – каже Ганька вередливо. – Він солодший, бо в Херсоні і в Криму більше сонця. А наші, оце Володька Миколин приносив, не вспівают доспіти. Їсти можна, але купляні лучі.
– Не бреши! – шипить Гася. – Землю їм віддала, а сама кавуни купляєш?!
Ганька бачить, як Гася синіє, а люди перемигуються. Всі ж свої... Усе знають… але від неї не дочекаються! Не вистачало, щоб вона на базарі обсуджувала своїх братів. Як вже не є, будь вони й глитаї, але коло них – і вона хазяйка… Тому Ганька на Гафійку не зважає, а своє думає, в умі підраховуючи, чи стане їй грошей на кавун, якщо ціна за кіло – три гривні, а кавун затягне на добрих десять кілограмів? Тридцять гривень… Чимало… Чи, може, набратися нахабства та й піти у племінників купити, бо якось шкода такі гроші чужим людям віддавати… Либонь, так вона й зробить…
– Ти куди?! Ану назад!
А Боже! Знов ця Гафійка! Дивиться пильно, як шпіон якийсь, і каже:
– Я знаю, шо ти задумала. Ой, знаю… Кавуна собі пошкодувала? Ану купляй отой великий, рябий, з широкою гузничкою. Оту кавуничку! Правду казали мої тато: чого дурне, бо бідне, чого бідне – бо дурне!
Нема Ганьці де дітися. Мусить купляти, бо ж люди дивляться! Подає Ганька продавщиці, що на машині ввихається, гроші, бере на оберемок кавуничку, ледве запихає в китайську торбешку… і наче чує, як з хрустким тріском розколюється навпіл під ножем кавун, бачить соковитий, густо-малиновий м’якуш, притрушений морозцем… Ото вечеря буде! Не забути б чорного хліба купити… А от і хлібовоз, і чорні буханці на полицях видно. Ганька купує цеглинку «бородинського», кладе зверху на кавуничку. Йде слухняно за Гафійкою, що теж собі кавуна купила, з базару, що вже неквапом згортатися почав. А кавуничка виявилася насправді кавунярою, завбільшки з добрячого кабанюру… Чимдалі Ганька відходила від базару, тим кавун важчав, а скоро почав водив Ганькою по вулиці по вліво, то вправо, і вона час від часу зупинялася, клала торбу боком на землю, притримуючи ногою, щоб він не викотився і не закотився в калюжу, які на вулицях їхньої Балабанівки не висихали навіть у посуху.
«Як ходили за колгоспу задрипані по вуха, так і зараз ходимо. А кричали: буде приватна собственность – буде порядок!. Ага, буде! То не собственність треба міняти, а голови в наших людей», – думала Ганька, пильнуючи кавуна.
Гафійка теж зупинялася, дивилась на ту боротьбу Ганьки з кавуном, хитала головою, лютуючи на Ганьчиних родичів та приповідаючи, як над покійником:
– Боже-Боже, як вони тебе витеребили, Ганько, мов той колосо-очок… Тобою ж вітер колише… Бо-о-оже, кавуна не може донести! Боже-Боже, вічна наймичка!
Ганька мовчала, бо що мала казати? Гафія знає своє, а Ганька – своє. Гафія цілий вік себе знає, а Ганьці нема коли про себе заботитись, бо в неї – родина. Брати, сестриця, племінники… Усім треба помогти, бо їм, як не є, тяжче, як Ганьці. Бо в них – поля, худоба, усьому лад треба дати, зорати, засіяти, а солярка все дорожчає, зерно – дешевшає, людей важко найняти до роботи – не хоче ніхто в селі робити. Здали паї свої фермерам – робіть, що хочете з ними, хазяйнуйте, а ми будемо відпочивати. Чи це тепер люди такі переродилися, чи Ганька не змінилася, що не може второпати, чого це її Гафійка усе настрополяє і піджухує не так проти родичів, як проти роботи:
– Нашо тобі те чуже хазяйство? Чого ти на них так тяжко робиш? Скільки тобі треба? Подумай про себе! Ти ж заслужила собі отдих! І вони обов’язані дбати про тебе!..
Звісно, Ганька на все це звично відказує:
– До чого тут, Гасю, мої брати-сестри, коли я сама хазіювати хочу?!
Але їй не вірить Гафійка. І не лиш вона. Усі в селі. А якщо отак-о подумати, то яке їм до неї діло усім? Бачиш, сочуствующі знайшлися. А, не дай Боже, Ганьці заслабнути, ніхто з них не прибіжить, а брати й сестриця прийдуть, бо – рідна кров.

Гафійка, мабуть, догадується, про що мовчить Ганька, бо лиш сопе затято. Коли минали Марусині ворота, Ганька спинилася передихнути, але Гафійка заступила власним тілом їй дорогу до хвіртки:
– Куди! Неси додому! Сама з’їси! Не будь собі ворогом!
Але було пізно. З хати вже бігла Марусина Людка:
– Ой тітко Ганько! Оце кавуняра! Це ви – собі купили?!
– Та де?! – зраділа Ганька. – Хіба я його сама з’їм?! Такого кабанюру! Ото надріжу і лиш спортю. Бери, Людко! Вас багато – враз з’їсте!
І не встигла Гафійка рота розтулити, як Людка вхопила торбу з кавуном і вскочила в сіни. Тільки двері ляснули з відлоском.
– Шо-о-о за дурний характір! Такого характіру не лиш я – світ не бачив! Гой Бо-о-о-же! – заголосила, як над покійником, аж синя з досади Гафійка, дивлячись на щасливу Ганьку. – Ну от, віддала і раденька, що дурненька… Гой Боо-о-оже, сама собі ворог, нє – гірше ворога лютого! Гой гі-і-ірше…
Але Ганька не зважала. Звільнившись від важкого кавуна, легко й весело зачеберяла додому, сяючи на всю вулицю жовтогарячою хусткою, тою, яку збиралася колись Юлі подарувати.



 
Наші Друзі: Новини Львова