Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 23 вересня 2020 року
Тексти > Тематики > Релігія  ::  Тексти > Тематики > Фантастика

Митар печер Господніх

Переглядів: 22092
Додано: 06.05.2006 Додав: klapek  текстів: 7
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0

Володимиру Науменку – від Галини Тарасюк.
Шановний пане Володимире! Прийшовши до пам’яти, я тяжко допрацьовувала свій роман. І дійшла до того, що вже його бачити не можу. Отож, якщо і у Вас із Світланою Василівною виникне таке ж відчуття, то не буду в обиді.
Я дуже шаную Вашу думку, Вашу, незаслужену мною, прихильність, і знаю, що все, що Ви вирішите з романом, буде мені тільки на благо.
З повагою і вдячністю
Г. Т.









МИТАР ПЕЧЕР ГОСПОДНІХ

( СОН АНАХОРЕТА)


Світлій пам’яті кінорежисера
Володимира Андрощука.


Роман-гіпотеза.


ПОМСТА МОКОШІ

Красне літо проминуло у подиві перед життям і людьми, серед яких мав жити, і в пошуках тієї, без якої жити не міг. Коли ж упали на гори і доли кошлаті осінні тумани, облягли мою голову думи важенні, причавили, як жорнами кремінними, а серце розривалося, захлинаючись відчаєм, мов потопаючий посеред Дніпра: куди плисти, де рятуватися, коли на однім березі – чужі , а на другім – свої, та cчужілі. Так мстила мені вчора ще добра, а нині сердита Мокоша -- за безсилля моє, за те, що не зумів уберегти древо свого роду... Поламав його, потрощив тать нічний, вирвав корінь золотий, порвав віття зелене... І ніколи вже не вимостять під квітучою його кроною, серед білого рясту собі кубелечко Лель і Полель, і не зів’є на вершечку його гніздечка, не виведе пташенят ані соловейко веселий, ані тужлива сойка...
Чорними ключами печалі замкнула моє літо Мокоша, та й прирекла навіки блукати сивими туманами між осінню і зимою, шукаючи стежки до того, що люди звуть щастям.
Дні тягнулись довгі, сірі і вогкі, схожі на вимочені в ручаях коноплі, які знавісніла від горя Мокоша намотує на дніпрові пагорби, як на велетенське мотовило. Світ став схожий на закопчений горщик без дна і покришки, здавалося, що ніколи над ним не було неба, і вже не буде. А Дніпро стоятиме вічно каламутною застиглою ковбанею... Зимна вільгість пронизувала стіни моєї печерки, пронизувала наскрізь душу. І вона, охляла, приморочена, бунтувалась невимовним туском – їй хотілося радості. Колишньої радості, бо нової не годна була запопасти.
Не сказавши ні слова Іларіону, спустився до берега і, невидимий у густім туманнім хмаровинні, подався крадьки на Поділ, туди, де в гирлі Почайни ще не захололи сліди могутніх підошов Велеса – веселого бога велелюдних весіль, небесного пастуха земного звіра і скота, покровителя ремісників і злотовустих боянів.
І коли дзвінким реготом ( чи іржанням лошатка?) озвався до мене повержений ідол Велесів, покликуючи в безтурботні весняні гаї отроцтва, побачив я перед собою осяяні свічами двері церкви святого Ілії, що постали просто з туману, і манили, кликали теплом і затишком, єдиним серед суцільного туманного баговиння.
І знову душа моя захлинулася відчаєм, мов пташа, загублене в тумані між небом і землею, мов потопаючий між чужим і очужілим берегами...

МІЖ НАВОМ І ПРАВОМ

Мирон прокинувся, ніби винирнув з осінньої річки. Він незчувся , як задрімав у кріслі перед телевізором, тож пробудившись, якийсь час ще висів на тоненькій линві між дном і небом, між ірреальністю і реальністю, між навом і правом, як казали далекі предки русичі. Він ще не вийшов з образу, ще був тим невідомим, дивним неприкаяним чоловіком в образі й одежі якого біг туманами забутої епохи до неіснуючої давно церкви, переповнений незнайомими стражданнями, гнаний незвіданими в цьому житті тривогами. Сон витікав, стікав з нього поволі, як холодна вода, змиваючи з душі гірку остугу неприкаяності, незахищеності, незатишності. Відчуття одвічне, вічне вселенської скорботи... В темній пучині його тоне і жива душа і мертвий камінь
Вікно квартири, завішене знадвору брудною рядниною туману, теж нагонило глуху печаль і безнадію. І тільки екран телевізора привітно миготів барвистим метеликом у тоскно-туманних сутінках кімнати, повертаючи Мирона до дійсності, ще сумнішої, ніж сон. Але душа його противилась, і не бажала повертатися. Душа втомилася від безперспективності, бездіяльності. Вона втомилась від самої... втоми, і хотіла бути з тим, іншим, молодим і наївним, що ще на щось надіявся у своїй неприкаяності, ще розказував їй байки про Леля й Полель, і все можну капризну Мокошу... Господи, дурній душі хотілося казок, хотілося ілюзій, хотілося втекти від телевізора, з екрану якого, як із м’ясорубки, валом валив кривавий фарш перемеленої епохи... І вона вчепилася реп’яшком у білу широку сорочку того іншого, але Мирон сердито шарпнув душу до себе, заховав, як кошеня, на грудях, під самим серцем, і аж тоді – зовсім пробудився...
Сон розвіявся, але чоловік... він, схоже, ще був тут! Мирон відчував його присутність! Радше його дух, терпкуватий, як запах прив’ялого лісового зілля з ледь вловимими домішками сирої землі.
-- Ні. - Задихнувся від досади Мирон, -- я таки мушу зняти цей фільм! Інакше... я просто збожеволію.

На балконних дверях протяг тихо сколихнуло штору, розвіюючи дух прив’ялого лісового зілля і сирої землі. І натомість звична буденна самотність, мов безлистий терновий кущ із пришпиленим до гілки барвистим метеликом телеекрану, заполонила тісну кубатуру квартири.
Мирон намацав на підлокітнику пульт і став звично гонити по екрану програми. Реальний світ замелькав перед очима калейдоскопом терористичних актів, воєнних дій, аварій, катастроф, убивств, еротичних сцен і численних засідань чиновників усіх країн, рангів і рівнів. Американські бойовики змінювалися латиноамериканським “милом”, англійські детективи -- російськими “бандитськими” серіалами.
Це було схоже на сеанс самокатування. Враження, що його не спитавши загнали в резервацію на території якоїсь віртуальної супердержави, і змушують жити чужим життям, переживати чужі проблеми і успіхи, доводило Мирона до відчаю. Він був НІХТО і НІЩО на виставі чужого життя, вірніше, безрідний марґінал, якому на Великдень подарували абонемент у театр абсурду, або ще точніше – жалюгідна комаха, що повзає по екрану телевізора, безсила щось змінити у світі “за склом”, хіба що поставити капку-крапку, яку ніхто не помітить. Бо насправді його вже давно нема. Ніде. Ні в часі, ні в просторі. Книги його згоріли, проповіді згинули разом із тими, хто їх колись чув, фільми або не народилися, або зотліли на полицях кіносховищ, і навряд хто повірить спогадам про нього, схожим на компілятивну брехню, чи то пак на казку про дивного Божого чоловіка, творця, мудреця і пророка, якого ніде й ніколи не було, як і народу, якому він належав...


АУДІЄНЦІЯ



Аудієнції з міністром Мирон Волинець, недавно ще діючий, а нині безробітний сценарист і кінорежисер, добивався півроку. Півроку день у день підходив до цього, вже ненависного, будинку з колонами, піднімався широченними сходами на четвертий поверх (не ліфтом, а навмисно пішки, щоб розтроюдити в собі злість), тикав шоколадки безбарвній, як вимокла коноплина, секретарці, і, почувши одну з відчепних заготовок: “Федот Іванович у відрядженні в Канаді” (у відпустці в Італії, з президентом у Польщі, з прем’єр-міністром у Китаї, Уганді і ще чортзна-де), скаженів, вскакував у ліфт, падав, знавіснілий від розпачу і безсилля, із владних висот на грішну землю, щоб завтра, оклигавши, знову дертися на бездушну “княжу гору” і стукати в глухі двері велеможних палат.

Найтрагічнішим у цій ситуації було те, що час минав. Невблаганно минав час. Ні, навіть не минав, а летів зі швидкістю гірської річки, збожеволілої від каламутної весняної повені, змиваючи на шляху все, все, все! Мчав, залишаючи одну відпрасовану безпам’ятством стихії пустелю і потрібні будуть роки, десятки років, століття, щоб на тій пустці щось виросло, бодай щось... своє, тутешнє, від крові і плоті цієї землі. Але ж, Господи, святе місце не буває порожнім, воно вже, вже заростає чортополохом. І – хто?! Хто і коли виполе його, та й чи сила і розум на те знайдеться? Знову буде біль і плач, і стогін, і страчені життя, і загублені долі...
Невже вони цього не розуміють? Не розуміють, що минає не тільки дорогоцінний час—минають з ним і люди, які хочуть, ХОЧУТЬ і МОЖУТЬ розказати нарешті правду про те, що відбувалося на цій землі, в українському часі і просторі тисячу, триста, сто років тому! Навіть якихось півстоліття тому, он, в тих же волинських лісах, у Карпатах, на Галичині... Півстоліття, а здається, що сто тисяч років тому! Боже, які ми темні! Ми ж нічого про себе не знаємо! Ми – як інтернатські діти... Навіщо ж через століття перебріхувати свою історію, коли сьогодні можна сказати правду вустами живих свідків, розкиданих по висотках столиці, провінціях Канади, Америки та Австралії!
Мирон Волинець подумки метав, як Перун блискавки, ці пекучі запитання у тих, до кого не міг достукатись, додзвонитися, бо вони тепер, використавши з великою користю для себе його енергію, його пристрасть, врешті, його наївну віру у відродження, сиділи за дубовими і броньованими дверима міністерств і розкішних віл, не впізнавали його навіть підчас урочистих дефіляд коло пам’ятника Шевченку, ховали очі від його лютого позирку, прудко вскакували в авта, коли він намагався перекинутися з ними словом, як кажуть, у невимушеній обстановці. І хоч він якимось десятим чуттям, а радше відчаєм, починав осягати всю безнадійність власної затії, та розум вперто відмовлявся повірити у трагізм ситуації, у те, що тим, хто узурпував владу в державі, за яку він боровся, нічого не треба, вірніше, все це – цей бездіяльний блуд -- комусь таки треба...
І йому паморочилось від цього здогаду в голові, і кров закипала в жилах то люттю, то розпачем, і він, як кожен наївний безумець, жадав почути правду від них самих, тих, від кого залежала його доля і доля молодої держави, і тому приходив щодень під ці колони, підіймався міністерськими сходами, встеленими червоними килимовими доріжками, ніби облитими кров’ю його серця, надірваного бездіяльністю, безнадією, безтолковістю, без... без... безумом, всім цим безумом, що діявся довкола. І тому він знову тут, перед майже рідною, вимученою дієтами, секретаркою, у приймальні міністра, заставленій квітами – розкішними букетами, корзинами, гірляндами... Як у підземному переході на Хрещатику... чи в ритуальній залі... Навіть формаліном (чи як там їх, ті консерванти?) тхне...
Спочатку він навіть оторопів від враз розквітлого кабінетного пейзажу: або не туди потрапив, або, не приведи Господи, міністр переставився і почалось всенародне прощання, бо конопляна секретарка несподівано люб’язно відчиняє перед ним двері, а сама чемна та ввічлива, як лиш на похороні такі стерви бувають...
“О Боже! І в безмежному кабінеті – квіти!.. Невже вмер? Перегрівся на якійсь Рив’єрі – і вмер, сучий син, не удостоївши його аудієнції – вмер?! Ну, це вже взагалі чистої води сволочизм! Я ж на нього так надіявся! Я за ним фани-прапори носив, клейноди гетьманські! Стояв пліч-о-пліч лютим морозом на трасі між Києвом і Львовом у ланцюзі Злуки... Я ж йому, вважай, власним місцем на владнім Олімпі поступився! Замість того, щоб самому висуватися в парламент, штовхав перед люди його, очолив виборчий штаб, зняв фільм і крутив його, мов безумний по жеках та робітничих клубах на зустрічах з електоратом, розливався славасловієм на адресу цього… цього... ні, навіть не шакала – щура, цього завуальованого владолюбця і штрейкбрехера! Цього… провокатора! Це ж я – наївний ідіот! – коли його в кінці 70-х вигонили з керівництва Студії за професійну неспроможність і хабарництво, вірив, що за – правду і справедливість! Тоді ж чортзна-що творилося! Недаремно ж всі пияки, злодії і невдатні функціонери брежнєвсько-сусловського “відстійника” користають із того колишнього блуду і “косять” нині під дисидентів та репресованих. Ти ж тільки послухай їх, тих колишніх служак , пестунів і виплодків Системи: одні мученики за волю і народ! І я купився на це! І на його ласу жадібність до посад – теж. Думав: кожному своє, хай керує. Мені ж хотілося тільки знімати, і, нарешті, зробити той фільм, про який не могло й мови бути при комуністах, фільм, який перекреслив би всю їхню офіційну брехливу історію від Київської Русі до наших днів. Я ж так сподівався!.. І от – дочекався!.. Другий рік стежку в асфальті топчу, пороги оббиваю, принижуюсь, а воно… мурло немите, переховується, або вдає тяжко заклопотаного державними справами!” – Нетямився з відчаю Мирон, роззираючись за небіжчиком по величезному, схожому водночас на розквітлу оранжерею і похоронну залу, кабінеті.
– Проходьте! Сідайте! – Раптом глухо, як з того світу, пролунало у пропахлій квітковими консервантами тиші. Мирон непристойно сахнувся, стримуючи в горлі матюк, і, придивившись, розгледів на горизонті у барвистому заморському зільнику рожеву лисину міністра, обрамлену віночком сріблястого пушку. Присоромлений, розгублений пішов на ту ніжну рожевість, як на світло маяка, похитуючись і покашлюючи, бо не знав, як повестися і з чим вітати: з днем народження? з новим орденом? вищим кріслом? Хоча -- куди вже вище...
Нарешті він уперся, ніби у край крижини -- у кант міністерського стола, потиснув простягнуту пухку ручку і з жахом збагнув всю безглуздість власного візиту... По-перше, його пропустили під святковий шумок і тільки тому, що на якусь мить перервався потік віншувальників, пропустили відчепно, розуміючи, що в такій обстановці нічого всерйоз не вирішується і не береться до відома. По-друге... По-друге, час його випадково-святкової аудієнції збігає, як молоко на плиті...
До того ж, спиною відчував, як нетерпляче напирають на двері кабінету чергові вітальники–віншувальники--шанувальники, яких нанесло за цих кілька вільних хвилин, наче трісок на берег річковою хвилькою. Збуджені подихи лукавих сраколизів вже починали потроху припікати йому карк. І від злості на всіх лакиз і холуїв усіх епох і народів Мирон відкинув рішуче нерішучість і вирішив на пропаще сказати все, з чим і за чим прийшов. Бо більше, знав, нагоди не буде.
О, то був найкращий спіч у житті Мирона Волинця! Він бачив це по міністрові, який то блід, то синів, то знову багровів... Чисто як хамелеон!
Згодом, відсапуючись після візиту до міністра на лавочці на Хрещатику, намагався відтворити подробиці. Але деталі злилися в одне суцільне відчуття марноти марнот і жалю за розсипаними перлами...
Мирона теж то мов окропом зливало, то морозом обсипало і від цього відчуття, і від згадки, як він, гейби хлопчак якийсь, мов прищавий якийсь зеленець, про всяк випадок і якомога солодше привітавши міністра зі всіма нинішнім і майбутніми празниками, кинувся переконувати його, що мусить зняти задуманий фільм, що вони удвох, як два патріоти, як двоє небайдужих і т.д. людей, мусять зняти цей фільм... тисяча років – десять серій... всього-на-всього десять серій... якихось двісті тисяч гривень для розкрутки... щоб запустити першу серію! Боже мій! Всього двісті тисяч гривень!.. Копійки... зовсім копійки! Таж “мерседес” одного чиновника у тричі дорожче коштує!.. Зовсім малобюджетний серіал... Люди, себто артисти, готові працювати майже задарма... але їх хоча б годувати треба... І орендувати техніку... якусь сучасну студію... от і все... Зйомки першої серії будуть тут, у Києві: на Печерських пагорбах і в Лаврі.
Міністр, в недалекому минулому неперевершений, любимий в народі трибун і золотовуст, дивився на Мирона порожніми, аж білими очима, і мовчав, як заморожений окунь. І тоді, не стерпівши того байдужо-тупого погляду, радше, збагнувши всю марність потуг, Волинець у відчаї перехилився через янтарний лід столу, висмикнув міністра, наче ріпку, за вутлі барки із крісла і закричав у гутаперчеве обличчя, що мінливо ряботіло барвами, мов писок хамелеона:
– Тільки ти можеш мені допомогти, сучий сину! Ти мусиш, інакше тебе прокляне народ, який колись вірив тобі, усі оті діти, що дичіють по розорених селах, по міських сміттярках! Діти, яких ти, ти! прирік на злидні і вбогість духовну – на безпам’ятство!
– Я все прекрасно розумію... – забився міністр рибкою у Миронових руках. – Але... Де ж я візьму гроші? Повірте, я в такій же ситуації... Мій фільм про Батия... теж не запущено...
– Про кого?! – отетерів Мирон, відпускаючи з несподіванки міністра. – Ти що, знущаєшся?! А чому не про Петра Першого чи Гітлера?! Хіба не вони наші національні герої, прімєр для подражанія і об’єкт для поклонєнія?!
– Ви не так мене зрозуміли... – почав надуватися ображений міністр, – держава бідна... нема коштів на освіту, охорону здоров’я... навіть на пенсії... не до, вввибачайте, кіна!
– А чого ж ти тоді тут сидиш, коли ні тобі, ні державі твоїй – не до кіна? Чого штани протираєш, штрейкбрехере паскудний? Чого мені мізки компостуєш турботою про народ? Я цю турботу твою, голубе, на власній шкурі відчув... Але навіть не це мене болить, а те, що я ось цими руками тебе посадив у це крісло. Я ж думав, що ти людина, патріот... а ти брехав підступно, щоб до влади дорватися!
– Це вже образа гідності... я викличу охорону... – заприщився міністр, – та як ви смієте?!
– Смію! Ще й як смію, бо ти – зрадник! І це я бачу по твоїх переляканих очах! Ні, не ховай їх! Дивися мені в очі, і знай – народ тобі цього не простить! Не ті часи, коли зрадники і провокатори ставали національними героями!
Вони стояли один проти одного, розділені столом, як лінією фронту. І Мирон Волинець точно знав – що віднині між ним і міністром – лиш окопи і барикади. Бо це була відкрита відмова у підтримці. Адже Мирон знав, що гроші із бюджету на розвій кіномистецтва виділені, інша справа, що за ними вистроїлась чималенька черга. Знав він і з кого та черга (принаймні, ціну знав претендентам) і для чого. Однак і те було йому байдуже: хай! Бодай би щось – та робилося! В Росії он – теж не до кіна, але ж – знімають, серіал за серіалом, всі канали забиті...
Вбивало Мирона інше: в озлоблених очках міністра він прочитав вирок меті всього свого життя: тема фільму знову – не-про-хід-на, на цей раз у незалежній державі Україні. І не без сприяння міністра.
Мирон більше не контролював себе. Візит міг завершитись трагічно, але, слава Богу, вчасно в кабінет завалили віншувальники і витіснили Волинця за двері. І тепер він сидів на лавочці над загазованим Хрещатиком і думав, що його далі робити і як жити, щоб нікого не вбити, а собі зопалу життя не занапасти.


VIVAT, FLOREAT CЕРЕДНЬОВІЧЧЯ!

(До історії питання)

Підобід важкий бурий туман поволі почав скрапувати на мокрі тротуари ріденьким холодним дощем. Повертатися на Студію не хотілося. Радше, Мирон не мав сили повертатися на цвинтар своїх надій... Чорт би його батька дер, що в нього за доля така: у щоб не вклав душу, здоров’я, час – провал за провалом. З ями в яму! А вгорі, на тлі куцого клаптика неба, схилені над тобою цікаві писки друзів: чи ще не здох?.. Боже, що це за час, за держава, за суспільство?! Хоча... коли на цій землі був рай і благодать для таких, як він? Та й чи тільки на цій? Таж відколи світа гнаними були безумці, котрим кортіло вдосконалити той світ. Недаремно і християнство з його ідеологією духовного вивищення над захланною гріховністю плотського існування було на початках своїх релігією блаженних геніїв і горстки чесних протестантів, які не могли переступити моральні табу і прийняти беззаконня світу і його князів.…
Що ж ти, чоловіче, хочеш, коли зпредвіччя моральні чесноти здавались такими… «не від світу цього», що, якби Ісус Христос, котрий перший нагадав про них людям, не був сином Божим, то б Його ним зробили…

Одначе, що змінилося на білому світі за дві тисячі років, проминулі в оголошеній християнством відкритій боротьбі добра зі злом? Ті ж пилати, іуди, фарисеї, центуріони, лихварі, митарі і біснуваті… І в цій сатанинській веремії – знову горстка людей, розпорошена горстка людей, що йдуть за невидимим Богом, кожен – на свою Голгофу…
Та й на київських горах мало що змінилося за останнє тисячоліття... Хіба лиш те, що князі пересіли з коней вороних у чорні броньовані лімузини, бояри поголили бороди, а солов’ї-розбійники свистять не в дубових гаях під Броварами, а з дубових трибун парламенту... Та ще братва демократизувалась: якщо колись селекційне братовбивство практикувалося переважно серед княжичів, то тепер цю розкіш дозволяють собі і селянсько-пролетарські нащадки. А на загал – все, як було... І, схоже, так буде вічно. Бо людська сутність, на жаль превеликий, величина стала і незмінна...

– Привіт, старий!—Миронові роздуми про долю людської цивілізації нагло перервав знайомий, неприємно радісний голос. Перед ним стояв – ручки в брючки – Льоха Лящик. Той, хто першим сказав, що досконалість не має меж, не знав, на щастя, Лящика. А то б він дуже, а дуже засумнівався, побачивши хоч раз цей довершений (внутрішньо і зовнішньо) взірець відморозка. Здавалося, не було на Студії начальничка, якому б Лящик не облизав зад, і більш-менш порядної людини, на яку б «не какнув і не капнув». Ох і попив цей відморозок Миронової крівці! Ох і попив! А тепер ось стоїть, либиться, невмирущий клоп, готовий хоч уже вп’ястися в шкіру, кровосос поганий! За роки незалежності Лящик круто поміняв імідж: із занудного бездарного сценариста перекваліфікувався у ще бездарнішого зануду-гумориста, свято вірячи, що його кінський гумор якраз на часі, оскільки народові, який обібрали до нитки, нічого не залишається, як реготати з пальця, або з того, що пальцем роблено…
Але в цю гірку хвилину Мирон забув про своє ставлення до Лящика. В цю хвилину йому треба було комусь вилити свій біль, образу, обурення. Хотілося розуміння, співчуття. Врешті, моральної підтримки. Як же ж йому стало прикро за себе, ідіота, за одвертість свою, коли, вислухавши його з єзуїтською цікавістю, Льоха Лящик зашарівся вдоволеним фейсом, як млинець на пательні.
– Старий, чого ти трепихаєшся, чого волну гониш, – заговорив Лящик вєркосердючківським суржиком своїх недоумкуватих героїв, – да настромлєніє соотєчєственнікам портиш, а собі жизнь і так невєсьолую?! Ну, знімеш ти свій геніальний фільм, ну, покажеш, может бить, в кінотіятрі, ну і що від того змінеться? Анічогісінько! З власного гіркого досвіду знаю. От видав я книжку гуморесок про наших нардепУків, про жизнь їх нехарошую. І що ж змінилося в странє?! Ти бачиш зміни, масові самогубства чиновників та обранців народних, покаяння при всім народі на Майдані Незалежності чи походи на прощу в Лавру? От скажи: хоч один ганебник схиму прийняв, чи печеру собі вирив та поселився там? Ага, діждешся! Поїдь-но раді інтєреса по курортних зонах круг столиці, побачиш, яких палаців нарили собі ці рила…
І Лящик аж зайшовся реготом від власної дотепності та гострослів’я. А Мирон ледь не луснув від досади та спокуси викласти Лящику все, що він думає про нього і таку, як він, безталанну сірятину, що пре сьогодні косяками у мистецтво та літературу, доїть безбожно спонсорів, знижуючи рівень фаховості, відтісняючи на маргінеси професіоналів, яким триклята гордість не дає ходу в жебраки. А ці лящики на все здатні, і нічого їм не коштує десь лизнути, а десь полоскотати вельможну дупу так званою сатирою, про існування якої та дупа ніколи не здогадається…
– Іди! Іди з миром, – сказав Мирон, лютуючи на себе за одвертість і то з ким?! Із нездариськом, яке уявило себе письменником, будівничим України, чи, може, самим месією? Хто їх батька знає, цих графоманів?!

Проводжаючи поглядом сіру спину веселенького Лящика, що вже мчав сірим хортом у сірому чуду Хрещатика в напрямку найближчого “фонду підтримки інтелекту нації”, Мирон раптом похолов від страшного здогаду: так це ж настала найвища пора не тільки великих сірих акул, а й пора сомиків, лящиків, пічкуриків, карасиків, окунців, дрібнесеньких-сіресеньких-слизькесеньких, що й поміж дощових крапель проскочуть, і крізь зуби акулячі. І будуть собі жити-поживати, в каламутній водичці черв’ячків ловити і своїми творіннячками сіренькими собі подібним баки забивати та сіру речовину мутити. І з успіхом, як видно по тій макулатурі, яку сьогодні читає пересічний громадянин у метро.
Одно слово, хай живе і процвітає сірим лишайником епоха сірої агресивності, агресивної сірості, середньовіччя середнячка! Хай царствує диктатура пересічності – найганебніша з усіх диктатур, і найцинічніша, бо косить під народність і демократію, під владу, яка “від Бога”, і топче, топче іменем народу його божий цвіт. Як орда! Як отара... залишаючи пустку, пустелю... Хай торжествує, але пам’ятає, що свято її сірої мізерності коротке. Що раптом нізвідки, ні з того ні з сього розколеться порожній горіх неба і лусне навпіл сухий стручок тверді, і, як це вже бувало тисячу разів, серед трагічної сірятини велелюддя з’явиться чоловік не від світу цього і, мовби нічого не сталося, почне орати і сіяти затоптані копитами, занечищені перелоги... І станеться це неждано, як завжди. Як тисячу років тому, коли над цими горбами і ярами, порослими дрімучою деброю, зійшов дивний Божий чоловік на ймення Святий Антоній!
... Святий Антоній!
Здається, Мирон завершив свій пристрасний монолог уголос, бо на нього почали оглядатися, хто здивовано, хто співчутливо, а якийсь веселун розреготався: -- Сам ти Антоній! – Не відаючи, що каже майже правду.


Я КОЖЕН ДЕНЬ УМИРАЮ…


Історичний телесеріал про становлення української державності, на зйомки якого Волинець ось уже котрий рік шукав кошти, мав починатися з легенди про Антонія Печерського, на думку Мирона, не тільки першого українського святого, а й першого ідеолога української державності.

Зі свого майбутнього фільму Мирон найбільше любив фінальну сцену молитви преподобного Антонія Печерського. Він стільки разів прокручував, перемонтовував її у своїй уяві, що вже й сам повірив у її життєву, тим паче кінематографічну реальність. Іноді йому здавалося, що він справді уже десь бачив, як з непроглядної темені катакомбної церкви камера вихоплює одухотворений молитвою блідий лик бородатого старця, осяяний слабким мерехтінням свічки і тим внутрішнім світлом, яким помічені бувають тільки святі мученики. Чув цей голос – голос волаючого в людській пустелі: «Я кожен день умираю… Господи Боже наш, не карай мене, недостойного, що дерзнув повторити слова пророка, не повторивши життя його подвижного і благочестивого, але з усіх сил плоті грішної і немощної прагнув бути світильником твоїм в диких дебрях людських душ, заступником гнаних і вбогих, цілителем слабих і кволих, врозумителем жорстоких, пострахом похряслим у гріхах і гордині… Я кожний день умираю і оживаю у брані з володарем тьми за душу стражденну мого пекла і раю – моєї Русі”...

Мирон довго виношував сценарій фільму, та ще довше шукав актора на роль Святого, вірніше, двох акторів, різних і схожих, як були схожими і несхожими бунтівний отрок Мирко Любечанин і многотерпець, книжник і постник Антоній Печерський. Шукав, та не знаходив ані серед мистецької, ані серед чернечої братії -- ні Антонієвого вогню, ні смиренної одухотвореності.
Частіше став бувати в Києво-Печерській лаврі та на її околицях, сходив уздовж і впоперек територію прадавнього села Берестове, де знаходилась колись літня резиденція київських князів, годинами вистоював на богослужінні у церкві святих Антонія і Феодосія, спускався в печери, блукав дворами монастиря, придивляючись до паломників та монахів. «Вживався і вживлювався в матеріал», зумисне доводячи себе до стану, за яким -- або нервовий зрив, або творче оcіяння.

Однієї погожої днини перед другою Пречистою Мирон стояв у саду біля Дальніх печер, милувався прихопленими першим золотом пагорбами і тихим плином Дніпра, уявляючи, як відпливає на Святу землю з київськими купцями Мирко Любечанин, і раптом побачив… ЙОГО – Будимира з Любеча! За кілька кроків! Він скопував грядки біля корпусу, де колись жили студенти–кіношники, а тепер -- монахи, з великою пристрастю вгризаючись заступом у землю, ніби рив свою пожиттєву печеру. При тому кремезна постать молодого послушника випромінювала такий по-дитячому зухвалий непослух, що Мирон аж засміявся від щастя: він, нарешті, знайшов «героя»! Знайшов Будимира! Значить, не перевелися на землях українських, на благословенних дніпрових берегах Будимири! Значить, будуть у нас ще пророки і святі подвижники!

Але, коли Мирон на радощах кинувся через клумби і газони до свого Мирка, готовий розцілувати послушника, той підняв голову і тихо, з притиском спитав:
– Куда вы лезите, мужчина? Или... не видите?…
– Видите ли, – від несподіванки Мирон заговорив російською, – тут такое дело… я режиссер… Я снимаю фильм… о Киево-Печерской Лавре и хотел бы пригласить вас сыграть роль Антония, вернее роль Святого в отрочестве, то есть Будимира…
І замовк. Послушник дивився на нього з такою неприховано ворожістю, ніби його спокушав серед білого дня сам диявол в образі радісно-схвильованого кінорежисера.
– Не богоугодное это занятие – кино. І не гоже вам, немолодому уже человеку, ходить тут и искушать, аки диавол, юные души, не укрепленные еще выбором стези к Богу, – карбуючи кожне слово, висповідав Мирона послушник.
Проте Волинець замість того, щоб обуритись чи знітитись, аж ошалів від захвату:
– Оце так монолог! Оце так характер! Викапаний Будимир!
Відмова послушника тільки утвердила Волинця у вірності власного вибору. Зопалу кинувся було випрошувати послушника в настоятеля монастиря – та ж для святої справи! Для слави Києво-Печерської Лаври! Вже по дорозі до канцелярії ігумена Мирона осінила ще одна геніальна думка: а що, як просити в настоятеля не лише послушника, а й грошей на фільм! Бо й справді, кому, як не Києво-Печерській Лаврі бути спонсором фільму про її першого насельника, основоположника, керівника і святого!
 
Наші Друзі: Новини Львова