Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 23 вересня 2020 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Оповідання

Переглядів: 18055
Додано: 14.05.2009 Додав: dukuj  текстів: 10
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Сканував: Богдан Гордасевич Джерело: Авторські видання та публікації
Оповідання Галини Гордасевич

ЗМІСТ

Романс Рахманінова
Твій тихий дім
Командувати парадом буду я
Сісти і подумати
Дорога додому
Дощ у вихідний
Весна 46-го року
Зіпсований годинник
Транзитні пасажири
Життя на пенсії
Відцвіла шипшина
Клопіт з рибою
При виконанні бойового завдання
Чому дерева зелені
Рита
Втеча на рожеву планету
Мандрівка в минуле
Живе собі хлопчик



Романс Рахманінова

Машини зупинились всі разом і після гулу і грюкоту, до якого за змі'ну так звикаєш, що й перестаєш помічати, тиша була наглою і несподіваною, аж вуха заклало. Навіть цех здавався більшим і порожнішим, наче з нього щось винесли. Іринка підштовхнула останню вичищену трубу, та покотилась, догнала кілька попередніх, що застряли на півдорозі, в свою чергу підштовхнула їх і всі вони покотились далі. А Іринка зібрала стерті металеві щітки, кинула їх в ящик, витерла машину і підмела довкола.
- Егей, Кузьменко!- надто голосно закричав майстер (теж звикає за зміну, що треба перекричати грюкіт машин).- Пішли в карусельний цех! Приїхали артисти, будуть концерт давати!
- Просто зараз? - здивувалась Іринка.
- Зараз, зараз, встигнете помитись! Чекати вас будуть, чи що?
Іринка заглянула в уламок дзеркала, що стояв на підвіконні. Побачила одне око, шматок лоба, а над ним шматок синьої хустини, яка щільно покривала волосся. Звичайно, чорна як негр, тільки зуби поблискують. Засміялася, уявивши собі артистів, коли вони побачать перед собою таку публіку. Потім махнула рукою і, гукнувши: "Дівчатка, підождіть, я з вами!"-побігла за подругами.
Людей в карусельному цеху зібралось вже чимало, але цех був такий величезний, що вони губились під його високим склепінням, між велетенськими механізмами. З червоного кутка і цехової конторки винесли всі стільці, але їх не вистачило, отож розташовувались де кому сподобалось. Товста Зіна хихотіла за спиною і розповідала щось смішне. Іринка мимсволі прислухалась, намагалась стриматись, але марне: губи її не слухались і вона пирхала, наче захлиналась. Зате їхня перша красуня, Віра, сиділа спокійно і зосереджено, а в її тонких бровах була впевненість, що вона завжди красива, навіть зараз, в старому комбінезоні і з чорним обличчям.
- Іринко, глянь, а Вовка з тебе очей не зводить,- штурхнув її хтось ззаду.
- Ой, відчепіться! - нетерпляче сіпнула плечем, бо тут на площадку біля цехової конторки вийшла артистка і кілька десятків пар очей звернулися на неї. Так, оце була артистка! Чорне плаття облягало її, як влите. Воно було без рукавів і навіть без бретельок, і було видно, які в цієї артистки сліпучо-білі й красиві руки та плечі. А чорне волосся в неї уложене в високу зачіску і в ньому мерехтіла блискуча пряжка. Іринка відразу оглянулась на Віру, як та реагуватиме на появу такої красуні, але Віра навіть бровою не повела. Сиділа й далі з виглядом королеви. А концерт тим часом розпочався. Звичайний собі шефський концерт, з яким час від часу виїжджають на підприємства артисти філармонії. Кілька інтермедій, які виконавцям вже до того набридли, що ті ледве стримують позіхи. Кілька популярних естрадних пісень. Попурі з російських народних мелодій в обробці для баяну. Голоси артистів губились між залізобетонними колонами.
- Романс Рахманінова виконає соліст філармонії Віталій Хомяков, - оголосила артистка, яка вела концерт, зробивши ефектну паузу перед прізвищем. За спиною в Іринки знову захихотіла Зіна і навіть ще дехто з дівчат пирхнув: на імпровізовану естраду вийшов невисокий чоловік з великою для свого зросту головою. Вірніше, не вийшов, а вишкандибав, бо він дуже накульгував на ліву ногу і загрібав правою. Взявся за бильця, що оточували площадку, і обвів всіх довгим поглядом, чекаючи, доки стихне гомін, викликаний його появою. А потім він заспівав. Його голос заповнив цех, підіймався до скляного склепіння хоч начебто співав він неголосно. Здавалось навіть, що він не співає перед глядачами, а просто сам наодинці з собою говорить про неспокій, який наповнює душу, про щастя, якого ніяк не діждешся, про кохання, якого нема. Іринка поклала підборіддя на міцно стиснений кулак і не зводила очей зі співака. Вона вже не бачила ні недоладної постаті з надто великою головою, ні великого, якогось жаб'ячого рота, а бачила лише великі сумні очі під красивими бровами, і ті очі дивились просто на неї і здавалось, він звертається тільки до неї, співає одній їй. Іринці було хороше і чомусь дуже сумно, але смуток був таким приємним, що коли концерт закінчився і всі побігли в баню, щоб нарешті змити з себе кіптяву і стати схожими на людей, Іринка відстала від дівчат і йшла мовчки, щоб не розгубити того настрою.

***
Цілий день сіявся теплий літній дощ, але хіба він здатний втримати дівчат в неділю в гуртожитку! Причепурилися та й побігли в кіно. Кликали й Іринку з собою, але вона заперечливо похитала головою: "Ні, не можу, мені треба готуватись до вступних екзаменів". "Ну й чудна! Отак і вся молодість пройде, а ти нею і не скористаєшся. Ще чого доброго старою дівкою зостанешся!"-сказали, ще раз крутнулись перед дзеркалом, відштовхуючи одна одну, і вже їх каблучки процокали на сходах.
Іринка поставила до себе на тумбочку настільну лампу (бо в кімнаті від отих хмар темнувато), сунула під подушку пакет з маленькими сухариками, зручно влаштувалась на ліжку і розкрила книжку. Так добре, коли ти одна в кімнаті: ніхто тобі не заважає, можна спокійно читати і думати над прочитаним. Час від часу витягала з-під подушки черговий сухарик, хрустіла ним і знову думала: як добре, що нема нікого, бо Тасі, наприклад, цей хрускіт діяв на нерви. Потім довелося встати попити води, заодно постояла біля вікна, дивилась, як по склу одна за одною збігають краплини, вернулась на ліжко. І тут в двері постукали.
- Заходьте!- гукнула і відразу прикусила язика, але вже було пізно. Це, напевно, знову він, треба було мовчати, він би подумав, що нікого нема і пішов би собі. Але вже нічого не поробиш.
Дійсно, це був він. Стояв ніяково на порозі, червоніючи і намагаючись придумати, що б його таке сказати.
- Добрий день,- нарешті спромігся він.- А дівчат нема?
Що дівчат нема, він чудово знав сам, інакше не зайшов би.
- Заходь, Володю, сідай,- згаслим голосом сказала Іринка.- Дівчата пішли в кіно. А хто з них тобі був потрібен?
- Та я так... власне... я хотів...- пробурмотів Володя, сідаючи біля столу. Потім він згадав, що досі не зняв кашкета, схопився, зірвав його і почав шукати, куди б його діти: покласти на застелений світлою скатертиною стіл не наважився.
Іринка, якій стало жаль хлопця, встала, взяла кашкета, повісила на гвіздок біля дверей, але тут же вернулась на ліжко і взяла книжку, всім своїм виглядом показуючи, що вона дуже зайнята.
- Читаєш?- спитав Володя таким голосом, наче тільки-но щось проковтнув.
- Вчусь,- сухо відповіла Іринка.
- Будеш таки кудись поступати?
- Буду.
- В металургійний технікум?
- Не знаю. Мабуть, ні.
- А куди?
- Не знаю.
Остаточно вичерпавши тему, Володя безнадійно зав'яз в мовчанці, а Іринка всоте перечитувала один і той же рядок, благаючи в думці: "Ну йди вже, господи, йди собі! Ну ти ж бачиш, що тобі тут абсолютно нічого робити!"
- Іринко,- раптом сказав Володя,- Іринко, чого ти мене проганяєш?
- Я?.. Тебе?..- розгубилась Іринка. (Думки він ті прочитав, чи що?)- Хіба я тебе проганяю?
А в нього був вигляд, наче в людини, яка вперше в житті залізла на вишку для стрибків у воду з твердим наміром стрибнути: і хочеться, і страшно, і назад відступу нема, бо всі на тебе дивляться.
- Іринко,- швидко сказав він, наче боявся, що як зволікатиме іще хоч хвилю, то вся його рішучість розвіється. (Очі заплющив і - вниз з найвищої площадки!)- Я тебе дуже люблю, Іринко!
Іринка втягнула голову в плечі. Таки марно сподівалась, що в них не дійде до цієї розмови, що він для цього надто несміливий і нерішучий.
- Не треба, Володю,- тихо сказала вона.- Не треба так говорити. Ти. мене зовсім не любиш. Це тобі лише здається.
- Мені краще знати, люблю чи не люблю,- сказав він з твердістю, якої вона від нього не чекала.
- Я ж зовсім некрасива, - висунула вона новий аргумент.
- Красива,- вперто сказав він. Що йому ще сказати? Головне, Іринка чомусь ніяк не могла глянути на нього. Не боялась, бо чого його боятись, не соромилась, бо чого його соромитись, але глянути йому в обличчя не могла.
- Розумієш...- запинаючись, почала вона,- я ж іще хочу вчитись... і взагалі...
- Ну і вчись... хіба я тобі боронитиму?- зовсім осмілів він.- Вчись, адже це нічого не значить.
Вона мовчала, схиливши голову. Він почав відчувати, що всі її аргументи і це її мовчання - не просто дівоча соромливість, а щось інше.
- Послухай,- запитав він,- може, це не ти некрасива, а я для тебе некрасивий?
- Розумієш, Володю,- винувато сказала Іринка,- ти хороший хлопець... Тільки...
- Чого ж тобі треба?- майже закричав він, різко підвівшись з стільця, і це було так несподівано, що Іринка аж здригнулась.- Адже в тебе нікого нема - я це добре знаю. Ти ж, скільки живеш тут в гуртожитку, навіть жодного листа не отримала, я знаю. І ходиш завжди сама. Та ти й не ходиш нікуди, тільки на роботу та в бібліотеку. Навіть з дівчатами ти не дружиш.
Іринка мовчки вислухала всю цю тираду і лише, коли він згадав про листи, злякано глянула на нього. Але він цього не помітив і продовжував:
- Ти така маленька і ніжна. Хіба це для тебе робота - чистити труби? Хочеш вчитись - ти б собі вчилась. Я заробляю досить, вистачило б на двох. Дали б нам кімнату в сімейному гуртожитку...
Тут він зустрівся поглядом з її очима і затнувся на півслові. І більше не сказавши ні слова, круто повернувся і вийшов. А Іринка ще хвилину сиділа, притискуючи книжку до грудей. Потім вона жалібно схлипнула, по щоці її скотилась сльоза, далі друга, і ось вже Іринка лежала, уткнувшись носом в подушку, і плакала так гірко, наче їй зараз не освідчились в коханні вперше в її житті, а повідомили про якесь велике нещастя. Переплакавши, Іринка ще лежала, поки її очі зовсім висохли, тоді енергійно підвелась, дістала шматок паперу, авторучку і сіла до столу.
"Не знаю, чи Ви отримали мого листа. Може, Ви десь на гастролях. А може, просто подумали: а, якесь дурне дівча! Не знаю, може, я й справді дурна. Мої подруги називають мене чудною,бо я не можу так жити, як живу, і не знаю, чого я хочу. Для чого я живу на світі? Ось зараз я чищу труби. А далі що? Кажуть: ти здібна, поступай в інститут. Гаразд, я поступлю, буду інженером. Ну і що? Хіба це головне? І взагалі, для чого люди родяться на світ? Коли я подумаю, що колись помру, мені кричати хочеться від страху! Бо як же це? Живу, думаю і раптом помру, і ніколи-ніколи мене більше не буде. Пройдуть мільярди років, а мене не буде..."
Вона відкинула голову назад, заплющила очі і спробувала собі уяівити ці мільярди років, протягом яких її не буде. Мільярди років небуття - це було щось нереальне і дуже далеке, а ось тут була вона зі своїм життям, яке ще все попереду, зі своїм інститутом, про який треба вирішувати - поступати чи ні?
Був Володька зі своєю любов'ю, про якого теж, хочеш не хочеш, а всякі думки в голову лізуть. Був майстер, з яким таки доведеться полаятись, бо кожну зміну сама труби під прес підвозиш.
А над усім було щось велике, світле, дуже красиве і трохи сумне, щось таке, чому Іринка і назви не знайшла б, від чого Іринці знову захотілось плакати, але ці її сльози були легкими і щасливими.


Твій тихий дім

Собак було двоє. Один був білий, круглий, кудлатий і дуже життєрадісний. Другий чорний, довгий, гладенький і дещо меланхолійний. Незважаючи на таку відмінність в зовнішності й темпераменті, не було на світі кращих друзів. І обоє вони були такі симпатичні, що всі довкола їх любили. Просто неможливо було не любити цих милих песиків. Одна тільки руда кішка терпіти їх не могла і все намагалась підстроїти їм якусь капость. Через те наші друзі не раз потрапляли в скрутне становище, але щоразу врешті-решт виходило, що руда кішка знову пошилась у дурні.
Андрійко захоплено дивився на екран телевізора і заливався сміхом, як маленький срібний дзвіночок. Теплі рученята обхопили шию, гаряча щічка притулилась до щоки і Галина боялася ворухнутись, щоб не сполохати почуття тиші і спокою, яке сповнило все її єство, кожіну клітину тіла. Щастя... Оце, мабуть, і є щастя, межа всіх мрій, вінець усіх бажань. Життя... Мир... Спокій... Кімната в півтемряві... Ти... Діти... Галина ледь-ледь, щоб не відірвати щоки від личка сина, повернула голову, очима вихопила з темряви профіль чоловіка. Твердий, красивий профіль. І знову хвиля ніжності підступила до горла, навіть вії змокріли. Милі мої, милі! Як я люблю вас, як люблю! І нічого мені в світі більше не треба, тільки щоб ви, і я, і ця тиха кімната, і ці почуття спокою й безпеки. Я щаслива, я щаслива, я щаслива. Я ніколи не думала, що це і є щастя. Це мій дім... Мій тихий дім... Я сама його створила, я в нього вклала всю свою душу, всю свою силу. Кожну річ в цьому домі я купила сама. І не просто купила, а видумала, обдумала, відшукала, вибрала. І коли я платила, кожна копійка з тих грошей була зароблена мною. І тепер всі знайомі кажуть в один голос, що не знають більш милого і затишного дому, ніж мій. І ось біля мене сидить мій чоловік. Я теж сама знайшла його, в цьому величезному світі, серед усіх людей я знайшла його, саме того одного, що мені потрібен. Я пройшла крізь помилки і невдачі, і це було зовсім не просто і не легко, але я відшукала його єдиного. А це мої діти. Я їх виносила під серцем, хоч це тільки у віршах буває прекрасно, а насправді це дуже важко і неприємно. І родила їх, хоч це дуже боляче, і потім стільки намучилась і безсонними ночами, і брудними пелюшками, і животиком, і зубками, і респіраторною інфекцією. І тому я тепер все це так люблю, що воно мені далось нелегко, що забрало в мене стільки років життя. Зате тепер все це і є моїм життям. Моїм щасливим життям... Моє життя... Моє щастя... Мій тихий дім.
- У-у,- невдоволено протягнув Андрійко,- а чому вже кінець? А я хочу ще!
- Завтра, синку, завтра, - Галина дмухнула на золотий чубчик, він розвіявся, відкривши чистий лобик.
- А я на тебе теж подмухаю, от! - Надув щічки, личко стало зовсім кругле, смішне і миле. Дмухає з усієї сили, тоненький струмочок повітря лоскоче біля вуха.
- Ах, ти теж! А я тебе ще раз теж!
- Галинко, - говорить чоловік, - ти знаєш, а мені щось від сміху їсти захотілось.
- Ага, - підтакує Данко, намагаючись скопіювати батькову солідність,- мені теж від сміху їсти захотілось.
- Ах ви, ненажери! Вечеря вже була, треба було наїдатись. А хто буде посуд мити?
- Ну, звичайно, ми з Данком,- говорить Євген.
Данко солідно підтакує:
- Звичайно, ми з татком.
Галина ще раз дмухає в Андріїв чубчик, швидко садовить цю свою радість батькові на коліна і, сміючись, біжить на кухню. "Я щаслива, - говорить вона собі пов'язуючи фартушок. - І я не розумію тих жінок, які проклинають своє життя, вважають себе нещасними, бо ж - і робота, і діти, і домашнє господарство, просто хоч розірвись. А тут нічого розриватись. Треба просто все це робити, та й годі. Бо хіба це не радість, коли ти можеш приготувати смачну вечерю, накриваєш гарно на стіл, кругом нього сядуть люди, яких ти дуже любиш. Люблю... Мабуть, в цьому і є суть. Кожна робота стає радістю, коли її любиш, коли бачиш в ній сенс, коли робиш її для дорогих людей. А якщо сказати собі, що робота, діти, чоловік, прання, шиття, миття - все це божа кара, насильно нав'язаний тягар, від якого нікуди не дінешся, який мусиш двигати до смерті..."
Відчайдушний крик Андрійка. Галина похолола, застигла і в ту ж мить кинулась до кімнати. Андрійко захлинався плачем. Євген ходив по кімнаті, обережно гойдав сина в обіймах, щось намагався йому сказати, розгублений і зляканий.
- Що трапилось? Що ти йому зробив?
- Та нічого я не зробив. Сиділи, дивились телевізор. А тут хроніка воєнна. Він злякався і закричав.
- О господи! Треба тобі було!
- Ну при чому тут я? - спалахнув Євген. - Хіба я знав, що будуть показувати? І що він так реагуватимє?
- Іди, синку, до мами, іди, мій хороший. Ну, не плач, не треба. Мій зайчику, мій горобчику сіроокий, ну заспокойся. Мама тут, мама нікому не дозволить скривдити свого синочка. Ти злякався? Моє сонечко рідне!
Гаряче мокре личко притиснулось до шиї, тяжкі ридання струшують тільце.
- Я не... не...- намагається щось сказати Андрійко, але ридання перехоплює його горло,- не хочу...
- Не хочеш більше дивитись телевізор? Ну не треба, раз він такий нехороший. Не треба, підемо з мамою на кухню, мама погодує свого сина.
Але син відривається від її теплих грудей, від того найзатишнішого місця, де він завжди почуває себе таким щасливим і безпечним, тягнеться рученятами до світлого прямокутника екрану і обурено кричить:
- Не хочу, щоб стріляли в людей!
- Ну й дивак!- говорить Данко. Голос в нього тремтить і зривається. Він теж злякався, але намагається триматись, як це личить мужчині. - Ну чого ти ревеш? Можна подумати, що це правда. Це ж кіно! Правда, татку, це кіно?
Він весь тягнеться до батька, чекаючи від нього підтвердження, заспокоєння. Звичайно ж, це було тільки кіно, так, як вони з хлопцями у дворі грають у війну. І стріляли там несправжніми кулями, і падали люди там просто так, прикидаючись, що вони вбиті. Бо насправді такого не може бути, щоб отак стріляли в людей, які тікають і кричать, і намагаються своїм тілом затулити дітей Це, може, тільки фашисти так робили, але ж фашистів уже давно нема, їх усіх повбивали на війні, на другій світовій війні, коли весь світ воював. А зараз же нема війни, це просто показували кіно, трохи страшне, але просто кіно. Ось і татко зараз скаже...
- Ні, синку,- батько говорить таким голосом, наче він в чомусь винен, - це не кіно. Це документальні кадри.
- А як це - "кадри"?
- Ну, розумієш, це справді розстрілювали людей, а кінооператор зазняв усе на плівку.
Богдан якусь мить сидить нерухомо, намагаючись осмислити почуте. Потім зводить на батька очі і в них таке наївне нерозумінінія.
- То як же? Значить, солдати правда стріляли в цих людей, а цей, що в нього був кіноапарат, знімав усе те? А чому він знімав, а не рятував їх? Дивився, як в людей стріляють, і не рятував...
- Та перестаньте ви!- сичить Галина.
- Їй вдалося заколисати Андрійка. Він знову пригорнувся до її грудей і тільки зрідка схлипує.
- Вимкніть телевізор і марш на кухню! Вечеря холоне. І спати ви сьогодні думаєте, чи ні? Завтра понеділок, вставати рано. Богдане, ти всі уроки поробив?
Вечеряють мовчки. Андрій солодко зітхає, очі його заплющуються, голова хилиться набік. Галина несе його в ванну, змоченою в теплій воді рукою проводить по личку.
- Набігалась, моя дитина, стомилась, навіть вже сама вмитись не може. Ну, гаразд, сонечко моє, мама сама вмиє личенько своєму синові і роздягне його сама. Ось так, тільки дай ручку, а тепер другу, а тепер голівку сюди. От і спить моя дитика, заплющила свої сірі оченята і спить.
Ще раз обережно торкається губами м'якої гарячої щічки, поправляє ковдру і навшпиньках відходить.
- Мамо, - голосно шепче Данко, - мамо, а ти мене забула поцілувати.
- Ну що ти, синку! Як же я можу забути?
 
Наші Друзі: Новини Львова