Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 19 травня 2019 року

Ноїв ковчег

Переглядів: 25527
Додано: 14.05.2009 Додав: dukuj  текстів: 10
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Сканував: Богдан Гордасевич Джерело: Авторські видання
Галина Гордасевич

Ноїв ковчег
повість

На Покрову отець Іларій піднявся раніше всіх у домі. Зрештою, він завжди прокидався раніше всіх, і щоб не тривожити матушку, яка мала дуже міцний сон, але йому все здавалося, що досить кашлянути чи просто рвучко повернутися, як уже розбудить її, – отож, щоб не потривожити сон своєї коханої дружини, отець Іларій лежав із розплющеними очима і терпляче вижидав, поки до нього не долине найлегший звук, який свідчив, що у великому домі хтось уже встав. Тоді й отець Іларій уставав з постелі, одягався і навшпиньках виходив зі спальні, тихо-тихесенько причиняючи двері. Але сьогодні він не став вилежуватися, а відразу вдягнувся, захопив молитовник, пройшов кімнатами, де ще було темно і пахло спеченими звечора пляцками і печивом. Двері веранди таки скрипнули, і він аж здригнувся, хоч цей скрип ніяк не міг долетіти до спальні і потривожити передранковий сон матушки Софії.
У саду вже розсвітало. Дерева наполовину згубили листя, і воно лежало під ногами, коричнево-червонясте, жовто-зелене, мокре, з гіркуватим запахом, і на ньому, наче цукрова пудра, посіявся перший заморозок. Все довкола було в темних, приглушених тонах – темно-сірих, брунатних, бурих, – почасти від осені, почасти від передранішнього присмерку, і тільки грона калини вирізнялися на тому фоні густо-червоним. А над садом, над селом, над світом здіймалося дуже високе небо, в якому ще рідкими золотинками поблискували останні зорі.
Отець Іларій пройшов стежкою в дальній кінець саду, де починався крутий спуск до ріки. За рікою, за лугом, за темним лісом, який замикав горизонт, небо уже набрало зеленуватого відтінку, а на самому краї навіть порожевіло. Отець Іларій кілька хвилин постояв, дивлячись на схід, уявляючи собі, як десь там далеко, за лісом, ген-ген, сонце вже встало, таке золоте, веселе, прекрасне, тепле навіть зараз, восени, бо від одного погляду на Боже сонечко стає тепліше на душі. Далі він розкрив молитовник, поліз у кишеню за окулярами, але там їх не було. Тоді отець Іларій пригадав, що не взяв їх з нічного столика побіля ліжка. Тепер на це не було ради, але ж чи він не знав напам’ять усіх молитов, якими належало розпочинати цей день? Просто це в нього було ритуалом: розгорнути молитовник, пробігати поглядом по друкованих рядках, хоча губи самостійно шептали потрібні слова. Отож, отець Іларій на повні груди вдихнув це прекрасне, чисте, холодне, з гіркавим запахом опалого листя повітря, широко перехрестився і з почуттям сказав:
– Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа...
Додому отець Іларій повертався через двір. Ворота конюшні були відчинені, і звідти чувся голос:
– Ну, чого ти?.. Ох і хитра ти тварина... Зараз, зараз, не поспішай... Тим більше, працювати сьогодні не доведеться...
– Доброго ранку, дядю! – обізвався отець Іларій, проходячи повз конюшню.
Голос відразу замовк, потім в отворі з’явився сам дядя, спроквола відповів: «Доброго ранку», – повернувся і знову став поратися біля коней. Дядя був феноменально мовчазною людиною, ото лише любив поговорити з худобою, із бджолами або навіть із деревами в саду, коли порався біля них, але дуже конфузився, коли з’ясовувалося, що хтось чув його мову.
На кухні вже топилася плита, наймичка Катерина полоскала дрібну картоплю для свиней.
– Ото не дали матушка звечора зварити, – сердито сказала вона, не відповідаючи на вітання. – Сказали, що солодке тісто набереться запаху від картоплі. А тепер поки та картопля звариться, та поки вихолоне, свині вереску нароблять...
– Та нічого, надворі вже морозець, то воно швидко охолоне, – добродушно сказав отець Іларій і пішов умиватися. Він так само звик до постійного гдирання Катерини, як до мовчання дяді, і якби вона раптом заговорила весело чи, бодай, спокійно, отцю Іларію було б якось дивно і незвично. Ось і зараз вона загукала вслід:
– Та підождіть, я зараз теплої води наллю в умивальник!
І наливаючи воду, продовжувала докоряти:
– Ото простудитеся, а мені вам зілля запарювати. Наче й не маленькі...
Отець Іларій узяв чистий полотняний рушник із його ініціалами, власноруч вишитими дружиною. Цей порядок завела матушка Софія ще коли була молоденькою дружиною, так що літні жінки, вперше побачивши її, сплескували долонями і говорили: «Ой, та то ж іще зовсім дитина, як же її матушкою називати!» Але характер у тої дитини був, вона завжди вміла поставити на своєму. «А що б ти робила, якби в нашій сім’ї у когось були однакові ініціали?» – під’юджував її отець Іларій. Кожного разу, коли вони чекали прибавки сімейства і підбирали імена для майбутньої дитини, отець Іларій, ховаючи сміх у глибині очей, замріяно перелічував: «Іван... Ірина... Соломія... Степан». Матушка Софія починала розмірковувати, гарне це ім’я чи не надто, аж поки отець Іларій лукаво питав: «А як же буде із рушником?» Тоді вона сердито махала на нього рукою: «А ну тебе!» – і на її очах навіть зблискували сльози. Попри свій твердий характер, матушка Софія була скора на сльози. Від досади, від зворушення або навіть від радості, від захоплення красою її очі могли зволожитися, а потім відразу матушка Софія знову ставала стримано-привітною і діловито зосередженою. Коли у тебе така сім’я, то усім і усьому треба дати раду.
Ось і зараз матушка Софія вже вийшла на кухню, рум’яна зі сну, маленька і досі струнка, як і тридцять років тому. Вона на ходу закручувала на потилиці косу, закріпляючи довгими шпильками.
– Доброго ранку, – ніжно сказав отець Іларій і поцілував її теплу щоку. Обличчя матушки Софії, наче під вуалькою, було вкрите сіткою тоненьких зморщок, і рум’янець на щоках був уже не той, не молодий, але ж він забув окуляри на нічному столику, а зрештою, може, він би навіть і в окулярах нічого не помітив...
– Доброго ранку, – відповіла матушка Софія трішки хрипким після сну голосом. – Ти вже давно встав?
– Та ні. От лише вже помолився. У саду. Зажди, люба, у мене для тебе гостинець.
І отець Іларій взяв із підвіконня велике рожеве яблуко, яке ще зберігало холод морозяного ранку. Він зірвав це яблуко, єдине на цілім дереві. Просто дивно було, як його не помітили досі, мабуть, воно було прикрите листям, а от цієї ночі листя осипалося, і яблуко показалося у всій своїй красі.
– Ах, яке диво! – вдихнула його запах матушка Софія. – А скільки гостей сьогодні у нас буде?
– Ну, батюшка і матушка з Вишневця, з Ромейок отець Федір приїде, благочинного я теж запрошував, але вони, мабуть, не приїдуть, бо ж учора весь день дощило, то дорога розкисла, а світ неблизький. Хоча ранок такий гарний. Навіть паморозь упала. А з Клесова отця Леоніда не буде, бо у них же теж на Покрову храмовий празник.
– Отже, нас четверо, гостей троє, дяк із жінкою, сподіваюсь, і Оленка з чоловіком теж приїдуть. Словом, усього одинадцятеро. Ну, ще одне місце про всяк випадок. Якраз умістимося за столом. Ну, тоді я візьмуся до картоплі. Поки служба, я встигну. А голубці, мабуть, уже не будемо робити? – звернулася вона до Катерини.
– Як це не будемо? – образилася Катерина. – Я ще з вечора пенцак1 намочила, то що ж його тепер – свиням викидати?
– Але ж ти на службу не встигнеш, – слабо захищалася матушка Софія.
– То вже мене нехай Матінка Пресвята простить, я їй і тут помолюся. Гостей треба прийнята, як годиться. Як же без голубців? Нехай дядя внесуть мені з погреба капусти.

* * *
Всупереч сподіванням, благочинний отець Володимир із матушкою і двома дітьми – підлітком-донькою і маленьким сином – приїхали і то дуже рано, коли ще служба не починалася. Отець Іларій саме виходив з дому, коли почув, що у двір заїжджає підвода, повна людей. У ту ж мить ударив дзвін, один із прибулих зняв капелюха і перехрестився, а по буйній рудій чуприні отець Іларій відразу впізнав їхнього благочинного.
– Вітаю! Вітаю! – рушив він до гостей. – А ми вас, щиро кажучи, не дуже й сподівалися після вчорашньої зливи. Коли ж це ви виїхали – мабуть, опівночі?
– Та ні, ще вчора, – сказав отець Володимир, допомагаючи зійти з воза своїй жінці, молодій, дещо гордовитій, бо ж вона «міська», та ще й благочинна, – матушці Ірині. Зараз матушка Ірина була збентежена, її сіро-зелені очі почервоніли, ніби вона ніч не спала чи плакала, а губи були підфарбовані абияк.
Отець Володимир зняв сина, донька зіскочила сама, і гості привіталися з отцем Іларієм.
– Через цей дощ ми заночували на хуторі. Ну, дякую, Василю, – звернувся він до візниці, – можете їхати, бо там, мабуть, жінка переживає.
– Як це їхати? – здивувався отець Іларій. – Без сніданку? Ні-ні, іди, голубе, на кухню, чогось гаряченького там знайдеться.
– Спасибі вам, батюшко, – відмовився візниця, – але час додому, бо ж учора вранці як виїхали, то жінка там, мать, думає, що мене й на світі нема,
– Ні-ні, – уперся отець Іларій, – Катерино, дайте чоловікові шмат хліба та пару котлет, що вчора насмажили, – гукнув отець Іларій до наймички.
– Ото ще, коклєт йому, – пробурчала Катерина. – Обійдеться циганське весілля без марципанів. Хватить з нього сала...
Проте таки відкраяла чималий кусень сала та пайку свіжого хліба, та ще пару солоних огірків. А тимчасом матушка Софія вже зустрічала гостей і трохи здивувалася, що вони мають чимало клунків. Тож отець Іларій теж підхопив кілька – бо розпитувати що й до чого було незручно та й ніколи, час уже починати утреню.
Отож, вони з отцем Володимиром пішли до церкви, а там уже чекав отець Федір із Ромейок. Усі привіталися одне з одним і зайшли в іще зовсім порожню церкву. Лише староста порався перед іконостасом, запалюючи свічки.
Отець Іларій любив свою церкву, в якій правив уже без малого тридцять років. Як тоді, давно, молодим, щойно висвяченим, зайшов сюди, щоб відправити вперше службу, і його раптом охопило тривожне піднесення, передчуття, що ось за хвилину він, грішна людина, буде предстояти перед Божим ликом за всіх тих людей, які зберуться в цьому храмі, так це відчуття і залишилося з ним на все життя. Минали роки, приходив життєвий досвід, і збільшувалося розуміння ваги гріхів усього людства і відчуття своєї відповідальності за душі парафіян перед Всевишнім. «Прости мене, Господи, не уберіг я цієї твоєї овечки, не доглянув, – шепотів він на вечірній молитві, коли дізнавався, що в селі когось спіймали на крадіжці чи в чужої жінки, чи десь дві сусідки побилися за курей в чужому городі. Отець Іларій усе це приймав на свій карб, і коли підходила наступна неділя, з особливою ретельністю готувався до проповіді, підшукуючи найпереконливіші цитати зі Святого Письма. Він досі щиро вірив: люди грішать виключно через те, що не знають, яке це щастя – жити праведно. І з цим не зрівняєш ні повні засіки пшениці, ні повну скриню одягу, ні хмільні веселощі. Треба лише знайти слова, якими достукаєшся до свідомості людей, проникнеш в глибину їхніх сердець. «Ну і проповідь же сьогодні наш батюшка сказав, – не раз перемовлялися межи собою баби, виходячи з церкви після служби. – Що вже я наплакалася, так же він жалібно промовляв». Але, здається, ті сльози не дуже впливали на моральність парафіян. З іншого боку, як почуєш, що робиться нині по селах. Надто в такі часи, як тепер...
Коли батюшки, хрестячись та притуляючи уста до золототканого полотна, облачалися в ризи, підійшов зять Леонід, священик із Вербного.
– Ляля з дітьми теж приїхала? – півголосом запитав отець Іларій.
– Аякже... Вони пішли додому, – і отець Леонід теж почав надягати облачення, яке привіз із собою.
Трохи посперечалися, в якому порядку мають іти: з одного боку, отець Володимир – благочинний, але ж отець Федір був найстарший з усіх, вже доходив сьомого десятка, та й мав золотого хреста ще від митрополита Дионисія. Зрештою узгодили, і хоч церква ще не була наповнена й наполовину, але час було починати.

* * *
А тим часом матушка Софія трохи бентежилася. Бо матушку Ірину вона у себе приймала вперше – отця Володимира десь усього з півроку, як перевели до них у район, та ще й благочинним, хоча він був чи не наймолодший з усіх батюшок. Ну, може, зять був іще молодшим, але ж не його вона мала на увазі, коли думала, що не обов’язково було присилати благочинного-«варяга». Хіба не було старших, заслужених батюшок, яких усі знають і шанують? Хоч би й отець Іларій... Правда, отець Володимир відразу об’їздив усі парафії, сподобався батюшкам своєю освіченістю, а матушкам – чемністю і веселою вдачею. А от матушка Ірина, коли хтось навідувався у справах чи в гості, то ставила на стіл нашвидкуруч якусь закуску і відразу зникала. Казали, її батько ще за царя був гімназійним професором, але як за Польщі гімназію закрили, то він поїхав у село дяком, і хор, яким він керував, славився на всю Волинь.
Одне слово, чи то позначилося походження, чи освіта (ходили чутки, що матушка Ірина навчалася замолоду у Львові), чи вдача, але матушка Ірина в гостях сиділа мовчки, з високо піднятою головою, зі строгим обличчям. Щоправда, одягалася вона елегантно і на голові мала ондуляцію1 – де вона тільки її зробила? Коротше, про матушку Ірину ходило багато всіляких розмов, і хоч нічого поганого доточити їм не могли, але всі вважали її гордячою.
Проте зараз матушка Ірина стояла посеред кухні якась розгублена, і хоч була вдягнена в елегантне пальто, бордове, лямоване сірим хутром, але пальто явно було зимове, а воно ще до зими таки неблизько. Матушка Ірина зняла бордовий, у тон пальто, капелюшок, сіла на ослін і раптом заплакала. Її син, хлоп’я років трьох, скривився і теж заплакав, уткнувшись матері в коліна. Донька, не схожа на батька ні на матір – русява, круглолиця, кирпатенька, із задуманими сіро-синіми очима, нахмурила світлі брівки і позирнула на маму зі співчуттям, але мовчки. Матушка Софія заметушилася.
– Та що з вами? Що з вами, матушко Ірино? Заспокійтеся, будь ласка. Мабуть, дорога була важка?
– Та я не через те... – схлипувала матушка Ірина. – Ви ж не знаєте... Ми мусили тікати... від німців... Учора вранці, ще затемна, стукають до нас у вікно. Відчинив чоловік, а то хористка, колись у мого батька в гімназії вчилася, а тепер у німців друкаркою. І така перелякана, озирається на всі боки. Повідомила, щоб ми негайно тікали, бо наступної ночі німці планували масові арешти, а вона друкувала списки, і там є наше прізвище. Отож, отець Володимир подався шукати підводу, а я сяк-так одягнула дітей, покидала дещо в клунки... – вона безпорадно схлипнула, дістала хустинку і стала витирати очі і носа то собі, то синкові. – А ви ж запрошували до себе на храм, то куди мали дітися? А що далі? – вона знову заплакала, пригорнувши синка до грудей. Катерина розігнулася од ночов, де парилося капустяне листя на голубці, підперла долонею щоку і важко зітхнула.
– А нікуди ви не поїдете, – заспокійливо сказала матушка Софія. – Залишитеся у нас, дім великий, кімнат багато. Німці сюди не поткнуться, надто далеко від залізниці та й від доріг теж. І болота тут у нас. І дві річки. Так що можете бути спокійні.
– Але ж іде зима, болота замерзнуть, – нерішуче сказала матушка Ірина.
– Поки та зима прийде, то невідомо, хто тут буде. Он були вдома мої старші діти, казали, що більшовики вже до Дніпра доходять. А вони радіо слухають, то знають.
– Ви думаєте, як більшовики прийдуть, то буде краще? – матушка Ірина вже майже заспокоїлася і почала роздягати сина, бо на кухні було таки добряче натоплено.
– А хто його знає, – зітхнула матушка Софія. – Як Бог дасть, так воно й буде. Ну, то ходімо снідати, ви ж голодні. А тоді будемо збиратися до церкви.
– Дякую, – відмахнулася матушка Ірина. – Мені зараз шматок у горло не полізе. Нехай уже діти, а тоді Данилка треба укласти спати, бо його рано сьогодні довелося підняти, от він і коверзує.
– Хоцу в целкву... – загудів Данилко, відкопилюючи губи.
– Добре, добре, – згідливо усміхнулася матушка Софія, – оце зараз помиєш ручки, поп’єш молочка, і підемо до церкви. Бо ж служба довга, треба добре попоїсти.
– А я буду «амінь» співати! – оголосив уже зовсім повеселілий Данилко.
Катерина налила в два глиняні кухлі гарячого молока, матушка Софія відрізала два шматки хліба, намазала їх маслом, а згори сливовим повидлом.
– Обережно, бо молоко гаряче, студіть, – сказала вона, простягаючи дітям. – А тебе, дитинко, як зовуть? – запитала вона дівчинку. – Інна? Ось тобі, Інночко, цілушка, щоб хлопці цілували, коли виростеш.
– Я хоцу, сцоб мене цілували, – потягся й собі Данилко до шматка.
– Навіщо ж щоб тебе хлопці цілували? – засміялася матушка Софія. – Ти, як виростеш, сам будеш дівчат цілувати.
Цей аргумент заспокоїв примхливого Данилка. Він обережно лизнув язиком повидло, сподобалося, лизнув ще.
– Ти не лижи, а кусай, – сказала мама, тобто матушка Ірина, дмухаючи в його кухлик.
Інна обережно відкусила від свого шматка і сьорбнула молока. Це було дуже смачно (а може, вона добряче зголодніла) – мама справді ніколи їм так хліб не мазала.
Данилко допив останній ковток молока, і очі в нього почали злипатися, голівка хилилася то на одне, то на друге плече.
– От ми уже й спимо, – сказала матушка Софія. – Дядю, затопіть грубку у великій спальні. Ходімо, матушко, я гадаю, вам там найбільше підійде, є два ліжка. То кімната моїх хлопців, а їх зараз немає вдома, тому ми не топимо. Але Данилка тепло вкриємо. Поки проспиться, вже буде тепло.
Вони ввійшли в кімнату, яка справді була великою, вікна її виходили на схід, отож, кімната була повна сонця. Але матушка Софія засунула на обох вікнах фіранки, і кімната наповнилася зеленуватим присмерком (бо фіранки були зелені). Два нікельовані ліжка були застелені білими мереживними капами, такі ж мереживні фіранки, прикріплені блакитними биндами, висіли на бильцях, пухкі подушки покривали такі ж накидки. Матушка Софія зняла капу з ліжка, відігнула ковдру.
– Кладіть малого сюди.
Матушка Ірина не стала роздягати малого, бо в кімнаті було досить зимно, отож, і постіль, мабуть, нахолола. Вона обережно опустила дитину на ліжко і прикрила ковдрою аж до носа.
– Доню, тобі доведеться залишитися вдома, – звернулася вона до доньки. – А то малий прокинеться в чужому місці, злякається і буде плакати.
– Я теж хочу до церкви, – невдоволено сказала Інна.
– Тільки без примх, – суворо сказала мати. Потім озирнулася на матушку Софію, яка саме щось виймала з шафи, нагнулася до вуха доньки і прошепотіла: – Донечко, я ж не зможу прийти раніше, аніж закінчиться служба. Це ж не випадає. Хто ж мене заступить, як не ти?
Обличчя Інни розпогодилося, хоч її брівки все ще були насуплені.
– Я тільки накину пальто, бо тут холодно, – сказала вона. – А ми взяли з собою хоч якусь книжку, щоб я могла почитати?
– Дитино, у кімнаті поруч бібліотека, – сказала матушка Софія. – Думаю, ти там собі знайдеш книжку для читання.
Матушка Ірина дістала з ридикюля пуделко, перед великим люстром у дверцятах шафи попудрила обличчя, підвела, на цей раз уже старанно, губи.
Проте відразу піти в церкву матушкам так і не вдалося, бо тільки вони вийшли на кухню, аж тут надвірні двері відчинилися, на порозі з’явилася молода жінка з двома маленькими дітьми.
– Лялечко! – зраділа матушка Софія. – Ви вже приїхали? «Ну, заходь, роздягай дітей. Матушко Ірино, це моя донька Олена, а це мої онуки Ромчик і Андрійко.
– О, то ви вже маєте таку дорослу доньку? – чемно сказала матушка Ірина.
– Ну, це моя середня донька, – засміялася матушка Софія, цілуючи рум’яні щічки онуків. – У мене найпершими були близнята, Василько і Наталя, але Ляля вискочила заміж раніше, аніж старша сестра. Он уже й діток двійко має. А це, Лялю, матушка Ірина, дружина нашого благочинного. Ми оце в церкву зібралися.
– Ну, то й я з вами, – весело сказала Ляля. – Я навіть роздягатися не буду.
– А як же діти? – здивувалася матушка Ірина.
– А для дітей у нас є Лаврик, – і Ляля дзвінко гукнула: – Лаврику, ти де?
Матушка Ірина мимоволі здригнулася, що від цього дзвінкого голосу прокинеться Данилко, але матушка Софія прояснила ситуацію, і весела Ляля стишила голос. До кухні зайшов підліток, очевидно, Лаврик, і діти весело підбігли до нього. Лаврик спочатку із дещо кислим виглядом слухав, для чого його кликали, тоді заусміхався, присів куцьки, і обоє дітей повисли на його шиї з веселим вереском.
– Він – найкраща нянька на світі! – засміялася Ляля. – Сподіваюся, Катерино, ви відпустите Лаврика до мене? Бо скільки я дівчат не брала, жодна довго не витримує.
– І не думайте, не надійтеся, – обізвалася Катерина. – Бо хлопець має до чоловічої роботи привчатися, а не дітей бавити. Нарешті матушки зібралися і пішли до церкви.

* * *
Залишившись наодинці, Інна накинула наопашки своє пальтечко і почала розглядати кімнату, де все було не так, як у них удома. Правда, ліжка у них були теж нікельовані, але без білих, як легкі хмаринки, фіранок і накидок. А отакі килими, як оце над ліжками, Інна взагалі бачила вперше. То були просто цілі картини: ліс, мисливці на конях і з собаками, олені, які втікають від мисливців. Інна довго роздивлялася обидва килими, тоді підійшла до вікна, яке було закрите зеленою заслоною, але поверх неї висіла друга фіранка, довга, до підлоги, з кремового тюлю, із гарними візерунками, як ото бувають на шибках зимою. Інна відгорнула краєчок завіси, вікно виходило в осінній сад. Там не було нічого цікавого, і вона вернулася до ліжка, бо біля ліжок на підлозі лежало справжнісіньке хутро. Руденьке, з білими латками, його дуже хотілося погладити рукою, що Інна й зробила. «Який же це звір? – думала вона. – І хто цього звіра вбив? Може, ті хлопці, про яких говорила та маленька матушка? Вона сказала, що їх зараз нема. А де ж вони? І що ми будемо робити, коли вони повернуться? І чого німці хотіли заарештувати татка? Може, тому, що він за самостійну Україну? Якби він не був священиком, він би, напевно, пішов у повстанці. І якби я була хоч трошки старша, я б теж обов’язково пішла у повстанці. Але вони кажуть, я ще замала». Вона глянула на себе в люстро у дверцятах шафи. Цікаво, а що там у тій шафі? Мабуть, щось таке незвичайне, як усе незвичайне в цій кімнаті.
Інна спочатку глянула на двері, – чи ніхто не зазирне – потім на Данилка, – чи спить, – зважилася і обережно прочинила дверцята. У шафі висів одяг, але який, вона такого ніколи не бачила! На двох вішалках – два однакові чоловічі костюми: сорочки і якісь чудернацькі куценькі штани із манжетами, як на рукавах її сукенки. Костюми були невиразного зеленого кольору, як гниле листя, а згори на полиці лежали крислаті коричневі капелюхи. На капелюхах були металеві значки – не то тризуб, не то лілея з трьома пелюстками. Інна потрогала пальцем ті значки, зазирнула в глибину шафи і захоплено ахнула. Бо там, перекинуті через поперечину, висіли два широкі пояси із піхвами, а з них виглядали руків’я ножів. Інна обережно потягла за руків’я, але тут їй здалося, що за дверима чуються кроки. Вона швиденько причинила шафу і стала посеред кімнати, відчувши, як у неї б’ється серце, і все чекала, що хтось увійде в кімнату, і здивується, чого ця дівчинка стоїть посеред кімнати із палаючими щоками і переляканими очима.
Та ніхто не заходив, отож, Інна поступово заспокоїлась. Ага, господиня казала, що десь поруч є кімната з книжками. Тихенько, навшпиньках, аби не збудити Данилка, бо тоді панькайся з ним, вийшла в коридор, куди виходило кілька дверей. То де ж бібліотека? Відчинила ті, що з лівого боку, і відразу побачила – це саме те. У кімнаті стояло кілька шаф із заскленими дверцятами, а крізь скло було видно багато-багато книжок. Інна зайшла до кімнати. Тут був іще великий письмовий стіл, коло нього – велике шкіряне крісло, під стіною такий же шкіряний диван, а над ним – дивина! – справжнісінькі оленячі роги. «Ну і ну, – подумала Інна, – у тій кімнаті килими з полюванням, а тут уже й роги висять. Ніби то справжнє полювання».
Інна трохи повагалася перед цілою шафою книжок та ще й таких дивних: великі, в шкіряних обкладинках, деякі, схоже, дуже древні. Зрештою, зважилась і взяла одну, невелику, в сірій обкладинці. Сіла на дивані, розгорнула і здивувалася. Книжка була начебто російською мовою, і це ще б нічого, бо Інна знала російську мову. Але тут чомусь траплялося українське «і» з крапкою, і якась зовсім невідома літера, схожа на м’який знак, але з перекладинкою, а головне – майже кожне слово чомусь закінчувалося твердим знаком. Для чого отой твердий знак у кінці кожного слова? Адже коли нема м’якого знака, літери і так читаються твердо. А може, коли стоїть твердий знак, то треба особливо твердо вимовляти? Але як?
Розмірковуючи над цим, Інна одночасно розглядала два портрети, які висіли на стіні навпроти. На одному з них був зображений священик із окладистою бородою, а на другому молода, дуже вродлива жінка, із пишною високою зачіскою, а шию її обіймав білий мереживний комірець. Інна подумала; мабуть, це чоловік і жінка, але навряд, адже у нього така борода, а вона така молода і гарна. А може, її видали силоміць за нелюба, бо у неї такі сумні очі і так жалібно складені губи...
Інна вирішила поставити книжку в шафу і пошукати щось цікавіше, але випадково книжка розгорнулася в іншому місці, і Інна побачила, що це п’єса. Знайшла початок і стала читати. Йшлося про те, як братик і сестричка виглядають у вікно і спостерігають, як у будинку навпроти збираються гості довкола ялинки. А братик і сестричка зовсім бідні. «Митиль: Когда я была совсемъ маленькая, я разве ела пирожное... Тильтиль: И я. Пирожное вкуснее, чемъ хлебъ, только его всегда мало даютъ». А потім до дітей приходить фея і посилає їх шукати синього птаха. Інна спочатку спотикалася на отих безконечних твердих знаках, але згодом звикла і вже не звертала на них уваги. І так зачиталася, що коли справді скрипнули двері, то вона навіть зверненого до неї питання не розчула, так що жінка мусила повторити його голосніше. Тільки тоді Інна скинулася і підняла очі від книжки. І їй стало дуже дивно, бо здалося, що жінка, яка стояла на порозі, щойно зійшла з портрета. Інна швидко перевела очі на портрет, майже певна, що побачить там білу пляму, але красуня все так же печально дивилася з темної рами, а на порозі стояла зовсім інша жінка, справжня, жива, значно старша, не така гарна, ото тільки зачіска була така сама, як і мереживний комірець на темно-бузковій сукні, а ще погляд сумний.
– Ты что здесь делаешь, девочка? – запитала жінка. І хоч Інна добре читала російською мовою; коли ще були «совєти», мала подружку-росіянку, то й говорити могла, але ж це минуло вже більше трьох років – для її віку великий час; та й уся вона така була заглиблена в пригоди Тільтіля і його сестрички Мітіль, що усвідомила тільки одне: ця жінка звертається до неї іноземною мовою.
– Je m’арреllе Inna, – відповіла вона французькою, оскільки це була єдина іноземна мова, якої її вчила мама.
– Parle-tu franсais? – здивувалася жінка.
Але Інна вже спохватилася, що ця таємнича жінка спочатку звернулася до неї російською, і оскільки говорити російською їй було значно легше, то вже цією мовою пояснила незнайомці, хто вона і звідки тут взялася.
– Мені матушка дозволила тут читати книжки, – сказала вона насамкінець на свій захист.
Жінка вже не говорила нічого, лише подивилася ще мить на Інну і вийшла. Тут Інна згадала про Данилка, побігла в ту кімнату, де він спав, і це було дуже вчасно, бо Данилко саме розплющив очі і здивовано роззирався довкола по незнайомій кімнаті, а губи його кривилися підківкою – от-от заплаче.
– Данилочку, – кинулася до нього Інна, – ти прокинувся? Ти виспався? Ну-у, не треба плакати! Адже я з тобою, і мама вже йде. Ось чуєш?..
Дійсно, почулося багато голосів, бо люди заходили у дім, аж ось у кімнату зайшли тато і мама.
– Мама! – потягнувся до неї Данилко.
– Виспався, синочку? – ласкаво сказала мама. – Ну як, Інночко, він тобі багато клопоту завдав? Ні-ні, синку, підожди, мама холодна з вулиці, нехай вона зігріється, тоді візьме свого сина на руки.
У кімнаті було вже зовсім тепло, мама притулила руки до гарячої груби, і незабаром Данилко був уже на маминих руках.
– Ірчику, треба йти, бо нас чекають за столом, – нагадав отець Володимир.
– Зараз, зараз, – обізвалась матушка, – я ж мушу перевдягнутися. Тільки де що у нас лежить? Спробуй знайти!
Вона розв’язала один клунок, другий, потім відчинила валізу і знайшла усе, що хотіла.
– Ану, чоловіки, відверніться, поки я перевдягаюся, – скомандувала вона. – До речі, от мені якраз горшок трапився – думаю, Данилкові саме час. Тату, допоможи синові зняти штанці!
– Ну, а тепер можете дивитися на мене, – сказала матушка Ірина хвилин через десять. – Як я вам?
Вона крутилася перед люстром, що в дверцятах шафи, намагаючись оглянути себе з усіх боків, висока, тонка, гнучка, в дуже гарній шовковій сукні. Інні ця мамина сукня найбільше подобалася, і вона думала, що коли виросте велика, то обов’язково пошиє собі таку. Найперше, та сукня була якогось незвичайного кольору: трохи рожевого, а трохи бузкового, – «ліля-руж», говорила мама, – в дрібні чорні крапочки і в блискучі смужки. Спідниця була вся в дрібненькі складочки, – «плісе», знову ж таки говорила мама, – причому блискуча смужка йшла поверх кожної складочки, так що вся сукня блищала і переливалася. Матушка Ірина змінила вовняні панчохи на чорні фільдекосові і взула чорні «лодочки». Вона знову попудрилась, підфарбувала губи, її сіро-зелені очі вже дивилися весело і лукаво, а світло-каштанові кучері м’якою хвилею оточували порожевіле обличчя. «Як мені повезло, що я народилася саме в таких батьків, – подумала Інна. – В мене таки найгарніша на світі мама».
– Ти, безумовно, найвродливіша матушка в моєму благочинії, – весело сказав отець Володимир.

 
Наші Друзі: Новини Львова