Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 03 червня 2020 року
Тексти > Жанри > Поезія

Сонце, вітер і жінка

Переглядів: 26210
Додано: 13.05.2009 Додав: dukuj  текстів: 10
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Богдан Гордасевич Джерело: авторська збірка
Я з роботи іду.
Я трохи стомилась.
Ні, не так, щоб аж падала з ніг,
Але просто руки несу,
Як щось дороге і важливе.
Вже пізно. На вулицях тихо.
Тільки зрідка трамвай прогуркоче.
Часом пройдуть закохані,
Міцно побравшись за руки.
Я дивлюся на вікна будинків.
Більшість з них тихі і темні,
А декотрі світять. І такі мені милі
Ці освітлені вікна, що в них абажури
І рожеві, і жовті, і сині,
І навіть банальні оранжеві.
За ними живуть мої друзі,
Працьовиті, розумні, сміливі,
І серця їх такі ж привітні,
Як їхні освітлені вікна.
Люди, ви лягаєте спати
Після дня турбот і роботи?
Спіть спокійно! Доброї ночі!
Хай вам сняться хороші сни!


* * *

А жiнка йде, травинки не притопче
І хробачка малого обiйде.
Ти не дивися так на неї, хлопче!
Ти молодий! Тобi до неї де!

Її уста, звабливо-малиновi,
Вже знають смак цiлунку i сльози,
А очi, темно-карi, аж терновi,–
То тінi вiдбуялої грози.

Була гроза. Потолочила душi.
Як тяжко все вiдроджувать було!
Та жiнка йде i тишi не порушить,
Лише лягла задума на чоло.

А жiнка йде, травинки не притопче
І хробачка малого обiйде.
Ти подивись на неї збоку, хлопче,
І не чiпай.
Нехай собі iде.

Осінь. Абрикоси

Я кожен день
Проходжу біля твого дому,
Коли йду на роботу і з роботи,
І просто так, гуляючи, іду.
Іду й дивлюся на паркан високий,
Зеленим пофарбований. З-за нього
До мене виглядають абрикоси
І гілками вже здалеку хитають,
Немов запрошують зайти до них.
Пройти по вузькій стежці біля дому
В глухий закуток саду, де колись
(Здається, ніби років сто тому)
Ми вечорами літніми сиділи,
Вели розмови довгі без кінця,
І сперечалися, і мріяли, й клялися,
І заміри складали грандіозні,
І сотнями нескромних вух-листків
Розмову нашу слухали дерева.

Пройшло багато літ. Ніколи ти
Мене зустріти не виходиш з дому,
Та й я сама давно тебе забула
І не сумую, не шукаю стрічі.
Мене лише тривожать абрикоси
В уборі пожовтілого вже листя,
Бо так вони радіють, коли йду.
Послухай, можна (ти мені дозволь!),
Я коли-небудь ще зайду до тебе.
Ні, не до тебе! Просто до дерев.
Зайду і сяду під розлогим гіллям,
Посиджу мовчки, пригадаю знову
Ті літні ночі і розмови довгі.
І, може, знову хоч на півгодини
В осінній вечір зацвітуть троянди,
На небі спалахнуть весняні зорі,
А в серці спалахнуть шалені мрії,
Що їх життя буденне погасило
І молодість повернеться моя?


* * *

Засну, і знову присниться:
В лісі хвоєю пахне й грибами.
Ти роздушиш своїми губами
На губах моїх стиглу суницю.

А прокинусь – вітер колише
Голе віття у мене під вікнами.
Я калинову кісточку виплюну,
Терпкий сік на губах полишивши.


* * *

І пес твій на мене не гавкав,
І жінка твоя не дивилась,
І тільки вишня край фіртки
На мить листком притулилась,
Коли я біля неї стояла,
Така чужа-чужаниця.

А доньці твоїй пора заміж,
І сину моєму жениться.

Хоч небо іще ласкаве
І сонце в ньому розлито,
Та вже не весна на світі.
А тихе бабине літо,
Уже імлисті світанки,
І все холодніші ночі,
 
Наші Друзі: Новини Львова