Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 03 червня 2020 року
Тексти > Жанри > Поезія

Сонце, вітер і жінка

Переглядів: 26213
Додано: 13.05.2009 Додав: dukuj  текстів: 10
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Богдан Гордасевич Джерело: авторська збірка
... Тільки надто велика земля,
Щоб надіятись на побачення.

Не звертай уваги!
Засмальцьовані карти
Звично розкинь віялом.
Думала: жарти. Все думала: жарти,
А тепер біль ховаю під віями.

Дім казенний.
Дорога далека.
Клопоти до пори.
От і зустріч трефова,
і нічого бути зажуреною!
Одури ти мене, циганко, ох, одури!
Як хочеться бути одуреною!


Покора

Себе на думці я ловлю:
Чим стала я? І дихаю для чого?
І віддана на волю вихру злого
У долі лише смерті я молю.
Марія Стюарт

Покірно долі схилися –
Настала твоя пора.
Спадає оранжеве листя
Біля твого двора.

Бо осінь, бо смуток, бо старість,
Посивіли коси твої.
Бо десь за горами зостались
Мандрівки, любові, бої.

Бо це вже минуле, минуле.
Попереду – пустота.
Калиновим мостом майнули
Твої молодії літа.


* * *

Дівчинка бігла вулицею,
Безтурботно підстрибуючи,
Синьо-червоний м’яч
Долонькою шльопала:
Раз! Два! Три! Чотири! П’ять!
Ох і весело!

Дівчина поспішала вулицею,
А ноги зривались до танцю,
А годинник вицокував хвилини,
Які залишились до побачення:
Раз! Два! Три! Чотири! П’ять!
Ох, якби швидше!

Жінка йшла вулицею,
В одній руці сумка з покупками,
Другою в кишені копійки перебирала:
Раз. Два. Три. Чотири. П’ять.
Як би на все вистачило!

Бабуся шкандибала вулицею,
Спиралась на палицю,
Рахувала кроки до найближчої лавки:
Раз... два... три... чотири... п’ять...
І коли життя минуло?


Перед дзеркалом

Та дитина,
яка підстрибуючи бігла
по доріжці
навздогін за м’ячем –
це вже не я.

Та юнка,
яка пломеніючи від
невідомого досі почуття,
вперше сказала: – Люблю! –
це вже не я.

Та жінка,
яка з жахом вирвала
першу сиву волосину
і довго дивилась на неї, –
це вже не я.

Що ж мені лишилося?
Хто я тепер?


Ганні Чубач

Ганнусю, серденько, поплач!
Давай поплачем вдвох з тобою.
Хоч не лiкують сльози болю,
Та все ж полегша. Ти поплач.

Коли вмирають матерi,
Стає темнiше в цьому свiтi,
Ну, бо кому ж тодi свiтити,
Коли вмирають матерi.

І вже ми крайнi у життi.
Куди вiдповiдальнiсть дiти,
Як вже за нами нашi дiти!
То ж стiймо крайнi у життi.

На те й родились ми, жiнки.
Це нам сивiти i старiти,
Щоб освітити і зігріти
Увесь цей світ, бо ми – жінки.

Отож востаннє ще поплач,
Що вже не донька ти, лиш мати,
І мусиш бiль в собi тримати,
І витри сльози, i не плач.
 
Наші Друзі: Новини Львова