Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 20 серпня 2019 року
Тексти > Жанри > Стаття  ::  Тексти > Тематики > Релігія

Arcana Dei

Переглядів: 13047
Додано: 11.07.2007 Додав: Bohuslav  текстів: 12
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Отже як порішити проблєму перескоку (трансценденції), що є між Богом і світом?

Сензитивні катеґорії, що нас вяжуть з матеріяльним світом -- це огорожа з кільчастого дроту, поза яку не легко людям видобутися. Люди це просто невільники тих сензитивних катеґорій -- а найцінніші здобутки осягнула наука саме на тому полі, що лежить поза кільчастою огорожею сензитивних катеґорій.

Детерміністи заперечують свободу волі тільки на основі сензитивних катеґорій. Природу душі вони без усяких доказів "ad hoc" утотожнюють з природою мертвої матерії. Ґенералізують сензитивні зображення, що їх маємо про мертву матерію. А що матерія не може сама від себе зачинати діяти (закон інерції), то вони цей закон, начеб самозрозумілу річ, простягають також на душу і твердять, що так само душа не може сама від себе зачинати діяти, а це значить, що душа не має свобідної волі. Алеж життя інакше свідчить! Між способом діяння людини й мертвої матерії непропустимий перескок. Людина зачинає своє діяння сама від себе, свідомо, своєвільно, критикує себе, відкидає свої попередні думки, резиґнує з починів... У людини є якийсь автономний чинник, якого нема в мертвій матерії. Отже цю різницю треба прийняти, хоч вона для нас дивна й незбагнена.

Інакша природа душі, інакша природа матерії!

Найновіша фізика, дійшовши до "дна" атому, відкрила несподівану річ. Діяння атому не придержується детермінізму! Справді свобода діяння атому не є аж така, як людська; всетаки на ту саму причину атом реаґує раз так, раз інакше. Однотипові реакції наступають щойно там, де виступають міріяди атомів. Отже це тільки статистичний пересічний вислід. "Фізика перестала бути звязана зі схемою детерміністичних законів" (Eddington).

Годі вичислити всі фалшиві концепції, що їх фільософи підносили, роздумуючи про Бога на зразок мертвої матерії. Матерія виступає в нашому пізнанні світа наче найбільш позитивний елемент, тому поневолювала уми фільософів.

На щастя новітня фізика в останній своїй фазі ген розторощила ідола матеріялізму. Матерія у дійсності зовсім не є такою "матерією", як вона виступає в наших сензитивних катеґоріях. Матерія це в дійсності невидима енергія, яка в деяких своїх фазах так діє на наші змисли, що стає видимою ("матерією").

Щоб Бога зрозуміти, треба підходити до нього зі зразками живої істоти, перш за все людської душі, а не мертвої матерії. Людська душа має найподібнішу природу до божої природи як це вже в найстаршій книзі написано, що сотворив Бог людину "на свій образ і подобу". Цегла не може зродити другої цегли, ані атом не може зродити другого атому. Але одна жива істота родить другу. Що це значить "родить"? Жива істота-родич усе зі себе бере, коли "творить" свою дитину, всетаки собі нічого не уймає, бо й далі залишається цілою, якою була перед родженням дитини.

Очевидно, тіло дитини це тільки нова сполука вічних матеріяльних елєментів; алеж не ті елементи роблять коня конем, орла орлом, рожу рожею..., а той принцип життя, що в них. Саме той принцип зявився в бутті зовсім новий: це його витворила природа родичів так, що все зі себе взяла, а собі нічого не уймила. Ось маємо тут незбагнений для нас перескок, як здається, "абсурд": усе зі себе взяти, а собі нічого не уймити.

Цей процес мусимо признати, бо про його правдивість свідчить загальний досвід. Це така спроможність природ живих істот, що вони так діють. Авжеж немудрий був би принцип: чого нема в мертвій матерії, це взагалі неможливе. Тоді ми мусіли би зрезиґнувати з усякого досліду правди, бо матерія не думає, ані свідомости не має. А свідомість і думання не є менше дивним процесом, ніж "повстання" та "родження".

Так ми дійшли до розвязки нашої проблєми. Бог так сотворив світ, що він усе, що вложив у світ, узяв зі себе, всетаки собі нічого не уймив. Так могло статися, що Бог -- одне, а світ -- друге; Бог -- Творець, а світ -- твориво.

Справді анальоґія із сотвореного світа, яку ми навели, ще нам не вияснює цілого процесу сотворення. Жива істота родить другу істоту тільки нумерично різну від себе, але такої самої природи (кінь родить коня, орел орла...). А Бог сотворив у світі різнородні істоти, всі з відмінною природою від його природи. Тому й говоримо, що Бог "сотворив" світ, а не що "зродив" його. Всетаки наша анальоґія пояснює головну трудність, що Бог міг усе взяти зі себе, а собі нічого не уймити. А безмежна божа творча сила пояснює другу трудність (якої не вияснила наша анальоґія), що Бог міг сотворити різні істоти з відмінною природою від своєї власної природи. Зрештою, колиб це Бог не міг, то він взагалі нічого не міг би творити (тоді був би він навіть менше здібний, ніж сотворені живі істоти), бо Бог не може творити таких істот, котрі мали би його власну природу: Бог не може сотворити другого, окремого від себе Бога. Два Боги -- неможливі, бо це був би роздор у синтетичній єдності прабуття: з двох Богів ніодин не був би справжнім Богом, початком і закінченням цілого буття.

Наше поняття сотворення тотожне з поняттям христіянської теольоґії про сотворення "з нічого", де цей додаток "з нічого" певно є "протестом" проти старинної думки, що ніби матерія вічна й несотворена і послужила Богові за субстрат при сотворенні світа. Поняття "сотворення з нічого" звертає увагу на предмет, що має бути сотворений; а наше поняття звертає увагу на Бога, що творить.

Поняття "сотворення" мали у свідомості всі фільософи, а ті, що його відкидали, тому відкидали його, бо, увязнені зразками матеріяльного світа, вважали його за абсурдне.

Бачимо, що й тут до справжньої розвязки доходимо по шляху, що його наше "буденне чуття" охрестило "неможливим".

"Камень, єгоже небрегоша зиждущії, той бисть во главу угла". Всі шляхи справжнього пізнання світа ведуть до щораз більшої тайни -- до щораз більшого й дивнішого стилю буття.

І незрівняно більше прославляється Бог сотвореним світом перед нами, ніж прославлявся перед нашими предками.

IV

БОЖА СВІДОМІСТЬ

Якщо Бог не є свідомий і розумний, то він не є Бог, тільки "щось несотворене", якесь ===== (неозначене) старинного Анаксимандра. Якжеж свідчить світ про Бога?

Тому, що віл має роги, творча причина світа зовсім не мусить мати рогів, бо ріг це річ низчого роду, яку можуть витворити причини вищого роду. Але неможливе, щоб у сотвореному світі найшлося щось, що є вищого роду, ніж творча причина світа. Тоді те вище у світі не мало би своєї причини.

У сотвореному світі є свідомість і розум, як чинники й процеси в людській природі. Значить, що й Бог мусить мати свідомість та розум, бо інакше не міг би дати людям того, чого сам не мав би.

Скажете, що Бог може мати щось більше, ніж свідомість і розум. Згода. Алеж божа надсвідомість ніяк не може бути несвідомістю, а божий надрозум, ніяк не може бути нерозумом недостачею розуму. Ми своєю свідомістю і розумом в одному моменті обіймаємо тільки незначний фраґмент буття, ми роздумуємо, заключуємо, можемо помилятися... А Бог своєю свідомістю й розумом обіймає ціле буття враз (бо він живе вічністю), він не роздумує, не заключує, не помиляється, але завсіди все знає. Всежтаки божа "надсвідомість" мусить містити в собі те, що ми розуміємо під "свідомістю" і божий "надрозум" мусить містити в собі те, що ми розуміємо під "розумом": Бог знає самого себе й світ, не діє на сліпо, але знаючи.

Щож свідомість? що розум? Коли спимо, коли наша свідомість десь "запалася", то ми тоді істнуємо тільки в формі факту живої істоти. Колиж збудимося, то незбагненим способом неначе "виходимо зі себе", щоб іззовні обняти себе й світ. Тоді ми істнуємо не тільки в формі факту, але також у формі ідеї (свідомости), отже подвійно. А розумом, у тій нашій другій формі істнування, відкриваємо правду і при його помочі доцільно діємо.

Невжеж Бог мав би істнувати тільки в формі факту, а не також у формі ідеї? Тоді наша людська природа була би багатіша, ніж божа, а це неможливе.

Свідомість і розум це найвищого роду чинники, тому вони не можуть бути сотворені причиною якогось іншого роду, як тільки свідомістю й розумом.

Людина спершу, як дитина, нічого не знає. Щойно поволі, крок за кроком, вона здобуває собі знання, науку -- деколи кажемо "розум". Цей факт засліпив усіх фільософів, що відкидали "ideae innatae" (вроджені ідеї), а приймали, що людська душа є з уродження наче "tabula rasa" (чиста, незаписана таблиця). Їм здавалося, що людський розум і людське знання чи наука це одно й те саме. Так їм виходило, що ніби людина сама здобуває собі розум, а від природи не має розуму. Алеж це така сама помиленість, як коли матеріялісти утотожнюють душу з тілом.

На всіх шляхах життя-буття дивно сполучені й перемішані різнородні чинники і процеси, як нпр. матерія й енерґія, тіло і душа, змисли і розум, фізичне і моральне, а до правди доти не доходимо, доки не відрізнимо, що треба відрізнити. Середньовічні фільософи полишили нам слушний принцип: "Qui bene distinguit, bene docet" (хто добре відрізняє, той добре навчає). Та щоб відрізнити, вперед треба бачити різницю.

Новонароджена дитина, доки ще оченят не відкрила, ще не бачила ніяких красок, ні предметів. Але природа дала їй інструмент для бачення красок і предметів -- око.

Око -- це в цілості твір природи, а без нього дитина ніколи не побачила би ніяких красок, ні предметів.

Так само природа дала людині -- не "вроджені ідеї", але інструмент розуму, без котрого людина так не могла би думати, ані здобувати собі знання, як деревина не може.

"Інструмент розуму", розум, як природний чинник і процес -- яким простим, яким плитким уявляли собі його фільософи матеріялісти, сензуалісти і всякого типу позитивісти! Не вміли бачити, підглянути його, відрізнити. А для тих, котрі це вміють, "інструмент розуму", цей твір і дар природи, це найвище, що є в природі. Подивляємо природу, та перш за все повинні ми подивляти наш власний розум, як природний інструмент.

Око само зі себе переводить усі процеси бачення, а ми (наше "я") тільки збираємо "плоди" (остаточні ефекти) тих процесів: бачимо. Подібно й наш розум, як природний інструмент, як окремий духовий змисл, сам зі себе, без нашої уваги й розуміння, переводить усі первісні й основні процеси думання, а наше "я" зачинає самостійно думати щойно несене на крилах вродженого нам "інструменту розуму". Зовсім не перебільшимо міри, коли скажемо, Що в процесі думання наше "я" бере участь тільки в одній міліоновій частині, а решту докопує сама наша природа, "інструмент розуму", Очевидно, це тільки ілюстраційна анальоґія, бо справжньої пропорції тут ніяк не можна устійнити. Як усюди наше "я" стоїть перед "природою" тільки наче учень, що щойно букви силябізує, так і тут. Та функцій розуму, як "інструменту", не легко приходиться підглядати й відрізняти, бо це для нашої рефлєксії надто близьке. Дитина спершу навіть "я" про себе не говорить, але в третій особі: "Бодьо хоче води".

Значить, у дійсності природа в нас думає, це вона вчить нас думати та помагає нам. Отже свідомість і думання це питомі чинники й процеси для природи.

Якжеж творча причина світа могла би уложити "інструмент розуму", що виступає в природі, колиб сама не вміла думати? Невже ті "рахункові машини", що автоматично переводять рахунки, могла би видумати людина, котра не вміє рахувати?

Отже це зовсім певне, що Бог свідомий і розумний.

Так свідчить про нього ціла природа тою мудрістю, що в ній зреалізована.

Вчені природники, хоч помітно обминають згадку про Бога, коли роглядають будову не тільки ока, вуха, язика, руки, але навіть костей, деревини, або листка, не можуть з подиву вийти і висловлюються: Це так виглядає, начеб це був твір ґеніяльної людини. Яким же способом осягає природа такі ґеніяльно доцільні конструкції? Марні всякі концепції, що при пояснюванні доцільности в природі хочуть обминути Бога. Орґанізуючий принцип діє так само в цілій природі, як у нашій людській природі. Той життєвий принцип, що витворює конструкцію нашого тіла, витворює також наш "іструмент розуму" і остаточно перекидується в наше свідоме думання. Отже, як він нам "дає думати", так він, на основі тих самих законів думання, і сам діє -- ген уцілій природі. Авжеж наш лад думання не може бути "deus ex machina" у природі.

Зачніть студіювати форми листків дерев і зел. Небавом індукційно прийдете до переконання, що природа обминає повторювання тої самої форми при різних родах ростин, тому видумує (видумала) таке багатство різних форм листків, що ніякий людський ґеній не дорівняв би їй. А якжеж можливо, щоб та сама форма не повторилася при різних ростинних родах, хоч їх є сотки тисяч? Тільки під тою умовиною, що творча причина світа всі роди ростин і всі форми їх листків має нараз у свідомості -- знає про всі й уважає на кожну зокрема. А це значить, що Бог мусить бути свідомий і розумний.

Або погляньте на котрунебудь квітку. Вона розбудовується зі середини щораз новим поділом клітин, але її зверхня артистична форма сама собою каже, що Творець мусів її оглядати також іззовні -- як різьбар свою статую. Це і знову значить, що Бог своєю свідомістю мусить "виходити зі себе", щоби "бачити" світ.

Так Бог сотворив світ, що природний, неупереджений, нескривлений і незамулений людський розум завсіди і всюди легко доходив до пізнання Бога. У всіх віках та в усіх народів. І день у день несеться із землі до неба людська сповідь:

Господи Боже святий!

Але як можна втратити, життя, зір очей, розум, так можна втратити також той духовий зір, що бачить славу божу в сотвореному світі. Знечулена й зворохоблена "чуттям буденности" душа ставить за мірило всякої правди саме своє знечулення. І в божому світі вона бачить тільки хаос явищ. Для неї нема ані обєктивної краси у світі, ані доцільности ані добра, ані зла, тільки якісь сліпо діючі чинники, або може тільки субєктивні форми: зелене, тверде, тепле...

Безбожники -- ті, що втратили віру в Бога -- це жовті листки на деревині людського роду, їх душа розкладається, бо завмирає.

V

ВІЧНІСТЬ

Вічність це час божого життя. Вічність у Бога без сумніву заповнена реальним змістом, як час нашого життя заповнений реальним змістом. Але для нас поняття вічности порожнє, ми не всилі заповнити його реальним змістом, тільки помагаємо собі неґаціею: вічність це час, що не має ні початку, ні кінця.

Щоби близче підійти до вічности, розкладаємо її в нашій уяві на безконечну чергу моментів -- змагаємося схопити її у формі безконечного аритметичного ряду чисел. Та це нас не доводить до ціли, бо безконечний ряд чисел ніколи не може бути здійснений (усяке здійснене число тим самим є обмежене), а вічність це найпевніша реальність.

Даремно втікаємо від вічности, даремно вмовляємо в себе: "мене це цілком не обходить". Як тільки відкриємо наші духові очі, вічність сама "приходить" до нас як найпевніший факт.

Ланцюг буття, що дійшов до нас, ніколи не міг бути перерваний. Світ має початок, але Бог не може мати початку, бо якби мав, то мусів би повстати або з якогось "давнішого Бога", чим ми тільки пересували би квестію, або мусів би повстати з нічого, а це абсурд.

Але чим Бог заповнив свою вічність перед сотворенням світа? Чи він з початку (що не мав початку) був сам, а потім сотворив світ і вже більше ніколи не буде творити ніякого світа? Або Бог від вічности творив безконечні світи по черзі: коли один світ дослужив свого віку, то Бог творив другий, щораз новий світ?

Факт істнування нашого світа силував і силує всіх мислителів, щоб якось достроїти його до божої вічности.

Думка про вічне чергування щораз нових світів, про циклі в бутті світа, така стара, як сама фільософія. Вона виступає в індійській фільософії, у грецьких гільозоїстів, в атомістів, у Плятона.

У христіянському світі, завдяки тому, що христіянська віра дуже підносить гідність і вартість людини, тай з огляду на христольоґію (відкуплення), утвердилася думка про один сотворений світ взагалі. Алеж у христіянському світі ті самі мотиви спершу доводили до ворохобні проти геліоцентричної теорії Коперника, кваліфікуючи її як "безбожну". Здавалося, що тим буде підмінована ціла наша віра, коли земля не є осередком всесвіта та коли у всесвіті є ще й інші такі планети, на котрих могли би істнувати люди. Журилися теольоґи: А щож тоді буде з Христом? Невже Божий Син не тільки раз воплотився, але щораз воплочується, щоби спасати людей по різних небесних світах?... Та з часом перед наглядністю астрономічних відкрить треба було уступити й зрозуміти, що годі нам пхатися в божі рахунки. Зрештою, навіть якщоб дійсно Божий Син щораз воплочувався, то це зі становища христіянської теольоґії була би тільки така трудність, якою є та, що Божий Син на різних місцях в одному й тому самому часі воплочується евхаристійним способом.

Небулярна теорія Канта-Ляпляса воскресила і по свому сформулувала концепцію старинного Геракліта про ритм "війни" і "мира", "розєднання" і "зєднання", як моторів вічного відмолоджування світа на зразок казкового фенікса. З розжареної мряковини -- новий світ; із перестарілого світа, коли планети впадуть на остуджене сонце -- нова розжарена мряковина...

Нова фізика заперечила можливість такого вічного "perpetuum mobile". Увесь всесвіт іде тільки в одному напрямі, як кожна людина й кожна істота у природі: від колиски та до гробу. І як годі відвернути цей шлях людини, так само годі відвернути хід всесвіта. В природі нема процесу для відмолодження перестарілого світа. Отже цілому світові прийде кінець -- і то в короткому розмірно часі (за кількасот біліонів років).

Модерні фізики, котрі не хочуть відректися від думки про вічне відмолоджування світа на зразок казкового фенікса, можуть покликуватися тільки на загальне припущення, що "воно якось мусить бути" бо коли світ був раз можливий, то чому він не мав би бути можливий і другий і третій і четвертий раз -- і так без кінця? Але хто вірить у Бога, той зовсім легко може собі уявити, що Бог творить щораз нові світи по черзі.

Квестія ще й далі комплікується: Чи Бог, у вічному чергуванні світів, творив завсіди такого самого стилю світи, що й наш теперішній, або може творив щораз іншого стилю світи?

Давні атомісти, виводячи світ із "щасливих випадків" (concursus atomorum), погоджувалися з думкою що різні світи мають різні стилі. Але новітні фізики, вважаючи закони природи за вічні й незмінні стоять при думці, що в вічному чергуванні всі світи мусять мати один і той самий основний стиль. Або взагалі відкидають вічне відмолоджування світа, бо вічне повторювання того самого вважають за "безглузде заняття" (Eddington).

Хто признає Бога, себто свідому й розумну творчу причину світа, той тим самим признає Богові автономний чинник у діянні -- свобідну волю. Колиж Бог свобідно творить, то він може творити нові світи у щораз іншому стилі. Отже різні світи своїм стилем так могли би відноситися до себе, як нпр. незугарні сотворіння з давніших ґеольоґічних епох до нинішніх сотворінь.

У цій думці могли би ми найти розраду для себе (а властиво оправдання для Бога), що нам випало істнувати саме в такому світі, де нераз нарікаємо на надмірне зло й терпіння.
 
Наші Друзі: Новини Львова