Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 22 липня 2019 року
Тексти > Тематики > Релігія  ::  Тексти > Жанри > Стаття

Arcana Dei

Переглядів: 13004
Додано: 11.07.2007 Додав: Bohuslav  текстів: 12
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Гавриїл Костельник
ARCANA DEI, ШЛЯХИ ВІРИ МОДЕРНОЇ ЛЮДИНИ

І
ШЛЯХИ ДО БОГА

Всі шляхи світа ведуть думку до Бога. Та Бог -- загадка загадок, тайна тайн.

Ніщо не змінилося з того часу, коли старозавітній автор писав "реліґійний епос" про страдального Йова, і ніколи не зміниться, хоч як зросте людська наука.

Той старозавітній автор писав: "Ось Бог є великий, та пізнати його не можемо, ані число його літ не може бути збагнене". А про сотворений світ писав він: "Дивніші ті речі, ніж щоб я їх міг збагнути і зрозуміти".

Не є це ніяка суперечність, що ми пізнаємо, що Бог є, а збагнути його не можемо, бо й світ є, а збагнути його не можемо.

Світ свідчить про Бога -- як твориво про свого Творця. Хоч Бог і скрився перед нами, то в сотвореному світі залишив свої сліди, щоб ми могли до нього дійти. І нашій душі дав таку природу, щоб вона інстинктовно попадала на божі сліди у світі та щоб Бога шукала. Цілий наш гін до науки, до ширшого й глибшого пізнання світа, до розкривання загадки буття-життя -- це в суті речі шукання Бога.

Якби не той інстинкт нашої душі, то ми ніколи не спромоглися би ані на думку про Бога -- от як звірята.

Тільки своєрідне чуття відводить нашу свідомість від Бога, перегороджує доступ до нього.

Це всім людям добре відоме "чуття буденности" ("чуття нічогости"), що не терпить ніякої "тайни" -- вороже всякій метафізиці. Само собою це чуття зовсім природне (інстинктовне), конче потрібне для нашого практичного життя. Воно в нашому житті виконує анальоґічну функцію, як "охоронне забарвлення" (мімікрі) в деяких звірят. Це достосування до свого окруження, щоб стати непомітним для ворогів. Тільки що звірята тим способом рятуються перед зовнішніми ворогами, щоб вони їх не побачили, а ми, люди, маскуємо свою власну свідомість, щоб вона не бачила глибшої, жахливо дивної дійсности світа.

"Чуття буденности" охоронює нашу свідомість перед залежністю від надлюдських сил буття, дає нам певність у наших виступах, побільшує свободу наших рухів. Новітні природничі науки, поширюючи матеріяльний світ до безконечности, розбудували й утвердили це "чуття буденности" -- тому в наших часах так багато атеїстів і кандидатів на атеїстів?).

Але новітні науки, саме в найновішій своїй фазі, розбудували й утвердили також ті шляхи, що ведуть до Бога. Найновіша фізика відреклася навіть механізму -- детермінізму, того "божища" всіх атеїстів.

Звичайна людська хиба: уявляти собі всяку природничу проблєму простою й плиткою -- надто дешево "купувати" її розвязку.

Але історія виказує, що всі природничі науки ведуть до щораз більшої й глибшої загадки. Старозавітній мудрець, "Проповідник", глядячи тільки на поверхню життя, каже: "Бо де багато мудрости, там багато й гніву; а хто прибільшує знання, прибільшує також гризоти". А модерний фізик, маючи перед очима тайни атому, пише: "За збільшення знання платимо збільшенням несвідомости" (Eddington).

Тому то в минулих віках, коли наука була плитка й мала, легко було бути і віруючим і безбожником. Як хтось уявляв собі світ і його першу причину, так і було добре -- в його власній уяві. Тріюмфувати могла всяка віра, яка вона не була би.

Та сьогодні не легко зберігати свою віру (форму своєї віри), а ще тяжче невіру -- очевидно, коли не вдоволяємося чимнебудь, але вглибляємося в те все, що наука видвигнула.

Для ясности в говоренні треба ствердити, що "невіра" тут також є вірою -- вірою в те, що Бога нема. Не є людям дано цілу загадку життя-буття розвязати в формі вичерпуючого, наглядного знання. Можемо розвязати цю загадку тільки в формі віри, де приходиться з "проблисків", з "фраґментів" відгадувати цілість предмету -- і навіть совістю та чуттям заручатися за правдивість нашої розвязки.

Сказали ми на початку, що в нашому розумовому відношенні до Бога ніщо не змінилося від часів біблійного Йова. Там ми хотіли сказати, що тайна Бога, помимо розвитку науки, якого в давнині ані прочувати не могли, і для нас залишилася тайною.

Тут мусимо це ще доповнити. Саме завдяки розвиткові науки загадка життя-буття стала для нас далеко більшою, ніж була для попередніх поколінь. Її стиль став більший.

Світ безмірно більший і дивніший, ніж уявляли собі його наші предки.

Безмірно більша й дивніша також його причина -- Бог.

ІІ

ПЕРЕД ТАЙНОЮ ТАЙН

Відки взявся світ?

Для Аристотеля, фільософа фільософів, ця проблєма не істнувала. Більше, ніж хтонебудь інший, вичував він труднощі в переході від несотвореного Бога до сотвореного світа, тому штучно обійшов ці труднощі, щоб їх позбутися. Основуючись на науці Плятона, свого вчителя, Аристотель видумав метафізичну теорію (гільоморфізм), по котрій світ так само вічний, як і Бог. Ніби вічні у світі всі роди істот, тільки одиниці повстають і гинуть.

Сьогодні для фільософів ясно, що Аристотель у цій своїй теорії скрито повторив науку Плятона: утотожнив "льоґічний порядок" (природну систему понять) з "річевим порядком" (з природною системою річей). А кожна шкільна дитина знає з природничих наук, що був час, коли на землі не було людського роду, коли не було ніяких звірят, ні ростин, коли земля була розжарена, мов сонце, коли ще не було ні зірок, тільки первісна мряковина... Фізики навіть обчисляють роки, коли це було.

Грецькі гільозоїсти й матеріялісти (атомісти) уявляли собі, що світ це щораз нова "мішанина" вічних, несотворених елєментів.

"Повставання" -- це загальне явище в досвіді, а воно виглядає неначе абсурд. Щось зовсім нове, чого ще в бутті не було, мусіло би повстати з нічого; а "ex nihilo nihil". Тому грецькі гільозоїсти й матеріалісти відкидали поняття справжнього повставання, а приймали тільки поняття зміни. На їх погляд істоти, неживі й живі, так творяться у світі, як горбки й доли на пустині з піску: ніби все тільки "мішанина", "злука" й "розлука" вічних елєментів.

Проти цеї концепції завсіди однаково свідчила наша власна свідомість. Вона мені безпосередньо каже, що моє "я" не є ніякою "мішаниною", але абсолютно новою істотою. Давні фільософи легко радили собі з цим голосом нашої свідомости, коли не хотіли признавати його за правду. Вважали його просто за природну оману, як нпр. детерміністи (що не признають свобідної волі) від віків уважали за природну оману той безпосередній голос нашої свідомости, котрий нам каже, що наша воля свобідно діє.

Але нинішня психольоґія тут уже має "звязані руки". Вона опинилася перед альтернативою: або всі безпосередні, природні (всім людям питомі) голоси нашої свідомости вважати за оману (отже також і саму свідомість, як таку, і думання, як таке) --- або всім признати реальну вартість. Якась довільна селєкція, якесь ділення цих інстинктовно-інтуїтивних даних на повноправну "шляхту" та на безправних "кріпаків" нічим не може бути оправдане.

Щож можемо піднести проти правдивости того інстинктовно-інтуїтивного голосу нашої душі, котрий нам каже, що наше "я" це абсолютно нова істота? Тільки грубу анальоґію зі світа мертвої матерії, де в невеликих віддаленнях часу ніщо дійсно не повстає і ніщо цілком не гине, а все є тільки "злука" й "розлука" тих самих основних елєментів (хемічні елементи).

Але поступ науки підважив також і цю анальоґію. Наша земля спершу була розжареним сонцем, а життя годі вивести зі зміни, з нової "злуки" матеріяльних частиць (самородство, generatio aeguivoca -- неможлива річ). Отже, коли земля охолола, відки на ній взялося життя?

Кулиста форма землі виявляється щойно тоді, коли беремо під увагу великі віддалення на землі, а найкраще тоді, коли беремо під увагу цілу землю. Так і справжній характер "повставання" виявляється щойно тоді, коли беремо під увагу великі віддалення в часі, а найкраще, коли доходимо аж до початку світа.

Життя зявилося на землі як щось зовсім нове (його складники передтим на землі взагалі не істнували). Значить, "повставання" це щось більше, ніж "зміна" в положенні елєментів. Це зовсім інший "стиль діяння". Не пустинний пісок, але жива клітина дає нам зразок справжнього "повставання" -- його "стилю діяння". Клітина-мати ділиться на дві нові клітини-доньки; вона своїй доньці все потрібне дає, але й для себе все потрібне задержує; побіч доньки вона й собі стає донькою -- репродукує, подвоює себе.

Отже й первісне життя на землі могло зявитися тільки таким способом, котрому питоме "репродукування" -- "подвоювання", або ще якимсь вищим способом, а ніколи способом "зміни" в укладі матеріяльних елєментів. Як тепер є на землі і як було через цілу історію земського життя, тільки так могло бути й на початку: життя з живого, а ніколи життя з мертвого.

Фізика довела нас до початку світа і поставила нас перед первісною мряковиною, з котрої повстав світ. Модерна фізика закинула "льотерію випадків", як мотор у розвитку світа, і признає, що світ, на основі законів матерії, мусів розвинутися -- як накручений годинник мусить іти.

"Є на це докази, що теперішні звізди в кожному разі є плодом процесу еволюції, який переплив через первісну матерію і змусив її до створення скупчень. Ці скупчення не повстали наслідком випадкових зударів, часово неповязаних зі собою" (Eddington).

Алеж та матерія створила тільки "руштування" світа. Орґанічних істот вона не могла витворити, бо в мертвій матерії нема процесу репродукції: атоми не репродукують, не подвоюють себе. Отже за причиною земського життя треба шукати десь поза первісною матерією.

Модерна фізика сягнула ще глибше. Є фізики (нпр. Jeans), котрі твердять (а ніхто не важиться цього їм заперечити), що був час, коли й тої первісної матерії не було, коли вона якимсь, для нас невідомим, способом повстала -- коли була сотворена.

Цього ніколи й не припускала новітня позитивна наука, що фізики вкінці стануть теольоґами!

Eddington пише: "Ідея загального Духа чи Льоґосу була би, як думаю, вповні розважним висновком з теперішнього стану наукових теорій; на всякий випадок находиться з ними в гармонії".

Коли фізики дійшли до початку всесвіта, в тих найбільших віддаленнях часу, також і матерія виявила на собі справжній характер "повставання". Вона не може бути ані вічна, ані не могла повстати способом "мішанини" чи "зміни", а могла повстати тільки як щось зовсім нове -- таким "стилем діяння", який уже не підпадає під фізику.

Давніша фізика присвоювала собі право, що вона має сказати останнє слово про світ і Бога. А найновіша фізика прийшла до переконання, що вона своїми засобами відкриває тільки "руштування" світа, але не цілу дійсність. Eddington пише: "Найпримітивніший антропоморфічний образ духового божества не може бути більше віддалений від дійсности, ніж схоплення божества в термінах метричних рівнянь" (себто засобами фізики).

Хваліте Господа, що фізика вже раз виставила фільософії й теольоґії таку "вільну карту".

Коли також первісна матерія сотворена, то за її творчою причиною треба шукати поза матерією взагалі. Значить: треба вийти поза сотворений світ, щоб дійти до Первопричини всесвіта. Сама собою вона у світі не виступає, вона у світі скрита, мов думка чи ціла душа в нашому тілі.

Таким способом позитивна наука, по відкритті стільки тайн, довела нас до самого початку світа і поставила нас перед тайною тайн. Поступ науки іде по лінії парадоксальности, сповидного абсурду!

Це розвязка, зложена азбукою, зовсім чужою для нашого "буденного чуття", котре не терпить ніякої "тайни" і все кваліфікує як казку та байку, що перевищує його власний стиль.

Щоб до Бога дійти і його признати, треба також чуттям достроїтися до нього.

III

ВІД БОГА ДО СВІТА

Перехід від Бога до світа це для нашого ума незбагнений, ніби абсурдний, перескок.

Перед сотворенням світа істнував тільки сам Бог. Отже все, що Бог вложив у світ, міг він взяти тільки від самого себе. На перший погляд виходило би, що світ сотворений з божої субстанції. Так дійсно і приймають еманаціоністи та всякого типу пантеїсти.

Колиб так було, то Бог із сотворенням світа мусів би щось втратити зі своєї первісної цілости, або навіть мусів би цілий перетворитись у світ: божа "надприрода" мусіла би ціла перекинутися в "природу" (як це приймав Spinoza). Тоді світ був би божеством, або бодай частиною божества. Алеж усе, що знаємо про світ, одноголосне суперечить цій концепції. Ні одна річ зокрема (ні сонце, ні земля, ні вода, ні воздух, ні ростина, ні звіря), ані цілий світ разом не є божеством, тільки творивом. Цілий світ має сотворену, а не творчу природу. Ми бачили, що, щоб до Бога дійти, треба вийти із сотвореного світа. Світ не є вічний, Бог мусить бути вічний. Світ не є незмінний, Бог мусить бути незмінний. Про це можна би писати цілі томи (вони і написані різними людьми). Та ми пишемо сумарично, щоб наші найвищі поняття про життя-буття звести в синтезу.

"Абсурдний", як здається, перескок від Бога до світа -- це хочуть обійти пантеїсти, тому вони радше резиґнують з характеру сотвореного світа, ніж щоби признати розділ між Богом і світом. Алеж ця їх утеча перед труднощами марна, бо в дійсності годі втекти від того, від чого пантеїсти хотіли би втекти.

Kant зрезиґнував з пізнання зовнішнього світа тільки в тій цілі, щоб обійти незбагнений перескок, який в між нашим поняттям і його предметом. Поняття (ідея, думка), так розумує Kant, завсіди є в мені, а світ зовні мене. Якжеж те, що в мені, могло би виражати те, що зовні мене, що відділене від мого поняття? Отже, заключує Kant, моє поняття може виражати тільки те, що в мені, а зовнішнього світа нам ніяк не можна пізнати.

Алеж у дійсності це ілюзорична втеча від "перескоку між поняттям і його предметом", бо також у системі Kant-а цей перескок мусить бути далі збережений. Навіть коли предмет, що його зображає моє поняття, є в мені, в моїй свідомості, то розділ між поняттям і його предметом завсіди мусить бути. Колиб не було такого розділу, то мої поняття творили би предмети, що їх зображають, і завсіди "ipso facto" мусіли би бути правдиві, а неправда взагалі була би неможлива. Моя свідомість і моя думка про мою свідомість -- це не те саме. Тут такий самий розділ, як нпр. між моїм поняттям коня і дійсним конем. Невжеж мені лекше заналізувати природу моєї свідомости, ніж природу коня?

Отже всякого типу субективізм -- це помиленість. Факти й процеси життя-буття треба прийняти, хоч які вони для нас дивні й незбагнені.

Так само всякого роду пантеїзм -- це помиленість.

Сотворений світ годі утотожнити з несотвореним Богом навіть на становищі пантеїстів, бо світ також для них є наслідком, а Бог причиною; а наслідок і причина ніколи не можуть бути одною й тою самою річчю. Індійська "Бгаґавадґіта" добре каже з пантеїстичного становища про Бога: "В мені (в Бозі) находяться всі істоти, та я не в них. Але в дійсності вони не є в мені -- ці істоти".

Отже як порішити проблєму перескоку (трансценденції), що є між Богом і світом?
 
Наші Друзі: Новини Львова