Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 11 грудня 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Жінка яка приходила о шостій

Переглядів: 6143
Додано: 24.10.2011 Додав: andreusDADA  текстів: 717
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Ґабріель Ґарсіа Маркес

ЖІНКА, ЯКА ПРИХОДИЛА О ШОСТІЙ

Гойдливі двері ще безлюдного ресторану відчини¬лися. Була лише шоста вечора, тож Хосе, власник закладу, добре знав, що завсідники почнуть збира¬тися не раніше, як за півгодини. Проте щойно пролунав останній удар годинника, як увійшла жінка й мовчки вмо¬стилася на високому дзиґликові біля стойки. Вона завжди приходила о цій порі. В роті її стриміла незапалена сига¬рета.
— Добридень, королево, — привітався Хосе.
Він пройшов уздовж стойки з сухою ганчіркою, проти¬раючи засклену поверхню. І хто б не заходив до рестора¬ну, Хосе завжди робив те саме. Навіть при жінці, взаєми¬ни з якою були майже інтимними, огрядний і рум'яний власник ресторану показував себе ревним господарем.
— Чого бажаєш сьогодні? — спитав він від кінця стойки.
— Насамперед навчити тебе бути кавалером, — від¬повіла та. Вона сиділа на високому дзиґлику в кінці ряду з ліктями на стойці і з сиґаретою в зубах. Промовивши, во¬на стисла губи, даючи Хосе взнаки, що сиґарета незапа¬лена.
— А я не помітив, — трохи збентежився Хосе.
— Ти взагалі нічого не помічаєш, — дорікнула жінка.
Він облишив ганчірку на стойці, підійшов до темних
шаф, що пахли смолою і запилюженим деревом. Повер¬нувся з сірниками, черкнув одним. Жінка нахилилася до вогню в його грубих і волохатих руках. А Хосе дивився на пишне волосся жінки, густо змащене дешевим вазеліном, на оголене плече. Завважив і невиразний початок її гру¬дей, перш ніж жінка, припаливши сиґарету, підвела го¬лову.
— Ти гарна сьогодні, королево, — не втримався він.
— Ет, облиш, — урвала його жінка. — Не думай, що це спонукає мене заплатити тобі.
— Я про це і не думаю, королево, — сказав Хосе. — Ла¬ден закластися, що сьогодні тобі зашкодив обід.
Жінка глибоко затяглася, схрестила зіперті на стойку руки й задивилася через широке вікно на вулицю. Облич¬чя її прибрало меланхолійного виразу з якоюсь домішкою відрази й брутальності.
— Я приготую тобі смачний біфштекс, — запропону¬вав Хосе.
— У мене ще немає грошей, — відповіла жінка.
— Вже три місяці ти без грошей, а я все одно готую тобі щось смачненьке, — промовив Хосе.
— Сьогодні не те, — кинула жінка, не одриваючи по¬хмурого погляду від вулиці.
— Щодня однаково, — мовив Хосе. — Щодня годин¬ник відбиває шосту, заходиш ти й кажеш, що зголодніла як пес. А я тобі готую щось смачненьке. Тільки сьогодні ти не кажеш, що зголодніла як пес. От і вся різниця.
— Атож, це правда, — визнала жінка. Вона обернулася до чоловіка за стойкою, який розглядав холодильник. Ди¬вилася на нього якусь хвилю, а тоді позирнула на годин¬ник на шафі. Три хвилини на сьому.
— І справді, Хосе, — погодилася вона. — Сьогодні все інакше. — Вона видихнула дим і провадила далі коротки¬ми, запальними фразами: — Я прийшла сьогодні не о шостій, тому все й інакше, Хосе.
Хосе кинув погляд на годинник.
— Ладен руку собі відтяти, якщо годинник відстає бо¬дай на хвилину, — мовив він.
— Не в цьому річ, Хосе. Сьогодні я таки прийшла не о шостій, — наполягала жінка. — А за чверть до шостої.
— О шостій, королево, — запевнив Хосе. — Коли ти за¬ходила, годинник якраз і пробив шосту.
— Я вже чверть години тут, — не відступалася жінка.
— Дихни-но, — попросив він.
Жінка відкинула голову назад. Вона була поважна, нуд¬на, в'яла; сумний, стомлений вигляд личив їй.
— Облиш дурниці, Хосе. Ти ж знаєш, я вже понад півроку не п'ю.
— Це ти скажи комусь іншому, — не повірив він. — Б'юсь об заклад, що ви вдвох вижлуктили щонайменше літр.
— Двічі ковтнула з приятелем, — призналася жінка.
— А-а, тоді все зрозуміло, — сказав Хосе.
— І нічого тут розуміти, — заявила жінка. — Я вже тут чверть години.
Чоловік стенув плечима.
— Гаразд, якщо тобі так хочеться. Ти вже тут чверть години, — погодився він. — Зрештою, це неістотно — де¬сять хвилин більше чи менше.
— Ні, істотно, Хосе! — Жінка простягла руки над стой¬кою з недбалою безпорадністю. Провела ними по скляній поверхні. — І річ не в тому, що так мені забаглося. Але вже чверть години, як я тут.
Вона кинула погляд на годинник і похопилася:
— Та що я кажу, я тут уже двадцять хвилин!
— Гаразд, королево, — змирився він. — Я віддав би весь день і всю ніч, аби тільки догодити тобі.
Увесь цей час Хосе метушився за стойкою, переставляв предмети з місця на місце. Він грав свою роль господаря.
— Я хочу, щоб ти була задоволена, — повторив він. І раптом застиг, повернув обличчя до жінки: — А ти знаєш, що я тебе нестямно люблю?
Жінка холодно зиркнула на нього.
— Та невже? Оце відкриття, Хосе! Невже гадаєш, що я лишилася б з тобою і за мільйон песо?
— Я не про це, королево, — зніяковів Хосе. — А все ж не інакше, як тобі зашкодив обід.
— Я тому сказала тобі, — мовила жінка, і голос її тро¬хи потеплів, — що жодна жінка не витримала б такого, як ти, й за мільйон песо.
Хосе почервонів. Відвернувся від жінки й заходився ви¬тирати пляшки в шафці. Невдовзі озвався, не повертаючи голови:
— Ти сьогодні нестерпна, королево. Мабуть, краще з'їж біфштекс та йди спати.
— Я не голодна, — відказала жінка. Вона знову переве¬ла погляд на вулицю, на невиразні постаті перехожих у вечірніх сутінках.
У ресторані запала трохи дивна тиша, переривана іноді шарудінням Хосе біля шафки. Раптом жінка заговорила стишеним, ніжним, незвичним голосом:
— Ти справді мене кохаєш, Пепільйо?
— Справді, — сухо кинув Хосе, не дивлячись на неї.
— Навіть попри те, що я сказала? — допитувалась жінка.
— А що ти мені сказала? — Хосе не змінив ні голосу, ні пози.
— Щодо мільйона, — нагадала жінка.
— Я вже й забув про те.
— То ти мене кохаєш? — перепитала жінка.
— Кохаю, — відповів Хосе.
Запала мовчанка. Хосе все ще порпався у шафці й не дивився на жінку. А вона видихнула струмінь диму, сперлася грудьми на стойку і лукаво прикусила кінчик язика.
— Навіть якщо я не прийму тебе?
— Я так кохаю тебе, що й не ліг би з тобою, — мовив він. Тоді попростував туди, де сиділа жінка. Зупинився пе¬ред нею, сперся дужими руками на стойку і пильно глянув їй в очі: —Я так тебе кохаю, що ладен порішити кожного, хто йде з тобою.
Спершу жінка ніби розгубилась, а тоді уважно, якось аж знервовано й насмішкувато водночас поглянула на чоловіка. Зніяковіло помовчала, а тоді вибухнула смі¬хом:
— Ти ревнуєш, Хосе? Як чудово, що ти ревнуєш!
Хосе знову почервонів і з щирою ніяковістю, мов дити¬на, яка розкрила свою таємницю, сказав:
— Сьогодні ти така нетямка, королево. — І несамохіть витер ганчіркою рота: — Кепське життя твоє дається взнаки.
Жінка спохмурніла.
— Виходить, ні, — скрушно зітхнула вона. І знову гля¬нула на нього з дивним блиском в очах, засмучена і зухва¬ла. — Значить, не ревнуєш.
— До певної міри, — сказав Хосе. — Але не настільки, як ти б хотіла. — Він послабив комірець і витер ганчіркою шию.
— Як це розуміти? — поцікавилась жінка.
— Просто я так кохаю тебе, що мені не до вподоби твої витівки, — пояснив Хосе.
— Які витівки?
— Що ти щодня ідеш з іншим чоловіком.
— Невже ти вбив би його, аби він не йшов зі мною? — спитала жінка.
— Аби не йшов — ні, — уточнив Хосе. — Я міг би вби¬ти його, коли він іде з тобою.
— Це одне й те саме, — підсумувала жінка.
Розмова набула лоскотливого напруження. Жінка роз¬мовляла тихо, ніжно, чарівливо. Обличчя її майже торка¬лося великого й доброго обличчя чоловіка, який аж за¬стиг, заворожений її словами.
— Але це правда, — мовив Хосе.
— Отже, — жінка простягла руку, щоб погладити його товсту руку, а другою кинула недопалок, — отже, ти зда¬тен убити людину?
— За те, що я тобі сказав, — здатен, — визнав Хосе. Го¬лос його бринів майже розпачливо.
— Який жах, Хосе! Який жах! — вигукувала вона, смію¬чись. — Хосе вбиває людину. Хто б подумав, що в цьому товстуні й тюхтії, який задарма щодня готує мені біф¬штекс, який розважає мене, поки я знайду собі клієнта, хо¬вається вбивця! Який жах, Хосе! Мені страшно!
— Ти п'яна, дурненька, — мовив він. — Іди поспи. То¬му, певно, тобі і їсти не хочеться.
Та жінка раптом урвала сміх і знову споважніла, спер¬шись на стойку. Бачила, що він одійшов. Відчинив холо¬дильник і знову зачинив, нічого не взявши. Бачила, як він попростував до протилежного кінця стойки. Бачила, як натирає до блиску і так блискуче скло. І вона знову загово¬рила ніжно і лагідно, як і тоді, коли питала: «Ти справді мене кохаєш, Пепільйо?»
— Хосе! — погукала вона.
Він не озвався і не глянув на неї.
— Хосе!!!
— Йди спати, — порадив Хосе. — Але спершу прийми ванну, щоб пройшов хміль.
— Справді, Хосе, я не п'яна, — запевнила жінка.
— Тоді ти грубіянка, — визначив Хосе.
— Іди сюди, мені треба поговорити, — покликала вона його. Чоловік непевно ступив до неї, вірячи й не вірячи їй. — Підійди ближче!
Чоловік зупинився перед жінкою. Вона подалася впе¬ред і занурила пальці в його чуприну, стиснула їх водночас міцно і ніжно.
— Повтори, що казав спочатку! — звеліла вона.
— Що? — не зрозумів Хосе. Із зігнутою головою він силкувався глянути на неї.
— Що ти порішив би кожного, хто пішов би зі мною, — нагадала жінка.
— Я вбив би кожного, хто пішов би з тобою, — повто¬рив Хосе. — Щира правда.
Жінка відпустила його чуприну.
— Отже, ти б мене захищав, якби я його вбила? — спи¬тала вона, з грубуватою грайливістю штовхнувши велику голову Хосе.
Той лише згідливо всміхнувся.
— Скажи мені, Хосе, — не відставала жінка, — а ти за¬хищав би мене, якби я когось убила?
— Як сказати... — завагався Хосе. —Ти ж знаєш, це не так легко, як говорити.
— Поліція нікому так не вірить, як тобі, — нагадала жінка.
Хосе всміхнувся гордовито і втішено. Жінка знову на¬хилилася до нього.
— Справді, Хосе. Я б побилася об заклад, що ти ніколи не брехав, — впевнено мовила жінка.
— І що ж тут такого? — знизав плечима Хосе.
— Атож, — вела далі жінка, — поліція знає це і повірить тобі відразу. І не перепитуватиме вдруге.
Хосе постукував пальцями по стойці, не знаючи, що ка¬зати. А жінка глянула на вулицю, на годинник, наче праг¬нула завершити розмову до перших відвідувачів.
— А заради мене ти збрехав би, Хосе? Я серйозно пи¬таю?
Наче враз осяяний якоюсь страшною думкою, він різко повернувся і глянув на неї. Здогад наче пронизав його, обпік гарячим дотиком жаху.
— В яку халепу ти встряла, королево? — Він аж подав¬ся вперед. Жінка відчула його важкий подих, що відгонив аміаком, подих, утруднюваний стойкою, що тисла йому живіт. — То справді, королево, в яку ж халепу ти встряла? — повторив він.
— Ні в яку, — кинула вона. — Я просто задля розваги сказала. — І за мить знову глянула на нього. — Знаєш, мо¬же, нікого тобі й не доведеться вбивати.
— Я і не збирався цього робити. — Хосе трохи збенте¬жився.
— Я мала на увазі, — пояснила жінка, — що не дове¬деться убивати того, хто йде зі мною.
— А! — сказав Хосе. — Тепер я зрозумів. Я завжди га¬дав, що ти без потреби пустилася берега. Обіцяю, коли ти облишиш це, я щодня готуватиму тобі найбільший біф¬штекс, безплатно.
— Дякую, Хосе, — мовила жінка. Вона випросталась, і Хосе побачив її сплющені жалюгідні груди під корсажем.
— Я завтра піду і обіцяю ніколи не турбувати тебе. І обіцяю, що ніколи ні з ким не піду.
— Що це раптом найшло на тебе? — здивувався Хосе.
— Щойно вирішила, — відповіла жінка. — Лише щой¬но я збагнула, яка це гидота.
— Атож, у тебе це справді гидота, — погодився він. — Давно мала б це збагнути.
— А я давно і збагнула, — призналася жінка. — Та ли¬ше нещодавно впевнилась остаточно. Мені огидні чо¬ловіки.
Хосе всміхнувся. Підвів голову, щоб глянути на жінку, все ще всміхнений. Та зосереджено і ніби збентежено про¬мовляла, трохи підійнявши плечі, похитуючись на дзиґли¬кові, з сумовитим виразом на обличчі:
 
Наші Друзі: Новини Львова