Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 15 серпня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість  ::  Тексти > Тематики > Художня

Пригода на п'ятому горизонті

Переглядів: 9173
Додано: 30.08.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Джерело: sitelit.hmarka.net
Віктор САВЧЕНКО
ПРИГОДА НА П'ЯТОМУ ГОРИЗОНТІ
Повість

1

Іван Олексійович Чередниченко зупинився на порозі, окинув неуважним поглядом чотири згорблені спини за письмовими столами. Тоді попрямував до свого старого двотумбового столу. Погляд несамохіть затримався на робочих місцях декого з науковців. Першим був стіл Паливоди: біля самих дверей, заставлений товстелезними “хіміями”. Господар його — тридцятитрирічний бородань сидів завжди тихо, в балачки не встрявав, читав чи просто щось обмірковував. Великі сумні очі та чорна борода робили його схожим на апостола з древніх полотен. Правда, не з мучеників, бо обличчя мав засмагле, з виразом спокою.
Погляд Івана Олексійовича на мить спинився на столі Лебедя, де було розстелено тектонічну карту Донбасу. Сам Лебідь уткнувся в якийсь журнал. Чередниченко, хоч і погано бачив без окулярів, проте ладен був побитися об заклад, що журнал не науковий, а художній. Коли б це був хтось із молодших, він, напевне, зробив би зауваження. Але Лебідь, то зовсім інша справа...
Перевівши погляд на стіл Войтович, Іван Олексійович подумав: “Тут сам дідько ногу зламає...” Плани гірничих робіт, газети, загальні зошити, в’язальні спиці. Сама вона, обіпершись ліктями на все те, писала комусь листа.
Сусід Войтович — геофізик Гончаренко з пінцетом і паяльником колупався в панелі із оргскла, що займала третину його столу. На тій панелі виблискували амперметр, газовий датчик, термометр, а крізь скло проглядалися кольорові дроти і маленький центробіжний насос. Панель мала показний вигляд. Навіть інститутське начальство, коли відвідувало лабораторію, хоч на мить, а затримувалося біля Гончаренкового столу. На запитання геофізик відповідав коротко:
— Датчик.
Коли така відповідь не вдовольняла, пояснював:
— Для газового каротажа.
— А-а...— казали у відповідь.
Сідаючи за свій стіл, Іван Олексійович подумаав, що цьому суденцеві, яке іменується «лабораторія викидів вугілля», не вистачає доброго капітана і що воно скоро, мабуть, піде на дно. Крізь шпарини у фінансовому бюджеті дзюрчить вода, а гребці, замість того, щоб хутко затикати щілини, покидали весла і б’ють байдики... Іван Олексійович раптом відчув на собі чотири пари знаків запитання. Вони немов комахи повзали в нього по спині, по ріденькому сивіючому волоссі. “І ніхто ж не запитає. Яка делікатність!” Не повертаючи голови і дивлячись поперед себе у вікно. він озвався:
— З нового року нашу лабораторію перетворять на групу, у складі якої залишаться троє науковців, включаючи керівника, і двоє техніків.
Тепер Іван Олексійович відчував у себе на потилиці більше знаків оклику ніж знаків запитання. Припинилося навіть шурхотіння пера Войтович.
— ...Декому з вас запропонують місця в інших лабораторіях, а комусь доведеться підшукувати роботу десь інде.
— А що, міністерство вирішило закрити нашу тематику? — В голосі Лебедя була цікавість — не більше.
— Ні, тематику, навпаки, розгортають, і даватимуть грошей стільки, скільки потрібно.
— Чому ж тоді нас закривають? — знову озвався Лебідь.
— Бо ми вже стільки років тягнемо з міністерства гроші, а за те розплачуємося нікому непотрібними звітами.— В голосі Івана Олексійовича вчувалася прикрість, та ще відчуженість, ніби до того, про що йдеться, він не причетний.— Знайшлася людина, яка не полінувалася всі їх перечитати і вицідити з них воду. Одні обкладинки — ось що зосталося!
— І який же вихід? — запитала Войтовнч.
— Вихід? — Чередниченко вперше обернувся до того, хто запитував. Відзначив у каштанових очах Войтович переляк.— Хм... Вихід один: зацікавити якесь виробниче об’єднання та укласти з ними угоду. Але для цього потрібно мати свіжу ідею. А де її візьмеш? Хто з нас спроможеться на таку ідею? — По черзі окинув поглядом усі четверо облич. При цьому кожен опускав очі.— Отож-бо,— підсумував він.
— А що коли пошукати зв’язок між міцністю. вугілля та раптовими викидами? — В голосі Вой­тович вчувалася розгубленість.
— Не смішіть...— Лебідь вибрався з-за столу і став походжати між вікном і дверима. Сіре лице і кущик волосся на тімені робили його схожим з довготелесим китайським бонзою. Для більшої подібності не вистачало кількох волосин на бороді...— Причина тут не так у таємниці явища, як у тому, хто береться її розгадувати... Ми ж усі однакові. І проблему бачимо під тим самим кутом зору. А щоб вийти з цього тупика, слід стати на голову і подивитися знизу догори... Хто на таке спроможеться? Він обвів усіх короткозорим поглядом, сказав: — Ніхто. Як не парадоксально, а саме знання нам того не дозволяють. Вони, як баласт, що змушує іграшку “ванька-встанька” стояти весь час вертикально. Знання і сума наукових переконань.
— Ну, а якщо хтось із нас усе ж спроможеться зробити стійку на руках? — озвався Гончаренко, відкладаючи паяльник.
— І тоді буде зроблено півділа,— сказав Лебідь.— Інша половина полягатиме в тому, щоб переконати всіх інших теж стати на голову. А це важко. Ой, як важко!

2

У читальному залі відвідувачів було негусто. Цікавилися здебільшого журналами зі стенду “Нові надходження”. В поглядах декого з них, що ловив на собі Паливода, вгадувався подив. Мовляв, кому це ще припекло в серпні обкладатися книжками? Тим часом чималий стос монографій і періодики, з якими порадив ознайомитись Іван Олексійович, танув. Ярослав уже почав подумки аналізувати прочитане, і скоро дійшов висновку, що головною думкою переважної більшості публікацій було намагання підтвердити, а в кращому випадку — розвинути єдину існуючу теорію викидів вугілля.
Паливода ловився на тому, що він, як казав його батько, “взувся в чужі черевики”. Геологічна періодика дратувала. Те, що хімік показав би однією формулою, геолог описував на кількох сторінках. Часом він шкодував, що пішов з хіміко-технологічного інституту. Власне, шкодувати він міг не тому що пішов, а тому, що створив довкола себе обстановку, через яку мусив був піти. Він міг би й лишитись, але тоді його законсервували б на посаді асистента (попри ступінь кандидата наук) довіку. Паливода виступав проти дріб’язкової опіки студентів, а в своїх групах створював умови розкутості і демократизму. Студенти його любили.
...Наступного дня Паливода почав гортати той самий стос літератури в зворотному напрямку. І до першого враження додалося ще й таке: багато хто з дослідників наводив дані, що суперечили газодинамічній теорії. Ув’язуючи ті дані з теорією, якій вони суперечили, автори виявляли при тому чудеса логіки. Ярослав бачив за тими повідомленнями розумних людей, свідомих сумнівності догмату, але зрощених на тому догматі і отже позбавлених мужності визнати його сумнівність.
Першим, кого побачив Паливода, зайшовши перед обідом в кімнату, був Лебідь, що незграбна викроковував між вікном і дверима.
— А, Ефенді! — сказав Лебідь, скоріше констатуючи Ярославів прихід ніж вітаючись.
Інші теж кивнули для годиться, їхню увагу було зосереджено па Лебеді.
А той казав:
— Вологість там страх яка! Ну, й грунт, звісно, болотистий, а відтак і гидоти різної до біса:
від москітів та літаючих п’явок до удавів...
— Ви сказали: “літаючих п’явок”?— На рум’яному виді Гончаренка млів вираз іронії.
— Атож. З крильцями, як у бабки. Бувало чалапаєш по заболочених джунглях, коли чуєш — шмяк! Уже прилипла до ноги. Спека ж нестерпна, носиш тільки шорти та в’єтнамки. Звір, правда, на тебе вдень не кинеться. Проте тільки-но впаде ніч, а вона там, справді, падає,— був білий день і раптом по якихось двох-трьох хвилинах стає темно, хоч в око стрель,— так ото тільки-но споночіє, як одразу вступає в силу закон джунглів. Виття, рикання, хрюкання...
— Що ви там шукали? — запитав Гончаренко. Лебідь на мить спинився біля Гончаренкового столу, подивився на блискучу панель датчика.
— Вугілля,— мовив.— їм потрібне було вугілля, що коксується. От вони й звернулися по допомогу.
— А що там своїх геологів не вистачало? — запитала Войтович. Вона сиділа за столом Івана Олексійовича. Самого Чередниченка не було.
— Гарних — не вистачало,— відказав, посміхаючись, Лебідь. Невідомо тільки, чого більше було в тій посмішці — самовдоволення чи іронії.
— А де шеф? — запитав Паливода.
— У відрядженні,— відказав Гончаренко.— На шахті викид стався. Шефа повідомили.

Гаряче повітря тхнуло асфальтом. Машини з ревінням то проносилися повз інститут, то верещали гальмами перед невблаганним оком світлофора. Лебідь, Гончаренко й Паливода, перейшли на протилежний бік вулиці і попрямували до їдальні, яка була в чверті кілометра від перехрестя. Ярослав і геофізик, хоч і не могли поскаржитись на зріст, та за довготелесим Лебедем ледь-ледь поспівали.
— Ну, то й як успіхи, Ефенді? — озвався Лебідь.— Ти не ображаєшся, що я на тебе так кажу? В Ірані я колись познайомився з одним ефенді, так у нього була така ж борода, як і в тебе.
— Та вже називайте...— усміхнувся Паливода.— А під успіхами ви маєте на увазі знайомство з літературою?
— Ну...
— Та щось ніхто з авторів публікацій, які я прочитав, не виявляє бажання ставати на голову.
— Ще б пак,— погодився Лебідь.— Зручніше все-таки стояти на ногах... Клопоту менше.
Паливода раптом відзначив, що ситуація в лабораторії не хвилює ні Гончаренка, ні Лебедя.
У їдальні було гамірно. Лебідь короткозоре мружився біля меню.
— Гадаєте, тут щось змінилося з учорашнього? — посміхнувся Гончаренко.— Присягаюся, це той же папірець, що висів тут рік тому. В них меню можна на граніті висікати.
— От у В’єтнамі меню! — сказав Лебідь.— З самого тільки рису готують до півтори сотні страв. Є й горілка рисова. Гірша, правда, нашої, але нічого, пити можна... А із змії страви! Паль­чики оближеш! Кавальця, смажені зі спеціями. На смак — щось середнє між курятиною і кролятиною.
Слухаючи ті балачки, Паливода пригадав слова Чередниченка: “Лебідь—геолог високого класу. Його кандидатська свого часу наробила шелесту серед учених-тектоністів. Але шість років виробничої діяльності у В’єтнамі, а потім в Ірані вибили його з наукової колії. Йому треба адаптуватись...”

“Викиди вугілля...— думав Лебідь.— Мусиш же сушити голову, знаючи наперед, що все це “сізіфів труд”. Жоден із сучасних методів проблеми не зрушить. Як кидало, так і кидатиме, як гинули люди, так і гинутимуть... Міг би й не грюкати дверима, “Менделєєв”... Ет, нудьга. Вже рік сиджу біля цього вікна... Телефон”.
— Слухаю. Так, так. Принось.
“Зять. Немає гірше, коли твій зять є твоїм же й аспірантом. А з Тамарою живуть, як кішка з собакою. Погулять йому, бач, закортіло. Ну, й підгулював би нишком. Так ні, подавай розлучення. Побачимо, чи знайдеш щось краще. Тамара, хоч і ледащо, проте розумна. А дівчинка в нього пішла — очі, як два агати... Так що ж таке викиди вугілля? Може, й справді метан рве, як кажуть класики... Ідея фікс, як і всі інші. Якась містика виходить: всяк умирає, хто на власні очі побачив викид.
У коридорі кроки. Здається, Зенон. Слід бути з ним привітнішим. Хай не думає, що коли розбив глека з моєю донькою, то я змінив ставлення до нього... А, може, у них усе ще владнається?”
— А-а, Зеноне! Заходь, сідай... Ну, як? Кінчаєш дисертацію? Давай, давай... А то вже Іван Полікарпович цікавився.
Молодий чоловік дивився на Лебедя сторожко.
— Даруйте... Ось робота,— він поклав на стіл товсту теку.— Треба бігти. У нас аналізи.
“І чого в них з Тамарою не клеїться,— думав Лебідь, дослухаючись до кроків у коридорі.— Гарний же хлопець”.
— Кхе...
Лебідь повернув голову до Войтович.
— Що ти сказала, Валю?
— Та нічого,— осміхнулася та.— Недавно ви скаржились, що Зенон розлучається з вашою Тамарою...
— Ну, і що з того?
— Та дивно якось виходить. Він кидає вашу доньку, а ви допомагаєте йому з дисертацією. Хіба вам тепер не байдуже? “Свята наївність,— подумав Лебідь.— Авжеж мені не все одно чи донька моя матиме від нього тридцятку аліментів, а чи вдвічі більше, коли він стане кандидатом наук”. Вголос сказав:
— Помиряться. До того ж з двох наукових керівників більше працює той, у кого науковий ступінь нижчий. Іван Полікарпович Гладкий запропонував мені розділити з ним керівництво ро­ботою Зенона, не за тим, аби я тільки числився...

3

Тишу в читальному залі порушувало ледь чутне шипіння кондиціонера. Паливоді ті звуки нагадували нічну хвилю, що лагідно перебирає черепашками. На мить він забув, де знаходиться і побачив себе на березі моря тихої серпневої ночі. Саме ночі йому запали в пам’ять, а не галасливі полуденні пляжі. Він прокидався від тиші і насолоджувався тишею. Паливода не лягав ні в машині, як дехто з його колег-аспірантів, ні в наметі, а стелив на розкладачці просто неба. Прокинувшись опівночі, він занурювався поглядом у темно-синю безодню, в якій плавали міріади світів: він і сам відчував тоді себе одним із них. Ті “плавання” в безмежжі ночі заряджали його добротою й силою духа...
Він і тепер відчував у собі ту внутрішню силу, яка не давала йому губитись у потоці великих і малих публікацій, бачити в тому різноголоссі, власне, хор, який на різні тони тягнув ту ж саму мелодію... Як хімік, він не міг збагнути, чому це вугілля — прекрасний поглинач газів, перетворюється на газову бомбу. Адже газ не просто заповнює пори сорбента, він встеляє їхню поверхню. І чим більший тиск, тим щільнішим шаром молекул буде викладено поверхню пор. А площа тих пор — ой, яка велика!
Міркування на хвилю порушила літня працівниця, яка поприхиляла віконниці на високих, заокруглених вгорі вікнах. З тим відсікло сонячні промені, що бавились на поліровці пустих столів. Ярослав помітив раптом, що, крім нього, й літньої служительки, в залі не було нікого... Тим часом думки, що на мить увірвались, знову вишикувалися в послідовний логічний ланцюг... “Газ, що виділяється при викиді,— думав Паливода,— можна з однаковою підставою вважати і як причину, і як наслідок викиду. Причина — газ під великим гірничим тиском вибухає, наслідок — вибухає у вугіллі щось інше, а газ тільки звільняється завдяки руйнуванню пор”.
З такою думкою Ярослав покинув читальний зал.
...Лебідь, який зранку про щось зосереджено думав, тепер походжав своїм звичним маршрутом від дверей до вікна. Уздрівши на порозі Паливоду, він запитав:
— Ну, щось висидів, Ефенді?
— Висидів. Те, що під час викиду виділяється багато газу — ще не факт його вибуху.
— Браво! — сказав Лебідь.— Не певен чи маєш рацію, але хід думки мені до вподоби... Мотивуй.
Паливода почав викладати свої міркування. На видовженому обличчі Геннадія Васильовича іронія поступалась місцем серйозному виразу. Він сказав:
— Якщо твої пояснення правдиві, то пануюча теорія матиме серйозне заперечення... Але як не газ, то що?
— Важко сказати... Втім напрошується думка,. що причина викиду — якийсь із компонентів вугілля. Він вибухає, не витримуючи тиску. При цьому газ, що ховається в порах, опиняється, так би мовити, на вулиці.
— Ну, колего, ну, геній! — вигукнула Войтович. Вона відклала навіть в’язання.
— Постривай, Валю,— зупинив її Лебідь.— Може, ти. Ефенді, цього ще не знаєш... Але викиди найчастіше трапляються саме там, де спостерігається тектонічне зрушення порід. Тобто там, де тиск, справді, найбільший.
Гончаренко, який мовчки колупався викруткою в панелі датчика, нарешті випростався.
— Відкриття завжди робили невігласи,— сказав він.— Всі знають, що роботу виконує стислий газ, а один цього не знає, і робить відкриття.
— Та я нічого,— зніяковів Паливода.— Це тільки міркування вголос.
— Та базікай все, що на думку навернеться! — усміхнувся Гончаренко.— Ти ж від тих корифеїв не залежиш. Дисертація твоя вже до їхніх волохатих рук не потрапить.
— Чого так похмуро, колего? — мовив Лебідь.— Можна подумати, що корифеї не зацікавлені у вирішенні проблеми.
— Зацікавлені,— сказав Гончаренко.— Але найбільше вони зацікавлені у збереженні авторитету... Уявіть собі Одуда у ту мить, коли йому на стіл покладуть публікацію, де спростовується його газодинамічна концепція... Це ж банкрутство!
— Я знаю Одуда,— сказав Лебідь.— Це порядний чоловік і чесний учений.
— Настільки порядний і чесний, що отримавши спростування своєї теорії, скличе всіх своїх учнів, а їх у нього до сотні, і скаже: вибачте, колеги, я був неправий, а всі ваші докторські і кандидатські, які розвивали мою теорію,— липа. Так?
— Ні, не так,— заперечив Лебідь.— У тебе надто агресивна і спрощена логіка. Учений, якщо це справді учений, а не флюгер, має в своєму арсеналі стільки незаперечних доказів, що похитнути його концепцію, ой, як важко.
— Колега злий, бо не має ще вченого ступеня,— сказала Войтович.— Стане кандидатом — враз подобрішає... За кордон поїде, он як Геннадій Васильович. І всі наукові проблеми відійдуть на задній план.
Гончаренко гмикнув і знову схилився над датчиком.
Запанувала мовчанка. Чулося тільки клацання тумблерів біля столу геофізика, та шурхотіли в’язальні спиці, якими Войтович маніпулювала швидко-швидко. В тій мовчанці вчувалася якась напруженість. Паливода, вважаючи себе причиною тієї напруженості, подався знову в читальний зал.

4

Наступного дня повернувся з відрядження Чередниченко. Сухорляве обличчя в густій мережі судин ще більше загострилося, нагадувало малюнком старий квиток на літак. Він привітався і, клацнувши замками портфеля, витяг і поклав на стіл чотири пакунки в целофанових мішечках.
— Ось, із самого місця викиду.
— І не боялися туди лізти? — озвалась Войтович.
— Боявся...— звірився Іван Олексійович.— Особливо моторошно було в порожнині викиду. Відколупував шматки вугілля, а в самого руки тремтіли. Боявся вчадіти. Штрек-бо вже не провітрювали.
— А нащо вам було добувати ті проби? — поцікавився Лебідь.
— Вуглепетрографам віддам. Може, знайдуть у них щось варте уваги. Та й хіміка ж маємо,— обернувся він до Паливоди.
— Тут, поки вас не було, Ярослав таке заварив! Від газодинамічної теорії тільки пір’я полетіло! — озвався з усміхом Гончаренко.
Вислухавши Паливоду, Іван Олексійович сказав:
— Те, що та теорія тримається на чесному слові, вже багато кому відомо. Але перше ж запитання — як не газ, то що?
— Гадаю, відповідь слід шукати в хімічній літературі. Дещо я вже знайшов. В одній публікації пишеться, що в пробах вугілля, відібраних з місця викиду, міститься доволі органічних перекисів.
— Це те саме, що пергідроль? — озвалася Войтович.
— Основа — та ж. Але органічні перекиси навіть при незначній температурі вибухають.
— Цікаво, цікаво,— промовив Іван Олексійович.
У кімнаті запанувала мовчанка. Схилився над картою Лебідь, сховала крадькома в’язальні спиці і тепер спроквола гортала якийсь товстий звіт Войтович, повіяло каніфоллю від Гончаренкового столу. Ярослав завважив, що «гребці сідали за весла» тільки тоді, коли з’являвся Чередниченко. Його не боялись і не схилялись перед великим науковим авторитетом, якого він, насправді, не мав. Його просто поважали, як людину. Несамохіть Паливода порівняв Івана Олексійовича з завідуючим кафедрою, де він до того працював. Намагався бути об’єктивним, навіть відкинув утиски, яких зазнав від колишнього шефа останнім часом. Професор теж вважався порядною людиною. Тільки до певної межі. А межею була інструкція міністра вищої освіти, котра суттю нагадувала “пам’ятку молодого бійця”. Всякого, хто посягав на ту інструкцію, професор вважав чи не особистим ворогом.
 
Наші Друзі: Новини Львова