Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 21 січня 2021 року
Тексти > Тематики > Художня  ::  Тексти > Жанри > Роман

Дві вершини Гороскопу

Переглядів: 11824
Додано: 30.08.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Джерело: sitelit.hmarka.net
— Документи візьміть, а портфель вам тільки заважатиме.
Коли Зорін витягнув коробочку з медаллю, щоб сховати її в кишеню, один з охоронців поцікавився:
— Що це таке?
Побачивши медаль, кивнув, мовляв, усе гаразд.
Смирнов виявився привітним чоловіком років сорока. Він вийшов з-за столу, щоб потиснути руку та привітати з відкриттям, і вже туди не сів. А сів за приставлений стіл навпроти гостя.
— Авжеж, це подія,— сказав він, ніби продовжував міркувати.— Таке не часто трапляється.
Смирнов мав технічну освіту. Запитання про суть відкриття він ставив коректно. Розмова з ним тривала хвилин двадцять. Нарешті він, глянувши на годинник, сказав, що їх очікує начальник відділу ЦК з вугільної промисловості. Та перед тим, як підвестись, поцікавився, чи добре Зорін влаштувався в готелі.
— Та нас там четверо в номері. Двоє хропуть...
Смирнов усміхнувся співчутливо, тоді щось черкнув у перекидному календарі.
“Заради чого ця презентація?— губився в здогадах Зорін, ідучи поруч зі Смирновим.— Тільки щоб познайомитися з першовідкривачем?”
Тим часом вони зайшли приймальні начальника відділу ЦК. Секретарка сказала, що на них очікують.
Чоловік, старший від Смирнова років на п’ять, мабуть, був з гірників. Це вгадувалося і в потиску руки, яка, здавалося, була з дошки, і у виразі обличчя — жорсткуватому, але привітному.
Скоро Зорін завважив подумки, що калейдоскоп подій був таким насиченим, що він час від часу ніби вимикався; в ньому спрацьовував якийсь автомат-запобіжник. Він хоч і відповідав на запитання, вів діалог, але все це не відкладалось у пам’яті.
І коли хвилин через десят розмови з начальником відділу його вели довгим коридором по м’якому, як лугова трава, килимі до приміщення заступника голови Ради Міністрів і голови паливно-енергетичного комплексу Щербини*, він уже не міг згадати імені та по батькові Смирнова, як і начальника відділу ЦК з вугільної промисловості.
Кабінет Щербини можна було назвати кабінетом тільки умовно. Насправді це була зала, в якій сиділо з півтора десятка людей, а за столом — сам господар, обличчя якого було відоме з багатьох телепередач, пов”язаних з Чорнобилем. Це було обличчя типового господарника, котрий відповідав за все перед тими, хто не відповідав ні
за що. В душі його, либонь, не так давно відбувся злам, і той злам спроектувався на лице та змів з нього наліт вельможності, властивий людям його рангу. Це було обличчя функціонера, котрий спізнав протилежний бік влади та переконався, що існують такі сфери людської діяльності, для розвитку яких потрібне щось більше, ніж просто наказ.
Зорін хоч і усвідомлював, що його запрошено на саму вершину влади, проте не міг сконцентруватись. Він відповідав на потиск руки Щербини, дякував за привітання, вклонявся присутнім, але все відбувалося немов би в пласкому зображенні. І це тривало доти, поки господар не зажадав від нього ввести присутніх у курс відкриття.
І тут з’явився “великий” Зорін та заходився переказувати проголошену кілька годин тому доповідь. В міру того, як на лицях людей, досі невиразних, з”являлася зацікавленість, вони почали набувати дедалі індивідуальних ознак. Це були спеціалісти-гірники, вони знали про метод Зоріна, який працював на багатьох шахтах Донбасу. Коли перейшли до запитань, то один з них навіть поправив Зоріна щодо неправильної назви вугільного пласта на якійсь із шахт. Видно, це був виходець з Донбасу. Голова паливно-енергетичного комплексу зібрав спеціалістів, котрі мали б оцінити практичну вагу відкриття та поміркувати про його ширше впровадження у виробництво. За ним-бо стояла не тільки продуктивність праці, а й безпека.
Перед тим, як відпустити Зоріна, Щербина попрохав надіслати йому матеріали про відкриття.
Хоч Зорін ішов до виходу тихим рівним коридором Ради Міністрів та ЦК, але його не полишало відчуття, що він спускався стрімким схилом піраміди, з якої надходили імпульси в усі енергетичні сплетіння держави. Імпульси занадто глибоко законспіровані, аби бути зрозумілими. І підземний ядерний вибух у Єнакієвому, і атомні реактори в найзалюдненіших місцять України були сплановані на верховині саме цієї піраміди.

В готелі “Мінськ” ключа від номера Зоріну не видали.
“Дострибався...”— майнуло в голові.
Жінка, що сиділа в кріслі директора готелю, зміряла його крижаним поглядом, мовляв, не можу сказати нічого втішного. Та щойно він назвався, як на її рум”яному обличчі сталася метаморфоза. Вона вийшла з-за столу, потисла рука, привітала з відкриттям.
— Це велика честь для нашого готелю!— казала директорка.— Ось ключ від вашого нового номера. Сподіваюсь, вам буде в ньому затишно.
“Бреше, а приємно,— подумав Зорін.— Чхати їй на всі відкриття світу”.
Номер виявився двокімнатним і коштував недешево. В двох кімнатах, де було все, що треба для сімейного життя: телевізор, холодильник, шафа з набором посуду, Зоріна зацікавило тільки радіо. Був час вечірніх новин.
Він почув знайомий голос радіожурналіста “Маяка”, потім свій. Смислу сказаних ним і журналістом слів не вловлював, а тільки знав, що повідомляють світові про нове відкриття. Наступного дня інформація про це з’явиться в усіх центральних газетах, згодом буде знято й показано по телебаченню документальний фільм, але смак першого ковтка слави він звідав насамоті в готельному номері, стомлений від емоційних спалахів та очікування гіршого. В нього з’явилося відчуття, ніби він щойно вийшов з глибокого крутого тунелю, що ним сходив довгих двадцять років, та скинув важкий рюкзак. А ще він подумав, що з цього моменту для нього вже не будуть відігравати великої ролі в житті викидайли різного рівня.

* * *

“Не треба музики і квітів...”— іронічно посміхався Зорін, сходячи з московського поїзда в рідному місті.
Його, й справді, ніхто не зустрів.Та вдома на нього очікував букет троянд, а під ним — листівка з
привітанням дружини й дочок з відбитками губної помади. Він прочитав на тій листівці також і те, чого там не було написано: “Може хоч тепер ти частіше буватимеш з нами”.
А ще він уловив запах борщу з кухні, свіжого, звареного вранці, спеціально до його приїзду.



Ч А С Т И Н А Д Р У Г А

АРГУМЕНТ НА КОРИСТЬ...

1

Легковик директора шахти, проминувши
самарські плавні, крізь які пролягала траса “Харків—Сімферополь”, вискочив на згірок і вже нісся вздовж смуги дерев. Займався ранок останнього дня червня; дорога ще не перетворилася на суцільний потік автомашин, і водій витискав швидкість до ста двадцяти кілометрів за годину.
— ...А він вам пояснив, чому?— озвався Колесников, котрий сидів поруч з водієм.
— Ну, сказав по телефону, що хоче показати нове кріплення.
— Та він уже ж показував.
— То був просто сталевий профіль. А тепер ним уже кріпиться штрек.
— Он воно що...— Колесников покосився на водія, додав:— Ризиковано.
“Авжеж...”— подумав Зорін.
— Втім, для науки корисно,— знову озвався Колесников.— Негативний результат — також результат.
— Мабуть що...— погодився Зорін, а сам міркував:— “Тільки не тепер, коли стагнують геть усі виробництва”.
Юрій Михайлович Халимендик*, директор шахти “Західно-донбаська”, у якого Зорін був науковим керівником докторської дисертації, втім, запросив їх не тільки аби показати зразок кріплення, що він почав застосовувати. Наміри були серйозніші. Демонстрація кріплення мала покласти край багаторічній полеміці; звісно, на користь Халимендика.
Чи не найбільших втрат зазнавали шахти від того, що доводилося перекріплювати гірничі виробки. Надто на глибоких горизонтах, де товстелезні сталеві профілі крутило немов дріт. Боротися з цим лихом було неможливо. Для Зоріна, котрий вісім років пропрацював ученим секретарем секції гірничого тиску при Мінвуглепромі СРСР, це була аксіома.
Показував Зорін Халимендику і свої власні заміри зсувів порід на багатьох шахтах, аж до глибин 1000 - 1200 м. Руйнувалися навіть виробки, що їх підтримували товстелезні залізобетонні блоки.
“Такій силі, справді, протидіяти неможливо,— погоджувався Халимендик.— Та й не потрібно. Її просто слід розкласти на складові. І вже з ними боротись”. Він наводив якісь розрахунки, але ні на Зоріна, ні на вчених відділу вони враження не справляли. Директорові-вченому закидали навіть незнання природи гірничого тиску.
В очах Зоріна заряботіло. Одразу за придорожніми деревами розкинулося соняшникове поле. Міріади маленьких сонць зливалися в суцільне море жовтизни. На мить у пам’яті постала хата під очеретом і головки соняхів уздовж паркану... Хоч недовго йому судилося мешкати в Мишуриному Розі, але то було місце першого ковтка повітря, першого крику і перших откровень.
“Жив колись старий козак війська запорозького Мишура,— згадав Зорін оповідь діда Архипа.— Бачиш, як круто — рогом Дніпро повертає? Ото ж Мишура й збудував на тому місці причал і переправу. Тому й місцину нарекли Мишуриним Рогом”.
Залишилося позаду соняшникове поле, а з ним і згадка про дитинство, але йому на мить здалося, що між тодішнім хлопчиком Андрійком і ним теперішнім виник місток. Власне, місток існував завжди, але він на якийсь час забув про нього. І ось через багато-багато років згадав. Назва йому — допитливість. Мабуть, колись Абрамов розпізнав у ньому цю рису, і він, Зорін, тепер також гуртував довкола себе людей з такою ж ознакою. Допитливість у поєднанні з дослідницьким рефлексом і є те, що називають талантом ученого. Якою б не була людина за вдачею і як би не помилялась, але якщо вона не розгубила отих дитячих рис, то рано чи пізно визнавала свою помилку. А визнати помилку — це висповідатись.
Очікував Зорін визнання помилки і від Халимендика, але той добирав усе нових і нових доказів. Ними ставали вже не математичні розрахунки можливостей нового кріплення, не логіка, а факт. У нього на шахті діяла група спеціалістів, яка не тільки спостерігала за проявими гірничого тиску та робила відповідні заміри, а й розробляла заходи протидії. Один з тієї групи вже захистив кандидатську дисертацію, ще один був на підході до захисту. По суті, це було мисляче ядро шахтного колективу, яке тісно співпрацювало з ІГТМом, їх можна було побачити в фондах інституту, на всіляких тематичних нарадах; вони часто приїздили на консультації до Зоріна та Колесникова. Проте їхні розробки не завжди узгоджувалися з усталеними науковими поняттями. В них була якась своя істина, підкріплена своїми ж фактами.
На дорозі побільшало зустрічного транспорту. Машини мчали повз них із гуркотом снаряда. Павлоград був десь за десять-п’ятнадцять кілометрів.
“Це до пори, до часу...— міркував Зорін.— Гірничий тиск дає про себе знати в найнесподіваніший спосіб і дуже часто там, де на нього й не очікуєш. Он у Донбасі шахтні поля перекриваються товщами пісковиків — найміцніших з порід, а виробки руйнуються і часто з великим лихом.

...Кліть спускалася поволі і так само поволі відбивалася зміна тиску на вушних перетинках. Зорін подумав, що вони вже десь між четвертим і п’ятим горизонтами. Шахтарі, котрі спускалися в першу зміну, мовчали; їх стримувала присутність директора. Ліфт уповільнив хід; промені коногонок заковзали по рудій цегляній кладці ствола, висвічуючи де-не-де сольові нарости від патьоків води... Гуркнули двері, шахтарі враз спорожнили кліть і розчинилися в тунелі.
— Чого ви нас так зрання?..— запитав Колесников у Халимендика, коли вони вже прямували магістральним штреком.
— Хто рано встає, тому й Бог дає,— відказав той з усміхом.— Я запросив вас як консультантів.
Він був дещо вищий і справніший від Зоріна й Колесникова; йшов швидко, водночас спрямовуючи промінь світильника то на колію, то на склепіння тунелю, під яким тьмяно поблимували лампи денного світла.
Хвилин за п’ятнадцять Халимендик повернув у тунель значно вужчий і, пройшовши кілька десятків кроків, зупинився.
То був штрек з колією і дерев’яним настилом для шахтарів. Хоч від магістрального тунелю вони відійшли не більше сотні кроків, але тут уже відчувався брак повітря. Йти стало важко. На зауваження про це Зоріна Халимендик відказав:
— Справді, але ми тут довго не затримаємось.
Місцями штрек просів. З-під затяжок, що тріснули, на хідник насипало перем’ятої породи. Тим часом попереду почувся притлумлений гуркіт. Невдовзі в променях коногонок заіскрилися міріади пилинок. То повіяло з лави, яка запрацювала.
Вони вже йшли повз конвеєр, нахиляючись та черкаючи касками об кріплення. Штрек нагадував велетенську горлянку, всередині якої рухались люди. Місцями чиїсь “пальці” перетискали її, але щоб задушити зовсім, у пальців “бракувало” сили.
— Скільки років цьому штреку?— озвався Колесников.
— Трохи більше двох,— відказав директор.
— В Центральному Донбасі такі виробки стоять від п’яти до восьми років,— знову Колесников.
— Ну, тут пласти залягають близько один від одного і
порода специфічна.
Тим часом вони підійшли до місця, де штрек просів так, що ледь не торкався конвеєра, який уже запрацював.
Пролазили навпочіпки. В пам’яті Зоріна, котрому не раз доводилося брати участь у комісіях з розслідувань нещасних випадків, поставали тіла загиблих шахтарів, яких придушило кріпленням. Моторошний холодок пробіг у нього по спині, коли куртка зачепилась за тріску зламаної затяжки.
Зрештою вони подолали небезпечне місце.
— Ну, далі вже йти не варто,— сказав Халимендик.— У таких умовах і працюємо... Не встигнуть прохідники здати виробку, як її треба вже перекріпляти. Того й вугілля таке дороге.
Зорін провів променем світильника по кріпленню. То були сталеві стояки , з’єднані вгорі, які на третину вгрузли в грунт. В місці, під яким вони щойно пролізли, арку погнуло; на згині полущилась корозія і там угадувався сірий метал. Отже, деформація сталася зовсім недавно. Попереду в промені світильника виднілося ще одне просідання покрівлі і купа породи на хіднику.
“Мишоловка,”— майнуло в голові у Зоріна; він відчув, як від нестачі кисню сильно калатає серце. Проте цікавість взяла гору.
— Хочу подивитись, що воно за порода,— спинив він Халимендика й Колесникова, котрі повернули назад.
У виробках шахт Донеччини він, бувало, витягував затяжку й подовгу розглядав піщаник, аргеліт чи алевроліт, під яким кутом вони залягають, як поруйновані. Відтак мав уже повну картину, як та порода поводитиметься на шахтному полі.
Тут затяжки-обаполи повгиналися, місцями тріснули від колосального тиску.
Халимендик, уздрівши, що Зорін вхопився за уламок затяжки з наміром його висмикнути, крикнув:
— Андрію Микитовичу, це небез...
Останнє слово заглушив тріск; грубі обаполи між двома ребрами-арками почали ламатися немов картонні, і з покрівлі у виробку гунула порода. Зорін устиг відскочити, але спіткнувся і тієї ж миті йому привалило ноги. Спробував випручатись, але купа збільшувалась так швидко, немов би нагорі відкрили шибер; Зоріна засипало по груди. Він не встиг ні про що подумати, в нього навіть не увійшов страх, як раптом настала тиша.
Виробку заповнило по конвеєрну стрічку; полотно терлося об породу. Бракувало повітря й давило груди; Зорін задихався. Проте руки були вільні і він став відкидати з себе шматки чорного спресованого глею. “Мабуть, не судилося мені вже побачити бодай одного онука...”— подумав він.
І тут зашурхотіло. З другого боку завалу греблися. Скоро звідти сяйнуло променем і почувся голос Халимендика:
— Андрію Микитовичу, з вами все гаразд?
— Та тут от...— озвався він
В дірку просунувся Халимендик, а за ним — Колесников. Директор шарпнув за дріт-вимикач, що тягнувся вздовж конвеєра, і стрічка зупинилась. Вони кинулись до Зоріна і заходились розгрібати породу.
Почулося потріскування та металевий скрегіт в місцях з’єднання арок. Кріплення штреку заколивалось немов горлянка, при ковтанні. Шахтарі в таких випадках хутко вимітаються в безпечне місце.
На обличчях, що схилились над Зоріним, вгадувалися тривога і страх.
— А я думав, що ви вже побігли по гірничорятівників,— сказав Зорін, задихаючись.
Озвався директор:
— Моє прізвище походить від слова халамидник, а воно означає босяк, бешкетник, себто несерйозна людина. В житті інколи конче треба бути несерйозним.
— Андрію Микитовичу,— сказав Колесников, спостерігши як важко дихає Зорін,— може, вам саморятівник?..
— Потерпимо,— відказав Зорін, допомагаючи їм відкидати з себе породу.
Ноги не пошкодило, проте боліли гомілки.
З тріском зламалась затяжка за два кроки від того місця, де щойно лежав Зорін, і звідти вдарив “струмінь” перем’ятої породи.
— Швидко звідси!— вигукнув Колесников і силоміць підштовхнув Зоріна до пролазу.
Останнім виборсався Халимендик.
Масив конвульсійно здригався; звільнене від породи місце біля конвейєрної стрічки почало засипати.
— Тікаймо!— ревнув директор.
Та вже через півсотні кроків він зупинився. Тоді подивився на свої ноги; він був без одного чобота.
В ухах у Зоріна шуміло, немов би десь поблизу текла вода. Давалася взнаки гіпертонія, яку він нажив колись за аналогічної ситуації. Випадок так глибоко запав у свідомість, що йому, як тільки він про нього згадував, здавалося немов усе те сталося ось учора. Проте відтоді минуло щонайменше п’ятнадцять років. Йому було тоді стільки ж, скільки його учням зараз.
— Заждіть мене тут,— озвався Халимендик, прислухаючись до тиші, яка настала.— Я збігаю по чобіт.
— А, може, почекаємо?— сказав Зорін.— Хай там перерозподіл тиску завершиться.
— Ось-ось, перерозподіл...— підхопив зраділо Халимендик.— У нас тут перерозподіл тиску відбувається з кожним метром проходки. У приконтурній частині утворюється щось на зразок буферної зони радіусом від п’яти і більше метрів. Її краще не займати, адже вище вибирається пласт “це сьомий”. Ось воно і грає... Я показав вам крайню стадію нестабільності виробки. Сьогодні в другу зміну її вже почнуть перекріпляти.— Мить поміркувавши, він сказав:— Тільки не подумайте, що я хотів настрахати. Так сталося...
— Це я винен,— озвався Зорін.— Не слід було займати ту кляту затяжку.
— Вашої провини тут немає. Це непорозуміння. Але якби, не доведи Боже, щось сталося б, то відповідати
довелося б мені. Чого, мовляв, дотягнув виробку аж до такого стану? Та ще й людей повів...— Халимендик знову
прислухався, а тоді подався по чобіт. Зорін з Колесниковим пішли слідом.
— ...Цей штрек уже кріплено новим способом,— сказав директор.— Я просив би вас, Андрію Микитовичу, і вас, Володю, бути уважними. Мені б не хотілося щоб ви сприйняли це як перенесення нашої дискусії в шахту, бо тоді у вас може спрацювати зворотна реакція. Отож: хто має очі та побачить.
Зорін завважив одразу, що склепіння арок, якими кріпилася виробка, підпирали посередині балки. З одного боку від тих “перпендикулярів” пролягала колія, з другого був настил-хідник.
“Десь я вже бачив такі підпорки,— майнула думка в Зоріна.— Здається, на якійсь із луганських шахт.”
 
Наші Друзі: Новини Львова