Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 21 січня 2021 року
Тексти > Тематики > Художня  ::  Тексти > Жанри > Роман

Дві вершини Гороскопу

Переглядів: 11812
Додано: 30.08.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Джерело: sitelit.hmarka.net
Раптом він побачив себе в похилому тунелі з важким рюкзаком, відчув біль в ногах і плечах, в які врізалися
лямки. Позаду залишилися вже сотні сходів, а скільки ще попереду — невідомо. Не можливо було визначити, як далеко до поверхні і з допомогою повітряного струменя — він не відчувався. Тхнуло вогкістю і пліснявою, в багатьох місцях сходи було поруйновано і він дерся похилим штреком. Спину муляли зразки порід та тензодатчики, які він ставив у викидонебезпечних місцях. Подія сталася там, де він заміряв енергію напруженого стану масиву. Датчики показали максимальну величину, і він сказав про те підривникам, що готували струсний вибух.
“Побачимо,”— відказав один з них , начиняючи шпур тротиловими циліндриками.
Про всяк випадок вони — двоє підривників і Зорін відійшли якомога далі.
Спровокований при відпалці викид виявився такої сили, що хвиля пилу й газу докотилась аж до кліті. Якби викид розв’язався б від комбайнової фрези чи відбійного молотка, не уникнути б смертей... Відтоді минуло близько двадцяти років. Він на той час набирав експериментальний матеріал для кандидатської дисертації. Все його життя скидалося на сходження з тягарем за плечима; порою він знесилений сідав відпочити, та скоро в ньому починала діяти якась програма і він підводився та йшов далі. В тунелі погляд його обмежувався відстанню, якої сягав промінь світильника, а в житті... В житті не було світильника, який би висвічував майбутнє. Бо якби був, то він не зважився б доводити свою правоту Президентові Академії наук України Патонові*, котрий тоді на Президії АН УРСР засумнівався, чи можна використовувати енергію гірничого масиву при добуванні вугілля. Зорін, порушивши традицію, сперечався, добирав різні аргументи, чим розігрів нордичний темперамент Президента. Один із співробітників ІГТМу після того зауважив:
“Чи не здається вам, Андрію Микитовичу, що ви себе поховали?”
На що Зорін відказав:
“Помирати, то з музикою.”
На щастя, небезпека виявилася тільки в потерпанні за свою творчу долю.
Патон запам’ятав Зоріна, бо коли приїхав на Україну академік Лаврентьєв* —“батько” Сибірського відділення Академії Наук СРСР, то на бесіду з ним він запросив саме його.
“Нехай приїде отой метикуватий, що тут мене переконував,— сказав він директорові ІГТМ, який пропонував на розмову з гостем Абрамова.— Він уміє аргументовно доводити.”
Зустріч з Лаврентьєвим — спеціалістом з механіки вибуху та гідродинаміки тривала більше години. Вони швидко порозумілись. Тому сприяло захоплення Зоріна ще з юних літ механікою. На початку шістесятих він з допомого професора Розовського навіть розробив новий прийом в механіці, який згодом використають при вирішенні проблеми нерівномірності згоряння твердого палива ракет. Та й в основі його кандидатської лежала розшифровка ірраціональних функцій інтегрального оператора, яку визнали такі провідні вчені в цій галузі, як академік Моссаковський та професор Лехницький.
Отож вони з Лаврентьєвим розуміли один одного з півслова. Йшлося в основному про те, як використати механіку для розв’язання проблеми викидів на вугільних шахтах.
Попри очікування, Президент Сибірського відділення АН СРСР виявився людиною товариською і відкритою. Він з гіркотою казав, що доля науки, на жаль, залежить від філософів. Що мав на увазі Лаврентьєв, неважко було здогадатись — вирішували-бо все ті, хто обслуговував марсистсько-ленінську філософію. Навіть розповів Зоріну анекдот.
У якійсь канібальській країні дикун продавав на базарі мізки: вченого по п’ять доларів за кілограм, філософа — по п’ятдесят. Білий турист поцікавився:
“Чому так дорого коштують мізки філософа?”
Дикун відказав:
“Знав би, ти скількох треба забити філософів, аби отримати один кілограм мізків.”
На цій іронічній ноті вони й розпрощались.
Тим часом погляд Зоріна знову зупинився на листі з Комітету.
“Це що, вже остання сходинка?— майнула думка.— Чи кінець старого й початок нового тунелю?”
Він натис кнопку виклику секретарки. Та зайшла, не приховуючи подиву, адже до обідньої перерви залишалося цілих півгодини.
— Поїдьте на вокзал та купіть квиток до Москви на сьогодні,— сказав Зорін, дістаючи гроші.

2

До Москви Зорін прибув п”ятнадцятого і з вокзалу поїхав прямо в Комітет з відкриттів.
Потоцький Володимир Вікторович, експерт Комітету, зрадів йому.
— Я вже збирався вам телефонувати,— сказав він з полегшенням.— Все має відбутися завтра, о тринадцятій. Ходімо.
Вони піднялись на третій поверх, де була кімната голови Комітету Наяшкова*.
— Це дійство має свою, визначену раз і назавжди процедуру,— мовив Потоцький.— А я мушу ввести вас у курс, аби все відбулося без несподіванок.- Він відімкнув високі білі двері.— Прошу, заходьте.
Вони опинились у напівокруглій залі з високою — в чотири-п’ять метрів ліпною стелею, паркетом з дорогої
деревини і ще одними різьбленими дверима, що вели в кабінет Наяшкова.
— Це — щось на зразок накоплювача,— пояснив Потоцький.— Тут збираються члени Комітету, автори, преса.
Потоцький відімкнув і другі двері.
Приміщення голови Комітету можна було назвати й залою, мебльованою столом господаря і довгою приставкою до нього. Зорін нарахував за тим столом-приставкою двадцять п’ять крісел.
— Тут сидітимуть члени комісії,— пояснив Потоцький.— Ви стоятимете ось де...- він показав на протилежну від місця голови глуху стіну зі стендом для ілюстраційного матеріалу.— Ваші співавтори розмістяться на кріслах вздов стіни, де сидітимуть також запрошені.
На мить хтось ніби пересмикнув час і довгий, метрів на десять, кабінет Наяшкова перетворився на крутий тунель, яким він — Зорін дерся з важкою заплічною торбою. Йому навіть здалося, що промінь коногонки попереду вже розмивався денним світлом.
— Щось не так, Андрію Микитовичу?— повернув його до тями Потоцький.
— Та ні, ні, все гаразд...— опам”ятався Зорін.— От тільки... Якщо все так чітко визначено, то виходить, що ця процедура тільки формальність?
Потоцький не поспішав з відповіддю.
— Не хотів би посіяти в вас сумяття,— озвався нарешті,— але рішення про реєстрацію відкриття прийматиметься завтра. Скажу тільки, що якби не деякі випадкові збіги обставин, то кількість відкриттів, зареєстрованих у цих стінах,— Потоцький обвів поглядом масивні рами з портретами видатних учених світу,- була б більшою ніж триста тридцять шість. Не набагато, але все ж... У цій процедурі формальний тільки антураж. Все інше... Ну, ви самі розумієте. Отож раджу добре виспатись, перед приходом сюди випити міцного чаю. Ну, бути в формі... Ага, на виступ відводиться п’ятнадцять хвилин.

...У просторому овальному приміщенні гомоніло з півсотні людей, поміж яких були і з телекамерами та “репортерами”. Стрілки старовинного годинника на стіні підбиралися до першої пополудні. Бемкнуло. Тієї ж миті прочинилися двері кабінету Наяшкова і в них з”явилася жінка середніх літ, одягнена в білу блузку та довгу чорну спідницю.
— Члени комітету, прошу,— сказала вона.
Враз з-поміж присутніх вийшло два з половиною десятки людей, які зникли за білими двостворчатими дверима
Зорін і співавтори стояли осібно; на них не звертали уваги. Ніхто не озивався; все вже було сказане, коли вони за дві години до початку розвішували графіку.
Через кілька хвилин двері знову прочинились і та сама жінка сказала:
— Автори і власні кореспонденти комітету, прошу.
Заворушилася преса, блиснули спалахи фотокамер.
Зорін, як його навчив Потоцький, попрямував до місця, де було розвішано графіку, а співавтори посідали в крісла вздовж стіни, поблизу від нього. Тим часом телеоператор навів об”єктив на Наяшкова — чоловіка середніх літ, білявого, який підвівся з-за столу.
— Сьогодні ми розглядаємо,— почав головуючий.
Зорін раптом відчув, що впадає в прострацію. На мить йому здалося, що очі двадцяти п’яти членів комісії, що уважно дивились на нього, раптом злились в одну пару очей велетня з пронизливим поглядом, якому було діло до всього, навіть до того, як випрасувані його штани та пов’язана краватка. Голос Наяшкова, котрий зачитував формулу відкриття та повідомляв про відгуки, що надійшли від учених з усього світу, з трудом пробивався до свідомості, яка опинилася під контролем того велетня.
— Отож, слово — авторові,— підсумував головуючий.— Прошу, Андрію Микитовичу.
Зразу ж на нього перевів об”єктив телеоператор.
Зорін розтулив був рота, та з пам’яті його немов би все стерли. Він відвів погляд від комісії й подивився на співавторів, шукаючи в них підтримки. Але не впізнавав їх. І тоді він завважив, що з п’ятірки людей, поміж яких він шукав підтримки, один йому посміхався. В ньому Зорін впізнав Пєтухова. З тим все стало на свої місця. Він узяв указку і, час від часу посилаючись на ілюстративний матеріал, почав доповідь. Власне, то була промова, стилістично відшліфована, заздалегідь вивчена, не схожа на жодну, що йому досі доводилося виголошувати. В ній вчувалося натхнення і навіть врочистість. Та на членів комітету вона, схоже, не справляла враження. На їхніх лицях читалося тільки одне — намагання не пропустити жодного слова. Так слухають ті, котрі знать про що йдеться, і прагнуть з’ясувати, чи немає розбіжності між тим, що їм відомо, та тим, про що каже автор.
Коли Зорін закінчив, озвався головуючий.
— Дякую, Андрію Микитовичу. Ви доповідали рівно чотирнадцять хвилин і, отже, заощадили нам цілу хвилину. Шановні члени комітету, ставте ваші запитання.
Потім Пєтухов скаже, що всього запитань було п”ятнадцять; він записував.
Але тепер Зорін подумки викликав отого свого “двійника”, котрий, бувало, опановував настроєм зали. Він — “двійник” був тим Зоріном, для якого не існувало авторитетів і який вперше дав про себе знати після потиску руки Президента АН СРСР. Та цього разу він не з’явився. І тому відповіді були хоч і аргументовні, але позбавлені абсолютної переконаності. Зорін ніби закликав того, хто запитував, подивитись на предмет так, як на нього дивився він сам, а вже тоді відповідав по суті.
Останнім запитанням було:
— Де ще, в яких галузях може знайти застосування ваше відкриття?
— В медицині,— відказав Зорін, не вагаючись.
На обличчях членів комітету майнули посмішки.
— Де саме?— озвався той самий голос.
— При руйнуванні каменів жовчного міхура та нирок.
— Як це відбувається?
Зорін почав пояснювати і завважив, що його стали слухати однаково уважно й зацікавлено. Більшість із присутніх були люди літні. Дехто з них, напевне, зазнав, що таке жовчнокам”яна хвороба.
— То що, операцію вже, як таку, не треба буде робити?— поцікавився чоловік з ріденьким сивим волоссям і набряками під очима, щойно Зорін закінчив.
— Ну, можна обійтися без розтину. Вводиться катетер крізь маленький отвір...
— Хм...— на повному обличчі чоловіка, що запитував, з”явилося щось схоже на полегшення.— Хтось із медиків цим уже займається?
— Так. У нас, у Дніпропетровську.
Підвівся Наяшков.
— Якщо це відкриття, то воно працює і під землею і в шлунку,— сказав він, чим викликав поблажливі посмішки присутніх.— Ще запитання є? Отже немає. Сідайте, Андрію Микитовичу.
Коли Зорін сів, головуючий провадив:
— Ставимо на голосування. Хто за те, щоб затвердити відкриття “Закономірність руйнування гірничих порід в підземних умовах” та зареєструвати його під номером триста тридцять сім?
Одразу ж підняли руки з десяток чоловік, решта не квапилась. Зорін, який сів був поруч з Пєтуховим, відчув, як напружилося тіло Гната Макаровича. Тим часом здіймалися все нові й нові руки.
— Так... Здається, всі “за”,— подав голос Наяшков.— Ну, якщо я чогось не помітив, то поставимо запитання ще так: Хто проти? Немає таких. Отож...— Головуючий сів, підсунув до себе якісь папери і став черкати в них.— З вашого дозволу, колеги, я підписав шість дипломів по числу авторів. Тепер ось що: сума винагороди в дві тисячі карбованців, що ми в таких випадках призначаємо, здається мені малуватою, адже це перше в історії відкриття в гірничій науці. Як ви подивитесь, якщо ми збільшимо її до трьох тисяч? Кожен з авторів тоді отримає по п’ятсот...
Поміж членів комісії прокотився схвальний гомін.
— Немає заперечень?— запитав Наяшков.— Отже, вирішено. Ну, а тепер — найприємніше.— Він подивився на жінку в білій блузці та чорній спідниці, котра сиділа під стіною.— Маріє Семенівно, кличте пресу.
Поки заходили журналісти, Наяшков витяг із шухляди шість “корочок” диплома розміром з адресну теку, та
повкладав у них щойно підписані вкладиші. Тоді, мружачись від наведеного на нього “юпітера”, сказав:
— Диплом автора відкриття номер триста тридцять сім “Закономірність руйнування...”
Зорін уже цих слів не чув. Він намагався не пропустити тільки свого прізвища. І, щойно його почувши, підвівся та попрямував через усю кімнату до Наяшкова, котрий тримав диплом і маленьку коробочку з медаллю першовідкривача. Світло “юпітера”, що різонуло очі, раптом нагадало йому денне світло, яке він побачив, подолавши кілька останніх сходинок того важкого шляху в крутому тунелі.
Брав диплом і медаль, відповідав на потиск руки голови комітету, виголошував коротку промову вже не той Зорін, який щойно стояв перед членами комітету, а самовпевнена сутність його, що з’являлась часом в екстремальних ситуаціях. Вона не була інтелектом Зоріна, вона була скоріше рисою його характеру, якої він остерігався, бо ймення їй — тій рисі була переконаність у своїй непогрішимості. Руку потис Наяшков, а йому здалося, що то був потиск руки Александрова.
Процедура вручення диплома повторилася ще п’ять разів, з тією різницею, що співавтори не виголошували промов, а тільки казали:
— Дякую.
В “накоплювачі” виявилися ще одні - менші двері, які відчинив Потоцький. Молода жінка, що сиділа за столом у невеликій кімнатці, подала їм список з їхніми прізвищами і зажадала, аби вони в ньому порозписувались. Тоді розкрила дверці сейфу і витягла шість конвертів.
— Тут по п’ятьсот карбованців. Порахуйте про всяк випадок.
Рахувати ніхто не став.
— От тепер ви вже поза ритуалом,— усміхнувся Потоцький.— Але клопіт не закінчився. Зараз вам доведеться поспілкуватися з центральною пресою.
Щойно вони опинилися в овальній залі, як їх обступило з десяток кореспондентів газет, радіо та телебачення. Всі вони були на врученні дипломів і, мабуть, хотіли до сухої інформації про реєстрацію нового відкриття додати щось таке, що б її освіжило. Адже для пересічної людини формула відкриття ні про що не каже.
Зоріна з допомогою все того ж Потоцького відбив від гурту кореспондент радіостанції “Маяк”. Володимир Вікторович завів їх у якусь кімнату і замкнув.
Півгодини сидів Зорін перед чорною кулькою мікрофона, відповідаючи на запитання радіожурналіста. Кореспондент, відчувалося, був досвідченим; питання ставив точно і отримував таку ж точну відповідь. На закінчення бесіди він сказав:
— З таких інтерв”ю для передачі залишається, як правило, відсотків п”ятнадцять-двадцять матеріалу, решта бракується. Із сказаного вами, Андрію Микитовичу, можна взяти все. На жаль, на подібні події у нас багато часу не відводиться, а отже, більша частина розмови залишиться за кадром. Але в цьому є й позитивний момент: я буду вибирати з кращого найкраще.
З цими його словами почулося клямкання ключа в замку; зайшов Потоцький.
— От тепер, Андрію Микитовичу, беріть свою команду та підіть десь розслабтесь, — мовив він з усміхом.
Розслабнення як такого не сталося. Вони вшістьох зайшли в якесь кафе, хтось (Зорін не пам’ятав, хто саме) витяг з портфеля пляшку...
Розійшлися буденно. З п”яти колег, здавалося, тільки Пєтухов розумів, що ж насправді сталося.
— А ми тоді з вами взимку славненько посиділи,— згадав він, коли вони зостались удвох.
— А що нам заважає й сьогодні?..— запропонував Зорін, відчувши враз голод.
— Не можу, на жаль. За дві години — поїзд. Завтра мушу бути на роботі.
На тому й розійшлися. Зорін поїхав до готелю “Мінськ”, де ночував. Він не міг увійти в реальне життя. Подія в Комітеті потужним вентилятором геть-чисто розвіяла його свідомість, та й він не прагнув зібрати її докупи. Зорін ніби перебував у невагомості. Єдиною річчю, вагу якої відчував, був потертий портфель, де лежав диплом. Власне, то був не просто диплом автора відкриття, а перепустка в історію. І щоб отримати її, він віддав більше двадцяти років життя. Він дерся крутими сходами у вузькому просторі, обмеженому тільки інтересами ідеї та відгородженому від реального життя глухими невидимими стінами. Що це було: затятість, егоїзм, як казала, бувало, його дружина, чи, може, зречення всіх людських принад в ім”я короткої миті свята душі?
“А чи варте “свято душі” поневірянь, відмови від того, що дано людині тільки раз у житті — молодості; чи варте воно компромісів, на які йому траплялося йти?” Хтось у розпорошеній свідомості ніби знову (таке вже траплялося) почав кидати на порожню шальку терезів його фізичні й душевні незгоди, докори сумління, усвідомлення батьківського обов”язку, виконаного не так, як би хотілось. І почала підніматися шалька з визнанням... І тут, невідь звідки, виріс “великий” Зорін, переконаний у власній безпомилковості, та заходився сміятись; так сміються тільки казкові велетні, що їх випущено з глека. Насміявшись, він сказав: “Лайно — все, що ти зараз понавигадував. Людина, її сутність, живе доти, доки живе її ідея. Тобі, та, власне, й мені також, судилося довге життя — фізичне й нефізичне. Бо закони встановлює Бог, а відкривають їх для загалу не найгірші з роду людського.”
Зорін висів з переповненого тролейбуса на зупинці біля готелю “Мінськ”. На мить він відчув себе самотнім. Так, ніби той “другий” — більший Зорін поїхав далі, кинувши його напризволяще на вулиці чужого міста.
Тим часом з ресторану, що був на першому поверсі готелю, смачно війнуло кухнею. “Ось чого мені бракує,— подумав він, прямуючи до дверей.— Замовлю перше, відбивну та пляшку жигулівського. А може, й дві... Шкода, Петухов поїхав”.
Шарпнув двері і враз почув, як щось упало. То була табличка, яка висіла під ручкою. Двері виявилися замкненими, та скоро прочинились і на порозі виріс здоровило в лівреї та штанях з лампасами.
— Ти що, скотино, не бачиш, що ресторан замкнено?!
Це був уже літній чоловік, для якого лайка не не була прикметою поганого настрою. Зоріна вона враз висмикнула зі світу ілюзій. Він раптом відчув себе стоячим на твердій кам’яній підлозі.
— Ходять тут, мать вашу... Не дивляться на оголошення.

3

Випадок з ресторанним вишибалою не вплинув на апетит. Він уже доїдав у своєму номері ковбасу, що приніс був з гасторонома, коли дзеленькнув телефон.
— Покличте, будь ласка, товариша Зоріна,— почув у трубці ввічливий чоловічий голос.
— Це я,— відказав він.
— Вас турбує Смирнов з ЦК КПРС. Чи не могли б ви під”їхати до нас?
...До Смирнова впустили не одразу. Спершу Зоріна “візуально”обшукали, а тоді один з охорони сказав:
— Портфель краще залиште тут.
— Але ж у ньому документи,— мовив Зорін.
— Документи візьміть, а портфель вам тільки заважатиме.
 
Наші Друзі: Новини Львова