Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 21 січня 2021 року
Тексти > Тематики > Художня  ::  Тексти > Жанри > Роман

Дві вершини Гороскопу

Переглядів: 11815
Додано: 30.08.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Джерело: sitelit.hmarka.net
— Я не можу так одразу відповісти. Мені треба подумати.
Попри очікуване ним розчарування на лицях учасників секції, він завважив на деяких схвалення, мовляв, не став викручуватись, а на деяких навіть співчуття. Отож ці люди симпатизували йому.
А тоді пішли виступи.
Всі, хто виходив до трибуни, починав з того, що це засідання незвичайне, бо йдеться про перше відкриття за всю історію гірничої науки. Дехто повідав про власні розробки, які ледь-ледь не дотягнули до абсолютної новизни. Дехто по-доброму заздрив. Були й такі, котрі піддавали сумніву пріоритет Зорінської заявки, висуваючи досить вагомі аргументи проти. Але їх не менш аргументовно спростовували інші. В залі вже не він — автор боровся за пріоритет ідеї, а сама ідея відстоювала себе. Зорін завважив, що в нього більше симпатиків, аніж супротивників десь у співвідношенні три до двох. А ще він побачив, що за вікнами була ніч.
Виступили всі, хто мав щось сказати. І коли вже бажаючих вийти до трибуни не виявилось, головуючий запитав:
— У кого будуть які міркування з приводу ведення зібрання?
І тоді підвівся чоловік з борідкою.
В Зоріна всередині щось тенькнуло, і водночас заворушився його великий двійник, готовий стати у двобій з невидимою рукою, що підбиралася до серця, щоб узяти його в жменю.
— У мене,— сказав чоловік,— Але не з приводу вашого, Борисе Сергійовичу, головування... Мені здається, буде краще, коли у формулі заявки з’являться слова “експериментально встановлено”. З одного боку це надасть ваги відкриттю, з іншого надасть нам рішучості під час голосування... Хе-хе.
— Як на мене, зауваження слушне,— погодився Соколов. Тоді — до Зоріна:— Андрію Микитовичу, ви маєте щось сказати з приводу виступів?
— Маю,— відказав Зорін, підводячись і відчуваючи, що замість нього говорить уже той — більший Зорін.— Я хотів би подякувати високе зібрання за увагу і неупереджене ставлення до нашої ідеї. Всі зауваження
будуть проаналізовані й враховані. Ще раз дякую.
Сідаючи, він завважив, що цей другий Зорін мав більший вплив на людей, ніж він сам. Той немов би ставав часточкою кожного з них. “Чи в мене вже дах поїхав?— раптом майнуло в голові.— Це ж треба вигадати розщеплення особистості і самому в це повірити!”
Тим часом Соколов повідомив:
— Переходимо до голосування.
Зорін з подивом помітив, що в залі ніхто не підвівся, аби піти по бюлетень. З усього голосування мало бути відкритим.
— ...Отже на ваш розсуд виноситься заявка “Закономірність руйнування гірничих порід у підземних умовах”, автори: Зорін, Пєтухов, Ліньков, Кузнецов, Полуянський, Тарасєв. Хто за те, щоб визнати її як відкриття в галузі гірничих наук? Ні, не так... Хто вважає, що це відкриття?
Зорін сидів у першому ряду спиною до зали і не міг бачити, що там діється. А вираз на обличчі головуючого, який заходився рахувати, нічого не виказував.
— ...Вісім, дев’ять, десять...- Соколов підвів руку з вказівним пальцем.— Двадцять сім, двадцять вісім, двадцять дев’ять, тридцять. Одноголосно,— підсумував він нарешті. Вітаю вас, Андрію Микитовичу! Це велика перемога, і не тільки ваша — авторів, а також гірничої науки. Сподіваюся, що од вас почнеться відлік відкриттів у цій галузі.
До нього підходили незнайомі люди, тисли руку, але це все відбувалося в якомусь напівтумані. Кудись подівся “двійник”, залишивши його напризволяще. Він ніяково посміхався, дякував.
Та раптом знадвору долинуло “вжик, вжик”. Там чистили сніг. З тим у свідомості спалахнула картина дитинства: ось він, десятирічний хлопчик, в ранкових сутінках допомагає мамі згрібати сніг біля будинків, у вікнах яких ще не світилося. Мороз щипає ніс, щоки, проникає за комір благенького пальтечка, холодить шию, а крізь зав’язану вушанку долинає “вжик, вжик”— шурхіт важкої грабарки по заледенілому асфальту.
— Отямтесь, Андрію Микитовичу,— почувся знайомий голос.То був Пєтухов, котрий близько чотирьох годин очікував у фойє.— Як я зрозумів, Бог милував?— сказав Гнат Макарович.
— Милував,— відказав Зорін. Він тільки тепер завважив, що на його колезі й цього разу була червона краватка. Інших той не носив і, мабуть, не мав. На всіх
зібраннях і конференціях, на яких Пєтухову часом доводилося й головувати, його справне обличчя завжди прикрашала червона краватка, як натяк на прізвище.
Останнім підійшов Соколов. Потиснувши їм з Пєтуховим руки та привітавши з перемогою, він сказав:
— Протокол буде готовий завтра-післязавтра. Але, крім того, ми ще й потелефонуємо їм — в Комітет. Чи визнають вас всюди — хтозна... Але те, що вас визнали тут у нас — також немало. Принаймні, ми даємо добро на розсилку вашої заявки всім провідним ученим світу.— Поміркувавши, Соколов додав:— Гадаю, ми не помилились.— Він уже намірився був іти, та раптом запитав:— У вас до мене особисто запитання є?
— Є, — відказав Зорін.— А чому голосування було нетаємним?
Соколов усміхнувся.
— Бачите... Тут,— він окинув поглядом спорожнілу залу,— сиділи тільки академіки та члени-кореспонденти — люди... Ну, ви самі розумієте... Від кого їм критись? Один від одного? Від вас? Нащо?
Зорін завважив, що чоловік цей не здавався вже таким моложавим. Йому, напевне, було близько шістдесяти. В очах його вгадувалася втома — не від кількагодинного головування, а значно глибша. Він не був типовим “генералом” від науки, з якими Зоріну доводилося часом зустрічатись. Це був трудар, але трудар, якому доля вповні платила за його чесний труд. Таке трапляється рідко. Коли вони вже самі залишилися з Пєтуховим в залі, аби познімати зі стенда графіку, той поцікавився:
— А чого Александров пішов?
— Хтозна,— відказав Зорін.
Раптом в пам”яті виник діалог між ним і Докукіним після виступу на Президії Академії наук сім років тому. Розмова відбулася у нього в номері, за преферансом.
“Знаєш, я тобі по-доброму позаздрив,— звірився тоді Докукін. — Ти так красиво підніс свою розробку... А в мене вийшло якось блякло”.
“У вас теж ловко вийшло,— втішив Докукіна Забігайло — третій партнер з преферансу.— Просто Андрій своє виспівав, а ви доповіли”.
“Мабуть що”,- погодився Докукін.
А Зорін, згадавши, як несподівано тоді злетіло з вуст Потураєва, що виступатиме він, подумав, що то була чиста випадковість. Він міг би й не виступати.

...Вечеряли в ресторані.
Пєтухов, розливаючи горілку в чарки, зауважив з усміхом:
— Кажуть, від радіації допомагає...
Щось перевернулося в душі Зоріна після іронічного зауваження колеги. На мить він відчув себе пішоходом, що йшов шляхом від Єнакієвого до Чорнобиля. Той шлях пролягав в іншому вимірі, мав колір страждань, жаху і крові, а Зорін був одним з великого людського потоку. Та якщо інші не знали, куди йдуть, то він знав; йому пекло руку, що її колись потиснув Александров.
Дзенькнув кришталь келихів.
— За успіх!— сказав Гнат Макарович.
— Будьмо,— відказав Зорін.
Коли вони спустошили тарілки з заливною рибою і Пєтухов наповнив чарки вдруге, Зорін озвався:
— Ви цікавились, чого пішов з засідання Александров.
— Так...
— А запитати слід про інше: чого він — учений-атомник прийшов на засідання секції з раптових викидів?
— Ну, він — чільний член найвищого форуму...
— Ні, не тому. Він просто знає цю роботу.
— Звідки?
— Сім років тому я доповідав про це на Президії Академії наук і підписав йому свою монографію.
— Он воно що... То виходить, він прийшов, аби вас підтримати.
— Не виключено.
— Це велика честь. Тоді давайте вип”ємо за Александрова; щоб його зірка, яка донедавна так яскраво палала, не надто швидко закочувалась!
—- Зірка-полин...— зауважив Зорін, торкаючись своїм келихом келиха Пєтухова.
— Це щось із Біблії?
— Є там таке. А полин і чорнобиль — те ж саме.
— Атож, не позаздриш чоловікові,— мовив Пєтухов.— Кажуть, що то його реактор. Хотів, як краще...
— Хотів,— відказав Зорін з сумнівом.
— В газетах писали, що на випробування атомного човна з його реактором він взяв з собою сина.
“Так ось чого учений з борідкою так допитувався, чи я власноручно здійснював апробацію способу,— подумав Зорін.— Встановлюючи істину, він водночас і лестив Александрову.”
Принесли друге. На великій тарелі, крім картоплі-фрі з відбивною, лежало потроху зеленого горошку, буряка та моркви.
По третій випили мовчки й заходилися біля відбивних. Обличчя Пєтухова розпашіло, але завдяки яскраво-червоній краватці це не надто впадало в очі. “Він знає цю свою особливість,— майнуло в голові у Зоріна.—Того й носить такі краватки”.
— Може, я помиляюсь,— озвався Зорін,— але мені здається — біда Александрова в тому, що впевненість у своїх наукових розробках він переніс — ні, поширив, на тих, хто впроваджує їх у практику. А там зовсім інші люди. Ви самі знаєте, скільки наукових методик було загублено виробничниками...
— Так, авжеж,— погодився Гнат Макарович.— Там на кого натрапиш.— Він вилив решту в чарки.— Мо’, ще одну?— кивнув на порожню пляшку.— Скільки того життя?!
Зорін, в якого добряче вже шуміло в голові, сказав:
— Ну, якщо від радіації допомагає, то чому б і ні? А тільки не цілу пляшку, а по сто п’ятдесят.
— До речі, як у вас там після Чорнобиля?— посерйознішав Пєтухов.
— А як?— Зорін на мить замислився.— Вже й фольклор чорнобильський з’явився: “Пожурились українці — ні в кишенях, ні в ширінці”.
— Нічого собі жарт!— усміхнувся Пєтухов.
Вони замовили ще по сто п’ятдесят, потім — по смаженій качці і ще раз по сто п”ятдесят. Пєтухов розслабив краватку. На ту пору в ресторані вже почалися веселощі — заграв оркестр, з”явилися на танцмайданчику пари. Пєтухов пішов запросити до танцю якусь жінку, а по тому сказав, що в нього “душа бажає” ще. І тут у Зоріна ввімкнувся “запобіжник” — “Досить.” У офіціанта, що з’явився на поклик Пєтухова, він зажадав рахунок, та коли той назвав суму, Гнат Макарович схопив Зоріна за руку, не дозволяючи платити, і розплатився сам.
Вони розійшлися по номерах під звуки ресторанного гомону.

...Постукали. На порозі стояв Пєтухов.
— Явний був перебір учора,— сказав він після привітання.— В номер прийшов на автопілоті. Нічого не пам’ятаю.
— Навіть як танцювали?— усміхнувся Зорін.
— А хіба було таке?
— Авжеж. До речі, з путньої молодицею. Там прийшла компанія. Чийсь день народження відзначали.
— Ну й ну! Мо’, похмелимось. У мене є.
— Ні,— сказав Зорін,— я ніколи не похмеляюсь. Треба б кави десь міцної...
Він завважив, що повне обличчя колеги цього разу змарніло; надто це впадало в очі на тлі яскравої краватки.
Пєтухов сів у крісло і враз кудись поділася легковажність, що випромінювала його постать. Це знову був відомий кожному гірникові вчений.
— Ви гадаєте, протокол справить враження на тих із Комітету ?—озвався Гнат Макарович.
— Авжеж. Найвища експертиза!
— А вони додадуть його до заявки, коли розсилатимуть?
— Хто зна... Було б непогано. У світі дослухаються до нашої Академії наук.
Зорін пригадав розмову з американським ученим-гірником в Німеччині після семінару з проблем викидів вугілля.
“Чого у вас так мало публікацій, присвячених викидам?”— поцікавився в нього Зорін.
“Пласти, де багато викидів, ми просто не розробляємо,— відказав американець.— А відтак нащо їх і вивчати?”
“А де небагато?”
“А там, де небагато... Ми користуємось вашими розробками”,— з доброзичливою іронією відказав американець.

Соколов сказав правду: в Комітеті з винаходів та відкриттів уже знали про рішення секції Президиї Академії наук. Знайомий їм Володимир Вікторович Потоцький на запитання Пєтухова, чи не виникли ще якісь формальності, відказав:
— Та ні, вже все.
— А отой протокол секції... Ви його додасте до заявки, коли розсилатимете її.
— Ні. Це був би вже тиск на експерта,— відказав Потоцький.— Мовляв, люди з такими іменами “за”, а ви що — проти?
— Так-так, справді,— погодився Пєтухов.— До побачення.
— Хай щастить,— відказав Потоцький.


СХОДИ

1

Будинок Інституту геотехнічної механіки було споруджено в кінці шістдесятих на високому пагорбі. З його просторих вікон відкривалася панорама Дніпра, Придніпровського житлового масиву на лівому березі, коса й острівці з пляжами, а на фарватері завжди плив чи теплохід, чи “Комета” на підводних крилах, що курсувала між Дніпропетровськом і Запоріжжям.
В дообідню пору, коли сонце ще не напікало бетон і в кабінет ніхто не заходив, Зорін міг подовго стояти біля вікна і з його свідомістю часом ставалося щось подібне до того, що він, бувало, відчував у шахті, коли залишався сам, — ніби розчинявся в просторі... І тепер часточки його “я” були й на воді, і на горі щебеню, що його везла баржа, і в садибах на схилі, що відділяли берег і набережну від міських забудов. Такий стан можна було б назвати медитацією. По виходу з нього Зорін завважував дивне: він ніби провалювався в часі. Хоч на годиннику минало всього десять-п”ятнадцять хвилин, а йому здавалося, що він “був відсутній” кілька годин. Після такого перебування десь-інде, приходила ясність думки, із сумнівів висновувався логічний ланцюжок, який і приводив до правильного рішення. Навіть траплялося, коли після такого непідвладного свідомості синтезу фактів, подій і намірів висновувалось щось схоже на передбачення. Не прогноз, який, маючи достатню інформацію, можна зрештою скласти, а саме передбачення. Його хтось на мить впускав в інший вимір. Таке сталося перед захистом докторської. Він ніби побував у себе на захисті за місяць до нього. Багато хто дивувався його спокоєві. Абрамов навіть зауважив:
“Ви, Андрію, ніби зібрались не на захист, а на прогулянку”.
“Федоре Олексійовичу, все буде добре,— відказав він тоді своєму шефові.— У мене — передчуття”.
“Я також сподіваюся на краще, але хвилююсь.— Поміркувавши, Абрамов додав:— Я щораз потерпаю, коли хтось із моїх захищається”.
Давно те було.
Траплялося, проводячи вчені ради відділу, Зорін намагався пригасити пристрасті, коли такі виникали.І не тому, що терпіти не міг суперечок - в іншому місці він би й сам втягнувся б у “бійку”, але в цьому приміщенні жило щось таке, що могло бути знищене злістю.
Те ж саме завважив якось і Колесников — його колега і друг:
“Знаєте, Андрію Микитовичу, мені так кортіло врізати отому Кудельському за голослівність та бездоказовість...”
“Ну, так ти йому і врізав.”
“Ні, то були не ті слова. Я хотів був обізвати його краснобаєм, але не зміг. Щось тут не дозволяє. Може, портрет Абрамова?..”
Прочинились двері. Принесла і без слів поклала на стіл пошту секретарка. Це єдина причина, коли їй дозволялося турбувати завідуючого відділом до обідньої перерви. Так склалося ще за Абрамова. Поточні проблеми, за винятком нагальних , вирішувались у другій половині дня.
Тим часом сонце вже підбивалося до полудня; відчутним стало тепло від стіни. Зоріна, свідомість котрого все ще перебувала на межі реального, раптом щось ніби висмикнуло з того стану. На столі поміж інших пакетів лежав лист з Комітету з винаходів та відкриттів. Лист, на який він очікував уже півтора року. Його запрошували в Комітет на шістнадцяте липня, де розглядатиметься заявка і де йому належало виступити
та дати пояснення.
Раптом він побачив себе в похилому тунелі з важким рюкзаком, відчув біль в ногах і плечах, в які врізалися
 
Наші Друзі: Новини Львова