Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 21 січня 2021 року
Тексти > Тематики > Художня  ::  Тексти > Жанри > Роман

Дві вершини Гороскопу

Переглядів: 11820
Додано: 30.08.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Джерело: sitelit.hmarka.net
— Одне іншому не заважатиме,— відказав Колесников.
Проводжаючи поглядом постать свого учня, який прямував до дверей, Зорін подумав, що Володимир, крім здатності аналізувати, мав ще одну рису — ніколи не втрачати самоконтролю. Навіть тоді, коли на карту ставилась кар’єра. Він — Зорін — науковий керівник його кандидатської значно більше пережив, коли Вища атестаційна комісія визнала 1975 року недійсним захист його дисертації; його й Костянтина Софійського*. Для Зоріна то було не тільки моральним потрясінням; він “виклопотав” тоді першу в житті догану, а головне — був позбавлений аспірантури.
Йому, як науковому керівникові, “інкримінували” тотожність обох кандидатських. Насправді ж подібність дисертацій Софійського й Колесникова була тільки в описі умов шахтних робіт. У всьому ж іншому це були зовсім відмінні дослідження, яким можна було закинути хіба що те, що вони одна одну доповнювали. Але ж стараннями цих двох його аспірантів, як і двох десятків інших, половина з яких працювали над докторськими, вирішувались окремішні завдання великої проблеми, спрямованої на збереження життя людей.
Непорозуміння у Вищій атестаційній комісії, яка на той час перебувала в стадії реконструкції, згодом було залагоджено. Та ж сама ВАК десь за рік по тому затвердила Зоріна заступником голови Вченої ради з захистів дисертацій в Інституті геотехнічної механіки. А 1977 року ті ж самі роботи Софійського і Колесникова не просто були захищені, а й визнані як оригінальні і такі, що мають велике практичне застосування.


РЯДОК НА СКРИЖАЛІ

1

На засіданні вченої ради директор Потураєв
спочатку привітав Зоріна з нагородженням його знаком “Шахтарська слава” другого ступеня. Але за що — не сказав. Члени ради , знаючи, що метод Зоріна добре зарекомендував себе на шахтах Донбасу, не сумнівались у справедливості винагороди і щиросердо аплодували. До того ж їм було відомо, що весь тягар по перевірці та впровадженню у виробництво лежав на ньому — “батькові” ідеї комбайнової проходки небезпечних за викидами місць.
Не знали вони лише одного, що тим знаком його нагороджено не за метод, який зберіг життя багатьом шахтарям і підвищив продуктивність видобутку вугілля, а за участь у проведенні підземного ядерного вибуху на шахті “Юнком”. Знав про це тільки він — Зорін та найвище керівництво інституту.
Це був урочистий момент роботи вченої ради; за ним настав робочий — тривожний. Ішлося-бо про авторство у заявці на відкриття.
...— За правилами Комітету з винаходів та відкриттів,— казав тим часом головуючий, — кількість авторів не мусить перевищувати п’яти осіб. А в заявці тільки наших шестеро. І стільки ж з ленінградського Маркшейдерського... Ото ж залишитись мусять тільки ті, хто безпосередньо...
— А як визначити, хто безпосередній автор, а хто опосередкований,— подав голос заступник директора Полуянський *.
— Безпосередній це — перший, автор ідеї...
— Та ж ідеї в нас не патентуються,— озвався хтось із членів ради.

— Так, ідеї, не доведені теоретично і не перевірені на практиці, справді... Але ідеї, обгрунтовані й апробовані...
Озвався професор Забігайло:
— Я пропоную спершу визначити безпосереднього автора, а вже потім влаштовувати конкурс на ступінь участі. На мою думку таким є Зорін.
Потураєв схвально кивнув.
— Так, авжеж,— сказав.— Хто має щось проти Зоріна?— Він окинув поглядом зібрання.— Отже, немає. Хотів би нагадати, що своє пріоритетне право Андрій Микитович довів не тільки багатьма публікаціями, а також у монографії, де він один автор. Таким чином переходимо до інших претендентів. А це: Поляков, Абрамов, Полуянський, Дехтяр, Шевельов.
Підвівся колишній директор Поляков.
— Колеги, вважайте, що один з тієї команди вже випав,— сказав він.— Я знімаю своє прізвище. Знаєте, якщо бути чесними, то в заявці мусять бути тільки двоє — Зорін і Пєтухов* з Маркшейдерського інституту. Пєтухов відкрив закономірність руйнування вугільних пластів, Зорін — порід. Решта — учасники. А участь у експерименті ще не дає права на авторство.
— Ні, ну так теж не можна. Існує таке поняття, як честь мундира. Там, у Маркшейдерському, напевне ж, не залишать одного тільки Пєтухова. Треба, щоб наш інститут також був належно представлений. І не в меншості.— Потураєв мить поміркував; на обличчі в нього з’явилось щось схоже на винуватість.— Знаєте, може, я скажу щось не те. І я б цього не сказав, якби Микола Сергійович не зняв свого прізвища. А вони з Абрамовим в однаковій мірі сприяли... Я ж знаю. Федору Олексійовичу це вже не потрібне. Гадаю, ми цим не потьмаримо світлої пам’яті...
Тим часом у свідомості Зоріна спалахнув момент, як вони — Абрамов, Поляков, Дехтяр* і він рвонули від комбайна, під фрезою якого почалася швидко руйнуватись порода. Це була мить жаху. Вони намагалися якомога хутчіше сховатися за рогом сусіднього штреку, до якого було метрів сто. Потім Поляков пожартує:
“А що, Федоре Олексійовичу, ми з тобою тепер можемо виходити на бігову доріжку?”
“Можемо,— скаже Абрамов.— І навіть де з ким позмагатись.”— Він натякав на Зоріна, у котрого був розряд з легкої атлетики.
Зорін підвівся.
— Я проти,— сказав.— Усе робилося з благословення і при підтримці Федора Олексійовича. Все трималося на його авторитеті.
— Але ж книжка ваша вийшла без Абрамова,— нагадав Потураєв.— А вся суть відкриття — там.
— Монографія вийшла, справді, без нього, але тому, що він сам не забажав бути співавтором. Вважав таке некоректним.
— Ось бачите. Якщо Абрамов відмовився від авторства у книзі, то він, я в цьому переконаний, відмовився б і від авторства у відкритті,— сказав Потураєв і перевів погляд на залу.— У кого які будуть міркування з цього приводу?— Він давав зрозуміти, що з Зоріним діалог вичерпано.
Ніхто не озвався.
— Гаразд,— знову Потураєв,— маємо виключити ще бодай одного. Тоді залишаться троє від нас.
Зорін розумів, що зараз говорив не відомий вчений, академік Потураєв, а директор інституту Потураєв і що відбувалася підміна пріоритету автора на пріоритет організації. У Потураєва-директора була своя правда, адже від підвищення іміджу ІГТМу виграють усі. Але така логіка була йому — Зоріну чужа. Та виступити й сказати про це він не наважився.
— Пропоную вам, друзі, — звернувся головуючий до Дегтяря та Шевельова, які сиділи поруч,— кожному прикинути, чи досить вашої участі у промисловому експерименті, аби претендувати на звання першовідкривача.

Настала пауза. Потураєв, що досі вів засідання стоячи, сів. Власне, тим він давав змогу присутнім обмінятись між собою думками. Пауза затягувалась. І тоді подав голос професор Забігайло:
— Валентине Микитовичу,— звернувся він до головуючого,— а, може, ми так зробимо: нехай Зорін і троє співавторів їдуть до Пєтухова і там разом з пєтуховськими доводять своє право? Бо може статися так, що ми відсіємо наших, котрі причетні до відкриття більше, ніж там, у Маркшейдерському.
Потураєв зрадів. Процедура вибору співавторів гнітила його. Він подивився вдячно на Забігайла. Його постать знову вивищилась над залом.
— Слушно. Дуже слушно Володимире Юхимовичу,— сказав він.— А то ми тут травмуватимемо наших, а там невідомо ще кому з їхніх віддадуть перевагу.
Гомін, що панував у залі, стих.
— Будемо голосувати?— запитав Потураєв.— Отже, ні? Тоді засідання оголошую закритим.

2

“Десант із Дніпропетровська”, як назвав їхню групу Дегтяр, висадився в аеропорту “Північної Пальміри” в передобідню пору.
Зорін, сидячи на задньому сидінні таксі поруч з Шевельовим*, міркував, що весь клопіт з авторством — передчасний. Їм двічі відмовляли в реєстрації заявки. Перший раз, коли порадили об’єднатися з ученими Маркшейдерського інституту, другий — коли в Комітеті, вже ознайомившись з їхньою спільною роботою, сказали, що заявка, скоріше за все, підпадає під закономірність. Так сказав працівник Комітету Потоцький*, з яким у Зоріна за багато років склалися товариські стосунки і який знав абсолютно все, що коїлося в світі в галузі гірничої науки. Потоцький був першим, хто визначав “патентну чистоту” заявок, а вже за ним стояла комісія.
Сьогодні їм, “дніпропетровському десанту”, належало не так з’ясувати авторство, як переробити заявку, а це — нова формула відкриття, нові засоби обгрунтування і таке інше. Втім, це турбувало одного тільки Зоріна.
Кандидати технічних наук Шевельов і Дегтяр, мабуть, бачили в авторстві не тільки вибитий рядок на скрижалі науки, а також потужне сприяння в захисті докторських дисертацій.
Для пенсіонера Полуянського авторство відкривало перспективу залишатися на плаву ще багато років, а, як пощастить, то й захистити докторську. І це була б компенсація за його громадську діяльність, що лежала на ньому від закладин ІГТМу, за участь у спорудженні інститутських корпусів. Станіслав Антонович міг би так само, як його молодші колеги, втягнутись у змагання в суто науковому плані, але комусь потрібно нести важке, та й невдячне, громадське ярмо. І він ніс його сумлінно все свідоме життя.
Будинок Всесоюзного науково-дослідного маркшейдерського інституту на Василівському острові споруджувався, мабуть ще тоді, коли місто носило назву Санкт-Петербург. Його було призначено для установи всеімперського значення.Який заклад у ньому перебував до того часу, коли сюди вселилися вчені, Зорін не знав. Але, піднімаючись широкими сходами, він розумів задум архітектора: створити таке враження, аби людина не відчувала на собі ні тісноти, ні низької стелі, та водночас усвідомлювала, що за тим стоїть велика й могутня держава.
Тепер же вся пишнота колишньої столичної установи не те що була занедбана; вона просто не бралася до уваги. В деяких залах розмістилися лабораторії з різноманітним обладнанням, а в кімнатах сиділи науковці за столами, що зосталися тут чи не з тієї ще доби.
Пєтухов зустрів дніпропетровських колег стримано. І це пояснювалося не лише його поважним віком, а також метою їхнього приїзду.
—Знаєте, що я вам скажу,— мовив він після привітання, коли гості розсілись у його кабінеті.— Давайте ми спершу підготуємо заявку на закономірність. А вже тоді заходимося ділити шкуру не вбитого ще ведмедя.
— Ось я тут накидав...— Зорін витяг з портфеля аркуші.
Пєтухов пробіг їх очима.
— Ну, що ж, це може бути предметом розмови,— зауважив.— Зараз зайдуть Ліньков і Кузнецов...
Саме цієї миті прочинились двері і зайшли ще двоє співавторів. У Лінькова* обличчя було привітним, у Кузнецова* — настороженим.
— Гадаю, Тарасєв на нас не образиться, якщо ми тут без нього...— не без іронії сказав Пєтухов.
Володимир Іванович Тарасєв* працював у Мінвуглепромі СРСР, в підпорядкуванні якого перебував Маркшейдерський інститут. Його кандидаська дисертація була присвячена викидам породи та роботам із застосуванням вибухівки на небезпечних за викидами піщаниках.
“На віку, як на бику,”— думав Зорін про участь Тарасєва в заявці. Колись, коли той ще обіймав посаду головного інженера тресту “Донецькшахтобуд”, за його телеграмою в ІГТМ було припинено експериментальну проходку. А тепер він — серед авторів.
— То як ми сплануємо нашу роботу?— знову сказав Пєтухов.— Пропоную так: я читатиму ось це,— він поклав руку на аркуші, що дав Зорін,— а ви вноситиме свої зауваження.
...За дві години роботи всім стало ясно, що колегіальна творчість до добра не приведе. Надто різними виявилися люди — за фахом і характером. Той самий предмет розуміли по-різному. Теоретичні викладки з механіки гірничих порід Зоріна не справляли враження на кандидатів технічних наук Дегтяря та Шевельова, а математичне обгрунтування кандидата фізико-математичних наук Лінькова були мало зрозумілі більшості. З Пєтуховим у них навіть виникла досить жорстка суперечка, в якій Пєтухов сказав, що Ліньков нічого не тямить у гірничій справі, а Ліньков звинуватив свого шефа у незнанні теорії пружності.
Зрештою Пєтухов підсумував:
— Нехай Зорін та Ліньков, які найбільше розуміють один одного, усамітняться та попрацюють удвох. Але вже не сьогодні. Бачте,— він кивнув на вікно,— вечір надворі. Ночуватимете в нашому будинку для приїжджих. Там усе для вас готове.

Цілих три дні знадобилося Зоріну й Лінькову, щоб обгрунтувати заявку на закономірність, і це при тому, що вони швидко порозумілись. Олександр Михайлович мав світлу, незакомплексовану догмами наукових шкіл голову. Зорін читав їхні з Пєтуховим спільні монографії — то були добротні роботи.
— Ну, що ж,— сказав Пєтухов, коли вони вже всі знову зібрались у нього в кабінеті.— Заявка на закономірність вимагає глибокого теоретичного обгрунтування. Як на мене, Зорін і Ліньков з цим упорались. Вони однаково доказово підбили теорію як для породи, так і для вугілля. Але це моя особиста думка. У кого які будуть зауваження?
Підняв руку Кузнецов.
— Так, авжеж... Але ж там нічого не сказано про те, що метод пройшов апробацію на шахтах Кизеловського басейну.
— Це не стосується суті,— зауважив Дегтяр.
— Стосується, стосується,— сказав Пєтухов.— Приклад перевірки методу в Кизеловському басейні — свідчення його глобальності, а це підтверджує закономірність. Як кажуть преферансисти: туз — він і в Африці туз.
Зорін розумів, що йдеться вже не про заявку, а про відстоювання авторства в ній Кузнецова. Проте аргументація Пєтухова була перконливою.
Озвався Полуянський:
— Треба б якось відзначити, на якому комбайні було започатковано експериментальну проходку.
У Маркшейдерському інституті не знали, що на комбайні ПКН, привезеному в Донбас з Кривого Рогу, де доти проводив свої дослідні роботи Станіслав Антонович, було пройдено лише 7,5 м виробки діаметром 2,2 м за рік. Після чого ПКН було замінено на “Ясинуватець” і вже ним пройшли 147 м штреку діаметром 3,6 м без жодної пригоди. Бували дні, коли “Ясинуватцем” проходили по 3 м, в той час, коли вибуховим методом долали не більше 11 м за місяць.
— Послухайте, та ж комбайн — це тільки інструмент, з допомогою якого працює відкриття,— сказав Пєтухов. — Суть не в комбайні, а в тому явищі, ні, закономірності, яка дозволяє використати комбайн.
— Ну, тоді суть і не в свердловинах на шахтному полі, де проводили апробацію методу,— зауважив Полуянський.
Він натякав, що має не менше право на авторство ніж Тарасєв, котрого відстоював Мінвуглепром. Там, в Мінвуглепромі, казали так: якщо випробування проводяться на підпорядкованих нам шахтах, то від нас мусить бути й автор.
— А як без свердловин?— втрутився Кузнецов.— Свердловини дали змогу окреслити місця можливих викидів. Інакше роботи по апробації проводилися наосліп.
“А тут, з усього, підготувались ділити шкуру не вбитого ще ведмедя,— подумав Зорін.— Тарасєва зняти з авторства не вдасться — від нього-бо залежить фінансування цього інституту. Боже, чи буде колись таке, щоб до інтелектуальної власності ставились так само, як і до приватної?”
— Як я зрозумів, ми вже перейшли до другого туру нашої зустрічі,— усміхнувся Пєтухов.— Ну, що ж... Ще півтора року тому нас було дванадцятеро, а тепер уже восьмеро. Потрібно ж не більше п’яти. За яким принципом будемо доводити своє?..
Гнат Макарович, жорсткий у відстоюванні наукових поглядів, тут раптом пом’якшав. Впадало в око, що роль “мирового судді” в цій ситуації була йому не до вподоби.
Підвівся Ліньков.
— Єдиним критерієм авторства мусять бути публікації,— сказав він.— Нехай кожен подасть статті чи монографії, надруковані під своїм іменем або в співавторстві, де б висвітлювалась ідея...
— Ні, ну, так теж неправильно,— подав голос Шевельов.— Можна не видати на-гора ідеї, але все зробити для її втілення.
— Ну, тоді хоча б публікації по втіленню ідей,— сказав Ліньков.
Зорін знав, що в жодного з дніпропетровських колег не було друкованих робіт, які б надавали їм право на авторство.
— А чим підтверджене право Тарасєва на участь?..— запитав Полуянський у Пєтухова.
Гнат Макарович замість відповіді витяг із шухляди брошуру і подав гостю з Дніпропетровська. То була праця, присвячена викидам породи; Зорін читав її. Прямого відношення до їхнього методу вона не мала. Але при бажанні її можна було б і пристібнути.
— Я можу її взяти для ознайомлення?— запитав Станіслав Антонович.
— Та, будь ласка, беріть... Можете залишити собі,— сказав Пєтухов. Поміркувавши мить, він звернувся до всіх:— То як пропозиція Олександра Михайловича — проходить?
Люди, котрі обсіли по периметру великий двотумбовий стіл господаря кабінету, німували.
— Ну, що ж,— мовив Пєтухов,— нічого не залишається, як голосувати. Хто за?
Руки підняли Ліньков, Кузнєцов і Зорін. Пєтухов посміхнувся винувато і підняв руку також.
— Більшістю проходить пропозиція Лінькова.— В голосі Гната Макаровича було більше скепсису, аніж констатації.

...— Отак воно буває,— сказав Пєтухов, коли вони з Зоріним залишились у кабінеті самі. З його повного обличчя не сходила кисла посмішка.— Як ви гадаєте, ваші е-е... заявлятимуть право на авторство?
— Шевельов і Дегтяр навряд чи, а от Полуянський... Наш директор вважатиме, що ІГТМ обділено. Втім, поживемо — побачимо.
— У Полуянського стільки ж підстав претендувати на авторство, як і в Тарасєва.— Сказати таке Пєтухову , мабуть, було нелегко, бо він зітхнув.
— Авжеж. До того ж Полуянський, якщо й не вклав багато в метод, то принаймні не заважав. Ви, мабуть, не знаєте, що коли Тарасєв працював головним інженером “Донецькшахтобуду”, він забороняв перевірку методу.
— Он як!
— Так. Бив на сполох, що, мовляв, це велика небезпека. А тепер...
— Тарасєв, здається, і в Комітеті заручився підтримкою,— зауважив Пєтухов.
Він давав зрозуміти, що міністерський чиновник — не його протеже.

У “Північній Пальмірі” Зорін затримався ще на тиждень, аби разом з Ліньковим та Пєтуховим довести до пуття заявку. А коли з”явився в Дніпропетровську, то знайшов у себе на столі лист, адресований у Комітет з винаходів та відкриттів, підписаний Потураєвим, в якому стояло також його ім”я як автора, котрий разом з дирекцією клопоче про включення до співавторів шостого — Полуянського. В листі йшлося, що він — Полуянський має не менше право на авторство, ніж Тарасєв. Зорін підписав того листа.


ЗАТРИМАНИЙ РЕЙС

1

Андрій Зорін не любив зими. Для нього ще з
дитинства зима була пов’язана з важкою працею по очищенню від снігу вулиці, де його мама Олександра Семенівна працювала двірничкою, по підвезенню в кочегарку десятків, сотень візків з вугіллям, що ним його батько засипав ненажерливу пащу топки. Але цього разу зима збиралася відіграти в його житті аж надто погану роль. Через снігопад уже вдруге відкладали рейс літака “Дніпропетровськ— Москва”. Дніпропетровський аеропорт не приймав і не давав дозволу на виліт. Вже кілька годин не долинало в напівпрозору залу пасажирів гуркоту з летовища.
Зорін сидів у кріслі на другому поверсі і крізь скляну стіну спостерігав, як спецмашини очищали від снігу злітну смугу. Його ТУ-134, що мав вилетіти о сьомій тридцять ранку, стояв присипаний шаром снігу поміж інших літаків. Годинник на стіні показував дев’яту. Отож до початку роботи секції по розгляду відкриттів у галузі гірничих наук при Президії Академії Наук СРСР залишалося рівно п’ять годин. Близько двох годин триває рейс, година йде на проїзд від Внуково до Москви, ще півгодини — на дорогу до Академії. Отож запас часу — півтори години. Вже через півтори години він змушений буде здати квиток та поїхати в інститут.
“Хай би пощез сніг, хай би пощезла зима —- думав з відчаєм Зорін.— Це ж треба так вскочити! Дванадцять років ішов до цього моменту! Дванадцять років сподівань і зневіри, знову сподівань і знову зневіри. І ось, коли вирішується доля відкриття, коли надано можливість самому вже відстояти ідею, якась невидима сила перетнула шлях...”
 
Наші Друзі: Новини Львова