Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 21 січня 2021 року
Тексти > Тематики > Художня  ::  Тексти > Жанри > Роман

Дві вершини Гороскопу

Переглядів: 11821
Додано: 30.08.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Джерело: sitelit.hmarka.net
Будинок виявився замкненим, хоча дощечка режиму роботи й сповіщала про те, що неділя — день для відвідувачів. Меморіальна оселя мала дивний статус — вона існувала, в ній працювали службовці і водночас туди нікого не впускали. Влада ніби боялась її показувати. Це бул, справді місце сили, де відомий тільки в столичних інтелігентських колах вчений-історик, опинившись тут, раптом зріс до національного героя, ім’я якому Козацький Батько. Зорін, котрий народився в Мишуриному Розі, на землі Січі, щораз, коли проходив повз будинок Яворницького, відчував невидимі струми, що пронизували його свідомість і поєднували з тими, хто колись мешкав у цих краях. Йому часом здавалося, що й він один з них, а тільки в сучасному втіленні. І він — матеріаліст до мізку кісток починав замислюватись над тлінністю плоті та незнищенністю духу.
Була перша неділя квітня 1986 року. Геологи святкували свій професійний день, і вони, як і в часи, коли донька була ще малою, пішли по обіді поблукати дніпровими схилами. Йому це потрібне було не тільки щоб поспілкуватися з Ольгою, котру він дедалі менше бачив через постійні відрядження, а також щоб дати відпочити голові.
— Бояться... Бояться показувати оселю козацького літописця, — сказав Зорін.— Пам’ять про нього під домашнім арештом тримають. Зате палац графа Потьомкіна для кожного відкритий. Волю козацьку — під замок, рабство — будь ласка, заходь!
— Тату, ти якось дивно говориш...
— Це не я — це моїми вустами хтось інший — із тих, невидимих, що оселю Яворницького оберігають.
— А нащо її оберігати? Кому вона заважає?
— А кому заважали церкви, що їх висадили колись у повітря, священики, що їх порозстрілювали? Кому заважали книги з історії, що їх забороняли видавати?
— А кому?
Зорін не поспішав відповідати. Останнім часом багато чого мінялось на краще. Проблеми інакодумання вже вирішували не “трійки”, а суди, хоч і закриті. Проте ідеологи продовжували ліпити свідомість своїх підданих, як і раніше, “за образом і подобою”. Нарешті він сказав:
— А тим, хто прагне підмінити сутність природну в людині на вигадану кимось.
— Я такого ще від тебе не чула,— здивовано мовила Ольга.
“Якби не було шістнадцятого вересня 1979 року, то, напевне, й не почула б,”— подумав Зорін. Натомість сказав з усміхом:
— Бо ми з тобою ще не підходили до цього будинку. Еманація тут якась, що пам”ять пробуджує — пам”ять батьків, дідів, прадідів.
— Ти завжди маєш про запас якусь несподіванку,- сказала Ольга.— То в тебе шахтні відкриття, то раптом цікавишся медициною, а тепер — щось зовсім інше.
— Ходімо вже в парк,— сказав Зорін.— Це зовсім інше в мені жило завжди. Просто ти ще мала була. До того ж про такі речі краще мовчати. За подібні балачки ще недавно жорстоко розправлялись.
Потьомкінський палац знаходився в двохстах метрах нижче від оселі Яворницького, на території парку імені Шевченка. Колись це був маєток некоронованого правителя Російської імперії і — місце сили, яке сприяло коханцеві цариці все життя, навіть у підготовці та ліквідації Січі козацької. Тепер тут палац студентів, інші часи настали, але стіни дихають імперією. В цьому — імперському полі “освячуються” всі комсомольські лідери міста. Тут формується, ні — штампується їхня свідомість, починаючи з першого курсу. Палац Потьомкіна — це лялькова фабрика по виготовленню рум’яних вожачків усіх рівнів. Потім ці “ляльки” з сумнівними поняттями про мораль, але добре навчені маніпулювати людською свідомістю, зручно вмощуються у крісла влади і, природно, навіюють свої — лялькові правила гри, спочатку підлеглим, а потім і всьому суспільству. Вони — ляльки, що “причащалися” в стінах палацу першого бахура Російської імперії, усвідомили з тим “причастям”, що край іхньому пануванню прискорить відкриття іншого джерела сили - скромної садиби Яворницького, і роблять усе аби того не сталось. Це їхніми руками заборонялося вивчення історії козацтва, переводилися на російську мову тисячі українських шкіл, споруджуються недосконалі атомні реактори і проводяться ядерні випробування в найзалюдненіших регіонах. До чого ж зрештою призведуть правила, встановлені недоростками?
Тим часом вони вже поминули Палац студентів.
— Про що ти думаєш, тату?— озвалась Ольга.
Зорін не поспішав відповідати.
— А-а, про всяке...— сказав нарешті.— Он, бачиш, лавку в бічній алейці? То історична лавка.
— Так?..— підозріло подивилась на нього донька.
— Так. Там я вперше поцілував твою маму. Все було тоді в жовтому опалому листі, а вона поспішала додому, бо їй, бач, треба було вчити уроки. Вона навчалась у десятому класі.
— Романтичне місце,— сказала Ольга з усміхом.
“Авжеж. Романтично все починалося,”— подумав Зорін.
...До Луганська, куди мала приїхати Валентина, можна було потрапити лише робочим поїздом, що на кілька хвилин зупинявся на станції за чотири кілометри від шахти “Ковпаківська” №1-2, де він працював після інституту. Найбільше боявся Зорін запізнитись на той поїзд. Був похмурий лютневий день, мело суху порошу, а
він біг по шпалах, час від часу затуляючи рукою ніс і щоки від колючого морозу. І тут до завивання вітру долучився якийсь свист, зовсім близько, біля самого вуха. По миті — ще. В нього стріляли. Позаду бігли двоє з пістолетами і кричали. Вітер дув йому в обличчя і він їх не чув. Наказали підняти руки.
До нього наблизились мисливці на людину. Саме ця думка майнула при виді двох з хижим блиском в очах. Вони, мабуть, довгенько бігли, бо були розлючені і вже почали стріляти. Один тримав його на прицілі, а другий обшукував. Знайшли паспорт і перепустку на шахту.
З’ясувалося, що вночі було пограбовано касу. А ті двоє в цивільному, хоч і збагнули помилку, проте відпускати не збиралися.
“Послухайте, та ж до мене дружина приїздить. Вона ще зовсім... Ну, від мами ні на крок на відходила. Якщо я не зустріну її... Чуже місто, чужий вокзал... Залиште у себе документи, а мене відпустіть!”
“Понавигадувати можна все, що завгодно”,— сказав один, відсапуючись від бігу.
І тут Зорін згадав про телеграму. Він усе ще стояв з піднятими руками.
“В мене телеграма...”
“Де?”
”В нагрудній кишені сорочки”.
Вони уважно її оглянули, тоді один сказав:
“Можеш опустити вже руки. Паспорт на, а посвідчення у нас поки залишиться”.
“Біжи!”— сказав, ні — наказав другий.
Кинувшись бігти, Зорін очікував, що ззаду ось-ось трісне постріл і в спині запече. Це не була помисливість — вони не поховали пістолети і тримали їх напоготові. йому тоді здалося, що він не просто біг, а втікав від розстрілу. І в пам’яті, ніби то була остання мить його життя, майнув калейдоскоп подій, найяскравішою з яких було побачення з Валентиною в парку над Дніпром осінньої пори. Тільки відбігши на пристойну відстань, відчув, як поступово виходить з нього жах.
Коли Зорін прибув на станцію, поїзд уже відходив; він ледь-ледь наздогнав його і таки встиг скочити на підніжку останнього вагона.
...Вони спустилися до мосту, що вів на острів. Тут, куди сходилися всі стежки, відвідувачів побільшало. Сюди йшли сім’ями, невеликими компаніями, мабуть, як і за козака Лазаря Глоби, котрий колись дуже давно насадив тут сад для всієї людності козацького містечка Половиця. Не через самий тільки мальовничий краєвид обрав Глоба цей схил. За сотню метрів, на острові, який нині мав назву Комсомольський і сполучався з парком мостом, стояв колись монастир, а сам острів у час закладин саду звався Монастирським. Було щось у цьому місці таке, що вабило людей. Комфорт і спокій душевний зазнавав усяк, хто тут опинявся. Таке відчуття, напевне, охопило й князя Таврійського, коли його, гостя, запросив у свій сад Глоба. На жаль, місце сили не вибирає між добрими й лихими прагненнями людини — сприяє їх реалізації, та й годі. “Чи настане такий час, коли на пагорбі оселяться люди з чистими намірами?”— подумав Зорін.
— Постривай, тату,— озвалась Ольга, підходячи до перил мосту.
Вона задивилась на течію, що тут, між правим крутим берегом і островом, була значно стрімкіша ніж десь-інде, на верби, що полоскали віти у воді під кам”янистим схилом. На мить Зоріну здалося, що таке вже було; він і його старша донька стояли біля перил, а тільки маленького дерев”яного мосту, перекинутого через бурхливий, але значно вужчий, ніж тепер, потік. З одного боку височіли сірі монастирські стіни з бійницями, з протилежного — скелі та порослий дубами пагорб... То був не його, а чийсь інший спомин, що проник у його свідомість невідомо як. Перед ним немов би хтось прочинив двері, дав заглянути в історію і одразу ж зачинив їх. А він на місці монастиря побачив пам’ятник Кобзареві, а на місці гаю — доглянуті алейки і людей на них у яскравому сучасном вбранні. “Нічого в світі не зникає,— подумав Зорін.— воно просто перетворюється в польову матрицю — невидиму для ока, але видиму для свідомості.І творчість починається тоді, коли людина за словами, за ідеями спроможна побачити предмет”.


2

Попри п’ятнадцятирічну різницю у віці в них із Колесниковим* було більше спільного, ніж відмінного. Ще в 1970 році прийшов Володимир у його відділ молодим спеціалістом з університету. Навіть у Забайкаллі, куди його невдовзі покликали відбувати військову повинність, він займався механікою гірничих порід. Звісно, теоретично, за книгами, що надсилав йому Зорін. Два роки лейтенант Колесников вів наукове листування зі своїм шефом.
Вже тепер, багато років по тому, часом полемізуючи з Володимиром Григоровичем, Зоріну здавалося, що він сперечався із самим собою, так багато спільного в них було. Але траплялися моменти, коли в той діалог ніби втручався хтось другий. І він — Зорін починав усвідомлювати, що Володя — вже не частина його самого, не учень, а сформована особистість. В такі хвилини йому ставало сумно. Щось подібне він одного разу відчув, завваживши, що його старша донька вже доросла.
Та ось сталося справжнє зіткнення — не вчителя з учнем і навіть не шефа з підопічним науковцем, а двох учених. Зорін на час забув, що це його вихованець. Тепер це був серйозний опонент, наукова концепція якого геть-чисто підривала основу зорінської теорії. Ідея Колесникова, будь вона оприлюднена, зведе нанівець його теорію штучної релаксації енергії викидонебезпечних зон.
— Ви не враховуєте фактору газу в призабійній частині масиву,— казав Колесников.— А там — безліч шпарин, в яких він перебуває під великим тиском. Це по суті бомба, яку ви розряджаєте шляхом повільної проходки комбайна, газові балони, з яких ви поступово скидаєте тиск.
— І це каже механік... Та ти ж сам допомагав мені виводити формулу релаксації енергії порушеного масиву...
— Авжеж, порода там у напруженому стані. Глибина-бо понад тисячу метрів. Але ж і газ...
— Працюючи на комбайні, я не завважував суттєвого виділення газу. Якщо ті шпарини — газові бомби, то й газу мусило б виділятися бозна скільки. А його там не більше, як у безпечних місцях.
— Питання не в тому, більше чи менше газу, а в тому, в якому він стані. Сорбованого газу може бути багато, але він не вибухне, а от стислий спрацює і в меншій кількості.
Це було серйозне заперечення, спростувати яке Зорін так одразу не міг. До того ж заперечення було теоретичного плану, а докази для його спростування потрібні були експериментальні.
Такого удару Зоріну ще ніхто не завдавав. Під сумнів було поставлено теорію, над якою він працював понад двадцять років. І зробила це людина, в котру він сам вклав могутній механізм аналізу.
По тій розмові Зорін не знаходив собі місця. А вночі йому приснився сон. Власне, подія, що сталася з ним в шахті у перший рік його роботи по закінченні інституту. Він - змінний майстер сидів у лаві, обіпершись на стойку, записував денний виробіток зміни. Комбайн не працював, відбійні молотки — також. До слуху долинув шепіт. Неподалік нагорі (лава була на крутому падінні) про щось домовлялися зеки з одеської колонії, яких привезли на Донбас на примусроботи. То був лихий шепіт, у якому Зорін розібрав слова “сука” та матюччя.
“Позляться і вгамуються,— подумав.— Але приписувати зайве в наряді більше не буду”.
І тут різко здригнулася стойка. За якийсь сантиметр від того місця, де була потилиця, увіп’ялася “піка” — наконечник відбійного молотка. Гостряк діаметром з дюйм увійшов у деревину на чотири сантиметри...
Зорін прокинувся. Поряд спала дружина. А тоді, коли сталася подія, він, як не дивно, злякався не так за себе, як за Валентину, з котрою вони мешкали в шахтарському гуртожитку і котра могла стати об’єктом помсти зеків.
Сон був страшний. І страх той витягла з підсвідомості полеміка з Колесниковим. Тоді на шахті була загроза життю, тепер — ідеї. І Зорін не міг би сказати з певністю, що для нього важливіше.
“Твої учні — частина тебе самого,— почув він чийсь голос; так, ніби двері в недавній сон ще не були зачинені, і голос долинув звідти.— Погортай сторінки...” З тим щось немов би клацнуло, як клацає дверний замок, і стихло. Власне, все те прозвучало в його свідомості
У вікнах ледь-ледь сіріло. Не чутно було ще руху міського.
“Про які сторінки йдеться?— подумав Зорін, усвідомивши раптом, що він цілком серйозно поставився до поради голосу зі сну.— Чи не про мою картотеку? Але ж усю інформацію, яка там є, проаналізовано і використано при створенні теорії напруженого стану”.
Картотека Зоріна була чи не найбільшою в Інституті геотехнічної механіки. Тисячі карток на цупкому перфорованому папері містили практично всю інформацію, що існувала в світі на тему викидів вугілля й породи. То були вирізки статей з Реферативного журналу, витяги з усіх наукових часописів, власне, — банк даних, що дозволяв його господарю не відкривати вже відкрите.
“Вочевидь, ідеться про якісь інші сторінки...”
Подумавши так, Зорін раптом побачив себе, уже в котре, в тісному просторі між диском комбайна і вибоєм. Комбайн, власне, був кротом, що просувався в товщі масиву, викидаючи через спеціальний отвір у породі вибраний матеріал. Крізь цей отвір і проник Зорін у вибій, аби побачити його площину та почути в тиші шипіння газу, що мав виділятися зі шпарин. Він перебував там якусь хвилину, може, півтори; встиг завважити рівні концентричні борозни від робочих органів комбайна, почути в абсолютній тиші сюрчання цвіркунів. А потім щось сталося з його свідомістю: він відчув на собі дивовижний тиск. Але не на плоті, а на якомусь іншому плані. По тому розлігся гуркіт, схожий на гарматний постріл чи удар грому, за ним ще один; поверхню вибою розтяли дві тріщини - зигзагом, як блискавки. “Все!”— майнула думка. За тим Зоріна паралізувало — він не міг поворухнути ні рукою, ні ногою і лежав кляпом в тісній горлянці тунелю. Тільки думка пульсувала: “Ось, зараз рвоне і мене перетре металом і породою або ж виштовхне газом, як віхоть”. Та газу не було і, мабуть, усвідомлення цього зняло параліч. Він вислизнув вужем на транспортерну стрічку й кинувся втікати...
“Не було там газу, не було!”
На тектонічній карті шахтного поля, яку він згодом побачив у геологічному відділі шахти, в тому місці значився зсув. Тобто — вогнище колосальної енергії; глибина була 1200 метрів.
Згадавши про той випадок, Зорін немов би перегорнув одну з найжахливіших сторінок свого життя.
Тоді ж, у мить паралічу, він немов би проник свідомістю в ауру чи польову сутність гірничого масиву; йому там відкрилося щось таке, що він витягуватиме з підсвідомості протягом усього життя — здатність бачити предмет із середини. Це тоді в нього з’явилася така властивість, як інтуїція. І він раптом збагнув, що в принципі немає різниці між розпросторенням з часом енергії в болто-гайковому з”єднанні, енергії, що виникає внаслідок геологічного зрушення, а чи напруженості в людських стосунках. Рано чи пізно послабне затяжка гайки, “розтечеться” по масиву енергія зсуву, пом’якшаться стосунки з опонентом. До тієї миті він був науковцем, який набирав матеріал для докторської. Після — став ученим. То було осяяння, що, бува, трапляється з людиною на межі життя і смерті.
Тим часом надворі вже зовсім розвиднилось. Частіше долинало гудіння міського транспорту. У Зоріна було таке відчуття, ніби він справді перегорнув сторінку книги, але аркуш був не з паперу, а з каменю — важкий-важкий. Водночас йому й полегшало, як після виснажливої роботи.

3

Була пообідня пора. Просторий кабінет заливало сонячне світло. Крізь розчинені вікна з-над Дніпра проникало свіже зволожене повітря.
Зорін висмикнув з розетки електрокип’ятильник і засипав в окріп чай. По хвилі запах з емальованого кухля заповнив усю кімнату.
— Але ж і пахне!— зауважив Колесников.
— Авжеж,— відказав Зорін.— Це ще той, що я з Індії привіз. Вищий сорт — два-три листочки на чайній галузці. Висушені вони нагадують жіночу вію, вкриту тушом. А в окропі, бач, розгорнулись.
— Ви ото тільки на конгресі в Делі, чи ще десь побували?
— Хе-хе... В Калькутті, Мадрасі, Бангалорі, в Колар Голдфільд, де золоті рудники! Спускався в найглибшу шахту світу — Чемпіон Риф.
— А де ви там мешкали?
— По готелях в основному. А кілька днів навіть — в резиденції Президента Індії в Коларі.
— Це вже щось із області фантастики, — не без іронії в голосі зауважив Колесников.
— Та ні, справді... Ми там були бажані гості. До наших рекомендацій ставилися серйозно. Лекції, що я інколи читав, записували на плівку.
— У вугільні шахти також спускалися?— поцікавився Колесников.
— Авжеж. У шахту Чінакурі.— Зорін розлив чай у дві чашки, витяг з шухляди банку з цукром, сказав з усміхом:— Ну, давай, щоб дома не журились.
Якийсь час вони мовчки відпивали. Зорін завважив на обличчі Колесникова умиротворення. Взагалі, риси його обличчя виказували людину м’якої вдачі, схильну до компромісу. Але мало хто знав, що коли мова заходила про переконання, на ньому не залишалося й сліду поступливості.
— То їм також пече проблема викидів?— озвався Колесников.
— Ну, а як ти гадаєш, нащо було скликати конгрес?
— І як вони з тим?..
— Та дають собі раду. Але користуються здебільшого розробками вчених з інших країн. Приємно було довідатись, що й про мене там знають. Але давай до справи,— сказав Зорін, підсовуючи теку з рукописом докторської дисертації Колесникова.— Щодо механіки гірничих порід та викидів зауважень немає. Тут ти глибокий теоретик. І де йдеться про руйнування порід у приконтурній області вибою, ти показав себе не просто дисертантом. Як на мене, то тут проглядається заявка....
— На винахід?— поцікавився Колесников.
— Ні, на більше... Ти виявив закономірність. Але ми зійшлися не для того, щоб обговорювати здобутки. Ось ти пишеш про роль газу в розв’язанні викиду породи чи не як головного чинника.
— Одного з головних. А хіба це не так?— Благодушність на лиці Колесникова враз кудись поділась.
— Ні.Не так.
— Андрію Микитовичу, гірничий масив не однорідний; це багатокомпонентна структура, яка складається щонайменше з трьох складників — вугілля, породи й газу. Не враховувати бодай один з них було б помилкою.
— Слухай, але ж я цього не заперечую. Я просто кажу, що наявність газу впливає на зміну напруженого стану на якісь п’ять, ну, максимум десять відсотків. А це в межах точності аналізу. Те, що кажеш ти, Володю,— теорія, а я вирішую практичні проблеми. За якими стоять життя людей.
— Розв’язувати задачу по визначенню напруженого і водночас деформованого стану масиву і не враховувати одну з його складових. Це, знаєте...
— Ти ж сам бачив, як лущився керн породи з викидонебезпечної зони. А газом там і не пахло. Мало його в породах. Мало! Почитай-но хоча б роботи з газоносності піщаників. Його там стільки, скільки дозволяє пористість та сорбційні властивості.
— Ну от, ви знову намагаєтесь відірвати породу від газу. Це одна система. Одна!
— Правильно, одна, але кожна з її складових поводиться за тих самих геологічних умов по-різному, відповідно до своєї природи. Піщаник так, аргеліт інакше, вугілля ще інакше.
По цих словах Зоріна в очах Колесникова промайнуло вагання.
— Газу, що є у вугіллі, вистачить і на породи, між якими залягає вугільний пласт,— зауважив він.
— От-от, вистачить... Йдеться про складову руйнівної сили, а ти кажеш вистачить. Якщо хочеш знати, то газ у породі — це тільки буфер, амортизатор, а не концентратор енергії. Що більший тиск, то щільнішим шаром встеляють молекули метану поверхню пор — надто у вугіллі, пористість якого величезна. Газ виконує роботу тоді, коли вибухає, а вибухне за умови, якщо він у відкритому просторі в суміші з киснем. В сорбованому стані газ не вибухне — ти й сам це знаєш.
— Знаю, але не скажіть такого десь на конференції з газоносності,— порадив Колесников. В словах його проте не було іронії, а в очах угадувалося вагання.— Тоді як ви поясните виділення такої величезної кількості газу при викиді вугілля?
— Дуже просто: зруйнуй пори — і весь газ опиниться зовні; одна грам-молекула його займе об’єм двадцять два і чотири десятих літра. Тільки одна грам-молекула!
Колесников не обзивався. А Зоріну спало на думку, що приведені докази з’явилися в пам”яті несподівано, ніби чиясь підказка, чи й не самого Колесникова. Але це не було підказкою; він просто згадав читане в якомусь вуглехімічному виданні. А ще він подумав, що пам’ять його розчистилась від зайвини. І сталося це після страшного сну.
Володимир тим часом про щось міркував. На його обличчі знати було нерішучість. Наведені факти справили на нього враження.
— А якщо не газ, тоді що?— Озвався він нарешті.
— А про що йдеться — вугілля чи породу?
— Ну, і те, й те...
— Ні, так не годиться. Це різні речі. Якщо порода випорскується в місцях колосальної напруги, то вугілля — органічна речовина і механізм викиду там інший.
Більше двох років у них з Колесниковим точилася “газова” полеміка. І ось, нарешті — Зорін це відчув інтуїтивно — його докази переважили. Володимир був непоступливим супротивником, але не затятим. Відстоюючи власну точку зору, він водночас і перевіряв її на міцність аргументами Зоріна. До сьогодні його наукова концепція витримувала...
— Я мушу подумати,— озвався Колесников.
— Подумай, подумай,— мовив Зорін, ледь приховуючи переможні нотки в голосі. Йому на мить здалося, що він не просто переміг, а подолав власне вагання. Бо те, про що казав Колесников, було частиною і його сумнівів.
Те, що сталося, не можна було назвати перемогою когось над кимось, як і словом “примирення”. Це був край з’ясуванню наукової концепції. І край напруженості в стосунках двох людей, напруженості, яка наростала впродовж багатьох місяців. Вона могла призвести й до “вибуху” і повного розриву, якби діалог забарвило амбітністю чи надлишком емоцій. Поступова нейтралізація скупченого негативу почалася з тієї миті, коли з’явились глибокі аргументи.
“Ось він — приклад релаксації напруженості, що виникла у стосунках між друзями,— думав Зорін.— І немає принципової різниці між нею і розтіканням з часом енергії по масиву”.
За тиждень по тій розмові Колесников приніс план написання нової монографії, ключові положення якої базувалися б на істинах, що висвітилися під час їхніх суперечок.
— Володю,— сказав Зорін, повертаючи план,— давай спершу дисертацію доробляй, а вже тоді засядемо за монографію.
— Одне іншому не заважатиме,— відказав Колесников.
 
Наші Друзі: Новини Львова