Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 21 січня 2021 року
Тексти > Тематики > Художня  ::  Тексти > Жанри > Роман

Дві вершини Гороскопу

Переглядів: 11823
Додано: 30.08.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Джерело: sitelit.hmarka.net
— Але ж мене відсторонено.
— Ти там з ними не дуже чемно...— озвався Докукін.
— Та він мене принижував!
— А ти знаєш, що то за один?— знову Докукін.
— Назвався головою Державної комісії і все...
— Генерал. А ті двоє — майор і капітан КДБ.
— Ну, то й що?— Зорін відчув у своїх словах такі ж самі нотки, що і в голови Комісії.— У генерала що, немає ні прізвища, ні імені?
— Немає. Голова Комісії і край. Він відповідає тут за
все хазяйство.
Тим часом Абрамов переминався з ноги на ногу, пошкрябував над вухом, нарешті сказав:
— Андрійку, треба б вибачитись. То державний чоловік. Ну, ви ж розумієте, на користь справі...
Раптом у пам’яті Зоріна спалахнуло те, чого він ніяк не міг собі уявити; широке, незасмагле обличчя, ріденьке з сивиною волосся, глибоко посаджені очі під білястими, як устюки, бровами. Очі не дивились, а обмацували поглядом.
— Не буду я перед ним вибачатись,— сказав Зорін.
Федір Олексійович скрушно похитав головою, ще раз шкрябнув над вухом і поплентався до дверей. Він був вище середнього зросту, сухий, з поставою людини, яка найменше дбає про свою зовнішність. У багатьох Абрамов невідомо чому викликав співчуття. Але тільки до першої бесіди. Тоді з доброї, на вигляд недолугої, людини поставав ясний, глибокий, незакомплексований жодними догмами розум ученого.
Коли за Абрамовим причинилися двері, озвався Докукін:
— Розумієш, як воно виглядає, старий? Твоє запізнення може бути витлумачене як провокування твого ж відсторонення від експерименту.
— Дурниці,— сказав Зорін.
— Ні, ти ось послухай. Ти запізнюєшся на захід, ініційований найвищою владою держави. Не на шахтний експеримент, який зрештою можна повторити, не на міжнародний конгрес, де без тебе також вода освятиться, а на підземне ядерне випробування. Жодна причина не може бути об’єктивною. Жодна! Тому так і повівся голова Державної комісії. Він нам з Федором Олексійовичем цього не казав, але в його словах читалося підтекстовно: змалодушив.
— Тобто злякався?
— Ну, ти сам прикинь...— Докукін вийшов.
В кімнаті пахло полірованою меблею і лінолеумом, за вікном текла ніч — передостання перед вибухом. Зорін якийсь час дослухався до шурхоту шин за вікном, що став уже не таким частим, вглядався в вогники, які час від часу зникали, здавалося лускали, як бульки на чорній річці.
“Отож виходить, що я злякався,— подумав він.— Треба було б тому голові Комісії побувати зі мною у вибої, коли апробовувався новий метод проходки...”
Згадка про опівнічні зміни раптом відсторонила весь клопіт. Події тих днів були такою глибокою “зарубкою” в його свідомості, яку час не виводив.
...Вони з Абрамовим шість годин просиділи в приймальні начальника Державного комітету з гірничо-технічного нагляду України Нирцева*, який зустрів їх, мало сказати, не дуже привітно.
— Ти згоден сісти в тюрму, якщо загинуть люди?— запитав він навпростець у Зоріна.
— Так,— відказав Зорін, не вагаючись.
— А сім’ю ти маєш?
— Маю.
— А вона згодна?
— Такі питання я сам вирішую.
— Тоді сідай і доповідай.
Нирцев був крайньою інстанцією, до якої вони звернулись за дозволом на проведення експерименту. Попри непривітну зустріч, вони з Абрамовим не сердились, бо розуміли, що змушували його ризикувати своїм становищем. Якщо трапиться лихо, то вся відповідальність ляже на Нирцева.
Близько години тривала бесіда з начальником Державного гірничо-технічного нагляду України — людиною, котрій було відомо про вкрай негативне ставлення до їхнього методу Центральної комісії по викидах та головного інституту з безпеки робіт в гірничій промисловості МакНДІ, як і негативне сприйняття його на різних наукових конференціях. Нирцев заздалегідь був проти експерименту. І все ж кригу було зламано. Мабуть, на нього справила враження впевненість Зоріна і його готовність власноручно працювати у вибої.
— Але ж на нараді з викидів із трьохсот учасників вам повірили лише двоє — ви та ваш науковий керівник,— Нирцев кивнув на Абрамов, котрий тільки вряди-годи вставляв свої зауваження.— Навіть ваш директор Поляков* утримався. Я це добре пам’ятаю.
— Мабуть, ми не достатньо аргументовно виклали свою ідею,— дипломатично відказав Федір Олексійович.— Великій аудиторії завжди важче пояснити, аніж окремій людині.
Нирцев довго мовчав. У ньому відбувалася якась боротьба. Та нарешті озвався:
— Зробимо так,— він ще трохи повагався, а тоді підсунув Зоріну аркуш.- Пишіть...
То був проект листа-дозволу на перевірку способу. В ньому обумовлювалося, що роботи виконуватимуться у нічну зміну з неділі на понеділок. В шахті перебуватимуть лише четверо — він — Зорін, його помічник та два шахтарі-добровольці. Відповідальність покладалася на нього. Під час роботи мусив чергувати загін гірничорятівників, на поверхні - “швидка допомога”, а кліть мала перебувати внизу. Результати випробування мусили подаватися Міжвідомчій комісії, що її формував міністр вугільної промисловості України за участю МакНДІ. Об”єктом апробації було обрано шахту “Петровська-глибока” в Донецьку, глибину — 1200 метрів, де найбільше траплялося викидів породи.
...Роботу починали об одинадцятій ночі. Зорін разом із начальнком дільниці, та головним інженером шахти проводили інструктаж та виявляли добровольців. З десятьох-п’ятнадцятьох згоду давали двоє-троє.
Шахтарі люд небоязкий, але вони не розуміли, чому в найнебезпечнішому за викидами місці проходка проводитиметься без попередньої відпалки. Пояснення Зоріна, що існує максимальна швидкість заглиблення комбайна в масив, за якої викидів не буває, їх не
переконувало. Зрештою, як і колег-учених. Викид-бо це — смерть. Попередити його можна, тільки тормоснувши як слід вибій зарядом вибухівки, а вже тоді пускати туди людей і техніку. Але траплялося, що й після цих попереджувальних заходів на шахтарських кладовищах з’являлися свіжі могили. Ось чому так довго вагався Нирцев. Ідея була надто проста і на перший погляд скидалася на авантюру. Безпека обумовлювалася швидкістю проходки комбайна: за надто малої швидкості знижувалась продуктивність, за великої ініціювалися викиди. Зорін винайшов і теоретично обгрунтував такий режим проходки, коли і викидів не траплялось і продуктивність була прийнятною. Але все те було поки що на папері. А як буде насправді?
Сім років він ішов до цього експерименту. В глибині душі Зорін сам не був певен. Втім, він не сказав би, чи то були його власні сумніви, чи сумніви, посіяні в його свідомість науковими друзями й недругами.
Зорін мав працювати на комбайні “Ясинуватець” — машині, вагою в сто тонн, управляти якою йому дозволялося з відстані двохсот метрів. За тим стежили гірничорятівники. Та вже з першого разу він побачив, що працює навпомацки — не видно було масиву. І тоді Зорін став очікувати, поки поснуть гірничорятівники — це ставалося десь о третій по півночі і починав вести проходку безпосередньо у вибої, пильно стежачи за породою: як вона відвалювалась, які шпарини утворювалися в місці вгризання фрези. Виснажлива, тривожна праця компенсувалася втіхою: спосіб показував високу безпеку і задовільну продуктивність. Після шести місяців вдалого експерименту йому захотілося визначити межу швидкості проходки, за якою вже працювати ставало небезпечно.
Це було перед травневими святами о четвертій ранку. Гірничорятівники спали. Він дав максимальне навантаження на комбайн. Проходка була вдалою, і Зорін крізь вивантажувальне “вікно” заліз у вибій. Відстань між породою і робочим органом комбайна була трохи більше півметра, температура породи, що стала чомусь вологою, сягала сорока градусів. Він спустився вниз на три з половиною метри; в зловісній тиші чулися цвіркуни, що
проникають невідь як з поверхні. Та раптом ударили два гарматні постріли, промінь світильника вихопив кілька тріщин, що пробігли по вибою. В голові майнуло: “Викид!” Обдираючи лікті й коліна, він шаснув у “вікно” і кинувся бігти по транспортерній стрічці з криком: “Буде викид! Втікайте!”
Упав з півтораметрової висоти і втратив свідомість.
Опритомнів від цівки води, що лилася з фляги на його обличчя.
Викиду не сталося. Скоріше за все, то були гірничі удари.
Наступної ночі він прокинувся від спалаху світла. Поряд з ліжком стояли дружина й донька. Їх розбудив його крик у вісні: “Втікайте! Скоріше втікайте!” За два дні по тому Зорін спізнав, що таке високий тиск і потрапив до лікарні.
Тоді він розробив, спланував і провів небезпечний експеримент, не ризикуючи нічиїм життям, крім власного. Експеримент, який нині впроваджено на всіх шахта і який зберіг чимало життів і коштів... Тепер же чиясь невидима воля планувала дослід, у якому йому та й усім іншим відведено було роль статистів, а мешканцям регіону — піддослідних. І це не десь на Семипалатинському полігоні, а в найзалюдненішому місці України. Чим більше Зорін про це думав, тим більше утверджувався в думці, що розв’язання проблеми викидів з допомогою ядерного вибуху було не метою, а ширмою, за якою ховалося щось дуже погане. Це підтверджувалося й поспіхом, з яким останнім часом готувався цей грандіозний дослід. Його квапились провести до підписання Радянським Союзом мораторію про заборону підземних ядерних випробувань.
Досі такі експерименти проводили з метою вивчення сили і температури вибуху, продуктів розпаду, що утворювалися при ланцюговій реакції урану 235.І цим займалися фахівці радіаційної хімії. Але тепер, судячи з усього, вивчатиметься вплив продуктів розпаду на організм людини. І оскільки вони — продукти просочуватимуться крізь товщу порід поволі, то дослідження триватиме упродовж поколінь.
Раптом у пам’яті Зоріна знову постало широке обличчя з бровами-устюками. Цього разу з глибоко посаджених очей на нього немов би визирнула якась невідома сучасній людині сутність. Здалося, що вона дивилися з задзеркалля, глибина якого губилася в тумані; незасмагле обличчя з великими відстовбурченими вухами і ріденьким сивуватим волоссям тільки на час виринули з мороку.
Дзеленькнув телефон.
— Андрію, одягайтеся та спускайтеся вниз.— То був голос Абрамова.— Їдемо до голови Комісії на нараду.
Зорін глянув на годинник. Було за чверть одинадцята ночі.
— Але ж мене відлучено...— нагадав він.
— Одягайтесь і спускайтесь до машини,— відказав Абрамов з невластивою йому жорсткістю.

3

В передсвітанковій імлі на порожньому шосе рухалась колона з п’яти однакових спецвантажівок. Машини з довгими критими кузовами час від часу мінялись місцями, проте дистанції в сотню метрів не порушували. Колону вели попереду і ззаду два “Урали”, під брезентовими дахами яких сиділи автоматники. В одній з вантажівок на спеціальному ложі лежав ядерний заряд. В іншій — такий самий предмет, такої ж самої ваги — макет.
Колона поминула спляче Єнакієве і поїхала в напрямку шахти “Юнком”. А там експерти вже закінчили огляд підземних виробок і, переконавшись, уже вкотре, в надійності підйомників, на світанку піднялися на-гора. Тепер у шахті не залишилося жодної істоти. Зразу ж по цьому на руддворі біля кліті з’явились автоматники.
Тим часом колона вантажівок наблизилась до шахтоуправління і звідти вийшов чоловік у формі генерала в супроводі директора та головного інженера шахти.
Генерал підійшов до однієї з машин і показав офіцерові, що сидів у кабіні, куди їхати. Машина з такими ж номерними знаками, що й на інших, розвернулась і заднім ходом рушила до копра. Решта вантажівок виконали такий самий маневр і стали впритул одна біля одної.
З машини, яка першою під’їхала до критого приміщення, вийшли двоє дужанів у формі капітанів і відчинили широкі двері, за якими стояла вагонетка для транспортування заряду. Тоді оглянули простір біля кліті і, вийшовши, попрямували до польової кухні, що вже диміла метрів за триста від копра.
Займався ранок, проявлялася в кольорі прибита недавньою серпневою спекою рослинність, чіткішими ставали обриси териконів.

Зоріна хоч і запросили вчора на нічну нараду, але голова Державної комісії, котрий її проводив, про його участь в експерименті згадав, коли в кімнаті залишилися тільки Абрамов, Докукін і він.
— Щодо вас...— сказав він, окинувши Зоріна тим самим зневажливим поглядом, що й тоді, коли вони вперше побачились.— Про вашу участь ви довідаєтесь за добу о цій же порі.
Зорін завважив, що Абрамов і Докукін подивилися на генерала з вдячністю. Отже, між ними була попередня розмова. А ще він уловив у голосі голови Комісії не суворі, а скоріше поблажливі нотки.
Оскільки на наступній нараді, що мала відбутися вночі п’ятнадцятого вересня, планувалося визначити час вибуху “Ч” і Зоріна на неї запрошували, то його долю було вже вирішено. Проте на шахту “Юнком”, де він з колегами мав намір ще раз перевірити тензодатчики, йому поїхати не дозволили.
— Пізно вже ,— сказав коротко Абрамов. І по хвилі додав:— Там уже всюди військові.
Всі в Єнакієвому знали, що готується навчання з цивільної оборони. Декому було відомо, що керуватиме навчанням двічі Герой Радянського Союзу льотчик В.Д.Лавриненков. І тільки одиниці знали в обличчя справжнього керівника “навчань”. Але й поміж них не було жодного, хто б знав його прізвище або хоча б ім’я й побатькові. Коли вони минулої ночі виходили з кімнати засідань, у Зоріна виникло якесь містичне відчуття, ніби то був представник потойбічних сил, істота наділена властивістю бути тілесною і водночас невидимою. І була вона не від Бога.
Минав день п’ятнадцятого вересня. На вулицях не спостерігалося ні паніки, ні бодай найменшої напруженості. Бігали переповнені трамваї і тролейбуси, тхнуло коксохімічними газами. Щораз, опиняючись у місцевості з такими запахами, Зорін згадував юні роки, коли допомагав батькові в котельній, що опалювала кілька багатоповерхових будинків у Дніпропетровську. Вугілля треба було підвозити возиком, а вже тоді лопатою-грабаркою закидати в топку. В кочегарці стояв сморід від поганого зольного вугілля. Тим запахом, траплялося, був просякнутий весь його одяг. Якось він — студент першого курсу Гірничого інституту пішов на екзамен з сопромату прямо з котельні. Професор з подивом принюхувався, а тоді не витримав і запитав:
— Чим це від вас тхне?
— Батькові допомагав у кочегарці,— відказав він.— Холодно... Багато топити треба..
Співчутливий професор вже ладен був поставити якусь відчіпну оцінку, та, почувши грунтовну відповідь, змінив поблажливість на доскіпливість. Він приділив йому уваги більше, ніж будь-кому і, як Зоріну тоді здалося, з задоволенням вивів у заліковці “відмінно”. Цей професор був першим, хто розпізнав у юнакові розум, схильний до
аналізу, і сказав про це. Повертаючи йому залікову книжку, він поцікавився:
— Хтось із родичів допомагав готуватись?
— Ні. Я сам.
Зорін посоромився сказати, що батько мав усього чотирикласну освіту, мати не знала навіть алфавіту, а сам він з 1946 по 1948 рік виховувався у дитячому будинку. Андрій був п’ятим з десятьох дітей (брата і восьми сестер).
Тим часом ішло до сьомої вечора, часу, коли біля готелю буде виставлено варту і на вулицю вже нікого не випускатимуть.
В магазині, куди поспішив Зорін з колегами, вишикувалась черга за спиртним. То були вчені з Москви й Києва — учасники експерименту. Вони поміж собою, в завуальованій формі, гадали, о котрій же станеться вибух. О шостій, восьмій чи десятій. Продавщиця, молодиця, яку, здавалося, цікавили тільки розрахунки з клієнтами, несподівано сказала:
— Вибух станеться о дванадцятій дня.
Прибульці на те поблажливо посміхались. Хтось зробив спробу залицятись. Хтось порадив поспішити з залицяннями до вибуху, бо по тому, мовляв, уже буде пізно. То були кволі дотепи, гра. Не грою були пляшки, які кожен виносив з магазину і в яких було щось таке, що допомагало забутись, не думати над тим, що мало статись завтра.
На нараду скликали о двадцять другій. Голова Державної комісії повідомив, де хто перебуватиме під час експерименту. Зорін виявився в числі тих, хто мав знаходитись на основному командному пункті. Отже, його долю було вирішено. Насамкінець зібранню було повідомлено час “Ч”. Вибух мав статися о дванадцятій. голова Комісії з подивом завважив пожвавлення в кімнаті засідань після оголошення ним часу. Та помітивши, що більшість з’явилась на нараду під градусом, заспокоївся.
Зорін, проходячи повз Голову Державної комісії, уловив давно забутий приємний запах. Такими парфумами пахло від високих посадових осіб п’ятдесятих років, котрі мешкали в будинках, що їх опалював його батько. Парфуми називались “Красная Москва”, а ті, хто ними користувався, курили дорогі папіроси “Казбек”. Цей приємний коктейль пахощів він — підліток не раз вдихав на сходових майданчиках тих будинків, допомагаючи матері підмітати. Тепер від генерала без імені і прізвища війнуло “Красной Москвой”, дорогими цигарками і портупеєю, хоча цієї останньої і не було на ньому. А він — Зорін відчув себе обслугою при цьому чоловікові.
...Вони з колегами допили другу пляшку “Перцівки”, доїли оселедець. Раніше за такої ситуації хтось опускав у банку електрокип’ятильник, запарював каву і вони сідали за преферанс. Але цього вечора на лицях угадувалась погано прихована тривога. Всім — рядовому інженерові чи йому, докторові наук, не бракувало ні знань, ні освіти, аби усвідомлювати наслідки експерименту для мешканців нинішнього і майбутнього Єнакієвого. Вони уникали дивитись один одному в очі. Зрештою розійшлись, і Зорін зостався один.
Раптом йому захотілося подзвонити додому, у Дніпропетровськ.
Трубку зняла менша донька — чотирирічна Марина.
— А ти чого не спиш о такій пізній порі!?— запитав він.
— Як чого!? Я чекала твого дзвінка.
— А ти що, всі десять днів очікувала?!
— Ні. Тільки сьогодні. Приїзди. Я за тобою дуже скучила,— і запитала:— Що ти там робиш?
— Нічого,— відказав Зорін.
— Якщо нічого, то приїзди...
Трубку перебрала дружина — Валентина.
— Затялась на своєму, що сьогодні мусить потелефонувати тато,— казала вона.— Ми з Ольгою не могли її вкласти в ліжко. У вас з нею що, гіпнотичний зв’язок якийсь?
На запитання дружини, як справи, Зорін почав вигадувати про міфічні шахтні дослідження. Він знав, що телефон прослуховується, а розмови записуються на плівку. Пообіцяв, що найближчим часом, напевне, приїде. Поклавши трубку, подумав, що сам він такої певності не мав. А ще він подумав, що коли все обійдеться, то додому в Дніпропетровськ він прибуде вже іншою людиною. Зрештою, як і кожен з його теперішніх товаришів.
На шосту ранку до готелю підкотило десять “Волг”. Посадка учасників експерименту тривала лічені секунди.
Їхали із швидкістю більше ста кілометрів на годину. За містом на обочині і в радіусі двох кілометрів від епіцентру майбутнього підземного вибуху метушились люди, яких було піднято по тривозі цивільної оборони ще о четвертій ранку. Диміли польові кухні. Біля спорожнілих будинків шахтарських селищ стояли озброєні солдати — для охорони. Тільки одного цивільного побачив Зорін на якомусь із подвір’їв — старого, що, обіпершись на ціпок, байдуже спостерігав за тим, що коїлося. Біля його ніг лежав рудий собачка. Щось замлоїло всередині в Зоріна. Старий чоловік нагадав йому дитинство, дідуся з Мишуриного Рогу.
Командний пункт розташувався неподалік від шахти “Юнком” і являв собою ділянку близько двохсот метрів у діаметрі, загороджену двома рядами колючого дроту, по периметру якого також роззосередились автоматники.
Всередині стояло п’ять однакових закритих вантажівок, два вагончики — пункти харчування, стовп, на якому було встановлено динамік, і довгий стіл, за яким розсілися ті, хто приїхав на “Волгах”.
Зорін нарахував сорок п”ять осіб, поміж яких учених і представників Міністерства вугільної промисловості було тільки двадцятеро, решта — незнайомі. “Це ті, заради яких і вигадали “Кліваж”,— подумав він про них.— Напевне, біологи, медики, радіологи...”
Голова Державної комісії тим часом показав рукою
в напрямі, де була проекція на поверхню епіцентру майбутнього підземного вибуху. Вона знаходилася на відстані чотирьохсот метрів від КП. Він показав на криті автомашини і сказав, що вони прибули з Москви і що в одній з них знаходиться “виріб” у вигляді макета. Потім їм показали сам “виріб”, який являв собою два циліндри діаметром близько шістдесяти сантиметрів і завдовжки до трьох метрів кожен. Заступник голови Комісії Докукін, сусідами якого були Зорін з Абрамовим, пожартував:
— Це не муляж, а справжній заряд. Муляж помилково відправили під землю і він зблокований з зарядом.
То був поганий жарт — у Зоріна від нього холодок майнув по спині, але, як не дивно, він розрядив напруженість. Дехто навіть хихотнув.
Між тим наближався час “Ч”. Попри коротку розрядку, стало наростати почуття тривоги; надто коли роздали накидки і респіратори. Зорін завважив, що руки декого з тих, хто одягав респіратори, тремтіли. Коли ж металевий голос з динаміка оголосив готовність десять хвилин, люди завмерли. Очі кожного прикипіли до поверхні, під якою ось-ось мав вибухнути ядерний заряд.
Зорін відчув, як у нього входить страх. Досі була тільки тривога і відчуття причетності до чогось поганого, а тепер з’явився ще й страх, як колись у вуличних бійках чи на ринзі, коли він бачив перед собою сильнішого супротивника. Тоді він викликав у пам’яті образ батька Микити Архиповича, котрий служив у розвідроті, а закінчив війну в Берліні. Поміж батькових нагород була й медаль “За відвагу”. Згадка про цю нагороду стала для Андрія магічним знаком. Він сповнювався затятості й волі до перемоги, бо вважав, що і в ньому є частка батькової сміливості — її слід тільки витягти з глухого закутка душі. Та цього разу перед внутрішнім зором його не з”являвся ні образ батька, а ні блиск медалі. Вся причина була в тому, що він не знав, хто ж ворог.
Стало зовсім тихо. Ніхто не прохоплювався й слівцем. На цей час — вони те знали — в їхньому довкіллі було заборонено рух літаків, поїздів та інших транспортних засобів. Така тиша буває тільки в шахті, коли зміна не працює.
Раптом з динаміка пролунав той самий металевий голос:
— Десять... Девя’ть... Вісім...
Зорін ніби вочевидь уявив собі дві триметрові труби,
начинені тротилом, між торцями яких вмонтовано дві порції урану двісті тридцять п’ять. Тротил, що одночасно вибухне з двох боків уранових порцій, спресує їх в одну критичну масу...На мить Зорін провалився в безпам’ятство, з якого вивів поштовх; його, здавалося, підкинуло.
По миті з одного з вагончиків для харчування вискочила офіціантка.
— Боже, ми живі!— закричала вона, вимахуючи руками.
Зоріну здалося, що то був не голос жінки, а хор голосів усіх тих, хто перебував на КП, поміж якого чувся і його крик: “Боже, ми живі!” З подивом завважив, що нічого не змінилось: була така ж, як і до вибуху, пожухла, прибита пилом трава, сірі терикони, колесо на копрі, що не оберталось.
Не змінилося нічого. Але в сутності його забило джерельце із прикрості, якому судилося тепер дзюркотіти протягом усього життя. Раптом прийшли на пам’ять рядки вірша, якого він колись дуже давно написав російською мовою:
В семнадцатом году народ поднялся на борьбу
и пришел к власти .
 
Наші Друзі: Новини Львова