Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 21 січня 2021 року
Тексти > Тематики > Художня  ::  Тексти > Жанри > Роман

Дві вершини Гороскопу

Переглядів: 11818
Додано: 30.08.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Джерело: sitelit.hmarka.net
— Атомно-адсорбційною спектрофотометрією.
— А ви суглоби не пробували лікувати бішофітом?— озвалась білява.
— Пробували. Але ні на що оригінальне не спромоглися. Тільки підтвердили ваші дані на наших — полтавському та чернігівському бішофітах.
Зорін завважив вдоволення на повненькому кругловидому обличчі жінки, що запитувала. А ще він помітив, що зникли останні сліди відчуження на лицях господарів. Їх з Колесниковою, схоже, приймали вже як своїх.
— Від стресів, куріння, пиятики,— провадила тим часом Лариса,— судини напружуються і, перебуваючи в такому стані тривалий час, немов би дубіють; на них осідає спочатку холестерин, а потім кальцій; зрештою бляшки його вкривають всю судину і вона стає твердою, немов корал. Це відбувається за браку магнію в організмі. Отож ми маємо намір рекомендувати бішофіт для мінералізації всіляких напоїв, та й взагалі для вживання його з питною водою...— Колесникова сіла.
Знову підвіся Зорін.
— Ми приїхали не тільки за тим, аби поділитися творчими здобутками... Ну, до вашого методу лікування суглобів додати наш — лікування гіпертонії. Обидва методи — тільки частина того, що можна витягти з магнієвого мінералу. Вже тепер до нас звертаються хворі на геморой з проханням дати їм ректальні свічі з домішкою бішофіту. Звісно, за рекомендацією добровольців, яких ми пролікували. Але й не в цьому справа... Справжня перспектива застосування мінералу, як на мене, в його здатності підвищувати імунний бар’єр організму. Тепер, після Чорнобиля, сильно знижено імунітет людей. Бішофіт допоможе протидіяти всіляким хворобам, а водночас і врівноважить баланс магнію та
кальцію. Наше завдання — ваше тут — у Росії, наше — в Україні зосередити увагу органів охорони здоров’я на цій особливості бішофіту. У нас хоч і не порахували, скільки людей гине від браку магнію в організмі, але смертей тут не менше ніж там — в Америці. Кошти, що йдуть на лікування та оплату лікарняних, величезні. Дещиці їх вистачить на асигнування глибших, ніж зараз, що проводяться, досліджень бішофіту. Для всякої путньої держави це мусить стати питанням стратегії. За його вирішенням стоїть не тільки здоров’я громадян, а й суттєве наповнення бюджету.
Зорін сів. Паузу, що якийсь час тривала по тому, порушив Спасов:
— Може я помилюся. Але якби мене запитали, що треба аби зробити відкриття, я відповів би: спромогтися побачити за окремими деталями ціле. Щойно Андрій Микитович дав нам урок такого бачення...
“Поштовх потрібен,— подумав Зорін.— Сильний поштовх в глибині свідомості, який би тормоснув не тільки розум і почуття, а й невидимий план людського Я. Таке виверження думки може статися в найнесподіваніших випадках. Воно може прийти у сні, в якійсь екстремальній ситуації, а може з’явитися і в час розслаблення.” ...На мить у пам”яті полинула сумна лірична мелодія. На місці стіни з портретом Сєченова виникла сцена з декораціями до опери Пучіні. Актриса, котра грала роль Мадам Батерфляй, мала чарівний голос. Зорін насолоджувався співом, його погляд відпочивав на блискуче виконаних декораціях, поруч сиділи доньки - Марина й Ольга, які його й привели в оперу... І раптом — ідея! Вона увірвалася невідомо звідки, адже ні про що таке він не міркував. Враз змішалися люди в залі, сцена, кольори і звуки; натомість із хаосу з’явилася формула. Досі вона була десь глибоко в його думках. І ось, раптом, в мить умиротворення... “Авжеж, Спасов також має рацію,— подумав Зорін.— А тільки без осяяння, що мусить статися бодай один раз у житті, не буде відкриття. З ним — осяянням приходить і потужний запас волі”. Зорін пригадав, як після того випадку він став відчувати час — дні, години, навіть хвилини. З кожною втраченою миттю він почував себе пограбованим.
Розтанула прозора перетинка, за якою на мить опинився Зорін. Долинув голос Спасова:
— Як ви вважаєте, Андрію Микитовичу, що потрібно вченому, аби зробити відкриття?
— Ідеєю треба жити,— мовив Зорін.— Ну, і звісно, те, що ви сказали...
“Пробоїна потрібна,— подумав він.— Між цим і тим світом. Треба, щоб тебе хоч на мить туди впустили”.
— ...Ну, і звісно, наполегливість,— провадив він. Бо переконати у правоті нової ідеї значно важче, ніж до неї прийти. Ви маєте усталений порядок, на якому часто тримається чийсь авторитет. По суті ви втягуєтесь у боротьбу на два фронти: ідей і людей. І другий фронт значно важчий — повірте мені.
— Цікава думка...— мовив Спасов.— Ну, а тепер повернемося до того, що я сказав на самому початку, що це, хе-хе, симпозіум. Ми послухали вчених з України, тепер послухаємо росіян. Прошу Нелю Пилипівну,— звернувся він до білявої, за методикою якої лікували суглоби.

Позаду залишилися вогні Волгограду, поїзд в”їздив у темряву.
Цього разу Зорін і Колесникова їхали в напівпорожньому вагоні. В купе ще витали запахи парфумів, що їх залишили по собі дві співробітниці кафедри, котрі разом із Спасовим прийшли їх провести., а на дні пластмасових келишків червоніло кримське вино, яке вони тут випили “на коня”.
“Все було по-людському”,— подумав Зорін. Він спостеріг, що обличчя його супутниці, котре до прибуття
у Волгоград виказувало очікування чогось не дуже приємного, тепер світилося оптимізмом.
— Знаєте, Андрію Микитовичу,— озвалась Лариса,— до мого аспірантського плану доведеться, мабуть, вносити зміни.
— Так?
— Так. Сьогодні я подивилася на нашу тему чужими очима. Вона, справді, варта уваги.— Раптом запитала:— Як ваша рана?
— Трохи шпигає.
Колесникова промила поріз перекисом водню зі своєї мініатюрної аптечки, змастила йодом. Відчуваючи дотики її рук, Зорін вперше подивився на неї очима не колеги, а чоловіка, та завважив, що вона не обділена ні вродою, ні поставою. “Єдина вада — подумав він з іронією,— що вона значно молодша від мене”. Він поспішив відвести очі, аби не виказати ніжності, що в них на мить сяйнула.
— Я ось подумала, — озвалась Лариса, притискаючи по краях свіжий пластир,— чи не могли б ви стати моїм науковим керівником? Тобто другим...
— Але ж я — гірник,— здивувався Зорін.
— Ну, перший керівник Дзяк — медик, а ви — другий... В медичних колах вас знають. До того ж ви — батько бішофіту.
— Хм, батько... А як на це подивиться Георгій Вікторович?
— Добре подивиться, бо це його ідея.
— Он воно що. А мені він жодного разу...
— Ну, він — на мій розсуд...
“Щастить мені на Колесникових,— подумав Зорін.— Володимир Колесников — мій учень і друг, тепер ось Лариса...” Він пригадав, як здивувався, коли Дзяк запропонував йому в помічниці свою аспірантку на прізвище Колесникова. Як потім з’ясувалося, вони з Володимиром не були навіть знайомі.

2

У кабінеті ще витав дух вченої ради відділу, на якому доктор наук Халимендик доповідав про наслідки впровадження його розробки в шахтах Західного Донбасу. Ідея була, справді, оригінальна. Штрек, який від природних факторів і техногенних коливань масиву шахтного поля часто деформувався, тепер поводив себе як броньована гнучка труба — без руйнування кріплення. Він нагадував чимось велетенського дощового черв’яка в товщі порід, якого можна було зігнути, але неможливо було сплющити.
Зорін спершу не поділяв ідеї свого учня, та згодом під тиском його доказів та прикладів з гірничої практики не тільки змінив думку, а й став всіляко сприяти розробці. Впровадивши метод у себе на шахті, директор-учений десь за півроку зробив виробництво рентабельним.
Зорін підготував вісімнадцять докторів наук, але справжніми своїми вихованцями вважав Володимира Колесникова і Юрія Халимендика. В кожному з них він часом спостерігав часточку самого себе. Це були рівні за інтелектом, але відмінні в науковій орієнтації люди. Колесников більше тяжів до теоретичних розробок, Халимендик — до використання теорії в гірничій практиці. Під час їхніх палких полемік Зорін, бувало, грівся, як біля багаття.
Якусь мить він ще жив проблемами вченої ради, та раптом пролунав телефонний дзвінок. Почувся незнайомий жіночий голос. То була дружина їхнього пацієнта — директора одного НДІ, котрого вони лікували від гіпертонії.
Враз Зорін опинився в іншому вимірі.
— Іванові Петровичу погано,— сказала жінка.
— Такого не мусило бути,— відповів Зорін.— Як це сталося?
На тому кінці помовчали, а тоді взяв трубку сам хворий.
— Все було — не треба краще,— голос його був тремтливий і слабкий.— Та тут у нас один захистив дисертацію. Спровокували на бенкет... І вже другого дня від вашого лікування не залишилося і сліду.
“А хай тобі чорт!”— лайнувся подумки Зорін. Він уперше подумав не про здоров’я людини і навіть не про долю методу, а про себе. Адже про лікування директора знало чимало. Були поміж них і ті, кого відсіяли з авторів заявки на відкриття, а були й просто з лихим оком. Якщо, не приведи Боже, станеться найгірше, то про це безперечно довідаються в Комітеті. На мить у пам’яті сяйнув прожектор та висвітив довгий шлях від ідеї до остаточної формули заявки на відкриття, з першими перевірками на собі і потерпанням за наслідки, з суперечками з опонентами та наверненням їх у “свою віру”, з поневіряннями в поїздах, частими відрядженнями і негараздами через те з дружиною.
— Алло, алло... Ви чуєте?— сполошився директор, бо в трубці не озивались.
— Чую,— сказав Зорін.
— То як мені бути?
— Звідки ви телефонуєте?
— З дому. А точніше — з ліжка.
— Залишайтесь там і очікуйте мого дзвінка.— Зорін поклав трубку.
Він почав набирати номер телефону Залізничної лікарні, де працювала Колесникова. Там не відповідали. Тим часом емоційний спалах, якщо не сказати паніка, що на час охопила його, стала гаситись думкою. Пробуджувався одвічний зорінський рефлекс допитливості.
“Чому алкоголь нейтралізує лікування?”
“Під час електрофорезу іони магнію проникають в тіло і там накопичуються в депо клітин, щоб потім бути використаними як будівельний матеріал при відновленні клітин. А в тих клітинах (у даному випадку клітинах судин), в які при їх регенерації ввійшли іони кальцію, магній їх (іони кальцію) витискає; судина поновлює еластичність. Процес заміни відбувається поволі;

спочатку магній витискає кальцій з депо клітин, а тоді і з усієї “арматури” судини. Тому одужання директора йшло повільно, але надійно. Перші п’ять процедур електрофорезу з бішофітом показали поступове зниження артеріального тиску. А ще через десять процедур тиск знизився зі 180/120 до 140/90, водночас покращилась робота серця. Директор буквально ожив.
І ось у шлунок потрапляє алкоголь; кров розносить його по всьому організму. Опинившись у клітинах судин, він нейтралізує притягальну силу двовалентного магнію, а саме: зв’язує його в сполуку алкоголят магнію; магній втрачає здатність вплітатися в “арматуру” судини. Блокуючи дію магнію, алкоголь водночас не блокує дії кальцію. Відбувається знову насичення судин кальцієм, який згодом, завдяки взаємодії з вуглекислотою, перетворюється на вапно; судини стають ламкими”.
Тоді, після одужання, Колесникова попередила:
— Подалі від чарки.
— І в рот не братиму,— запевнив директор.
У Залізничній лікарні нарешті взяли трубку. По хвилі почувся Ларисин голос. Вислухавши Зоріна, вона сказала:
— АндріюМикитовичу, він нас підставив.
— Авжеж... То як нам бути? Георгія Вікторовича повідомимо?
— Давайте з цим потерпимо... Спробуємо ще один цикл.
Домовились зустрітись на квартирі у хворого.
Зорін дивився у простір кабінету, де ще недавно було людно й гомінко. Це сюди колись привів повнуватого чоловіка з характерним для гіпертоніка кольором обличчя один колега-гірник.
— Скажу вам прямо, Андрію Микитовичу,— сказав після знайомства той чоловік.— Я в це не вірю. Але оскільки мені вже нічого не допомагає, то чом би й не спробувати. Гірше навряд чи буде, адже прямо в кров ви нічого не вводите. І ще одне — у стаціонар я не ляжу.
...Професор Дзяк був не проти того, аби лікувати хворого, але, довідавшись про його намір не лягати в лікарню, спохмурнів.
— Андрію Микитовичу, це ризик. Сьогодні ми його пролікуємо, а завтра він десь зайву чарку... Я знаю сучасних керівників. У них напружена робота перемежовується нервовими зривами і бенкетами.
Колесникова, котра була при тій розмові, зауважила:
— Та гірше не буде.
— Від нашого лікування, справді, гірше не стане. Але якщо йому нічого вже не допоможе, то лихо, якщо таке станеться, спишуть на наш метод. А це значить буде покладено хрест на відкритті, до якого ми йшли довгих десять років.
Дзяк казав правду, але Зоріну хотілося допомогти людині, а водночас ще раз переконатися в дієвості методу. Прагнула перевірки й Колесникова, в дисертації якої бішофітний метод займав чільне місце.
Вони не переконували Дзяка; просто сиділи в його кабінеті, кожен обмірковував ситуацію.
— А-а, Бог з ним - спробуємо,— сказав Дзяк.— Але перед тим його слід добре обстежити.
Як з’ясувалося, стан хворого був критичний. На електро- і ехокардіограмах читалися не тільки ознаки гіпертонії, а також ішемічної хвороби серця, перенесеного інфаркту міокарда, про які директор і не здогадувався.
Ознайомившись з усім тим, Дзяк тоді сказав:
— Ми свідомо підставляємо себе. Ви тільки подивіться: у нього знижена скорочувальна функція лівого шлуночка серця, явне перевантаження порожнин серця... З таким букетом болячок потрібне серйозне стаціонарне лікування. Але оскільки ми втягли хворого в обстеження, тобто сказали “А”, то треба вже казати й “Б”.
На мить Зорін пригадав запитання Спасова:
“Як ви вважаєте, що треба вченому, аби зробити відкриття?”
“Перш за все не підставити себе”.— відказав він подумки уявному колезі з Волгограда.
Тепер, коли їхню заявку на відкриття невідомих властивостей бішофіту Комітет розіслав ученим усього
світу і очікує відгуків, вони, автори, йдуть на ризиковану авантюру. І справа була не так в особистому ризику, як в опороченні ідеї ефективного і безболісного методу лікування.
Зорін очікував Колесникову біля під’їзду будинку, в якому мешкав директор.
Вона приїхала на машині швидкої допомоги. Була в білому халаті і привезла прилад для електрофорезу.
Двері відчинила дружина хворого; на обличчі її вгадувалася погано прихована тривога і, може, Зоріну те тільки здалося, почуття провини. В не надто дорого, як для директора, мебльованій оселі пахло ліками і страхом. З блідого, в червоних судинах обличчя, а також приреченості в погляді хворого, можна було здогадатись, що ця ніч була для нього критичною.
Після привітання директор почав оповідати про те, що сталося, але Зорін урвав:
— Не треба, бо слідом за згадкою може прийти й стан, у якому ви побували.
Тим часом Колесникова заходилася міряти тиск.
— Сто вісімдесят на сто двадцять,— сказала по часі.— Ті самі числа, що були й до лікування.— Вона уважно подивилася в обличчя хворого, додала:— Крім магнію, вам потрібен бром, щоб зняти нервове напруження.
— Коліть що хочете, аби тільки збити цей клятий тиск.
— Колоти нічого не будемо і пити вам нічого не треба. Все це потрапить в організм з допомогою того ж електрофорезу, тобто через шкіру.
— Лягайте на спину,— сказав Зорін, встановлюючи на стільці прилад.— Щоб вам було зрозуміло, про що йдеться... Того разу ми змочували розчином бішофіту тільки один електрод і в тіло проникали іони магнію — ну, вони мають позитивний заряд. Тепер змочимо також другий електрод, а відтак у тіло проникатимуть компоненти бішофіту, що мають від’ємний заряд, а саме іони брому, йоду, хлору.
Директорові після першого сеансу краще не стало, але коли вони його вже покидали, в очах його світилась надія. Просвітліло й обличчя його дружини.

3

Дзвінок був міжміський — Зорін здогадався з коротких пауз між сигналами.
— Андрія Микитовича можна?— почув він чоловічий голос.
— Це я.
— Потоцький турбує з Комітету...
— О-о! Я вас вітаю, Володимире Вікторовичу...
— Доброго дня. Буду лаконічним, бо тепер дорого коштують міжнародні переговори. Відгуки на вашу заявку нарешті надійшли. Не всі, звісно, але в такій кількості, що експерти розглядатимуть. Найближчим часом очікуємо ще три з московських медичних інститутів. Одразу після цього збереться комісія. Не виключено, що виникнуть запитання і вам доведеться приїхати. Майте це на увазі, коли плануватимете час на найближчі три-чотири тижні. Я дам вам знати за тиждень по телефону або телеграмою... Ви все зрозуміли, Андрію Микитовичу?
— Все.
— Тоді моє вам шанування.— Почувши у відповідь “До побачення”, Потоцький поклав трубку.
На мить Зорін відчув себе на останньому — десятому майданчику між маршами, східцями яких були дні, місяці й роки. Ті височезні в десять років сходи ніщо не підтримувало; вони могли завалитися будь-якої миті та поховати під собою найдорожче — ідею, з якою були пов”язані не тільки надії на майбутнє його та його дочок, а й борг. Його борг, про який ніхто не знав, але який сидів у свідомості від 1979 року. Частину його він уже спокутував онкохворобою, якої, на щастя, позбувся. Але сплатою основної частини боргу було б визнання їхнього відкриття, а відтак оприлюднення перед усім світом дивовижних властивостей бішофіту, зокрема й підвищення імунітету. В післячорнобильський час це врятувало б життя сотням тисяч людей.
Якщо ще недавно Зорін подумки квапив Потоцького, квапив Комітет з відкриттів, то тепер, коли пацієнт, якого вони згодилися лікувати, перебував у критичному стані, він молив Бога, аби там не поспішали... Незначне зниження тиску в директора НДІ почалося тільки після четвертого сеансу електрофорезу. Тим часом дехто з зацікавлених осіб уже довідався про те, що сталось, і намагався вивідати про хід лікування.
— І все ж відкриття є,— сказав він уголос.
Дзвінок Потоцького означав, що переважна більшість відгуків була схвальною. Інакше той просто не озвався б, а надіслав би негативне рішення комісії, та й по всьому.
“Цікаво, чи надійшов відгук з Ліону?”— майнула думка.
Перевірка бішофіту у Франції почалася з пригоди. Доцент медичного інституту Коваль*, котра відбувала до Ліону на стажування, за наполяганням Зоріна й Колесникової, взяла з собою пакетик порошку бішофіту, аби там провести дослідження його імунних властивостей. Та в аеропорту французькі митники заарештували багаж, запідозривши Коваль в провезенні наркотиків. Цілу добу з’ясовували, що й до чого. Зрештою все закінчилося благополучно — допомогли колеги-медики з Ліону та знання Коваль французької. Правда, вона згадувала Зоріна й Колесникову “не злим, тихим словом”.
Протягом півроку вчена з України разом з французькими професорами на новітньому науковому обладнанні вивчала властивості бішофіту і встановила, що водний його розчин активізує клітини імунної системи, тобто підвищує імунітет людини.
Незадовго до того професор Спасов також довів здатність бішофіту підвищувати імунну систему тварин.
До 1979 року Зорін не надто замислювався над відповідальністю вченого за свої наукові розробки. З вересня ж 79-го в його свідомість оселився хтось, хто фіксував та накопичував факти ядерних експериментів над людьми. А вже після Чорнобиля той хтось завів
кримінальну справу — не на нього, не на виконавців експерименту, а на систему, в якій таке стало можливим. У тій справі йому, Зоріну, поки що відводилася роль свідка, з мовчазної згоди якого було закладено міну уповільненої дії під шахтарський регіон.
Публікації, оповіді людей, які він колись залишав без уваги, тепер відкладалися в пам’яті, систематизувалися, порівнювались. Так, Зорін, довідавшись про вибух на Тоцькому полігоні, звернув увагу, що його було проведено майже в ті дні вересня (14-го), а тільки 1954-го, що й на шахті “Юнком”. Тільки там, на Тоцькому полігоні, все робилося значно брутальніше. Була підірвана атомна бомба потужністю в сто кілотонн тротилу. Кілька тисяч загинуло на місці. В госпіталі Самари, Свердловська, Оренбурга суцільним потоком пішли обпалені, осліплі, оглухлі. Три найближчі села згоріли дотла. На решту випав радіоактивний попіл та ядерний смерч пронісся довкіллям радіусом у п’ятдесят кілометрів. Із скалічених одразу взяли підписку про нерозголошення.
Ідея випробування належала заступникові міністра оборони маршалу Жукову. Схвалив Хрущов, якому він її подав. План був простий, як і все геніальне: на полігоні збирається сорок тисяч війська, розташовуються різноманітні зразки бойової техніки, споруджуються всілякі будівлі, навіть приганяється домашня худоба (для чистоти експерименту) і кидається на них атомна бомба вдвічі потужніша від тієї, що знищила Хіросіму.
Для повноти аналогії бомбу скинув бомбардувальник Ту-4, скопійований з американської “суперфортеці” В-29, відомий під назвою “Енола Гей”. В районі полігону знаходилися п’ятнадцять сіл, що робило експеримент ще цікавішим і пізнавальнішим.
 
Наші Друзі: Новини Львова