Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 21 січня 2021 року
Тексти > Тематики > Художня  ::  Тексти > Жанри > Роман

Дві вершини Гороскопу

Переглядів: 11816
Додано: 30.08.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Джерело: sitelit.hmarka.net
— Знову заглядали ті двоє. Я їх відшила.— Вона з рушником і одягом для спання подалася до туалету.
Зорін узяв течку з документами, аби сховати в портфель. Але його не виявив. Заглянув під обидві полиці — свою й Ларисину — там було порожньо. Раптом відчув, як замлоїла йому рана під оком.
— Куди пішли ті двоє?!— вигукнув Зорін.
Чоловік, що лежав над полицею Колесникової, показав очима в бік виходу. “Отже — не до гурту,”— майнула думка.
Він наздогнав їх у тамбурі другого вагона. Його портфель був у цигана, що залицявся до Колесникової. В мить два представники мирного племені перетворилися на хижаків. Саме хижий полиск в чорних очах викресав у пам’яті блискавичну реакцію боксера. Він щосили затопив циганові в пику, аж там щось хруснуло. Потім ще раз. Його навальна агресія, мабуть, збила з пантелику злодіїв. Зоріна вони мали за такого собі інтелігентика. Але їхнє замішання тривало тільки мить. В руці другого блиснуло лезо ножа, яке вискакує від натиску кнопки. Ще секунду — і він вгородив би його Зоріну в бік.
— Стривай! — вигукнув той, у якого був портфель.
— Ворухнешся, і тобі гаплик,— Бандит притис лезо на рівні нирок; воно навіть трохи увійшло в тіло. Зорін відчув теплу цівку крові.
Тим часом товариш бандита витяг з кишені якийсь інструмент і заходився біля дверей.
“Хочуть викинути з поїзда!”— вдарила думка.
— Хлопці, ви сильно наслідили,— сказав Зорін.— Вас знайдуть хоч під землею.
Але то були люди, котрі жили ось цією миттю. Що таке майбутнє, вони не знали.
В прочинені двері разом з перестуком коліс увірвався струмінь степового повітря. Циган повернувся; обличчя його було заюшене. На світлій футболці також червонилися плями. З усього, в нього була зламана перетинка в носі. Він кинув під ноги портфель і вдарив Зоріна в живіт.
— Сховай ножик!— наказав поплічникові.— На тілі не має бути ножових слідів...
Той спритно сунув ніж у кишеню і заломив Зоріну руку. Заюшений вхопив за іншу і потяг до виходу. Та Зорін встиг упертися ногою в двері і вони знову зачинились.
— Ах ти ж падла!— ревнув циган з розбитим носом і молоснув Зоріна в дихало.
Цього разу удар був влучний. На мить Андрій обмяк.
Йому забракло повітря. Тим скористались нападники; вони знову відхилили двері. Та новий струмінь нічної прохолоди подіяв як ківш холодної води. Зорін випручався від бандитів, але за спиною в нього була гуркітлива прірва.
“Ось і все!”— майнуло в голові. На мить він пригадав того — другого Зоріна, котрий з’являвся в критичних ситуаціях. Навіть побачив себе, ні — його стоячим перед комісією з відкриттів у кабінеті Наяшкова в Москві... І тепер хтось із них — Зоріних садонув того, що сховав ніж, ногою в пах, аж він відлетів і вдарився спиною в протилежні двері тамбура.
— У-у-у!!!— завив циган від болю.
Його друг на мить увесь стисся, а тоді розпружинився, немов пантера. Якби Зорін не встиг ухилитись, вони обидва вилетіли б у ніч.
Їхні тіла застрягли в проході. Від цигана пахло кров’ю і знайомим уже запахом табору.
— Турляй його, Міхо!— застогнав поплічник, тримаючись руками за пах.— У-у, паскуда!
Гуркнули двері тамбура, що вели в сусідній вагон, і звідти вийшли троє в майках. Вони були напідпитку і мали по пляшці з собою. Либонь, поверталися з вагона-ресторану.
— Шо за шум, а драки нєт?— озвався один, окинувши поглядом тамбур. Та враз протверезів.— Брати, та тут же людину з поїзда викидають! Ах ви ж...— він зайшовся кучерявим матом.
Тим часом больовий шок у цигана, що його вдарив Зорін, минув; він вихопив ніж, але не встиг натиснути на кнопку. Пляшка одного з гуляк опустилася на кучеряву голову і розлетілася на скалки, заливши бандита пивом. Він упав. Його товариш, що вчепився мертвою хваткою в петельки і силкувався виштовхати Зоріна з поїзда, помітивши нерухоме скоцюрблене тіло друга, враз ослаб.
Мускулиста рука одного з дужанів вхопила закривавленого напасника за комір і відтягла з проходу. Зорін встиг помітити в вологих чорних очах зацькованість.
— Викинули б мене, якби не ви...— сказав Зорін.— Міліцію треба...
— Не треба міліції, брат,— відказав той, що тримав бандита. Він вхопив його за волосся і садонув лицем в стіну. Удар був сильний. Циган зомлів і впав.
Той, що перший зайшов у тамбур, показав на портфель.
— Це твоє?— запитав.
— Моє,— відказав Зорін, піднімаючи портфель.
— Ясно,— мовив той, що розбив пляшку.— У-у, нелюди! — І копнув бандита, котрий заворушився.
То були троє дужих чоловіків середнього зросту. На тілі двох із них Зорін завважив характерні зелені цяточки, за якими безпомилково впізнають шахтаря.
— Ходімо, брати,— озвався один з них.— Бо, й справді, міліція наскочить. Не відіб’єшся тоді...
...Зорін роздер носовичок і заходився витирати кров, що сочилася з ранки в боку. Вістря увійшло в тіло, мабуть, на цілий сантиметр. Боліло не сильно, але ніж, мабуть, вніс інфекцію.
— Що сталося!?— вигукнула Колесникова, котра, вже в спальному одязі, поверталася з туалету.
— Ви маєте йод або зеленку?
— Авжеж... Що сталося?
— Та все ті ж двоє. Поцупили портфель... Ледь відбив.
Колесникова окинула поглядом пожмакану сорочку, закривавлений віхоть, бліде обличчя.
Зорін казав:
— Знали б вони, чим хотіли поживитись: плани гірничих робіт, стара електробритва, запасна сорочка. Єдина цінна річ — це вино.— Він витяг пляшку “Масандри”, що колись привіз був із Криму.— Гроші й документи ось,— показав на течку, що лежала на столику. Хай їм чорт — тим циганам! Якби не троє шахтарів, що нагодилися, лежав би я вже десь біля насипу в степу.
По вагону пройшла провідниця.
— Скоро станція Лиха,— оголосила.— Зупинка п’ять хвилин. Приготуйтесь.
“Це ж треба — станція з такою назвою!— подумав Зорін.— Ніколи не забуду!”
По миті повз них посунув до виходу весь гурт циган.
“Так ось на що розраховували ті двоє...— майнуло в голові.— Що зійдуть на найближчій станції і тоді шукай вітра в полі”.

Тихий гомін, що донедавна панував у вагоні, вщух. Зорін лежав з відкритими очима. Постільна білизна пахла вільгістю. Рана в боку, що її Колесникова обробила йодом, ледь-ледь відчувалась. Натомість млоїло під оком. Він помацав там пальцем, але болю не відчув; схоже то був фантомний біль.
“Смуга невдач”,— подумав Зорін.
Спало на думку, що прикрощі почалися з захопленням медициною. Він немов би ступив у заборонену зону. Доки його діяльність була на рівні аматорської, все йшло добре. Та щойно він переступив межу, за якою починався вже професіоналізм, пішли нещастя.
Було вже далеко за північ. Його потрясіння, мабуть, передалися й Колесниковій; вона, з усього, також не спала.
“Авжеж,— майнула думка,— перша спільна подорож і раптом така пригода”.
На мить Зорін уявив весь ланцюжок подій, який привів його до знайомства з цією жінкою. Гіпертонія, що він нажив після нещасного випадку в шахті; лікування у професора Г.В.Дзяка*; намагання самому збагнути суть хвороби і розібратися в методах її лікування бішофітом; перевірка на собі (з дозволу Дзяка); добрі результати і початок впровадження методу в медичну практику. Це останнє вже стало межею його компетенції. Потрібні були спеціальні медичні знання. Доньки, з якими він так плідно співпрацював при винайдені цементу для зубних пломб, займалися одна стоматологією, друга урологією. А тут — кардіологія — зовсім інший профіль. Найкращим товаришем йому був би сам Дзяк, але посада проректора медичного інституту з навчальної роботи забирала в нього левову частку часу. І тоді Георгій Вікторович запропонував йому в помічниці свою аспірантку Колесникову.
Тим часом поїзд мчав без жодної зупинки вже кілька годин. Хтось немов би став прочиняти двері в інший світ та впускати туди Зоріна. Але тільки на мить, бо щораз
спрацьовував “вахтер” і він знову опинявся на полиці в вагоні. Той “вахтер” стояв на чатах на випадок, якби бандити надумали помститись. Він не виключав того, що вони не зійшли разом зі своїми на станції Лихій. Зрештою сон таки здолав.


МІЖ ДВОМА ВИМІРАМИ

1

На Волгоградський вокзал поїзд прибув близько
десятої ранку. Вони стояли біля вагону, з якого щойно вийшли, коли до них підійшов чоловік середніх літ, трохи вищий і справніший від Зоріна, в простенькій білій безрукавці і сірих штанях.
— Ви з Дніпропетровська?— запитав він. Почувши ствердну відповідь, подав руку.
...Спасов Олександр Олексійович* — завідуючий кафедрою фармакології Волгоградського медичного інституту виявився людиною гостинною. Спочатку він повів їх у готель, що знаходився за двісті метрів од вокзалу, де на них чекали два одномісних номери. Завваживши, що Колесникова розглядає з вікна свого житла будинок універмагу на протилежному боці вулиці, Спасов сказав:
— Це не просто універмаг. З його підвалу вийшов колись фельдмаршал Паулюс, щоб здатися в полон. Навіть картина є така... Тільки на полотні — універмаг в руїнах.— Він глянув на годинник.— На жаль, мушу вже йти. Сьогодні відпочиньте, познайомтеся з містом, а завтра вранці я по вас заїду.
Колесникова відмовилася від прогулянки.
— Треба обміркувати, про що завтра казатиму,— мовила вона, поклавши руку на папери, що були розкладені на столі. — Незнайомі люди, до того ж фармакологи...
— Подумайте, подумайте,— посміхнувся Зорін, виходячи з її номера.
Будинки волгоградських вулиць мало чим відрізнялися від дніпропетровських чи донецьких, зведених після війни. І все ж це була чужина. Зорін почувався тут так само, як колись в Індії чи Німеччині. А, може, таке враження в нього виникало через те, що вже не було Радянського Союзу і він приїхав в іншу державу?
Волга, як і Дніпро в Дніпропетровську, протікає через центр міста. На березі, неподалік від готелю, де вони оселились, розкинувся великий базар. На землі ворушилися велетенські, в півтора метра, соми і щуки. Були тут овочі і фрукти, привезені з азіатських республік. Торжище однаково нагадувало слав’янський ринок і східний рабат.
Віддалік починалися сходи, що вели до меморіалу перемоги, який вінчала велетенська постать з мечем. На мить Зоріну здалося, що постать на Мамаєвому кургані похилена. Як з”ясувалося потім, пам’ятник, справді, дав усадку, про що свідчили заміри, зроблені з допомогою теодоліту.
Раптом Зоріну спало на думку, що все, що він бачив, не справляло враження, бо другим планом він займався тим самим, що й Колесникова. Як поставляться фармакологи до того, що він, гірник, втрутився в їхню сферу?
“Найнесподіваніше відкриття з’являється на стиках наук,— відповідав він уявному опоненту.— Це банальність, але це так”.
“Дивлячись яких наук,— заперечував уявний опонент.— Геології та хімії — так, гірничої науки та фізики й математики також не викликає заперечення. А от гірничої науки й медицини... Щось воно не стикується”.
“Справа не лише в синтезі різних знань, а в синтезі логік. Жорстка логіка людини технічних знань перенесена в медицину, дає несподіваний ефект”.
...Спасов заїхав по них о дев’ятій ранку.
— Я призначив на сьогодні засідання кафедри,— сказав він уже в машині.
По дорозі час від часу звертав їхню увагу на якийсь будинок чи сквер, пов’язаний з битвою. Власне, то було тільки місце і пам’ять про подію, бо споруда стояла інша,побудована вже пізніше. Так вони проїхали повз дім Павлова.
Зорін завважив, що Спасов жодного разу, ні тоді, коли їх зустрів, ні тепер, не прохопився й словом про те, заради чого вони приїхали. Поводився як гостинний господар і тільки. Помітила це й Колесникова, бо обличчя її стало заклопотаним. А, може, вона, аспірантка, побоювалася зустрічі з авторитетами?

На кафедрі зібралося чоловік із двадцять — переважно жінки.
— Назвемо це наше зібрання міжнародним симпозіумом,— почав Спасов з доброзичливою іронією.— Люди, які до нас приїхали, знають про діяльність нашого колективу з публікацій. Дещо відомо й нам про їхні здобутки.— Спасов показав ксерокопії, що йому дав Зорін.— Це авторські свідоцтва на застосування бішофіту в стоматології та кардіології. Щоправда, я довідався про них з повідомлень у Реферативному журналі. Чи цікаво буде нам — тим, хто розробляє нові форми препаратів на основі бішофіту, послухати колег з Дніпропетровська? Гадаю, цікаво.
Зорін звернув увагу, що меблі в кабінеті були сучасного виготовлення, а не такі, як у Маркшейдерському інституті у Пєтухова. Там вчувалася вічність, тут — тимчасовість. Там за кожним предметом, будь то люстра під стелею чи крісло, тягнувся довгий шлейф у минуле; тут бачився лише сьогоднішній день.
— ...Але перед тим, як запросити їх до слова, мабуть, вам буде корисно знати, що Лариса Дмитрівна Колесникова — кардіолог, аспірантка відомого вам професора Дзяка, а Андрій Микитович Зорін — гірник...— Поміж учасників зібрання прокотилося пожвавлення.— Хе-хе... Це справді,
теє... Так от, він доктор наук, професор, очолює відділ в Інституті геотехнічної механіки Академії наук України.
Пожвавлення вщухло. Кожен, мабуть, осмислював почуте.
— Яке він має відношення до медицини?— провадив Спасов.— А яке мав відношення Ломоносов до відливання кольорового скла? Творчіть, друзі мої!
Зорін з подивом покосився на Колесникову, мовляв, звідки йому відомі такі деталі?
— ...Якщо вона є, то вона дасть про себе знати, чим би людна не займалась. До речі, Андрій Микитович — автор двох відкриттів у галузі гірничої науки. Що це таке, гадаю, вам — ученим пояснювати не варто. Скажу тільки, що в нас у Волгограді немає жодного автора відкриття. Подія це епохальна. А вже коли відкриття перше... Ну, до нього в гірничій науці, за всю її історію, ніхто не отримав диплому першовідкривача. Андрій Микитович перший.— Раптом Спасов подивився на Зоріна, що сидів поряд зі столом, сказав з усміхом:— Ну, як я вас, Андрію Микитовичу, висвітив? Га?
— Звідки вам про все це відомо?!— щиро здивувався Зорін.
Спасов лукаво посміхнувся.
— Від Дзяка. Він дзвонив, цікавився, чи ви прибули... А зараз, Андрію Микитовичу...
Співробітники сиділи по периметру просторого кабінету; на декому з них були халати. Це перше, що помітив Зорін, підвівшись. Ні віку , ні кольору волосся, ні навіть статі він спершу не бачив, а тільки відчував на собі погляд багатоокої істоти. Ця істота доскіпливо вивчала його. Одна пара очей прикидала постать і зріст, друга обличчя, третя оглядала червону пляму під оком, четверта оцінювала одяг (добре, що Зорін встиг його випрасувати в готелі). Йому здалося навіть, що одна з пар очей помітила під його сорочкою пластир, що заклеював поранення. Колись йому траплялося вже бути в такому стані — в кабінеті Наяшкова. А тільки тоді багато очей членів комісії злилися в одну пару з гіпнотизуючим поглядом, що попервах геть
збив його з пантелику. Він став самим собою тільки завваживши усміхнене обличчя свого колеги Пєтухова. І тут, щойно він спинив погляд на Колесниковій, як наслання, а чи стан прострації зникли.
— Справа не в бішофіті,— нарешті увірвав паузу Зорін, — а в магнії, що його містить цей мінерал. Американці підрахували, що за кілька десятиліть у них від браку магнію померло більше людей, ніж загинуло у війнах, включаючи й в’єтнамську. Застосувати бішофіт для лікування гіпертонії нас навели на думку дослідження москвичів, які для тієї ж мети синтезували речовину, що містила магній... Ну, думка виникла не на пустому місці. До того ми вивчали вплив бішофіту на твердість стоматологічного цементу, а головне його бактерицидні властивості. Ця робота зареєстрована як винахід і вам про неї відомо. Не критимусь — мною рухав не самий лише дослідницький рефлекс, а й, так би мовити, шкурні інтереси. Колись під час одного нещасного випадку в шахті я нажив собі гіпертонію. Професор Дзяк мене поставив на ноги. Але тиск нема-нема та й підскакував. Отоді я й почав серйозно вивчати медичну літературу. Благо, обидві мої доньки — медики. Ну, звісно, перші досліди — на собі.
— Стривайте, Андрію Микитовичу, — озвався Спасов.— Не гоже перебивати, але може скластися враження, що бішофіт ви застосовували в такий самий спосіб, як і магнезію, себто — ін’єкції... У чому ж тоді новизна й перевага? Адже і там, і там лікує магній.
— Знаєте, нехай буде так: я говорю, а ви перебивайте запитаннями. Бо якщо суцільний виступ, то виходить лекція.— По цих словах Зорін завважив пожвавлення.— Різниця й новизна ось у чому. Кому кололи магнезію, той знає, який це біль. Потім з грілкою треба лежати.
— Ой, не дай, Боже!— вихопилось у літньої жінки в халаті.
— Отож. Наш метод це — електрофорез. Тобто в організм проникають тільки іони магнію. Крім того, при лікуванні електрофорезом хворий не зазнає страждань; в його кров не вводиться нічого зайвого.
— Суттєво,— погодився Спасов.
— Авжеж. А там — при лікуванні магнезією — разом з магнієм вводиться кислотний залишок сірчаної кислоти.
Якщо його там обмаль, ну, як, наприклад, у мінеральній воді, він корисний, але така велика концентрація, як у розчині магнезії, шкодить.
На обличчях, які щойно були відчуженими, з’явилося порозуміння. Зорін завважив, що це були люди різного віку — здебільшого жінки. Він подумав, що існують невидимі прикмети, за якими можна вгадати приналежність людини до мислячої інтелігенції. Ці прикмети неможливо назвати, але одна з них — допитливість і намагання дошукатись істини. Цим людям відомо, що багато так званих істин перестають бути такими, якщо на них глянути з іншого боку... Це та сила, котру не спромоглася приручити жодна влада. З нею миряться, але її тримають у “холоді”. Люди такі однакові всюди: в Америці, Німеччині, Африці — Зорін бачив їх, розмовляв з ними, сам був одним із них. І те, що настороженість на їх лицях змінилася на прагнення розібратись, свідчило про початок довіри. Він відчув те на рівні підсвідомості, ні — того — другого Зоріна, який, траплялося, виходив на передній план.
— Можна?— озвалася та сама жінка, що була кинула репліку щодо болю від введення магнезії.— Ось ви сказали електрофорез... Де, в якому місці накладаються електроди?
— Один на комірну зону — ну, нижче потилиці, другий внизу спини.
— Я також хочу дещо з’ясувати,— підвів руку молодий чоловік з азійським типом обличчя; мабуть, асистент чи аспірант першого року.— Якщо роблять ін’єкцію, то препарат розноситься кров’ю по всьому організмові і затримується там, де треба. Тобто надійність забезпечується... Чом би й вам не робити уколи розчином бішофіту?

— Була така думка,— відказав Зорін.— Але на це потрібен дозвіл медичних органів. А вони його не дають. Бішофіт - мінеральна сировина, яка містить домішки. Дія кожного з них зокрема на організм невідома. Ну, одному хворому якийсь із компонентів може бути корисним, іншому він протипоказаний. У нашому ж випадку вводиться лише сам магній, до того ж локально.
Озвався Спасов:
— Взагалі-то основні домішки бішофіту відомі. Наприклад, бром, йод... Відома й дія їх на організм. Але там є ще з десятка півтора компонентів, хоч і в мізерних кількостях... Як вони впливають на той чи інший орган, невідомо.
— От-от,— підхопив Зорін.— До того ж бішофіт з різних родовищ може мати суттєві відмінності... Наприклад, ваш — волгоградський і наш — полтавський. Адже це — мінерал. Геологічні умови формування родовища могли сильно відрізнятись. Ну, сольовим складом первинних вод, органікою і таким іншим.
Кілька пар очей, що досі були немов би зашторені, після цих слів засвітились. Мабуть, поясненням про формування мінералу Зорін дещо їм підтвердив.
— А я думала, чого це в мене бішофіт з різних упаковок по різному впливає на лікування суглобів...— озвалась молода білява жінка.— Це, справді, багато що пояснює.— Мить повагавшись, поцікавилась:— А як ви бачите механізм дії бішофіту на хворобу?
— Гадаю, професійніше скаже про це Лариса Дмитрівна — вона медик, — відказав Зорін.
— Магній, як відомо, розслаблює,— мовила Колесникова, підвівшись,—- Клітину, м’яз чи будь-що інше. В організмі, де обмаль магнію, його місце займає кальцій. З часом кальцій карбонізується. Хірурги, котрі роблять операції на серці, знають, що коронарні судини бувають вкрай твердими; скальпель об них тупиться. Отож магнію в організмі мусить бути достатньо аби його місце не займав кальцій. Ми досліджували вміст магнію в крові. В хворих на гіпертонію чи ішимічну хворобу серця його менше в два-чотири рази, ніж у здорової людини. Андрій Микитович згадав про американські дослідження... Вони там аналізували причини смертей. Висновок був такий: від браку магнію в організмі за сорок років померло вісім
мільйонів людей.
Озвався Спасов:
— Яким методом ви досліджували вміст магнію в крові?
— Атомно-адсорбційною спектрофотометрією.
 
Наші Друзі: Новини Львова