Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 21 січня 2021 року
Тексти > Тематики > Художня  ::  Тексти > Жанри > Роман

Дві вершини Гороскопу

Переглядів: 11814
Додано: 30.08.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Джерело: sitelit.hmarka.net
Зорін подивився, очікуючи пояснення.
— Чули щось про хімкомбінат “Маяк”? З-за бугра про нього передавали тоді багато років. І тепер ще, трапляється, згадують. Отже, не чули... Так от, двадцять дев’ятого серпня п’ятдесят сьомого року там стався вибух. Вибухнуло сховище з рідкими радіоактивними відходами. Хмара, що утворилася при катастрофі, накрила двісті сімнадцять населених пунктів Челябінської, Свердловської та Курганської областей. Відтоді в тих краях стало вже не дивиною, коли вівця народжується без шерсті, теля з п’ятьма ногами і двома головами, дитина без нирок чи інших органів.
Зорін тоді жахнувся. Для нього слова Мурадинова звучали як фантастика, але фантастика, до якої і він відчував причетність. Ця зустріч трапилася незадовго до Чорнобиля.
— Боже, який нещасний випадок!— вигукнув тоді він.
— Нещасний,- погодився сусід,— але не випадок.
— Як це розуміти?
— То був спланований вибух.
— Спланувати такий вибух можна, але щоб його виконати, потрібні камікадзе.
— Вони не камікадзе. Вибух стався в неділю, коли на комбінаті нікого не було. Ну, з начальства... Всі вони поїхали тоді за місто, на відпочинок, а сам директор — до Москви. До речі, перед тим зникли кудись співробітники Московського філіалу біофізики — лікарі-радіологи. Той філіал було засновано на комбінаті десь на початку п’ятдесят сьомого. Завданням контингенту було стежити за зміною в здоров’ї працівників комбінату.
— Послухайте, та це ж можуть бути тільки здогадки...— зауважив Зорін.
Чоловік відповідати не поспішав.
— Здогади, кажете... А як вам таке: мій товариш, котрий працював безпосередньо на сховищі, завважив, що всередині банок відбувається якийсь інтенсивний процес. Але начальник лабораторії на його донесення відмахнувся, мовляв, тему закрито.
— Це могло бути звичайне недбальство.
— На суперсекретному об’єкті? Ну, а чого ж тоді в день вибуху все населення містечка опинилося на стадіоні, тобто під відкритим небом? До речі, доти футбольні матчі влада не влаштовувала.
— Збіг обставин. Як кажуть, закон підлості.
— А те, що чотири села із двохсот сімнадцяти населених пунктів, чи найбільш уражені, й досі не відселено — також збіг обставин? Те, що в ті села, вже багато років після аварії, навідуються лікарі (принаймні
так вони себе називають) з Москви, обстежують людей, щось записують, але не лікують і нічого не кажуть —також збіг обставин? Ні. Закон підлості. Той закон, за яким живе наше суспільство...— Мурадинов ще раз блимнув на годинник на стіні.— Зараз прибуде мій поїзд. На жаль, не про всі збіги обставин я вам оповів. Скажу тільки на- останок, що в тих піддослідних населених пунктах не живуть етнічні слав”яни. Це Муслюмове, Бродокалмак, ну, і так далі.— Він підвівся, взяв здоровою рукою авоську.— Мені пора. Бувайте здорові.
Мурадинов, поза всяким сумнівом, був людиною освіченою — вчителем чи інженером: це вгадувалося в манері точно передавати думку. А його слова “Бувайте здорові” прозвучали для Зоріна як “того ж і вам бажаю”.
Після ночі на тому вокзалі він, котрий вважав себе складовою людності, що мала ймення “радянський народ”, раптом збагнув, що ймення те — фальшивка, ширма, за якою лукаво ховали етноси.
Тепер, у передсвітанні, Зорін чітко усвідомив, що він — такий самий Мурадинов, але український.
“Господи,— подумав він,— нехай покара зупиниться на мені, якою б вона не була! Убережи дочок моїх, убережи онуків моїх майбутніх від розплати за мій гріх!”
Ще не розвиднилось, але вже відчувалося наближення ранку — в кімнату заповзала передсвітанкова прохолода. Ворухнулась Ольга, тоді підвелась і підійшла до нього.
— Все нормально, доню,— сказав він.— Лягай, спи.
— Я увімкну світло, подивлюся.
Спалахнула під стелею люстра. Ольга довго видивлялась, помацувала щоку.
— Набрякло... — сказала.— Болить?
— Задубіло. Начебто не моє. Але терпимо.

3

Відділ, що його очолював Зорін, працював як добре відлагоджений механізм. Виконувалися науково-дослідні теми, укладалися нові угоди з підприємствами на прогноз
викидів порід в шахтах; водночас писалися і публікувалися нові статті, готувалися до захисту кандидатські й докторські дисертації його учнів. Власне, відділ жив тим самим життям, що й за Абрамова.
“Чи таким він буде й після мене?”— подумав Зорін.
Йому спало на думку, що досі чиясь невидима рука — добра рука була над ним. Попри клопіт, екстремальні ситуації, в яких він часом опинявся, йому таланило. Він зрештою досягав того, чого прагнув.
“Місце сили?”— майнуло в голові.
Інститут геотехнічної механіки було зведено на тій самій горі, що й оселю Яворницького, палац Потьомкіна, будинки, з яких вийшли ті, хто ще не так давно правив світом. Всього якийсь кілометр відділяв його від того окультного місця. Зорін був одним із тих, кому сприяло “місце сили”. Досі сприяло...
Зайшов Колесников.
— Андрію Микитовичу...— заговорив з порогу. Але побачивши, що двотумбовий стіл господаря завалений теками, паперами, затнувся на мить.— Що це у вас?!
— Та вирішив навести лад в шухлядах,— відказав Зорін.— Вже й не пригадую, де що лежить.
— А-а,— сказав Колесников.— Щойно телефонували з Донецька. Вимагають звіт про завершення етапу. Треба їхати...
— А сам звіт готовий?
— Та ви ж учора його підписали,— здивувався Колесников.
— Ти ба! З тим шматком плоті мені, либонь, відрізали й пам”ять,— мовив з усміхом Зорін.— Виписуй відрядження та їдь.
Колесников затримав погляд на пластирі під правим оком Зоріна, повагався мить — мабуть, хотів про щось запитати, та зрештою сказав:
— Гаразд,— і вийшов.
“Болячка ця, друже мій Володю, називається базіліома,— подумав Зорін, дивлячись йому вслід.— А простіше - рак шкіри. Аналізи не брешуть. Ось чому мені
забаглося впорядковувати шухляди. Мушу зрештою підготуватись...”
На мить Зоріну здалося, що його тут двоє. Один — гірник — здоровий і дужий, другий — медик — безнадійно хворий. Останні роки він справді жив немов би в двох вимірах, які ніяк між собою не дотикалися. Гірницька діяльність була будинком з дорогим фасадом, на якому красувалося число “337”; він сам його спорудив. Але творчий потенціал продовжував вимагати своєї реалізації
і він почав зводити інший будинок. І так тим захопився, що й не отямився, як вивів стіни. За помічників йому були обидві доньки.
Тим часом Зорін кидав у кошик чернетки статей, старі кошториси, листи багаторічної давності, що надходили із всіляких організацій. Полетів би туди й конверт від професора Коральника, та уже в останню мить він ковзнув поглядом по зворотній адресі. “Це те, що має залишитись...”— подумав, а вголос сказав з іронією:
— Епістолярна спадщина.
Професор стоматології Коральник* Московського медичного інституту зустрів Зоріна ввічливо, але відчужено.
— Так, цей висновок пішов у Комітет за моїм підписом. Хоча писали його мої співробітники. Якось воно несподівано. Додали в цемент бішофіту, і пломба стала не тільки міцною, а й бактерицидною.
— Так і є,- відказав Зорін.
— А на кому це перевірялось?
— На собі. На родичах і знайомих. В Дніпропетровській стоматологічній поліклініці зараз використовують наш цемент.
Коральник про щось поміркував, а тоді поцікавився:
— Хто ви за фахом? Стоматолог, хірург?
— Гірник,— усміхнувся Зорін.
— Ні, я серйозно.
— Я — також.
Цю частину зустрічі Зорін пам’ятав у деталях. В пам’яті навіть зберігся запах ефіру, яким тхнуло на
кафедрі стоматології і в кабінеті Коральника. А далі все розпливалося. Пам’ятав тільки, як упередженість на лиці господаря спочатку змінювалася на цікавіть, а потім і на довіру. Він збирався кудись іти, а, може, тільки вдавав, що зайнятий, та скоро забув про свій намір. Вони пробалакали досить довго. То був творчий чоловік, який мав на своєму рахунку не одне авторське свідоцтво в медицині, і на нього справило враження відкриття, про яке оповів Зорін. Надто те, що воно було перше в історії гірничої науки.
Десь зо два місяці по тій поїздці, на превеликий подив Зоріна, з Комітету з винаходів та відкриттів надійшло нове повідомлення: їхній рецепт пломби було зареєстровано як винахід. За експерта виступав той самий професор Коральник.
Це було свято. Він тоді вперше за багато років побачив стіни нового будинку, в якому судилося жити не тільки йому, а також і його донькам. І справа була не тільки в авторському свідоцтві. Вони копнули глибше — значно глибше. Винахід у стоматології мав стати тільки першою сходинкою до справжнього відкриття в медицині.
Дзеленькнуло. Телефонувала Ольга.
— Тату, ти не забув, куди тобі сьогодні йти?
— Ні, не забув.
— Гаразд.— Почулися короткі гудки.
Зорін глянув на годинник, тоді сів. Треба було зібратися з думками, адже сьогодні в нього зроблять перший “постріл” великою дозою. Всього ж приписали півтори тисячі рентген. Лоран Денисович сказав, що цього досить аби запобігти будь-якому рецидиву.
“Але ж це може спричинити білокрів’я...”— зауважив він на те.
“ Не хвилюйтесь. Занадто мала площа опромінення. Це вже перевірено”,— заспокоїв лікар.
Тоді, коли йому сказали про результати аналізу і те, що в такому випадку приписують “пушку”, він знову відчув себе в червоному тумані — густому-густому.

Судячи з обережності рентгенолога та запобіжних заходів (свинцеві пластини на певних органах), “постріл”був великої потужності. Хоча Зорін його не відчув. Проте зі свідомістю щось скоїлося — незворотне. Досі він не виокремлювався з загалу — був, як усі. А тепер раптом побачив себе в компанії людей з подібними ознаками, котрі кудись ішли — значно швидше від інших.
За ними йшов другий натовп, уже не так швидко, тих, хто не мав лихої ознаки, але здоров’я яких руйнувалося тим самим чинником. То були люди із слабким імунним бар’єром, а відтак з купою всіляких недуг.
Всі вони йшли, хто швидше, хто повільніше, в тому ж самому напрямку...
“А є ж спосіб уповільнити їхню ходу,— подумав Зорін.— Простий і дійовий.”
Він знав цей спосіб, працював над його перевіркою і впровадженням у практику лікування, але досі був тільки дослідником. І ось на нього раптом звалився тягар обов’язку перед тими, хто швидко наближався до останньої риски...

4

На прохідний волгоградський поїзд купейних місць не виявилось, і він купив два плацкартних. Ларису Колесникову* це не засмутило. Спостерігши на його обличчі прикрість, вона сказала:
— Чи не все одно, де переночувати — в закритому чи відкритому купе?
Це була “контрабандна” поїздка. Відрядження Зорін виписав тільки до Луганська, де він мав узгодити комплекс заходів по запобіганню викидів породи в шахтах. Все відбувалося, як він і планував: виїхали з Дніпропетровська в неділю; прибули в Луганськ близько десятої вечора; переночували в готелі; в понеділок уранці він пішов у об”єднання “Луганськантрацит” і там до кінця дня працював з різними службами. За звичайних умов така робота розтягнулася б на два-три дні.
Отож, виконавши “офіційну частину”, він того ж дня майнув на вокзал і купив квитки до Волгограда.
...Їхні місця виявилися поряд з купе провідників. Вагон був повний, в ньому стояв важкий дух.
— Нам ще й повезло,— сказала Колесникова, сідаючи
за столик біля вікна. Ну, що ми не на отих місцях, що на проході...
— Авжеж,— погодився Зорін, а сам подумав, що про везіння можна буде казати тільки після зустрічі з професором Волгоградського медичного інституту Спасовим і після повернення без пригод бодай до Луганська.
Простір, що досі складав одне ціле, нечутно став роздвоюватись. Попливли споруда вокзалу, кіоски на пероні, люди. Перестук коліс Зорін дочув тільки по тому, як поїзд, минувши передмістя, почав набирати швидкість. Колись, багато років тому, такого ж теплого надвечір”я, він віддалявся від цього вокзалу, а тільки в протилежному напрямі. Спомин сяйнув, як блискавка. На місці Колесникової він побачив молоду жінку, майже дівчину, з чорними очима і припухлими по-дитячому губами - дуже близьку йому людину.
“А нічого не змінилося,— майнула думка.— Тоді мною рухала мета, і тепер - також. Тільки тоді майбутнє не мало меж і мета була не дуже конкретною, а тепер межа ось — зовсім близько, я її бачу, а мета чітко окреслена.
— Андрію Микитовичу, може, повечеряємо?— почувся голос Колесникової.
Відвівши погляд від вікна, Зорін помітив на столику бутерброди і пляшку лимонаду.
— Ви сьогодні якийсь весь у собі,— зауважила Колесникова.
— Клопіт... Треба було забезпечити алібі на цілий тиждень,— усміхнувся Зорін.
— Я мало мандрувала... Кожна поїздка для мене — подія. А для вас, бачу, це будні.
Зорін немовби прокинувся та побачив двох сусідів,
які лежали на верхніх полицях, ніс уловив запахи промислового міста, що вливалися крізь шпарину у вікні, випари людських тіл. За два купе від них голосно балакали незрозумілою мовою. То були цигани — дорослі, дітлахи, старі.
— Весело буде,— зауважив він, кивнувши в той бік.
Після вечері Колесникова сказала:
— Ну, ось ми приїдемо... Скажемо, добрий день, ми з Дніпропетровська, займаємося тим самим, що й ви. Ну, то й що?
Зорін витяг з портфеля картонну течку і дістав звідти ксерокси статей та авторських свідоцтв.
— Ось це, Ларисо Дмитрівно, служитиме нам рекомендаційним листом. Якщо там, справді, серйозні люди, вони мусять зацікавитись. Якщо ж ні — ну, що ж, ми дурно змарнуємо час і кошти. Ми винайшли спосіб лікування гіпертонії бішофітом, а вони працюють над створенням ліків для лікування суглобів — також на основі бішофіту. Це кафедра фармакології. Нам їх ніяк не обійти. Надто коли дійде до захисту вашої кандидатської.
— А-а... Коли те буде...— мовила Колесникова.
— Колись буде. Але справа навіть не в тому. Щоб створити препарат, треба мати всю інформацію про застосування бішофіту в медицині — абсолютно всю.
— Ну, ми в курсі... Літературні джерела регулярно читаємо.
— За публікаціями в журналах тягнеться часовий хвіст в кілька місяців, за книжками — роки. Тобто всі вони вже несвіжі. А нам треба напохваті мати те, що ось тільки, хе-хе, витягли з духовки.
До них підсіли двоє чоловіків-циганів. Певне, вони відійшли від гурту, аби перемовитися сам на сам. Балакали тихо; в мові проскакували українські й російські слова.
Зорін завважив, що в обличчі Колесникової настала якась зміна. Це було викликано відвертим поглядом цигана, який сидів на лаві навпроти неї. “А вона таки симпатична жінка”,— подумав Зорін
— Чьо пялишся!?— несподівано озвалась Колесникова крижаним голосом.
— А жо ніззя?— ощирився циган.— Боїся, жо приворожу?
— Іди он своїх приворожуй.
— Хош, пришлю сестру — вона тобі всю правду скаже.— По-циганському вродливе обличчя спотворив вираз улесливого нахабства.
— Я теж умію правду казати: тобі світить казений дім — в недалекому майбутньому. І зустріч з чирвовим валетом, який зараз сидить в одному вагоні з начальником цього поїзда. Якщо ти не дасиш мені спокій.
Впевненість і холодна зневага, либонь, справили враження. Той, що сидів навпроти Зоріна, виразно подивився на приятеля, мовляв, ходімо, не наражайся. Вони пішли, залишивши специфічний дух табору.
— Ну, ви їм різко!— озвався Зорін.
— А жо мені було робити? Прилип масними очима, як сльота.
— Позаду залишився шахтарський край з численними населеними пунктами. Поїзд рухався в суцільній темряві; лише де-не-де з’являлися і враз зникали вогники.
Зорін зняв з горішньої полиці матраци і пішов до провідників по білизну. Коли повернувся, Колесникова сказала:
— Знову заглядали ті двоє. Я їх відшила.— Вона з рушником і одягом для спання подалася до туалету.
 
Наші Друзі: Новини Львова