Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 21 січня 2021 року
Тексти > Тематики > Художня  ::  Тексти > Жанри > Роман

Дві вершини Гороскопу

Переглядів: 11813
Додано: 30.08.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Джерело: sitelit.hmarka.net
І тут перед очима в Зоріна щось попливло, як тоді в шахті, коли він був отруївся метаном. Сухорляве обличчя лікаря і повненьке личко медсестри заколивались, немов би були з воску та почали плавитись. Накотилася хвиля приємної млості.
...Як потім з’ясувалося, операція тривала півгодини. Коли Зоріна вже розв’язали, він завважив на столі в чашці шматок плоті — значно більший, ніж була виразка.
Перехопивши його погляд, Лоран пояснив:
— Про всяк випадок видалив з запасом. Мало там що могло бути... Та й на аналіз треба.
— А нащо аналіз, якщо оте вже видалили?
На мить Лоран завагався, зарипів гумою, стягуючи рукавички, а тоді сказав:
— Ну, ми повинні знати, що воно таке... Зможете йти?
— Зможу,— мовив Зорін не дуже впевнено; місце під оком, де було проведено операцію він ще не відчував.
— Варвара вам допоможе.
— Ходімо,— озвалась жінка, підставляючи плече.
Він спробував був іти сам, та раптом заточився. І тоді обійняв її; вона була нижча від нього.
Зробивши кілька кроків, Зорін відчув, немов би він — ні, його чоловіча сутність стала повертатись звідкись у власну домівку. Доти вона була розпорошена тривогою та страхом і перебувала десь поза його плоттю... Під накрохмаленою тканиною вгадувалося пружне молоде тіло жінки, на якому, крім халату, здавалося, не було нічого. “Так ось хто з’єднав дві половинки моєї сутності в одну!— майнула думка.— А життя таки має сенс!”
Зорін крадькома покосився на обличчя медсестри; їхні погляди зустрілись — вона також дивилась на нього; і на лиці в неї було більше лукавства, аніж співчуття. Він раптом усвідомив, що його рука лежить у неї на груді. Він випростався і вже пішов сам.
— Нам сюди,— мовила медсестра і повела його до чорного входу на подвір”я.
— А нащо сюди?
— Ну, в палату, де ви будете...
— Мені не казав Лоран Денисович, що я залишусь у вас.
— Мабуть, забув. Та це ж само собою...
Вони вийшли на подвір’я, де стояла машина швидкої допомоги, та попрямували до корпусу в глибині двору.
Дощечка на дверях повідомляла, що це було “Онкологічне відділення”.
В Зоріна немо би влучила блискавка, але не з цього лагідного надвечірнього неба, а з того — паралельного виміру. Пробила невидимий бар’єр між світами та пришпилила його до хідника. На мить він здерев’янів.
— Я не піду туди,— сказав по хвилі. То був не його голос, а голос покійного батька: приглушений, в якому вгадувалася втома.
— Чому?— медсестра розуміла чому, але щось же треба було запитати.
— Не піду і край
Йому раптом вдарила думка, що якщо він переступить поріг того відділення, то вже звідти ніколи не повернеться. Ніби то були не двері палати, з якої більшість людей виходить видужаними, а двері моргу.
— Андрію Микитовичу...— долинув голос медсестри.— Що з вами?
На мить він усвідомив, що пухлина під оком, яку йому щойно видалили — ніякий то не наслідок контакту з поверхнево-активними речовинами, а наслідок Чорнобиля. Мікроскопічна радіоактивна часточка у вигляді аерозолю чи гідрозолю потрапила в кров, а там зачепилася за клітину шкіри на обличчі і спотворила ген.
— Е-ей!— медсестра взяла його за руку, притисла палець до пульсу. А Зоріну здалося, що то був потиск руки Президента Академії наук СРСР Александрова.
Він повернувся і, похитуючись, побрів до чорного входу, з якого вони щойно вийшли.
В кабінеті, крім Мунтяна, сидів також Лоран Денисович. В обох були похмурі обличчя.
— В чому справа?— запитав Лоран.— Чому ви не в палаті.
Він хоч і запитував у Зоріна, проте звертався до медсестри.
— Він відмовився туди йти,— відказала жінка.
— Гаразд, Варваро Федорівно,— озвався Мунтян.— Ми тут розберемось...
Коли за медсестрою зачинилися двері, Мунтян подивився на Зоріна довгим поглядом, очікуючи пояснення.
— Я поїду додому,— мовив Зорін.
Мунтян вийшов з-за столу, взяв його за руку і підвів до дзеркала біля дверей. На Зоріна дивилася людина у
вилинялій піжамі з геть обснованою бинтами головою, у світло-голубих очах якої закляк розпач.
— Зараз ви в полоні почуттів, навіяних вашою помисливістю,— сказав Мунтян.— А ось скоро минеться дія анестезії і з’явиться біль. Будь-якої миті вам може знадобитися допомога.
— І все ж... Видайте мені одяг.
—Та в нас і машини зараз немає, щоб одвезти...— подав голос Лоран Денисович.
— Я візьму таксі.
— Андрію Микитовичу, подивіться, на кого ви схожі,— Мунтян кивнув на дзеркало.— Я не про пов’язку і не про колір обличчя... З вами щось коїться. Неладне щось...
— Я у вас не залишусь,— знову сказав Зорін. Це вже був його голос.
— Гряде ніч — не найкращий час для хворого,— сказав Лоран.— Скоро закінчиться й дія анестезії. Ви залишитеся сам на сам з болем. Поміркуйте, Андрію Микитовичу...
— У мене донька — лікар.
— Послухай-но,— звернувся Мунтян до хірурга.— А й справді. Там буде кваліфікований нагляд. Гаразд... Але — одна умова: що півтори-дві години я мушу мати про вас інформацію. Дзвоніть — ви або Ольга, сюди, — він показав на телефон.— Тут обов’язково хтось буде.

2

Машина швидкої допомоги під”їхала до будинку вже в сутінках. На лавці біля входу не було нікого і він зайшов у під’їзд у супроводі медсестри непоміченим. Варвара дове-ла його до самих дверей, але зайти в квартиру відмовилась.
— Боюся, що буде ще нагода,— сказала з докором.
“Непогано б, але за інших обставин”,— подумав він, вмикаючи в коридорі світло і дослухаючись, як віддаляються кроки жінки.
Тишу тормоснув телефонний дзвінок. Дзвонила Ольга.
— Тату, ти чого не обзиваєшся?
— Та тут одна справа... Треба було...
— Не вигадуй! Мені телефонував Мунтян. Я зараз під’їду.— Почулися короткі гудки.
Ось чого не хотів Зорін — хвилювати близьких. Мунтяну він сказав, що його догляне Ольна, а сам сподівався перетерпіти до ранку, а там викликати таксі та поїхати на перев’язку.
Тим часом права частина обличчя, що він її досі не відчував, починала “оживати”. З болем Зорін чітко усвідомив, що він онкохворий і що перебування його в цьому світі залежить від того, на скільки “з запасом” видалено пухлину. Правда, залишилася ще надія, що аналіз покаже якусь форму доброякісного утворення. Але коли він надійде? Адже його роблять в іншому місті.
Зорін, котрий звик мати у всьому ясність, привчився розкладати все по поличках. “Якщо обійдеться,— міркував він,— то тут і думати немає про що. Якщо ж підозра лікарів підтвердиться, то виникне два варіанти: перший — Лоран, справді, почистив з запасом і метастазів не буде, і другий — якесь щупальце залишилося. Тоді — повторна операція”.
Подумавши про нову операцію, він немов би увімкнув підсилювач болю.
“Ну, і останнє... Якщо воно все таки відбудеться...”— Зорін на мить відчув, що падає в прірву, а поряд з ним летіло все, що він зробив упродовж життя: методики із запобігання викидів на шахтах, десятки наукових статей, монографії, дві дисертації, відкриття — перше в історії гірничої науки. Все те летіло не у вигляді предметів, а у вигляді образів, кожен з яких не мав форми, але мав вагу. Воно оберталося довкола нього — падаючого, як його сателіти. Але то були дивні сателіти, яким не загрожувало зникнення після загибелі планети. Водночас летіло чимало й “смертного”: його ідеї та практичні наробки з медицини, які ще не мали “ваги”, але значення яких уже оцінили провідні вчені-медики. Тепер він би вже не міг сказати, що йому було дорожче: зроблене ним у гірництві, а чи
медичні здобутки. Бо в медицині його помічницями, а також співавторами ідей, були обидві дочки.
— Шкода буде,— сказав Зорін і здригнувся від свого голосу.
Десь другим планом промайнула думка, що життя людині дається не тільки на виконання якихось зобов”язань, а також заради самого ж таки життя. В пам”яті майнули лукаві прищурені очі медсестри...
Раптом різкий біль пронизав голову; його відчула кожна клітина тіла. У вилицю ніби влучила куля. Зорін встиг ще зробити крок до крісла і знепритомнів.

...Над ним схилилось обличчя молодої жінки — кругловидої, з чорними виразними очима; то були не очі, а два великих джерела відчаю. В руках вона тримала вже порожній шприц.
— Тату!.. Ти мене бачиш? Господи, що ж це таке!?
— Бачу. Зле мені стало.— Він ніби виправдовувався.
— Не хвилюйся, все буде добре.— Очі Ольги перестали струмувати відчаєм. На нього дивилася вже не донька, а лікар.
Як виявилося, Ольга*, відімкнувши двері своїм ключем і побачивши його з забинтованою головою непритомного в кріслі, мало не зомліла. Вона принесла з собою цілий пакет з медикаментами...
Вже по тому, коли він отямився, вона потелефонувала Мунтяну і вони довго про щось балакали. Він чув тільки уривки фраз, що долинали з кухні.
І тут до нього, немов би з того — другого буття, прийшла думка: “Немає нічого такого поганого, що б на добре не вийшло”. Він згадав, як 1988 року знайома лікарка-стоматолог, готуючи йому зуб для пломбування,
захопившись розмовою, проникла свердлом в гайморову порожнину. З’ясувалося це вже тоді, коли було зроблено рентген запломбованого зуба. Потім на його запитання, чим це загрожує, вона сказала, що оскільки пломби не бактерицидні, то скоріше за все — гайморитом.
Після прикрощів та тривоги, що його тоді охопили, прийшло дивування: невже в цілому світі, де щомиті тисячам людям пломбують зуби, немає цементу з бактерицидними властивостями? Вже потім він довідався, що цемент такий був, але в четвертому управлінні Міністерства охорони здоров’я, де лікували партпанів.
Очікуючи, що ось-ось дасться взнаки гайморит, Зорін гарячково став вивчати літературу із стоматології. В коловерті думок опинився весь набуток його знань. Рано чи пізно з того хаосу інформації витягувалася думка — він те знав напевне. Останнім часом Зорін став завважувати, що в нього з’явилася дивна властивість: не вдовольнятися формою предмета, а намагатися проникнути в його сутність — була то матеріальна річ, а чи математична формула. Так, спостерігаючи, як шахтарі додавали в бетон бішофіт (сіль магнію) для швидкого затвердіння й міцності бетону, він тут же виснував у пам’яті “механізм” дії бішофіту, уявив атоми магнію, що своїми електронними силами скріплюють атоми компонентів бетону. Ця його думка-схема лежала на якійсь із поличок пам’яті, і тоді, коли він на собі скуштував недосконалість стоматологічного цементу, вона вийшла на передній план. А відтак потягла за собою ще одну інформацію про бішофіт — його бактерицидні властивості. Зорін знав, що цей препарат використовують у медицині, як протизапальну речовину.
“А яка в принципі різниця між бетоном будівельним і стоматологічним?— думав тоді він.— Призначення того й того — скріплення складових кладки і заповнення порожнин. Зубний цемент, заповняючи депульповану порожнину зуба, робить зуб монолітом. Звісно, за умови, якщо цемент путній... Оскільки бішофіт використовує медицина, то, отже, він нешкідливий. А чом би його не додавати в стоматологічний цемент? Можливий ефект: міцна й бактерицидна пломба, швидке її затвердіння.
До кімнати зайшла Ольга.
— Щойно розмовляла з Мунтяном. Як тобі?— запитала.
— Та больовий шок минув. Що ти мені впорснула таке?
— Ліки,— відказала. — Чому ти нас не попередив, що пішов на операцію?
— Я й себе не попередив. Вирішив і в останню мить поїхав у лікарню.
Зорін не брехав. Але якби прийняв був рішення про операцію заздалегідь, то все одно не сказав би. Бо це була б психічна травма для дочок, та й для Валентини також. Тут він був украй раціональним. На мить йому стало соромно за помисливість і паніку, що викликала в нього табличка з написом “Онкологічне відділення”.
-— Слухай, що це за вчинок такий? Хочу додому і край...— озвалась Ольга.
— Що тобі Мунтян сказав?
— Оте й сказав.
— Я не про це...
— А про що?
— Ну, про діагноз.
— Діагноз можна буде встановити тільки після аналізу. Але яким би він не був, для тебе це вже не має значення. Пухлину видалили — з великим запасом.— Ольга подивилася на пляму крові, що просякла бинт, похитала головою.— Ось що важливо — аби все загоїлося як слід та не спотворило тобі лиця.
— Атож,— усміхнувся Зорін,— головне, аби не спотворило...
Настінний годинник, що йому на п’ятдесятилітній ювілей подарували співробітники відділу, показував десяту.
— Тату, я приготую тобі пюре. Бо щось твердіше боляче буде жувати.
— Я не хочу їсти.
— Організмові потрібна енергія. В тебе велика рана.
Ольга вийшла на кухню і за хвилину там заговорило радіо. А він знову почав згадувати, як вони: Марина* — на той час учениця медичного ліцею, він і Ольга досліджували властивості винайденого ними зубного цементу. Дослідниками були в основному вони з Мариною; Ольга як лікар здебільшого консультувала. Купили цинкфосфатний цемент, роздобули у знайомих стоматологів вирваних зубів та й почали експериментувати. Скоро знайшли оптимальну пропорцію цинк-фосфатного матеріалу та бішофіту і отримали пломбу високої твердості. Зорін не визнавав таких показників, як “більше”, “менше”, і тому твердість пломб
визначав на спеціальній, унікальній на той час, установці “Алатоу”. Потім це справить враження на експертів Комітету з винаходів та відкриттів. Залишалось перевірити новий цемент на бактерицидність. Але для цього потрібні були кошти, і немалі. Дослідницький азарт, що охопив його на той час, штовхнув посягнути на гроші, які вони всією сім’єю збирали на автомобіль. Це і переповнило чашу терпіння дружини. “Мало того, що сам здурів на старості років і дітям спокою не даєш, так уже і до заощаджень добрався!”
Він тоді образився, мовляв, як можна не розуміти... Навіть дорікнув Валентині обивательщиною. Так і жив з тією прикрістю в душі. І тільки тепер, після потрясіння, збагнув логіку жінки, матері двох дочок на виданні. Не на авто потрібні були їй гроші... Валентина також була вченим, кандидатом технічних наук, але в неї був і сильний рефлекс матері, охорониці домашнього вогнища.
З кухні повіяло запахом товченої картоплі. Попри легку нудоту та слабкість, Зорін відчув голод.
Пюре, здобрене маслом, виявилося гіркуватим.
— Це ліки в тобі гірчать,— відказала на його зауваження Ольга.
— Як ти гадаєш, коли надійде аналіз?
— Який аналіз?
— Ну, на діопсію.
Ольга на мить замислилась.
— Це ж в Харків відправляють... Гадаю, десь тиждень мине, щонайменше. Послухай, тату, так можна довести себе до божевілля. Що за комплекс у тебе з’явився?
Задзвонив телефон. Ольга зняла трубку.
— Так... Нормально. Вечеряє. Не треба йому з вами балакати. У нього вся голова оббинтована. Гаразд, гаразд...— Поклавши трубку, пояснила:— Марина й мама.

Він не засинав, а входив у сон, як у хмару на Ай-Петрі. Там, на альпійських луках, хмари ковзали по траві й кущах, залишаючи на листках росинки, які враз і висихали на
сонці. Скоро вітер приганяв з-над моря новий табун хмар, по яких зелень знову перетворювалася на міріади іскристих смарагдів. Зорін немов би заходив у хмару, перебував там якийсь час, а тоді його щось виштовхувало і він знову опинявся в кімнаті. Хмара у сні тисла на нього важко-важко. То було марення. Але не від болю і не від ослаблення організму, а від величезного психічного виснаження. Мозок нагадував комп’ютер, якому задали великої складності задачу; первинною інформацією для її вирішення були: причина-наслідок, гріх-покута. Задача: знайти зв’язок між двома складниками на прикладі конкретної людини. Скоро в пам’яті щось перегрупувалось і вже гріх об’єднався з причиною, а наслідок з покутою. Найбільшим гріхом була його участь у проекті підземного атомного вибуху в Єнакієвому. Час від часу в уяві спалахувало обличчя з відстовбурченими вухами та білястим коротким волоссям — генерала без прізвища, який командував експериментом. То був уповноважений князя темряви, а він — Зорін, як і кілька десятків учених, став його інструментом. Усвідомлення того прийшло не одразу. Він ішов до нього впродовж багатьох років. Повне ж прозріння настало тільки після вибуху на ЧАЕС. Але що таке князь темряви він не міг збагнути, бо шукав конкретну особистість. Спочатку думав, що то керівник держави, потім — керівник відомства. І тільки тепер, отримавши мітку під правим оком, почав здогадуватися, що князь темряви — не людина, а ідея, котра об’єднує людей з певними властивостями. Люди ж: Президент АН СРСР Александров, генерал без імені, Голова Ради Міністрів СРСР Щербина та інші — її уповноважені. Уповноваженим був і він — Зорін, але нижчого рівня.
Годинник на стіні висвічував третю годину ночі. На дивані спала Ольга. За мить пам’ять перенесла Зоріна на один з московських залізничних вокзалів.. Була також пізня година. Пасажири — хто куняв, сидячи у кріслі, хто — тинявся по залі, очікуючи поїзда. Сусід, що сидів поряд, попрохав у Зоріна газету. Довго мружився, а тоді повернув.
— Нічого не бачу без окулярів,— поскаржився.
То був чоловік з азіатським типом обличчя, просто одягнений, права рука була забинтована уже несвіжим бинтом, а на лівій вгадувалися плями від заживлених ран. Біля ніг лежав чималий пакунок в авосьці. Як з’ясувалося, чоловік очікував челябінського поїзда. Коли вже пішло “слово за слово”, він якось і назвався... Зорін напружив пам”ять, ніби для нього теперішнього мало значення ймення опівнічного знайомого. І пригадав: то був такий собі Мурадинов. Якби сусід мав слав’янське прізвище, він нізащо б його не запам’ятав.
Коли Зорін поцікавився, що в нього з рукою, чоловік сказав:
— Кажуть, екзема,— він показав вздоровлену руку.— На лівій зійшла, на правій з’явилась. І так усе життя.
— Від чого воно?
Чоловік кинув погляд на вокзальний годинник, а тоді мовив:
— Експеримент.
Зорін подивився, очікуючи пояснення.
 
Наші Друзі: Новини Львова