Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 21 січня 2021 року
Тексти > Тематики > Художня  ::  Тексти > Жанри > Роман

Дві вершини Гороскопу

Переглядів: 11811
Додано: 30.08.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Джерело: sitelit.hmarka.net
“Десь я вже бачив такі підпорки,— майнула думка в Зоріна.— Здається, на якійсь із луганських шахт.”
— А чого підпорки стоять дуже часто? До того ж не дерев”яні, а металеві?— озвався Колесников.
— Я міг би відповісти, але скоро ви самі збагнете чому.
Через кілька сот кроків штрек ніби став нижчим, але ні “перпендикуляри”, ні арки нітрохи не покрутило.
Зорін зупинився і повів променем у з”єднання арок; їх не було порушено. Правда широка металева п’ята під “перпендикуляром” вгрузла в грунт.
— Там, над нами, метрів вісім-дев’ять, — пласт “це сім”,— озвався Халимендик.— Порода між цим пластом, де ми тепер, і ним порушена. До того ж там ведуться роботи і отже, масив дихає. Це кріплення витримує тиск у двадцять п”ять тонн, ремонтина,— він показав на підпорку,— здатна витримати стільки ж. Якщо тиск перевищує п’ятдесят тонн, то арки в місцях з’єднання трохи зсуваються, ремонтини в хомутних з’єднаннях — також. Що відбувається по тому?— Халимендик повів променем на Колесникова.
Володимир не озивався. Мабуть, пригадував свої аргументи, що їх, бувало, наводив у суперечках з колегою-виробничником.
А Зорін раптом відчув, як рушиться одна з незаперечних істин гірничої науки. Власне, істина була істиною тільки для Центрального Донбасу, де породи, що вміщують у собі вугільні верстви, відрізняються від західнодонбаських монолітністю і твердістю. Там вони залягають плитами, тут перем’яті, сипучі. Там, якщо плита посунулась, то вже жодна сила не здатна їй протистояти; надто на великих глибинах. Тут — насип, тиск якого можна, справді, розкласти. І цим скористався Халимендик. Зорін відчув, як у ньому зійшлися двоє людей: один гарячково підшукував аргументи, аби довести свою правоту, другий радів, що нарешті покладено край багаторічній дискусії. На мить він згадав професора Чернова, котрий на його захисті витяг з кишені записку, писану ним, Черновим, десь за рік до того, і на очах у членів вченої ради подер. Там було записано, що в місцях, де велася проходка зорінським методом, стануться викиди.
— Я, здається, докумекав у чому справа,— озвався нарешті Колесников.— Ребро кріплення, піддаючись тискові, зменшується і цим підставляє під тиск два сусідні ребра. А ті також,трохи піддавшись, діляться тиском з іншими... Щось схоже на дощового черв’яка, який скорочуючи тіло, зближує свої кільця — ребра жорсткості, а відтак тискові протидіє вже не одне кільце, а майже всі.
— Це ви ловко щодо черв”яка...— сказав Халимендик.— Все так і відбувається. Але тут є ще одна особливість. Перем’ята порода, яка облягає черв’яка, але не може його
розчавити, у приконтурній зоні ущільнюється, злежується, перетворюється у щось, що нагадує моноліт, в вже він захищає виробку від руйнування.
— Дотепно,— мовив Колесников.— Але що станеться, якщо відбудеться горизонтальний зсув?
— Таке трапляється,— озвався Халимендик, трохи поміркувавши.— Ми знаємо, в якому місці шахтного поля вони можуть проявитись. В таких випадках ставимо кільцеве кріплення, яке ще більше нагадує вашого дощового черв’яка, тобто є аналогом винайденого нами кріплення.
— Як довго ви вже користуєтесь цим кріпленням?— поцікавився Колесников.
— Два роки,— відказав Халимендик.
— Ото ви два роки з нами сперечалися і не казали...
— Ні, ну, я ж не був до кінця переконаний... Ви з Андрієм Микитовичем завжди такими аргументами мене притискали...
Подав голос Зорін:
— Всі знали, що протистояти гірничому тиску неможливо і покірно перекріпляли виробки. А Юрій не знав і винайшов нове кріплення.
Халимендик пішов далі. Штрек нагадував броньований шланг, місцями він ледь відхилявся від заданого орієнтиру, траплялися ділянки, де його втискало в грунт, він там трохи й вужчав.
— На цьому шахта заощадила купу грошей,— сказав Халимендик.— Вже півроку, як вилізли з боргів. Тепер підприємство не винне державі ні копійки. Ми з дружиною — а вона в мене економіст гірничого виробництва — підрахували, що коли наше кріплення впровадять у себе всі шахти Західного Донбасу, то вугілля значно подешевшає.
— Андрію Микитовичу,— озвався Колесников з усміхом.— Ми заборгували Юрію пляшку за те, що збивали з пантелику.
— Я вам — також,— сказав великодушно Халимендик,— за те, що тримали мене у формі, змушували сумніватись, а відтак глибше вникати.


НА КРАЮ БЕЗОДНІ

1

Щораз, голячись уранці перед дзеркалом, Зорін
завважував, що рожева цяточка під правим оком ставала дедалі більшою. Вперше він помітив її місяць тому; вона була завбільшки з пшонину і мала колір порічки. Тепер та цяточка набубнявіла, збільшилась до розмірів сірникової голівки, а довкола утворився фіолетовий ореол.
Він пов’язував її з поверхнево активними речовинами, які за його участю помпували в масив; то був один із заходів боротьби з викидами. Рідина мала погані властивості: садна на змоченому нею тілі довго не гоїлися. Певне, вона однаково активно проникала в пори породи й вугілля та живої тканини.
Минуло чимало часу; дещиця речовини, що крізь мізерну подряпину опинилася в тілі, вже давно мусила б нейтралізуватися захисними силами організму. Хоча подряпини під оком, ближче до скроні, він не міг пригадати.Ті незначні травми, що Зорін часом виносив на своєму тілі з шахти, рано чи пізно гоїлися. Але тут було щось інше: цяточка перетворилася на кратерок, який на сонці засихав, його ніби затягувало, та щораз після вмивання він знову відкривався.
Тиждень Зорін її не помічав, другий — очікував, коли вона мине, третій почав мастити йодом. З’явився страх, який дедалі перетворювався на щось гірше. Те “щось” поки не можна було назвати панікою. Але вона все ж була — десь зовсім близько.
Старша донька Ольга, оглянувши ранку, сказала:
— Тату, тобі слід показатися дерматологу.
— Та заживе, як на собаці,— відказав він, але в своїх словах сам не вловив переконаності.
— Мабуть, що... Але ж...
— А ти сама не можеш сказати, що це таке?
— Це не мій профіль,— відказала Ольга і відвела очі. Та не могла сховати збентеження на обличчі.
Дерматолог з лікарні, де працювала Ольга, довго роздивлявся виразку під оком, а тоді мовив:
— Спробуймо подіяти гормональним препаратом. Помастіть ось цією маззю.— Він виписав рецепт.— А ти, Олю, поспостерігай...
Минав тиждень, як Зорін почав змащувати ранку преднізолоновою маззю. Дію її відчув уже третього дня: кратерок збільшився і вже не засихав навіть на сонці.
— Хай ще подивляться хірурги,— сказала Ольга.— Сходи до Мунтяна.
З Сергієм Олексійовичем Мунтяном* — головним лікарем Залізничної лікарні — Зоріна пов’язувала співпраця по розробці методики видалення жовчного міхура і товариські стосунки. То був брюнет років під сорок, трохи опасистий.
— Це краще видалити, Андрію Микитовичу,— сказав він, оглянувши виразку.
Зорін подивився на нього уважно, але в чорних гальських очах нічого не зміг прочитати.
— Краще позбутися цього,— знову сказав Мунтян.— Про всяк випадок покажу вас колезі, котрий на таких речах спеціалізується.— Він зняв трубку і, набравши номер, сказав:— Зайди на хвилинку.
Чоловік у білому халаті, що зайшов у кабінет головлікаря, спершу не звернув на Зоріна уваги. Та коли Мунтян назвав, хто це, він пожвавішав.
— Чув про ваші дослідження,— сказав привітно; в словах його вловлювалася західна вимова.
— А це — Лоран Денисович,— показав на нього Мунтян.— Наш провідний хірург. Але я запросив тебе, Лоране, не за тим, аби вас тільки познайомити. Ось поглянь,— він показав на виразку під правим оком Зоріна.— Що ти скажеш?
За мить від привітності на лиці хірурга не залишилося й сліду. Він розтягнув шкіру біля ранки і, примружившись, став розглядати кратерок. Тепер це було лице годинникаря, котрий, озброївшись лупою, уважно вдивляється в детальки маленького механізму.
— Як воно з’явилося?— нарешті озвався.
Зорін оповів, додавши, що мастив йодом, а також преднізолоновою маззю.
— Преднізолоновою?.. Це гормональний препарат. Ну, і як?..
— Збільшилось. На третій день.
Хірург спохмурнів, кинув уважний погляд на Мунтяна.
— Цю болячку треба видалити,— сказав.
— Щось серйозне?— запитав Зорін, тамуючи тривожні нотки в голосі.
— Щоб сказати напевне, потрібна біопсія. Ну, аналіз такий... Це треба відщипнути шматочок плоті і послати в Харків. Там цей аналіз добре роблять. У нас також є — експрес-метод, але в Харкові надійніше.— Лоран глянув на годинник.— Все. Мені треба в операційну.
Вже біля дверей сказав:
— Не вагайтесь. Що скоріше погодитесь на операцію, то легшою вона буде.

Зорін робив усе автоматично: сідав у трамвай, платив за проїзд, виходив з трамваю неподалік від інституту.Півгодини їзди кудись випали, він їх не пам’ятав. Такий стан уже колись охоплював його, коли він застряг був у дірці біля вибою. Там ось-ось мав статися викид, а тут...
“Послухайте, що каже Лоран,— все ще звучав голос Мунтяна.— Якщо він радить видалити, то це краще зробити”.
Поволі, дуже поволі Зорін приходив до тями. Паніка ніби відступила, але тільки відступила, і ладна була кожної
миті накрити його чорним перетинчастим крилом. “Лоран радить видалити, дерматолог — Ольжин колега — мастити маззю,— міркував Зорін.— Якщо гормональний препарат сприяє розвитку болячки, то мусить бути ще якийсь інший, що виявлятиме протилежну дію. Отож по суті маємо дві точки зору”. Він не раз уже завважував, що тоді, коли приходила думка, відступали почуття. І цього разу намагання проаналізувати зняло з нього емоційний параліч. “Якщо є два різних погляди, то треба шукати підтвердження якомусь із них. Якому? Звісно, гіршому.” Думки - важкі, немов тягарі, піднімалися з дна свідомості і знову осідали. Він жодного разу, навіть подумки, не наважувався промовити те жахливе слово. Уникали його також Мунтян і Лоран Денисович. Ніби існувала якась таємна домовленість між ними всіма: не вимовляти магічного символу, щоб не накликати.
Зорін змарнував півдня, аби через знайомих вийти на одного з кращих спеціалістів онкологів.
Довкіл онкологічної лікарні на вулиці Шкільній, куди Зорін прибув на таксі, здавалося було невидиме поле, умовна назва якому “небезпека”. Раз ступивши в нього, людина навічно таврувала свою свідомість.
Зорін не поспішав заходити. Роззирнувся на будинки, на голубизну літнього неба, дослухався до гудіння транспорту і тоді вже попрямував до дверей. То був короткий шлях безнадії, втраченої перспективи, зникнення ілюзій, яким пройшло багато людей, надто після чорнобильської катастрофи. Кожен клаптик асфальту, кожна цеглина на будинку еманували ту небезпеку. Йому навіть здалося, що він її бачить і мала вона вигляд темно-червоного туману, клапті якого стелилися на хіднику, що вів до дверей, на самих дверях — відчинених через спеку. Він зрозумів, що йому не пройти повз них, на залишивши на собі того туману.
В кімнаті, куди він зайшов, походжав чоловік в халаті. Зорін назвався.
— Ага..,— з усього було видно, що він на нього очікував.— Показуйте.
Зорін підійшов до вікна.
Чоловік подивився на виразку; потім узяв окуляри, що лежали на столі , і ще раз уважно оглянув.
— Це треба видалити,— сказав.
Зорін очікував, що він почне розпитувати, але лікар тільки додав:
— Операція потрібна.
— А що воно таке,— не втерпів Зорін.
— Андрію Микитовичу... Я не помилився, так вас назвавши?
— Ні.
— Андрію Микитовичу, ви ж прийшли на Шкільну, а не на Канатну, де лікують інфекційні шлункові хвороби. Я вважаю, що слід вирізати та й край. Можна — в нас тут. Раджу не зволікати.— Він простягнув руку, даючи цим зрозуміти, що огляд закінчено. Але, похопившись, витяг візитку з кишені халату.— Ось мій телефон...
Зорін завважив, що люди в білих халатах, як і військовики в формі, схожі один на одного. І цей чоловік був просто лікар. Тільки співчуття в сірих очах виказувало в ньому звичайну людину.
“Отже діагноз, а скоріше вирок, поставлено,”— думав Андрій, виходячи з кабінету. На мить здалося, що після відвідин лікарні в ньому відкрилася здатність бачити біополе. Постаті людей, що сиділи в тьмяному коридорі, здавалися йому вкутаними в горе; і воно мало також червоний колір.
Він, котрий вважав себе матеріалістом, раптом подумав: “За що?! Чи не за те, що колись дав утягнути себе в сатанинський проект? І чи не наслідок це того проекту?.. Навряд. То — міна уповільненої дії. З такими болячками почнуть з’являтися люди в Донецькому краї пізніше, коли трісне “колба”.
Якийсь час він стояв на бруці, не знаючи куди йти. Стан, у якому він перебував, можна було назвати шоком, але шоком, коли не всю свідомість відключено. Працював “автопілот”. Зорін вийшов на вулицю Дніпропетровську й сів у трамвай. Чимало вже проїхав, коли завважив, що це був не той трамвай, який би довіз його додому. Трамвай рухався уже схилом униз, коли він збагнув, куди їде. Він їхав у Залізничну лікарню до Мунтяна. Хтось його вів: чи не той невидимий Зорін, який часом з’являвся в критичних ситуаціях?
Був кінець робочого дня. В трамваї стояв гомін. Може, цей гомін на мить переніс Зоріна в фойє будинку, де торік
проходив всесоюзний симпозіум урологів. І де він виступав з доповіддю. Жоден із спеціалістів не розпізнав у ньому чужинця. Тільки академік Академії медичних наук СРСР, голова симпозіуму Лопаткін* запитав його в кулуарах:
— Хто ви за фахом?
— Гірник.
— Я зрозумів, що ви не медик з вашого терміну “параметри хворого”. Лікарі так не кажуть.— І звернувся з усміхом до професора Люлька, котрий був один із співголів оргкомітету симпозіуму і очолював дніпропетровську групу:
— Маєте блискучого учня, Олексію Володимировичу.
— Та в цього учня більше учнів, ніж у мене. Він доктор наук, професор і автор першого в історії відкриття в гірництві. До речі, ідея інтраопераційного видалення каменів нирок іде від того ж відкриття.
— Он як!— мовив Лопаткін.— Отож я й звернув увагу на чітку логіку і брак зайвих слів. Можливо, ви і в нас зробите відкриття? — знову усміхнувся Лопаткін і, потиснувши Зоріну руку, відійшов.
За ним пішов і професор Люлько*. Зорін залишився з Баранником*.
— Та-ак, Андрію Микитовичу...— озвався Баранник.— Хтось мусить виставити бутельмент. Не кожного-бо смертного вшановують увагою такі люди.
Був кінець другого дня симпозіуму. Від коньяку Баранник відмовився. Тоді Зрін взяв у буфеті пива. Але не його успішний виступ вони відзначали, а завершення тих напружених, часом драматичних подій, що йому передували. Від прикрощів, що зазнали Люлько і Зорін від ректора медінституту за використання піддослідних собак, яких було призначено для іншого експерименту, до їхньої з доцентом Баранником радості, коли завдяки їм вони вздоровили здавалося б уже приречену людину.
— А знаєте, Андрію Микитовичу,— озвався Баранник.— Тепер я можу звіритись: був сумнів. По-перше, у хворого всього одна нирка, по-друге - камінь чималий — більше трьох сантиметрів.
— Та ми ж на вісімнадцяти собаках перевірили.
— Ви — люди техніки маєте справу з неживою матерією. Там якщо багато підтверджень, то це вже закономірність. А тут — живе. Точніше — видима частина живого. А є ще інший план - польова матриця, за якою розвиваються й відмирають клітини. Сутність, дух, душа, яка може здеформуватися навіть від лихого ока... Хе-хе, з трибуни я такого не скажу, бо далі доцента не просунусь.
— Та ви ще молодий чоловік,— зауважив Зорін.— Буде у вас і докторський ступінь, і втіха моральна від досягнення мети. Знаєте, заради чого живе людина, а надто вчений? Заради втіхи.
— А я думав заради матеріальної винагороди,— легковажно усміхнувся Баранник.
— Не смійтесь. Десь за кордоном люди такої кваліфікації, як у вас, справді, мають усе, але тут — тільки втіху. Це також немало, повірте...
...Трамвай прогуркотів через перехрестя на вулиці Шмідта. Треба було готуватись до виходу. І тут Зорін згадав, як після операції чоловіка з однією ниркою до нього — а він був у числі операційної групи — підійшла дружина хворого і з надією запитала:
— Він житиме?!
— Мабуть, що...— відказав Зорін.
З очей у жінки бризкнули сльози, вона затисла руками рота. Баранник, який цього хворого оперував, почувши їхню розмову, подивився на Андрія Микитовича з докором, а жінку заспокоїв:
— Якщо цей наш колега сказав “мабуть, що”, то це значить, що для вашого чоловіка все найгірше минулось.
— Пробачте,— подав голос Зорін.— Мені здалося, що коли я знаю, що все гаразд, то про це мусять знати всі.
Ось чому жоден з лікарів не назвав Зоріну діагнозу виразки. Він пригадав, як надія в очах дружини того хворого змінилася розпачем, а розпач у саму тільки мить обернувся на щастя. Слово! В устах лікаря це такий самий інструмент, як скальпель: ним можна з необережності зарізати, а можна й відсікти злоякісну думку.
Мабуть, вигляд у Зоріна був кепський, бо Мунтян зустрів його співчутливим поглядом.
— Ну, що зважились?— запитав.— Та все правильно... Раніше сядеш — раніше вийдеш. Хе-хе... Позбудетесь тієї болячки і за тиждень забудете, що воно було таке.
“Актор,— подумав Зорін.— Добрий актор, котрий знає вагу слова. Зараз він створює настрій безпечності та спокою. І це йому вдається”.
— Та ви ж ото з Лораном Денисовичем порадили...— мовив він.
— Авжеж. Ходімо до Лорана.
...Позаду залишилося заповнення медичної картки та перевдягання. Вони зайшли в операційну: Лоран, медсестра і він. В нього шуміло в голові, як після двох пляшок пива — наслідок уколу. Скоро він відчув збайдужіння. Ліг на операційний стіл і дозволив себе прив’язати. Лоран помацав виразку і, взявши шприц, зробив навколо неї кілька уколів.
— Як ви почуваєтесь, Андрію Микитовичу?— запитав.
— З головою щось робиться,— сказав Зорін і не впізнав свого голосу.
— Немов після чарки?
— Ага.
— Так і мусить бути.
І тут перед очима в Зоріна щось попливло, як тоді в шахті, коли він був отруївся метаном. Сухорляве обличчя лікаря і повненьке личко медсестри заколивались, немов би були з воску та почали плавитись. Накотилася хвиля приємної млості.
 
Наші Друзі: Новини Львова