Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 21 жовтня 2017 року
Тексти > Тематики > Пригоди  ::  Тексти > Жанри > Повість

Консульська вежа

Переглядів: 4520
Додано: 30.08.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Джерело: sitelit.hmarka.net
Віктор САВЧЕНКО
КОНСУЛЬСЬКА ВЕЖА
Пригодницька повість

1

Сутінки крупчастим туманом котилися з гір на південне місто, і від цього воно здавалося схожим на квартиру з низенькою стелею. Вулицею Франкліна Рузвельта йшов собі чоловік. Чоловіка не хвилювала барвиста, а в цей сутінковий час дещо таємнича південна рослинність. Він з сумом поглядав на викінчені форми зарубіжних авто, на засмаглі ноги жінок у зухвало коротеньких спідничках.
У цей останній вечір відпустки Рабчук Овсій Мартинович дійшов висновку, що за своє сорокарічне існування нічого путнього так і не бачив у житті. Його робота нудна, квартира позбавлена комфорту, дружина — лише деталь кухні. Збирався у відпустку, готував себе до шаленого роману зі смаглявою південкою, навіть бачив кінець цього роману: вона проводжає його на поїзд, і в обох сльози, потім пекучі поцілунки і відчай в її очах, коли він скочить на підніжку уявного вагона... Не було смаглявої південки, не було поцілунків, які б знуртували кров, не схуд від кохання; навпаки, кругленьке черевце ще більше спухло від рясної їжі. Тепер він дибав пістрявою вулицею і кожну гарненьку брунатку сприймав, як власну образу.
Зараз він зайде в «Ореанду» і замовить таких напоїв і наїдків! Нехай пам’ять зафіксує світлою плямою хоч ці кілька годин, проведених у солідному ресторані серед строкатої мовної мішанини.
Зала була переповнена, і Овсій Мартинович тільки випадково угледів під лапатою пальмою столик па дві персони, за яким самітньо сидів кремезний чолов’яга. Попрямував до нього. По сусідству вуркотіло двоє. Мови їхньої Рабчук не розібрав, але зовнішні ознаки як от: смугастий двобортний піджак закордонного крою на чоловікові, не зважаючи на спеку, стрічка замість краватки, а також пістрява блузка дівчини, також незвичного для цих місць фасону, свідчили про те, що то були іноземці. Чоловік безперервно цілував своїй подрузі пальці — худі та прозорі, неначе воскові. Був він десь одного віку з Рабчуком, мав худорляве обличчя з молочно-білими плямами альбіноса на шиї. Овсій Мартинович прикинув подумки, що дівчина хоч і худенька, як на його смак, проте досить принадна, до того ж удвічі молодша від свого супутника. «Я казав і казатиму, — майнуло в голові,— що не вік і не статура визначають ставлення до нас жінок... Гроші, біс його вхопи! Дайте мені гроші і я закохаю в себе найкращу дівчину Чорноморського узбережжя».
Кремезний чоловік з гладенькою лисиною, що сидів за столиком, до якого підсів Рабчук, спочатку не зацікавив Овсія Мартиновича. Мабуть, тому, що скидався на сільського механізатора — мав коричневе, як випалена макітра, обличчя, з крутим, неначе ручка від цієї ж макітри, носом. Рабчук так би й продовжував ігнорувати свого сусіду, коли б не помітив дещо дивне — той нічого не пив.
— Ну, ще салат із креветок та пляшку коньяку «Одеса»,— продиктував на закінчення офіціантові Овсій Мартинович.
Іноземці, помітивши нерозкорковану пляшку, зглянулись між собою, і в кожного з’явилась іронічна посмішка, мовляв: чули, чули про ваші здібності. Пляшка коньяку на одного...
Овсій Мартинович розлив у два келишки, один поставив перед сусідом.
— Шановний, сухий закон у курортному місті... Це, знаєте, блюзнірство. Давайте познайомимось — та по маленькій...
Чоловік підвівся — немов гора встала — і, вхопивши біленьку руку Рабчука, своєю грубою, вкритою густим чорним волоссям, кілька разів трусонув, блиснувши перламутром зубів.
— Багато подяка... Але Коран не дозволять горілка... Сейлемез Джебриїл.
— Правильно каже Коран,— по миті здивування хмикнув Рабчук,— горілка — ворог будь якого суспільства, але ми питимемо коньяк. Про нього у вашому Корані здається нічого не сказано.
Чоловік лукаво закотив білки, пробурмотів щось незрозуміле. Тепер він уже не нагадував працівника сільського господарства, а в уяві Рабчука перетворився на казкового джина — мав високу маківку і низький лоб, який закінчувався густими бровами-стріхами. Одразу ж і прізвисько дав йому — Джин. Повагавшись якусь мить, Джин блиснув сліпучими, мов лезо ятагана, зубами, взяв чарку. Виплеснув у рот ніби з наперстка.
— Достойний має рація. В Корані про коньяк нічого не сказано, — в його гучному голосі вчувалася мідь труби архангела Гавриїла.
Після другої розговорилися, і Джин повідав, що він історик із Туреччини, перебуває тут як турист, хоча має дещо незвичайну місію. Майже місяць блукав по історичних музеях України, шукав реліквію однієї впливової турецької особи. Ця реліквія — пістоль, який дістався, як трофей, кошовому Запорізької Січі Іванові Сірку в 1674 році, коли на Січ напала Кримська Орда і 1500 яничарів. Дістався пістоль від полоненого аги, а тому подарував його сам султан Магомет IV на знак великої прихильності.
— Я, — казав історик, — відкопав у національний архів Туреччина давній пергамент, у якому свідчиться, що пістоль той мала величезна вартість, бо був зроблений найвидатнішим тогочасним зброярем із червоного золота та елєктра, інкрустований величезними, в десять-п’ятнадцять каратів діамантами... Впливова особа — дуже багата, але не досить родовита — придбала той пергамент і зараз потребує знати, чи існує пістоль.
— А коли й існує, то хто ж його віддасть... — здивувався Рабчук. — Закон охороняє історичні цінності...
— Нам не обов’язково мати пістоль, нам треба знати, де він є. Але якщо хтось буде нам продати, стане дуже багата людина, — з-під сивіючих брів-стріх ніби вилетіли два кажани і вчепилися в ріденькі кучері Овсія Мартиновича. — Ой, як багата!
Рабчук глипнув на альбіноса, на його чарівну подругу. Іноземець більше не цілував тоненьких пальчиків, вони з подругою обернулися до естради, слухали музику. «Двісті баксів місячної платні... Хіба це гроші? Сльози. В закордонну подорож на них не поїхати, навіть одному...» — захмеліло думав. Овсій Мартинович чомусь вирішив, що ті двоє за сусіднім столом — англійці.
Після третьої турок почав хвалитися, як спритно він виростив генеалогічне дерево впливової особи, котра в минулому лише гендлювала імпортним крамом, а зараз має контрольні пакети акцій і посідає одне з чільних місць в нафтовій компанії.
— Джебриїл, Джебриїл... Як це по-нашому? ГавриЇл? — протяг Рабчук, поклавши руку на велетенське плече.— Ти ще довго тут мешкатимеш, брате Гавриле?
Турок теж сп’янів, і з його горла вистрибували калічені шматки слів, які Овсій Мартннович ледь устигав складати в речення. Так, він тут, у готелі «Ореанда», житиме ще тижнів зо три...
Далеко за північ з ресторану «Ореанда» вийшло двоє. Один велетенський чолов’яга з гладеньким черепом, на якому вилискували краплини поту, тримав під руку середнього на зріст чоловіка з кругленьким черевцем. Здоровань увіпхнув приятеля в таксі, а сам, хитаючись, поплентався до готелю.

2

«Так, це не південь... — блимав очима Овсій Мартинович. — Он хоч би та, в коротенькій ситцевій сукенці, з підведеними очима. Хоч і стрункі ніжки, а хвилювання не викликають, бо білі, немов сметана. А повези її на кілька тижнів у Крим, дай посмажитись на сонечку — не гірше буде від тієї англійки...» Він дещо здивувався, помітивши, що дівчина завернула до історичного музею.
Рабчук теж подався слідом. Узяв квиток.
У музеї було незвично тихо. Обійшов одну, дві, три, обійшов усі зали, але блондинка ніби випарувалася. Він міг би покинути музей, але на вулиці стояла шалена пообідня спека, а тут, як у метро. Знічев’я длубав поглядом деякі експонати. Увагу привернула величезна порцелянова ваза з дивним китайським розписом, далі — щити і списи дикунів Нової Гвінеї, була навіть єгипетська мумія. Рабчук переходив від одного експоната до іншого, поступово захоплювався, бо бачив такі дива, які йому й не снились. У сусідній залі були речі козацького побуту, від карафи з-під оковитої аж до чумацького воза. Перейшов до іншої зали, де виставлено зброю. Ковзнув байдужим поглядом по шаблях, рушницях, гаківницях... Раптом його немов шарпнуло струмом. В одній із вітрин під склом лежав золотий пістоль. Сумніву не могло бути, це той самий пістоль, про якого розповідав Джин. Рабчук бачив чималі діаманти, котрими інкрустоване золоте руків’я, навіть насічку з арабських літер на дулі. Поряд лежала невелика дощечка, на якій крім номера експоната, було занотовано, що це зброя кошового Запорізької Січі Івана Сірка і що вона подарована музею нащадками великого полководця. Стояв рік і число.
До зали зайшов гурт молодих людей; серед них ота, завдяки якій він зараз тут стоїть. Дівчина тицькала указкою то в один, то в інший експонат, щось тихо пояснювала. Зараз вона була в окулярах, і Рабчукові здалося, що дівчина насадила їх на гарненького носика тільки задля солідності, бо сама поглядала поверх скелець. Вона говорила безбарвно, немов давала довідку на вокзалі, а ті, що питали, робили це, ніби натискали відповідну кнопку на довідковому автоматі.
Нарешті черга дійшла до експоната під склом. Блондинка без передиху висипала все, що було на табличці, додала від себе, що пістоль той дістався кошовому в 1674 році, при битві під час нападу на Січ Кримської Орди вкупі з яничарами і що перед тим він належав одній наближеній до султана Магомета IV особі.
Пообідня спека минала. Овсію Мартиновичу, який щойно покинув музей, закортіло підійти до найближчого лотка та випити гранчак сухого. Без передиху, щоб від холоду аж зуби зціпило... Тим часом думка про Джина та пістоль не давала йому спокою. Нарешті, вирішив твердо: «Треба написати Гаврилові в «Ореанду».

«Хай їй біс, — подумав Овсій Мартинович про свою дружину. — Не встигнеш перехилити чарчину, як зчиняє такий калабалик! Почекай же, я тобі віддячу!»
Думка про помсту повернула добрий настрій, і він навіть посміхнувся, чим немало здивував головного бухгалтера, що сиділа в його кабінеті і вголос читала звіт... Різкий телефонний дзвінок обірвав монотонне читання сивої бухгалтерки.
— Що там таке? Зніміть трубку, — попрохав жінку, бо сам сидів з іншого боку письмового столу.
— Вас викликають на міжміську телефонну розмову. На лінії Львів, — підсунула апарат.
— Слухаю. Так, він самий... Нове обладнання? То висилайте... Що? Потрібна моя присутність? Недоречно, дуже недоречно... Зараз у нас звіт. А-а-а... Ну, гаразд, гаразд, приїду, — поклав трубку. — Треба їхати, бо знову з-під рук вихоплять.
...Дебела секретарка заходила поволі, немов витискаючи собою повітря з тісного кабінету.
— Лідусю, пошли на залізничний вокзал когось із дівчат, нехай візьмуть квиток на Львів. На сьогодні. Ось гроші.
— Знову у відрядження? — в чорних очах секретарки був докір.

3

Лунко клацає будильник у передсвітанковій тиші. Головач підвівся від столу, окинув поглядом книжки, списані папери, що в безладді скупчилися на зеленому обрусі. Сьогодні він подолав найскладніше — розділ оптики. А зараз спати, довго спати, аж до полудня.
Його холостяцька кімната на другому поверсі наскрізь просмерділа тютюном і дешевим одеколоном, та саме цей запах, можливо, і створював певний затишок.
Зиркнув у люстро. На нього дивився передчасно постарілий молодий чоловік із жовтим обличчям, під очима ніби хто підмалював чорнилом. В зіницях того чоловіка причаївя сон.
П’ята ранку. Крізь відчинене навстіж вікно влетів барвистий метелик, сів під нічником, склавши крильця вітрилом. Головач прислухався. Тишу шарпало якесь туркотіння. Сплячою вулицею мчало авто. По хвилі воно вже стояло біля його вікна.
— Петре, швидше збирайся. Термінова справа,— почувся знайомий голос ізнадвору.
«Матері його біс! Добре, що хоч не встиг погасити світло, а то знову турбували б сусідів».
Петра трусило на задньому сидінні відкритого газика, який сірим привидом мчав порожньою вулицею. В деяких вікнах кам’яниць уже світилося. Прохолода змила рештки сонливості. Він думав про те, що років через три все ж отримає диплом інженера і піде працювати, як усі люди, замість того, щоб копирсатися в «суспільних покидьках». Він зробить так, як воліла його мати — вчителька з Берислава. Правда, цей диплом коштує надто дорого. Нерви ось уже три роки постійно напружені. Йому майже тридцять. Безслідно минає «золотий вік». А що він узяв від того «золотого віку»?
— Чого ж ти не питаєш, що за справа? — обірвав думки колега-лейтенант, який сидів поруч із шофером.
— Скажеш.
Цьому смаглявому парубкові живеться простіше. Робота в кримінальному розшуку — його покликання. «Золотий вік» від нього не втече.
— Музей пограбували,— мовив лейтенант, не повертаючи голови.
«Пограбували музей. Кому треба було грабувати музей. Досі грабували квартири, магазини, кіоски — робота переважно підлітків, грабували комори і навіть бази, але музей...»
Скрип гальмів розкраяв передсвітанкову тишу. В загорожі біля одноповерхового будинку музею походжало кілька міліціонерів із собакою та дідусь-сторож. Незважаючи на літню пору, він був у ватяній камізельці.
— Я саме робив обхід, коли бачу, перескочило через загорожу і — ну в ту вузеньку вуличку. А там темно, жодного ліхтаря... — сторож запевняв, що це сталося, може, з півгодини тому, не пізніше.
Головач підняв шматок скла, на якому вже встигли сконденсуватися чималі краплини роси. «Старий бреше, пограбування відбулося десь о першій-другій годині ночі. Грати перепиляні рівно — злочинець працював спокійно, не боючись бути сполоханим, отже міг бути ще хтось, хто| сповістив би про небезпеку. Він був нівроку собі, бо щоб! зігнути такі товстелезні дроти, потрібна воляча сила...»
Сутінки повільно танули. Вже чулися співи пташок. Привезли директора музею — чоловіка років п’ятдесяти з густим сивіючим волоссям. Він був без піджака і щулився від ранкової свіжості, сонливо глипаючи на покручені грати. Під ногами хруснуло скло і той хрускіт ніби навернув його до дійсності.
— Ай-яй-яй... І треба ж таке! — немов питав поради у! Петра.
Рухи директора, коли той стромляв і повертав ключ, здавалися Головачеві надто повільними. Він відчував внутрішнє тремтіння, що з’являлося завжди, як приступав де справи. Від недавнього настрою не лишилося й сліду.
В музеї стояло законсервоване денне повітря — тепле і трохи чадне.
Директор підбіг до потрощеної вітрини, зазирнув у середину.
— Викрали пістоль! — видихнув розпачливо.
— Огляньте з товаришем усі зали, — наказав Головач лейтенантові, який розглядав шматок скла, намагаючись знайти на ньому відбитки пальців.
«Зброя кошового Запорізької Січі Івана Сірка...— читаї Головач біленьку табличку з номером експоната.— Пода’ рована нащадками славетного полководця. 1928 рік 26 серпня». За скупою нотаткою Петро побачив сатанинський погляд чорних очей Сірка, що дивилися на нього колись із картини Рєпіна, ніби з того світу. Більше шістдесяти баталій і жодної поразки...
— Все інше ціле,— доповів лейтенант.
Головач зміряв допитливим поглядом директора.
— Ви маєте цілковиту певність, що більше нічого не викрадено? — запитав.
— Цілком певен. Нічого більше не зникло... Але цей експонат!
— Пістоль, крім історичної цінності, був ще й коштовною річчю?
— Так, це дуже дорога річ. Досить сказати, що одних тільки діамантів, якими інкрустоване руків’я, тринадцять, саме ж руків’я — золоте.
— А хто ці люди, що подарували пістоль?— Головач кивнув на табличку. — Тут написано «1928 рік». Вони зараз живі?
— Покійний професор Терницький розповідав, що це була сім’я бідаків з-під Нікополя. Пістоль у них переходив із роду в рід, як реліквія. Чи живі вони зараз — невідомо.
— Ваші співробітники не помічали, щоб хтось із відвідувачів надто цікавився експонатом? —це запитав лейтенант.
— Треба поговорити з самими співробітниками. Мені про це ніхто не доповідав.
Головач залишив лейтенанта в музеї, а сам наздогнав двох міліціонерів з собакою. Собака пробіг щось із два квартали й безпорадно підвів голову, заворушив носом, ніби хотів зловити загублений слід у повітрі. Поблизу не було ні тролейбусної, ані трамвайної колії. Злочинець міг ускочити тільки в авто або видертись на акацію. «Не виключено, що злодій скористався авто. Це ж найпростіше — викликати по телефону таксі на ріг вулиць Лесі Українки та Калинової і попрохати водія п’ятьдесять хвилин зачекати».
Петро подався до таксопарку... Топтався біля воріт, очікуючи на чергову машину, що мала повертатися з нічної зміни. Досі він чув одну І ту ж саму відповідь: «Ні, я там не бував». Йому вже уривався терпець, коли з-за рогу виповзла зелена «Волга». Поки вахтерка підіймала шлагбаум, він підійшов до віконця авто, торкнувся плеча шофера.
— Приятелю, тобі не доводилося бути десь між першою та другою ночі на вулиці Лесі Українки?
На Петра сторожко дивилися червоні від безсоння очі. Водій бачив міліційну форму і прикидав, щоб він міг такого накоїти.
— Так, я там був... — неначе запитував: ну і що ж? Позаду посигналили. Водій, кинувши «почекайте», проїхав повз піднятий шлагбаум.
— А в чому річ?
Із авто вискочив середній на зріст молодий чоловік, чимось схожий на колегу-лейтенанта: пухкеньке смагляве обличчя, вигорілий чуб, зеленкуваті очі. Позирав на Головача вже без застороги, скоріше з цікавістю.
— Ти не підбирав людини на розі вулиць Лесі Українки та Калинової? — Вони були майже однолітки, і Головач дозволив собі це «тикання».
— Доводилось. Чоловік якийсь.
— І куди ти його одвіз?
— Я не пам’ятаю назви тієї вулиці. Ще й місяця не працюю на таксі.
— А зараз міг би нам показати те місце?
— Чому ж ні... Але я’мушу здати спочатку зміну.

...Таксист покосився на собаку, відсунувся на сидінні далі.
— Він мав при собі пакунок якийсь, абощо? — запитав Головач.
— Здається, портфель... Хоча ні. Валізка, маленька чорна валізка, — і до водія: — їдьте на центральну і повертайте праворуч.
— А який він із себе?
— Та темно ж було...
— Розумію. Слухай, а ти не звернув уваги на його зріст, ну там статуру?
— Здається, статурою він був кощавий, трохи вищий за середній зріст. Спочатку наказав відвезти його до площі Островського, а потім, біля магазина «Смерічка», передумав і звелів їхати прямо. Ми повернули у вуличку, що навпроти автовокзалу. То навіть не вуличка, а провулок.
— Це провулок Грінченка,— озвався водій.— Одним краєм він виходить на автовокзал, другим — на залізничний...
— А коли вернутись і пройти триста метрів назад, то опинишся на зупинці тридцять другого номера автобуса, який курсує до аеропорту, — мовив Головач. Про себе подумав: «Отже, маємо справу не з таким собі пересічним пройдисвітом. Мабуть, добре варить кебета.» — Вгадай тепер, на який він автобус, літак чи поїзд сів...
— І чи взагалі він скористався якимось із цього транспорту, — додав таксист. І, вловивши на собі запитальний погляд Петра, пояснив: — Висівши з таксі, він міг любісінько податися додому, досипати решту ночі.
— Це теж не виключено, — сказав Головач, обмацуючи своє підборіддя, яке було вкрите цупкою щетиною.

4

Тісне фойє музею, крім великих вхідних, мало ще троє дверей: праворуч низенькі двері з табличкою «директор», поряд з ними високі вихідні з залів, і ліворуч такі ж високі вхідні двері до залів музею. Старовинний годинник завбільшки з платяну шафу, що стояв біля вхідних дверей, нагадував відвідувачам, що час — величина не безмежна. Літня касир-білетерка, яку щойно привезли до музею, здивовано кліпала то на розгубленого директора, то на міліціонерів. Вона не поспішала відповідати на запитання Головача, аж поки не вмостилася біля письмового столу між годинником та вхідними дверима.
— Одного такого чоловіка я бачила, — вона так шепелявила, що коли б не міцні рівні зуби, здавалося, випав би язик.— Чому я звернула на нього увагу? Бо він був єдиний, хто позавчора з’явився одразу по відкритті музею. Під пахвою тримав якийсь згорток — ніби кілька бутербродів у газету замотані. А потім я почула, як він шелестить газетою. Підвелась від столу і заглянула в залу, — вона показала, як це робила. — Дивлюся, дістає з газети фотоапарат, а газету згортає і кладе в кишеню.
— Що він фотографував? — у голосі Головача вчулося нетерпіння.
— Та отой же наган козацький.
— Чого ж ви, Варваро Панкратівно, йому не заборонили? — з докором запитав директор.
— Це моя вина, моя. Я хтіла йому сказати, коли лихий приніс якусь школу. Десь із півсотні дітей.
— Він довго був у музеї? — запитав Головач.
— Та ні. Я щойно порахувала школярів, їх було сорок вісім і два вчителя, коли дивлюсь, а той чоловік виходить з вихідних дверей із тим же згортком при боці.
— Раніше ви цього відвідувача ніколи не бачили?
— Та в тому-то й річ, що я його вже десь бачила.
 
Наші Друзі: Новини Львова