Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 19 квітня 2019 року
Тексти > Жанри > Роман

Під знаком Цвіркуна

Переглядів: 17805
Додано: 30.08.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 1 Рекомендую 0 Відгуки 0
Джерело: sitelit.hmarka.net
Віктор САВЧЕНКО
ПІД ЗНАКОМ ЦВІРКУНА
Фантастичний роман


Частина перша
МІРАЖ

1

Михайлюк у своїй великій, заставленій розмаїтою апаратурою, кімнаті розробляв новий акустичний метод для прозвучування порід. Його старовинний письмовий стіл нагадував верстак і стояв під глухою стіною з наклеєними на ній кресленнями дельтаплана і вирізкою з ілюстрованого журналу. Людина в овальних окулярах, над якою просвічувалося на сонці мусянжеве перетинчасте крило, була схожа на велетенську осу. Фотографував, мабуть, також дельтапланерист, бо внизу було видно схил пагорба, а далі – вузеньку річку, порослу деінде верболозами. Впізнати на знімку Михайлюка було важко, але то таки був він.
Попри велику кількість приладів, кімната справляла враження обжитої чи не по-домашньому. Сам господар найчастіше сидів у кріслі за прозвучувачем порід. Але, траплялося, я заставав його за виготовленням якоїсь деталі для дельтаплана; для цього на письмовому столі було приладнано лещата і невелике електроточило.
Михайлюка не можна було назвати компанійським чоловіком, хоча й відлюдьком він теж не був. Весь його час поглинала робота над акустичним методом, на який у міністерстві покладали великі надії. З вузлами дельтаплана морочився у хвилини відпочинку. Свої заняття він відкладав тільки тоді, коли заходив Ткач. Щось їх поєднувало – може, те, що були одного віку, а, може, щось інше... Тільки з Ткачем вони могли вести тривалі бесіди, які затягувалися допізна. Власне, Ткач мене з ним і познайомив. Мабуть, через це він і до мене ставився з відкритим серцем. Хоча довірливості, яка була в його стосунках з Ткачем, у нас не складалося. Загалом вдачу Михайлюк мав урівноважену. Та траплялося бачити його і знервованим; надто, коли щось не клеїлося з дослідами. Якось зайшовши до нього по обіді з банкою кави, я застав його вкрай заклопотаним. Він сидів перед прозвучувачем порід і в заціпенінні спостерігав, як крутяться дві бобіни. Худорляве обличчя з різкоокресленими надбрівними дугами, гострим носом і тонкими губами було якесь чуже, навіть сердите. Мене, схоже, помітив тільки тоді, як я відкрив банку і з неї війнуло пахощами свіжозмеленої арабіки. Він вимкнув прилад, скинув навушники і, не озвавшись і словом, заходився лаштувати електрокавоварку.
Аж коли зачахкала кавоварка і у чашечках запарував брунатний напій, я зважився запитати:
– Щось не так?
Він зиркнув на мене все ще сердитими очима і припав губами до чашки. Нарешті озвався:
– Все не так... Ні сіло, ні впало з’являються якісь дивні звукові перешкоди. Грішив на конденсатори, потім на опірники. Нарешті дотумкав змонтувати ще один такий самий прилад... Щойно з’являлася та звукова завада, як я враз перемикав на дубль. Де там...
– Мо’, залізниця?
– Ну, по-перше, я й без приладу чую, коли рухається поїзд. А по-друге, там скоріше сейсмічні, аніж звукові коливання.
– І як довго та перешкода псує вам настрій?
– Як коли. Буває, не більше п’яти хвилин, а часом і до години.
– Може, десь акустичний прилад працює?– висловив я припущення.
– Та я вже всі кімнати, всі поверхи обнишпорив... Навіть на горищі і в підвалі побував.
Михайлюк рушив до прозвучувача порід, певне, хотів, щоб я послухав звукозапис, але в цю мить прочинились двері і на порозі з’явився завідуючий відділом.
– Так от звідки пахощі! – Природа наділила зава приємним, дещо приглушеним голосом і блискучими чорнима оча. В мене кожного разу виникало відчуття, що охват тих очей сягав щонайменше двісті градусів. Вони добре бачили не тільки попереду, а й з боків. Ясна річ, то була всього лише моя помисливість... Завідуючий відділом тим часом наблизився до письмового столу і втупився у фото дельтапланериста на стіні. Обличчя його стало добрим, майже лагідним. По хвилі він озвався:
– Дивний знімок... На перший погляд – не людина, а комаха якась. Велетенська золотиста бабка чи оса...
– Ага. Мені спершу теж так здалося, – потвердив я і запропонував: – Може, й вам кави?..
– Ні, ні, – відказав, чомусь зніяковіло, завідуючий відділом і, ще раз окинувши своїм “стереопоглядом” кімнату, вийшов.
Коли за ним зачинились двері, я спитав у Михайлюка:
– А хіба він не знає, що то ви на фото?
– Не знає, – відказав Михайлюк. – І, гадаю, знати йому про те не варто.

2

Десь за тиждень по тому, проходячи коридором, я почув за дверима Михайлюкової кімнати голоси. Було саме по обіді. Отож я, прихопивши банку з кавою, попрямував до акустика. А там панувала ідилія. На вікні у клітці тупцював папуга.
“Мамба хоче помаранчу!– волав він,– Помар-ранчу, помар-ранчу!\"
“А чи не переб’ється Мамба грушею?”– озивався до нього Михайлюк, щось паяючи за столом.
“Помар-ранчу!\"– зухвало вимагав птах, тріпочучи сіро-зеленими крилами і стрижучи оранжевим хвостом.
“Гадаю, груша також прикрасить стіл Мамби...”– казав Михайлюк. І до мене: “Бачили такого? Помаранчу йому подавай...\"
З моєю появою збудженість папуги помітно пригасла і незабаром поступилася місцем допитливості. Він сторожко зиркав на мене то одним оком, то іншим...
Коли ми повсідалися з наповненими чашками, Михайлюк, кивнувши на птаха, пояснив:
“Ткачів... Доглянути нікому.– Перегодом додав: – Контрабанда. Ткач проніс його на митниці, загорнувши в рушник\". Зателефонував мені Михайлюк наприкінці робочого дня.
\"Загляньте на хвилину\", – сказав. У голосі вчувалася чи то розгубленість, чи то тривога.
Я облишив свої папери і поспішив на поклик. Перше, що впало в очі – папуга. Він метався по клітці, гриз гойдалку, настовбурчував пір’я, як це робить горобець, купаючись у пилюці, і якось тоненько-тоненько пищав. Михайлюк стояв біля прозвучувача, притисши рукою до вуха один із навушників. Він кивнув спершу на папугу, потім на бобіни і тихо сказав:
– Чуєте щось?
Я прислухався. Долинало гудіння траси, набіг і затих звук електрички, хтось грюкнув у коридорі дверима. Але то був звичайний фон. Нічого більше я розчути не спромігся. Тоді Михайлюк підніс мені до вуха навушник і я вловив чіткий, хоч і тихий, тон. Чимось він нагадував звук, який доводилося чути у парку в сутінках, коли вилітають на полювання кажани.
Тим часом папуга неначе сказився. Пір’я, горіхове лушпиння, вичавки груші летіли навсібіч із клітки. Він бив крилами так, ніби силкувався видертись з якихось невидимих пазурів, і тоненько пищав, майже так само, як чулося в навушнику.
Та ось звук урвався. Між тим прилад продовжував працювати в усталеному режимі. Папуга на мить укляк із розпростертими крилами, а тоді зробив рух, ніби щось струшував з себе і озвався, цього разу природним своїм голосом:
– Мамба хоче помар-ранчу.
У нього був такий вигляд, немов би він щойно виборсався з бійки.
Михайлюк глянув на годинник.
– Майже двадцять хвилин тривало це, – сказав. – І стільки ж хвилювався папуга.
З інституту колега не поспішав. І цікавила його вже не так робота, як невідома звукова перешкода... Він не одвіз папугу додому, як вони домовлялися з Ткачем. Тільки прибрав у клітці, налив у блюдце води і залишив на ніч чималий запас корму.Два дні ми не бачились. Я мусив був терміново скласти кошторис до нової науково-дослідницької теми, яку ми укладали з геолого-розвідувальною експедицією. Та коли зрештою заглянув до Михайлюка по обіді, то застав його, як і минулого разу, в навушниках. Щоправда, тепер він не сидів за прозвучувачем, а випилював якусь алюмінієву деталь. Забачивши мене, Михайлюк сховав напилок у шухляду. Проте навушники не скидав. Папуга тим часом обідав. Шкаралупи волоських горіхів, які він трощив, летіли навсібіч.
...Господар скинув навушники аж тоді, як кавоварка, востаннє чмихнувши, витисла з себе останні краплини. Проте один навушник він усе ж тримав біля вуха. Спостерігаючи, як обертаються бобіни з магнітною стрічкою, я подумав, що, мабуть, невідомі звуки вже цікавили Михайлюка не як сама перешкода, а як предмет досліджень. Тим-то він розпочав на них полювання.
І тут почувся тонюсінький писк. Михайлюк аж стрепенувся. Пищав папуга. Але цього разу птах не хвилювався. Власне, він відтворював звук, почутий ним два дні тому.
– Це вже вп’яте сьогодні, – озвався господар. Раптом папуга сказав високим жіночим голосом:
– Месьє Алі , месьє Алі... – і заходився вимовляти якісь незрозумілі слова. Скоро я збагнув, що ті слова французькі. – З усіх звуків папуги найкраще запам’ятовують високі, – мовив Михайлюк, не віднімаючи навушника. – І чим вищий тон, тим точніше папуга його відтворює. Б’юсь об заклад, що обертон, котрий його позавчора так наполохав, він відтворює не гірше за магнітофон.
Між тим жіночий голос, яким балакав птах, змінився на чоловічий . І то були вже не французькі слова, а якісь інші, складені з суцільних шиплячих і ретрофлексних звуків. Вимовляв їх папуга важко, і тільки слово “алла”, яке між ними траплялося, він ніби виспівував. Нарешті птах замовк. Пір’я на ньому настовбурчилося, він втягнув голову і закуняв.
– Надзвичайно тямущий, птах, – зауважив акустик. – Ткач казав, що в Мавританії він знав одного гендляра, який з двома своїми папугами жако, до речі, Мамба – тієї ж породи, – вів цілком логічні діалоги... – Несподівано він сказав: – Ви, мабуть, завважили мою надмірну цікавість до тієї звукової перешкоди...
Але докінчити йому не дав завідуючий відділом. Він з’явився безгучно, ніби вродився на порозі. Взагалі він ходив м’яко, так, що й не чутно було. І двері прочиняв якось делікатно.
– А що, без допінгу вже й не можна? – сказав добродушно, окинувши кімнату своїм всеосяжним поглядом. – А це що таке?
Він підійшов до клітки з папугою і якось сторожко став розглядати. Папуга тим часом куняв на гойдалці.
– Чим ви його годуєте?
Запитання було трохи дивним, бо в клітці в кормушці лежали волоські горіхи і шматки груші.
– Та що під руку попаде, – сказав Михайлюк. – Крім петрушки. Бо для нього то отрута.
– А якоїсь тваринної їжі він потребує? Ну, скажімо, комах?
– Гадаю ні, – відказав Михайлюк. – Бо тоді б мені сказав про це Ткач – його хазяїн.
– Кумекає щось казати?
– Кумекає, – посміхнувся Михайлюк, не віднімаючи навушника від вуха. – Але щоб його краще зрозуміти, слід самому знати ще принаймні дві мови – французьку й арабську.
Я нишком вийшов. Нагадування начальника про допінг викликало в мене не почуття провини, а якусь ніяковість. Хоча не такий це вже й гріх – випити на роботі чашечку кави. Адже каву п’ють, щоб більше працювати.

3

Місцевість, куди нас привіз Михайлюк на своєму “Запорожці”, нагадувала ту, що зображена була на кольоровій вирізці з журналу. Пагорб – досить високий і крутий, вкритий різнотрав’ям, внизу – річка. На березі вже стояли дві машини, а їхні власники на горі лаштували дельтаплани. Дружина Михайлюка помахала їм рукою...
Парусинова сумка з розібраним каркасом виявилася нелегкою. Не подолавши ще й половини дороги нагору, ми зупинилися, щоб перевести дух.
– ...Я що хотів сказати тоді, – озвався Михайлюк, важко дихаючи.– Ну, про мою надмірну цікавість до звукової перешкоди... Уявіть собі, що під час випробування мого приладу з’явиться ота завада... Комісія не зглянеться на те, що я навчався з міністром в одній групі... Отже, потрібен фільтр, який відсівав би всі звуки, крім тих, що їх генерує прилад. А щоб створити такий фільтр, мушу знати природу паразитних звуків. Отож я й почав їх досліджувати. Як виявилося, вони мають дивний малюнок синусоїди. – Михайлюк уже віддихався і говорив тепер рівним голосом. Я хоч і мало тямив у тих його обертонах, частотах коливань та інших акустичних термінах, проте слухав уважно. Тим часом він провадив: – Так от, проаналізувавши як слід звукову перешкоду, я дійшов висновку, що вона – живого походження. На мій здивований погляд пояснив:
– Ну, джерелом її є якісь істоти...
– Може, цвіркун де завівся або інша личина?
– Може, й личина... – мовив він задумливо.
Нас наздогнала Михайлюкова дружина. Були вони одного зросту, проте жінка здавалася вищою, бо мала по-дівочому гінку постать. Впадала в око якась конституційна схожість між нею й чоловіком: жодного грама зайвої ваги, гладенька шкіра; тільки в неї вона смаглява. Жінка несла сумку з полотнищем і шолом.
– Михайлюче, – сказала вона, переводячи подих, – поведеш нас сьогодні в ресторан.
– Поведу, поведу, – пообіцяв Михайлюк, беручись за ношу.
...Монтування дельтаплана виявилося справою нескладною. Досить скоро ми зібрали всю конструкцію і розіпнули на ній полотнище. Але Михайлюк не поспішав. Він ретельно перевіряв кожен вузол, кожну петлю. Мені подумалося, що чоловік, який стільки уваги надає надійності, не схибить ні в житті, ні в науці. Та щойно закінчилась перевірка, як я побачив зовсім іншу людину. Здавалося, Михайлюк сховав десь своє фізичне тіло і став духом. Він весь аж світився. Коли ж одягнув шолом і впрягся в лямки під жовто-гарячим трикутником крила, худорляве обличчя його і зовсім зробилося врочистим. Він ніби приготувався віддати життя в ім’я великої вселюдської любові. І все ж, якимось десятим чуттям, я вгадував, що Михайлюк не те що боїться, а немов би вагається, чи варта вселюдська любов такої офіри. Тим часом дружина його, уже вкотре, промацувала тонкими нервовими пальцями кріплення лямок до каркасу. Нарешті вона одягла йому окуляри і мовила:
– Ну, з Богом.
Михайлюк востаннє подивився на неї довгим поглядом, кивнув мені і, похитуючись, побіг униз. Ноша його легшала з кожним кроком; скоро він уже ледь торкався ногами землі, а ще по хвилі перетворився на велетенську дивну комаху з нерухомим крилом, яка ширяла над річкою, приєднавшись до двох таких самих комах-велетнів. Мене не полишало відчуття, що то я пливу в повітряному потоці. Мабуть, те саме, а тільки в більшій мірі, відчувала й дружина Михайлюка. Вона стояла відчужена від трави і землі; між нею і чоловіком, здавалося, існував невидимий зв’язок... Тим часом вона заспокоїлась, зняла хустину, якою до того обв’язала пряме чорне волосся, і заходилася збирати звіробій. Він ріс тут великими жовтими колоніями. Власне, від неї я й довідався, що то був звіробій.
– Ми його до чаю додаємо, – пояснила вона. – З м’ятою.
Ранок був теплий і лагідний. Над річкою, що текла між двох пагорбів, ще з ночі плавали пасемця туману. Білі прозорі хмарки на сході розсівали сонячні промені і від того схил, порослий волошками, кашкою, звіробоєм, бачився в натуральних, нічим не спотворених барвах. Спостерігаючи, як Михайлюк то ковзає в повітряному потоці мало не до води, то раптом шугає вгору, я на мить позаздрив йому. Тому, що він має дружину, яка є для нього і надійним другом, доньку-студентку, цікаву роботу і гарне захоплення. Я позаздрив по-доброму, та все ж якийсь хробачок став точити мені свідомість.
Пополудні, коли ми, висадивши Михайлюкову дружину, поїхали на мою вулицю, я звірився йому в своїй заздрості.
Він стенув плечима:
– Все залежить від того, як заздрити. Колись наш теперішній міністр заздрив моїм успіхам у спорті, але водночас він і вболівав за мене. Пізніше я заздрив його швидкому просуванню по службі і теж вболівав за нього. Але це природна, добра заздрість. Та якби мене хтось підштовхував у спорті, а його – по сходах кар’єри, то це вже була б не заздрість...
Якийсь час ми їхали мовчки. Коли вже наблизились до мого дому, він несподівано озвався:
– А я заздрю вам. Я-бо літаю в повітрі і моя фантазія обмежується спогляданням з висоти. Ваша ж фантазія не має меж і ви ширяєте в царині духу.
– Ну, це вже занадто... – мовив я, ніяковіючи. – Кволі літературні вправи видавати за ширяння у царині духу...

4

Наступного дня, в понеділок, я друкував кошторис і програму нової науково-дослідницької теми, яку ми мали виконати для геолого-розвідувальної експедиції. Ткач ще не повернувся, а Михайло Теодорович Білокінь щойно відбув у відрядження і, отже, мені ніхто не заважав. Я б не згадав і про каву, якби по обіді не з‘явився Михайлюк. Був він, як завжди, в ретельно випрасуваних штанях і свіжій сорочці з короткими рукавами. Угледівши мене за машинкою, він на мить завагався. Та я підхопився.
– О, та нам же час каву!..
Михайлюк одначе не поділяв мого наміру. Бо поклав на стіл маленький магнітофон, який з собою приніс, і сказав:
– Поки ми з вами вчора забавлялися на лоні природи, моя донька з друзями підготувала цікавий номер для факультетської самодіяльності.
Він тицьнув пальцем у клавішу і по кімнаті розлігся приємний дівочий голос у супроводі гітари... На другому куплеті модної пісеньки до дівочого долучився юнацький тенор, на третьому дівчина вже співала з баритоном, а на четвертому – з басом. Слухаючи, я уявляв, як до мікрофона по черзі підходять то юнак, то чоловік середніх літ, то дід.
Я був у захваті:
– Де вони набрали таких голосів?
– То все – доньчин голос , – відказав колега, вимикаючи магнітофон. Витримавши паузу, пояснив: – Існує подільник, за допомогою якого можна зменшити частоту звукових коливань у ціле число разів. Високий звук ніби розтягується... Власне, це відомо кожному, хто займається естрадою.
Він знову тицьнув у клавішу. Почувся низький голос:
– Мамба хоче помар-ранчу. Помар-ранчу, помар-ранчу... І знову, трохи вищим тоном: – Месьє Алі, Месьє Алі, – І тут же – низьким – незрозумілі французькі, а потім арабські слова.
Далі пішли якісь шуми, бренькнула гітара і зненацька
почулися дивні, високі звуки. Здавалося, хтось далеко голосно говорив. Але не настільки голосно, щоб розібрати слова. Михайлюківська незворушність цього разу мені видалася штучною; шкіра на його обличчі немов би зібгалась і обтягувала верхню й нижню щелепи, на скронях пульсувало. Раптом із звукової нісенітниці виринуло слово “спіткання” і далі знову пішло незрозуміле.
Михайлюк вимкнув магнітофон і подивився на мене допитливим поглядом.
Мені було зрозуміло, що студенти, бавлячись з папугою, записали його голос через подільник частоти і що на магнітозапис потрапили також звуки, на які полював Михайлюк і які відтворив папуга.
– Отже, завада, яка вам так дозолила, – не щось таємниче, а спотворена балачка... – сказав я і зажадав ще раз прослухати запис.
У кімнаті знову пролунав високий голос. Схоже було, що то репортаж з футбольного матчу, причому вела його жінка в неймовірному темпі. Паузи між словами ледь угадувались. І лише слово “спіткання” можна було розібрати.Та й то без певності, що то саме це слово, а не, скажімо, “фіткання” або “сіткання”.
– А чи не можна ще більше поділити частоту? – запитав я.
– На естрадному подільнику не можна, – відказав Михайлюк. – Але в принципі такий прилад існує.
– Отже, нічого й гадати, шукайте той прилад, пропускайте через нього звуки і – край таємниці.
Проте порада моя, вочевидь, на нього враження не справила. Навпаки, мені здалося, що на обличчі Михайлюка майнула тінь розчарування. Мабуть, я сказав щось таке, що лежало на поверхні, а він очікував мудрішої поради...
Тим часом він сказав, тамуючи прикрість у голосі:
– Справа не в таємниці, а в тім, що я не можу працювати над вдосконаленням прозвучувача порід, поки не позбудуся тієї завади. Та щоб її позбутися, мушу виявити і ліквідувати джерело тих звуків або думати над звукофільтром. А це все – час...
Якусь мить повагавшись, Михайлюк узяв магнітофон і вийшов. У мене лишилося відчуття, що він не все сказав; навіть більше того – сказав не те, що думав.
За два дні ми випадково зустрілися в коридорі. Світлокарі очі Михайлюка, в яких завжди була стриманість, навіть відчуженість, цього разу дивно поблискували.
– Чому не заходите? – спитав і зник за дверима.
 
Наші Друзі: Новини Львова