Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 11 грудня 2018 року
Тексти > Жанри > Есе

Шлях у три покоління

Переглядів: 5807
Додано: 30.08.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
ШЛЯХ У ТРИ ПОКОЛІННЯ
(есе про прозаїків Придніпров'я)

Якщо проаналізувати доробки прозаїків Придніпров’я, то можна завважити велике розмаїття творчих манер, ідей, тем, схильності письменників оспівувати чи, навпаки, правдиво висвітлювати події й процеси, учасниками яких довелося бути трьом поколінням людей. Та попри назване різнобарв’я, попри, зрештою, нерівноцінність доробків, є у творчості майстрів слова Придніпров’я таке, що об’єднує їх в один емоційний організм — це небайдужість авторів. Староіндійська поетика (а їй кілька тисяч років) стверджує, що людина у своїй свідомості має дев’ять центрів, які спроможні вловити (і відгукнутися на них) дев’ять головних настроїв. Це: 1 — еротика, 2 — сміх, 3 — співчуття, 4 — гнів, 5 — мужність, 6 — страх, 7 — відраза, 8 — подив, одкровення, 9 — спокій, який призводить до зречення світу. Якщо у творі, будь-то роман чи маленька новела, немає бодай одного з головних настроїв, то такий твір не можна назвати художнім.
У відсутності настроєвості не можна дорікнути жодному з прозаїків Дніпропетровщини. Всі їхні твори написані небайдужою рукою. Та й як було письменникові — по суті нервові суспільства, залишатися байдужим у той час, коли свіжою була пам’ять про Першу світову, громадянські війни, коли голодомори забирали мільйони життів, коли справно працювала сталінська машина нищення людей і чорним крилом накрила кожного Друга світова війна. Та й у постсталінські часи, коли “виймали душу із душі...” Попередні, більш-менш розмірені століття не знали такої концентрації нещасть, які звалилися на православний (та й не тільки на православний) світ у двадцятому. Найчорніша смуга їх припадає на період з 1914 по 1953 роки. У цей великий армагеддон людства, який передбачив св. Іван Богослов у своєму “Апокаліпсисі”, народилися, зросли і спізнали його на собі три покоління письменників.
Отож, якщо зібрати в одне ужинки прозаїків, то в такій книзі
буде місце усім дев’яти головним настроям, але переважатимуть настрої гніву, мужності, страху, відрази, співчуття — настрої апокаліптичної доби. Книжку цю можна назвати як антологією творчих здобутків, так і антологією почуттів, страждань — усього їх спектра — від легкої тривоги, до тваринного жаху. А ще це видання однаковою мірою, — як літературне, так і історичне. Хто знає, що правдивіше передає подію — сухий рядок в історичній книзі чи сплеск почуттів у художньому творі? Напевне, — друге. Більшість авторів цієї книги — не просто письменники, це літописці. Їхні твори, об’єднані під однією обкладинкою, являють собою розділи великого епічного полотна, про життя цілого народу, зокрема й про життя Придніпровського краю.
Дніпропетровщина налічує 39 прозаїків — живих і тих, кого вже немає. Йдеться про письменників суто прозового жанру. Бо є й такі, які ще не визначилися з жанром, а також поети, котрі мають у своєму доробку одну й більше прозових книжок, які проте не відображають їхньої справжньої літературної суті. Як поети, вони склали своїми кращими творами “Антологію поезії Придніпров’я”, при формуванні якої, до речі, не бралися до уваги поетичні доробки прозаїків.
За подібністю з “Антологією поезії Придніпров’я” (“Січ”, 1999), в якій аналізується поетичний цех Дніпропетровщини, у цьому виданні також беруться до уваги лише ті автори, які стали членами Спілки письменників за рекомендацією Дніпропетровської письменницької організації, а також ті з приїжджих, які з часу становлення на облік у Дніпропетровській організації видали бодай одну книжку.
Добиралися прозаїки реалістичного спрямування, а також ті, які мають у своєму доробку реалістичну прозу й фантастику.
Підозрюю, що таке бачення комусь стане не до вподоби. Але упорядник і редколегія не відходили від критеріїв художньої вартості доробку автора та його жанрової приналежності. Як показав приклад “Антології поезії Придніпров’я”, такий підхід цілком себе виправдав — книжка стала по суті посібником для вивчення літератури рідного краю у школі. Якщо й були нарікання, то це на малий її тираж. До речі, під час формування “Антології поезії Придніпров’я”, як і під час формування цього видання, робилися спроби “викручування рук” упоряднику, нав’язування власних правил гри, навіть привласнення багаторічної праці з упорядкування, тобто інтелектуальної власності.
Письменник, окрім літературної творчості, часом живе активним громадським життям, займає ту чи іншу суспільну позицію. В есе “Шлях у три покоління” я, по можливості, уникаю розгляду такого плану діяльності і зосереджую увагу на суто професійній сфері. Не порушується також питання взаємин між окремими письменниками, а вони часом набувають досить гострих форм.
Не претендуючи на роль критика чи літературознавця, я проте беру на себе сміливість висловлювати власну точку зору на творчу манеру того чи іншого автора.

У вступній статті послідовність знайомства з письменниками відбувається не за їх віком і не за творчим внеском у літературне життя краю, а за виходом у світ першої книжки. Знайомство ж зі зразками творчості — за алфавітом початкових літер прізвищ авторів. Тут же наводиться творчо-біографічна довідка та світлина.
Мета видання — познайомити читачів, надто тих, хто викладає або вивчає літературу рідного краю в учбових закладах, з творчим життям майстрів прози Дніпропетровщини, а також привернути увагу як до сучасних здобутків, так і до літературної спадщини тих прозаїків, яких уже немає в живих.

Варто нагадати, що Дніпропетровське обласне відділення Спілки письменників України було створене в 1934 році. До його складу входили: прозаїки Олександр Билінов (Бейлінов), Микола Чебураєв, Мейєр Альбертон, Микола Минько; поети Петро Харламов і Марк Шехтер. Очолював організацію П.Харламов. Та вже у 1937 році П.Харламова розстріляли. Цього ж року розстріляли й М.Чебураєва, який змінив його на посаді. А в грудні цього ж таки року така ж сама доля спіткала й М.Минька. Відповідальним секретарем Спілки став О. Билінов, який очолював її до початку війни.
З названих імен М.Шехтер став відомим поетом і після війни оселився в Москві. М.Альбертон, під час війни евакуювався на Схід, а в 1947 році помер в Оренбурзі. Це був єврейський письменник; він написав повість “Шахти” і книжку нарисів “Біробіджан”.
Слід згадати й поета Павла Кононенка, хоч він і не був членом Спілки, якого також заарештували у 1938 році, але не розстріляли, а тільки відправили до сталінського концтабору, де він відбув шістнадцять років.
Як бачимо, Дніпропетровська письменницька організація зароджувалася в крові. Убивства Г.Харламова, В.Чебураєва, М.Минька та інших не могли не позначитися на діяльності організації аж до перебудовчих процесів у суспільстві. За спиною в кожного з майстрів слова стояли тіні організаторів Спілки. Смертельно небезпечно було не тільки писати правду, а й не декларувати своєї солідарності з режимом. Отже читачеві не варто бути надто суворим, подибуючи в творах прозаїків певні “реверанси” в бік тодішньої влади. Кожен відчував приставлене до потилиці дуло пістолета, з якого щомиті могла вилетіти куля, якби, не дай, Боже, його перо вивело б на папері необережне слово. Хтось із поетів тієї доби писав:
“Ни словечка, ни слова, ни словца
Без согласья кремлевского горца...”
Система, створена “кремлевским горцем”, існувала й за часів М.Хрущова, попри розвінчання культу особи, й аж до М.Горбачова. А всі культурно-літературні інституції вона розглядала, як частину самої себе.

Книжки прозаїків М.Чебураєва, М.Альбертона та М.Минька знайти не пощастило. Краща доля судилася О.Билінову. За своє творче життя, а воно було довгим (помер на дев’яносто першому році в Ізраїлі у місті Бат-Ям) він надрукував чимало книг.

Свою першу книжку — вона ж стала першою й на Придніпров’ї серед тогочасних молодих літераторів — видав Степан Аністратович Чорнобривець у 1932 р. Це був збірник оповідань та нарисів “Героїка буднів”. Авторові на той час виповнилося двадцять чотири роки — зовсім небагато, як для прозаїка. Уже з тієї збірки, писаної однаково інтелігентською й робітничою рукою (С.Чорнобривець якраз працював тоді на спорудженні коксохімзаводу), було видно, що в Придніпровському краї з’явився письменник. З’явився і зник на цілих сімнадцять років. Судячи з того, що з 1949 року починають виходити спочатку трилогія “Визволення”(т. І), “Визволена земля” (т. ІІ), “Потік життя” (т. ІІІ) та інші книги, автор свідомо пішов тоді у творче підпілля. Адже в те десятиліття перед війною було смертельно небезпечно “засвітитися “ обдарованою, мислячою людиною, надто україномовною. Тридцяті роки — це була друга фаза жовтневого армагеддону, коли в пащу сталінському Молохові вкидали сотні тисяч, мільйони душ, передусім “гнилой интеллигенции”.
Як видно з книг, які почали виходити з 1949-го, С.Чорнобривець у “підпіллі” не марнував часу. Уже з першого тому трилогії було видно, що в літературу прийшов майстер. Про це свідчили всі компоненти творчого полотна — передусім мова — образна, барвиста, якою автор однаково легко передавав думку й почуття, лексика і стиль, властиві скоріше літературі кінця двадцятого століття, ніж п’ятдесятим рокам. Книжки його виходять у видавництвах “Радянський письменник”, “Дніпро”, Держлітвидаві, перекладаються російською видавництвом “Советский писатель” (Москва).
Сучасний читач зможе дорікнути письменникові певною заангажованістю, лояльністю до тодішнього ладу. Але якщо придивитися до творчого доробку цього автора уважно, то можна помітити, що лояльність та поверхова. Це те, що в поетичних збірниках радянського періоду називали віршами-“паровозами” — рядки про партію, Леніна й т.і., якими поет засвідчував свою відданість, бо без такої його ніхто на люди не випустив би. Це в останній період... Тоді ж, у тридцяті-сорокові, коли творив С.Чорнобривець, він міг би опинитися й зовсім в іншому світі. Ще одну особливість має творчість цього прозаїка: він поставив своїми книжками певну творчу планку.

1937 року на літературному небосхилі Дніпропетровщини з’явилася книжка Олександра Йосиповича Билінова (Бейлінова) “Первый выход”. У цьому ж році її автора обирають відповідальним секретарем обласної організації Спілки письменників України, а в 1938-му вийшла друга книжка письменника “Командиры”. О.Билінов — автор багатьох книг, переважна більшість яких базується на реальних фактах. Почута історія, підгледений людський характер або чиясь доля — ось ті відправні пункти, від яких відштовхується прозаїк. До творчості він ставився серйозно, часом по кілька разів переробляючи твір. Бувало, казав колегам: “Ми мало читаємо свої твори. Матеріал треба м’яти, м’яти, аж поки він не набере жаданої форми”. Дехто з молодих посміхався таким порадам, та згодом, увібравшись у пір’я як письменники, зрозуміли їхню слушність. О.Билінову не можна приписати метафоричності чи надмірної образності. Але в творчості письменника є таке, що компенсує ці особливості, а саме, чіткість сюжетної лінії, лаконічність, точне опрацювання деталі, що наближає деякі його твори до художньої документалістики. Персонажі сприймаються, як постаті реальних людей — будь-то павлоградський підпільник, соціолог чи дачник. Треба сказати, що це міський письменник і цікавлять його здебільшого проблеми міського жителя.

Однією з найзначущіших постатей Придніпров’я літературного, без перебільшення, можна назвати Сергія Олексійовича Завгороднього. Свою першу книжку “Джерела молодості” (нариси) він видав у 1949 році. Але шлях у літературу почався значно раніше. Напевне, не буде помилкою сказати, що його письменницький хист спершу пройшов апробацію журналістикою. І не звичайною, а військовою. Адже сутність людська проявляє себе до кінця тільки за тих ситуацій, коли йдеться про життя і смерть. Будучи кореспондентом кількох фронтових газет, набачився Сергій Олексійович всіляких рівнів гріхопадіння, людських характерів і вчинків і виніс урок для себе — тільки любов може покращити світ.Це і стало його літературним кредо. Ще не видавши жодної книжки, але маючи за плечима чисельні нариси, оповідання, повість друковані у періодиці, С.Завгородній вже у 1948 році стає членом Спілки письменників і відповідальним секретарем Дніпропетровської філії СПУ. На зборах були присутні Олесь Гончар і, молодий ще тоді, як літератор, Павло Загребельний. Дніпропетровщина у той час налічувала всього двох членів Спілки — О.Билінова і С.Завгороднього. Та вже у 1949-му з’являється третій — Степан Чорнобривець. А потім пішла ціла генерація літераторів, яким судилося вписати свої сторінки в літопис апокаліптичної доби і в майбутньому скласти літературний план Придніпров’я.
Свого часу С.Завгородній встановив два основних критерії, за якими здійснювали прийом до Спілки — художній рівень творів і людські якості літератора. Цими критеріями керувалися понад півстоліття. Були й прорахунки — менше у творчості, більше у людських якостях, — але організація зростала як чисельно, так і духовно; її роль у культурно-освітньому житті краю підвищувалася з кожним роком. За головування С.Завгороднього були дві потужні хвилі поповнення Спілки – письменниками-фронтовиками і тими, кого тепер називають шістдесятниками. Я — автор цих рядків — мав бути поміж других. Сергій Олексійович прочитав мою повість “Я ще повернусь”, після чого її запланувало видавництво “Промінь” (нині “Січ”) на 1969 рік. Але саме в цей час розгорталася кампанія цькування О.Гончара за його роман “Собор”, і я опинився в числі тих, хто чинив опір цькуванню. А невдовзі опинився на лаві підсудних разом з І.Сокульським та М.Кульчинським. І знову ж таки, осередком протесту стало обласне літературне об’єднання ім. П.Кононенка при Спілці письменників, членом якого був і я. В числі тих, хто протестував проти цькування О.Гончара, був і син Сергія Олексійовича Олександр (Олесь), який уник репресій тільки тому що виїхав до Естонії.
С.Завгороднього можна без перебільшення назвати патріархом Дніпропетровської письменницької організації. Він не тільки сприяв формуванню Спілки обдарованими письменниками, але й виробив певну систему цінностей. Це громадянська свідомість і патріотизм. Патріотизм не того, хто співав: “Мой адрес — не дом и не улица, мой адрес — Советский Союз”... Цей елемент свідомості спалахнув у більшості з письменників у вирішальну мить історії, коли постало питання: бути чи не бути Україні суверенною державою.
Що ж до суто літературної творчості С.Завгороднього, то тут можна сказати, що він майстер як барвистої жанрової замальовки, так і глибокої психологічної ситуації. Він виробив власний стиль, у якому вчувається і лаконізм новеліста, й розлогість романіста, й інформативність публіциста. У всіх його творах, будь-то одна з перших повістей “Антон Нагнибіда” (яка, до речі, відіграла значну роль у його житті) чи повість “Мати наша, мати”, присутній якийсь із настроїв, про які пише індійська поетика. А ще можна сказати, що він, як письменник, до певної міри ідеаліст, як і його побратим по перу Олесь Гончар.

Четвертим прозаїком, книга якого побачила світ на Дніпропетровщині, стала Тамара Іванівна Леонова. Це була перша книга роману “Дома остаются жены”, і вийшла вона у 1952 році. Пізніше — у 1955-му побачила світ і друга книга цього роману. Твори Т.Леонової присвячені темі війни, а точніше — тилу, де центральною постаттю була жінка. Тонкий психолог жіночої натури, авторка залишається вірною темі жінки-виробничниці до кінця життя. Інтриги творів вибудовуються здебільшого на конфліктах між жінками — тими, хто очікує повернення з фронту чоловіка, і тими, хто такої надії не має. Творча доля письменниці склалася щасливо. Її роман читали, про нього писали в пресі, його обговорювали в колективах. Це був час, коли влада заохочувала писати про людей праці. Але твори Т.Леонової кон’юнктурними назвати не можна. Попри їх прив’язаність до технологічного процесу, це були все ж художні твори, і, як такі, правдиво відображали трудову діяльність людей часів Другої світової війни і повоєнних років.

Важливий шматок “літописного тексту”, також повоєнної доби, залишив нащадкам Віктор Митрофанович Баграновський, який заявив про себе книгою “Дорога призвания” (1954 р.). “Важливий” тому, що твори цього автора присвячені проблемам виховання дітей. Основні теми названої і наступних книг — взаємини в педагогічних колективах і між учителем та учнем. Маючи за плечима досвід роботи судді і диплом Інституту червоної професури (Москва), він виробив свої уявлення про те, якою мусить бути людина і як цього досягти вихованням. Однією з головних вимог щодо педагога була його справедливість. Важко сказати, чого більше у творах В.Баграновського — письменника чи педагога. Він належав до тих, хто вдень учив і виховував (працював-бо в школі), а вночі писав. Об’єктом його захоплення був Макаренко. В.Баграновський якось казав друзям: “Якби пощастило створити щось схоже на “Педагогічну поему”, то можна було б уже більше й не писати”.

1956 року видав свою першу книжку (“Золотой ключик”) Федір Дмитрович Залата. Кажу “свою” тому, що роком раніше вийшла їхня спільна з братом Леонідом книжка “Мальчишки”. На “Мальчишках”, власне, й розійшовся мовний “шлях” братів Залат. Старший — Федір — учасник війни продовжував писати російською, Леонід — українською. Ф.Залату можна назвати одним з найпродуктивніших письменників старшого покоління. Переважна більшість його творів означена гострою інтригою і струнким сюжетом. Він, так би мовити, бачив перед собою читача, коли сідав писати. Характерною рисою Ф.Залати було те, що він багато читав. А відтак мав безліч прикладів, як вдалого письма, так і того, яке не варто брати за аналог. Мовиться про аналог якості, а не авторської манери. Бо тоді така проза хибувала б на вторинність.
Ф.Залата, як і більшість письменників його покоління, — “літописець” справді апокаліптичної доби. Він народився на самому початку лихоліть — Перша світова війна; на його життя випали всі форми нещасть, які насилала Вища Сила на земний світ, — революція, громадянська війна, голодомори, Друга світова війна, репресії. Щоправда, він не був серед тих, кого репресували. Тим і визначаються теми його книг, як і конфлікти між персонажами. Основні теми: перетворення села на півдні України, громадянські протистояння, війна, конфлікти між “нашими” і “ворогами”. Ф.Залата — прозаїк великих форм. Його тетралогію “В степи под Херсоном”, “Перевал”, “Жизнь и смерть”, “Узлы” можна назвати полотном епічним, яке охоплює широку панораму тогочасної дійсності. На презентації однієї з книг тетралогії автор сказав, що своїм завданням бачить “зберегти для майбутніх поколінь образи героїв нашого часу”. Треба сказати, що його бачення подій — це бачення тогочасної системи.
Письмо цього автора позбавлене того, що називають двоєчитанням; воно прозоре; тому сприяє точна деталь і добре опрацьований стиль.
Поміж російськомовних прозаїків України Ф.Залата посідає одне із чільних місць.
У 1968 році Ф.Залата змінив на посаді відповідального секретаря Дніпропетровської письменницької організації С.Завгороднього, і очолював Спілку одинадцять років. За цей час організація зросла до сорока членів. Слід зауважити, що колектив письменників, як старшого покоління, так і тих, хто поповнив Спілку в час головування Ф.Залати, жив за тим самим моральним кодексом, що й за часів С.Завгороднього. А він був такий: не конфліктуй з владою, але у творах будь чесним. Мабуть, не помилюся, коли скажу, що завдяки саме такому “кодексу” Спілка письменників Радянського Союзу, створена Сталіним у 1934 році, як міністерство ідеології, зрештою обернулася на свою протилежність і по суті зруйнувала систему, яка її породила. Справа в тому, що в організацію добиралися обдаровані люди, а такі бачать глибше від звичайного політичного функціонера. Обачніші з них на словах підтримували “лінію партії”, у творах же у різний спосіб намагалися розкрити очі читача на дійсність. Саме цей період породжує майстрів підтексту, який згодом змінюється періодом викриття злочинів політичної системи. Найбільшого удару по системі завдав О.Солженіцин, за ним — А.Рибаков, А.Жигулін, Приставкін та інші. В Україні до таких можна зарахувати О.Гончара. Серед дніпропетровців — поета М.Чхана.
На кінець головування С.Завгороднього й початок головування Ф.Залати припадає час, коли компартія, налякана подіями в Чехословаччині і отямившись після хрущовської “відлиги”, почала знову затягувати ідеологічні гайки.

У 1957 році, у молодому, як для прозаїка, віці видав свою першу книжку Борислав Тимофійович Крапиш. Йому було двадцять сім, а книжка називалася “Флотський комірець”. Б.Карапиш належить до тих письменників, які сюжети, як і літаратурні персонажі, для своїх творів беруть з реального життя. Тому й перша книжка була присвячена темі, яку молодий лейтенант Б.Карапиш добре знав, а саме — морській авіації. У літературу прийшов письменник спостережливий, із знанням людської психології і вмінням створювати характери. Підтвердила це і друга книжка автора “Курсанти”, яку республіканська критика назвала однією з кращих книжок про армію.
Чотири основні теми домінують у творчості Б.Карапиша — окупація, військова служба, виробнича й кохання.
Чимала частина творчого життя цього письменника припадає на той період, коли влада вимагала від авторів писати на виробничу тематику. І якщо, наприклад, Тамарі Леоновій доводилося епізодично з’являтися поміж робітництва, щоб вжитися в якусь ситуацію, то Б.Карапишеві, котрий заробляв собі на хліб то в складально-зварювальному цеху Південмашу, то на Нижньодніпровському трубному заводі, вивчати життя робітничого колективу було не треба. Він сам складав часточку того колективу. Тим-то всі його твори дихають правдою. Б.Карапиш один із тих письменників, які ні за які блага не внесуть у свій твір ні “чорнухи”, ні “порнухи”, “ні чогось такого незвичайного...”, яке вабить обивателя-збоченця.

Того ж 1957 року побачила світ книжка Миколи Андрійовича Карплюка “Осінні ночі”. Це була повість, тему якої, як і двох наступник книг “День мій — вік” та “Ганка” визначила Друга світова війна, яку молодому чоловікові довелося спізнати уповні. Авторові, який пройшов її шляхами, не треба було надто напружувати фантазію у пошуках конфліктних ситуацій та інтриги сюжету. Кожна людина, без винятку, — на фронті, у партизанському загоні в окупації, перебувала між життям і смертю — кожного дня, кожної години, кожної хвилини. Для письменника ж єдина загроза була — це не збитися на схему, або ж не запозичити манеру письма у когось із відомих. М.Карплюкові не можна закинути ні схематичність, ні вторинність. Він із самого початку поставив собі високу творчу планку, і не давав твір до друку доти, поки той не відповідав раз і назавжди визначеному критерію.
По-різному топтали стежки в літературу прозаїки. Одні бачили себе авторами чималих книг — краще грубих, у чотириста й більше сторінок, і йшли до того дозволеними й недозволеними шляхами. Інші, такі, як М.Карплюк, на перше місце ставили “питому вагу” написаного. Якщо невеликий за обсягом твір западає в свідомість читача, а його герої стають прикладом, часом на все життя, то це — твір великої питомої ваги. Саме тим критерієм означені всі надруковані й ненадруковані (мені довелося й такі читати) твори М.Карплюка. Як уже мовилося, доба лихоліть характерна властивими тільки їй настроями, а саме, гніву, мужності, страху, відрази, співчуття. Навряд чи автор, який тільки-но прочинив двері в літературу, знав основи староіндійської поетики. Але читаючи будь-який з його творів, обов’язково проймаєшся якимось із цих настроїв. Це і є підтекст (сугестія), який вгадується поміж рядками, і який авторові вселити у свій твір буває часом досить складно. Не даремно повість “Осінні ночі”, у якій оповідається про патріотизм і мужність тих, хто боровся з фашизмом на Волині, спершу була надрукована в журналі “Жовтень”, а звідти її передрукувала одна з українських газет у Буенос-Айресі і вже тоді вийшла окремою книжкою в Дніпропетровську. Такій самій темі присвячений і роман “День мій — вік”, у якому йдеться про партизанів-розвідників, які діяли у Дніпровських плавнях у ворожому тилу.
Вибагливість до слова і правди сприяли тому, що твори М.Карплюка — роман “День мій — вік” та повість ”Ганка” надрукувало київське видавництво “Дніпро”, потрапити у видавничий план якого було не так-то просто. Водночас, завдячуючи саме вимогливості у правдивому відтворенні життя на селі, роман “Сніги”, написаний у 1967 році, був заблокований видавництвом і побачив світ лише в 1990 році.
На війну М.Карплюк пішов рядовим. І повернувся рядовим, пройшовши всіма її шляхами. Цю свою зовнішню ознаку — рядового він приніс і в літературне життя. Ніколи не рвався на трибуну, не повчав інших, як жити, не спрацьовував ліктем, коли йшлося про видання власних творів. Але... Книжки його, — а ними комплектовані всі бібліотеки, немало їх і в приватних книгозбірнях, несуть і нестимуть не одному поколінню читачів уроки порядності, гуманізму, доброти, а також приклад того, чого не повинно бути в людському суспільстві.

Першою книжкою “Біля річки степової” заявив про себе Михайло Потапович Нечай. То була збірка нарисів, а побачила вона світ все у тому ж 1957 році. Старт виявився щасливий. Бо вже в 1958-му виходить друком його повість “Вірність” — друга книжка. Прихильно поставилися до нового колеги уже знані майстри прози С.Чорнобривець, Ф.Залата, Ю.Бедзик (Київ), які підтримали його своїми відгуками в періодиці.
М.Нечай належить до тих, хто літературну творчість ділив між журналістикою (працював в обласній газеті “Зоря”) й художнім письмом. Значною мірою це позначилося й на його книжках, у яких відчутний потужний публіцистичний струмінь. Сучасники пам’ятають М.Нечая працелюбною, організованою людиною. Такими ж були й герої його творів. Як і інші письменники того покоління, він досліджує долю села в часи руйнування його одвічного укладу, людей, одним з яким був і він сам. Чимало місця у творчості відведено флотській тематиці, яку автор добре знав зі служби на Тихоокеанському флоті.
М.Нечая, як учасника війни, можна також назвати самовидцем доби великих руйнувань. Треба тільки зважити на колір світлофільтрів на окулярах письменника, якими він змушений був користуватися в ту епоху. Це, до речі, стосується кожного, хто володів словом. Герої його творів, будь-то колгоспники чи військові моряки, пережили найлихіші нещастя, що тільки випадали на долю людини.
З 1960 по 1966 роки М.Нечай очолює Дніпропетровську письменницьку організацію, яка на той час налічувала вже дев’ятнадцять осіб. “Мені випало очолити обласну письменницьку організацію через місяць чи два після прийняття мене до Спілки, а саме на початку 1960 року, — оповідав М.Нечай Наталці Нікуліній (кн. “З любові і муки”, 1994). — Це був період так званої хрущовської відлиги, коли вже було розвінчано культ особи і зроблено деякі цензурні послаблення для художньої літератури...” На час головування М.Нечая випали, можна сказати, справді “відлиглі” часи. Гайки почали закручувати десь із 1966 року.
Скоро багато хто збагне, що “відлига” та вельми скидається на провокацію. Спалах творчих сил шістдесятників, як реакція на послаблення режиму, швидко задушать. Почнуться судові процеси, але значно м’якші, порівняно з процесами 30-х років. Зі сталінськими їх поєднувало тільки те, що підсудними, знову ж таки, стала інтелігенція, в переважній більшості люди слова — письменники, журналісти. Авторові цих рядків після такого судового процесу суддя сказав тоді без будь-якої агресивності: “Маєте ви щастя, що за вікном зараз 70-й рік. Ще десять-п’ятнадцять років тому вас би просто порозстрілювали, незалежно від міри покарання”.

Віддавна склалося, що основні літературно-мистецькі сили гуртувалися в столиці й обласних центрах. Але бувало й так (і це не виняток), що літератори, які сягнули професійного рівня, мешкали в районах. До таких належить і Панас Ногін (Петро Семенович Ногін), який народився, зріс, отримав вчительську освіту і працював у Кривому Розі. Свою першу книжку повість “Добре, синку” П.Ногін видав у 1960 році. Трохи запізно навіть як для прозаїка. Авторові тоді було сорок сім.
П.Ногін, як і М.Нечай, був також слугою двох панів — журналістики й художньої літератури. Входив він у літературний світ з усмішкою. Та лише до певного часу — коли його дошкульні гуморески, взяті прямо з життя, не наробили йому недоброзичливців. Син гірника (сам якийсь час гірникував), П.Ногін добре знав підземне виробництво. Це й визначило основну тему його творчості. Виробничу тематику автор обрав не за повелінням згори, а тому, що вважав її гідною уваги. Важко-бо знайти сферу людської діяльності, де ризик загинути у мирний час більший, ніж у підземеллі. Відтак і конфліктні ситуації, й інтрига твору тримаються на найвищій цінності — житті людини. Кращою з-поміж творів цього письменника є повість “Добре, синку”. Вона означена психологізмом, осудом кар’єризму, нечесності, байдужості, а часом злочинності у ставленні до долі і життя людини. Такі ж якості притаманні майже всім його творам. І ще одне: на долях, на характерах персонажів автора знати чорну тінь війни.
Як свідчить про свого друга поет Микола Миколаєнко, П.Ногін був доброю, товариською людиною.

У 1961 році книжкою “Коли співає жайвір” заявила про себе Любов Михайлівна Коваленко (Сєдая). Це була людина, на дитячі і юнацькі роки якої випали лихоліття голодомору, часи сталінських репресій і війна, яку вона перетерпіла в евакуації. Мабуть, усе те наклало відбиток і на її характер. Була вона стримана, з почуттям власної гідності, хоч і без тіні зарозумілості. Але за зовнішньою стриманістю ховалася щира, глибока людська сутність. Саме почуття людяності, ліризму, суму пробиваються в кожному її творі — будь-то оповідання для дітей, казка, фантастичне оповідання чи лірична (так вона сама її назвала) повість “Наречена” (“Невеста”). До речі, написана українською мовою, перекладена й надрукована російською й татарською. Герої повісті — реальні люди глухого татарського села, де жила під час війни авторка. Персонажі всіх творів Л.Коваленко, перед тим, як стати такими, пройшли глибоке осмислення, іншими словами: пропущені через свідомість авторки, а відтак у кожному вгадується їхній творець. Це глибокі образи, за якими проглядається доба, у яку жили ці люди.
Не кожному письменникові, навіть видатному, щастить вловити й відобразити на папері порухи дитячої душі. Для цього треба не вважати своє дитинство минулим, а ставитися до нього так, ніби воно ось тут, у сусідній кімнаті. До нього просто треба увійти. Коли читаєш дитячі оповідання Л.Коваленко, то забуваєш про автора, а бачиш дитину, ні, бачиш світ очима дитини — довірливими, здивованими або розгубленими. З книжки Л.Коваленко “Звізда любові”, виданої незадовго до смерті, видно, що авторка ніколи не розлучалася зі своїм дитинством. Все життя її було взяте у своєрідну рамку з дитячих літ — на початку життя і вдруге пережитих наприкінці його. Якось Любов Михайлівна звірилася авторові цих рядків, що з усіх її творів тоненька книжка “Звізда любові” для неї найдорожча.
Ще треба сказати: Л.Коваленко — все-таки україномовна письменниця, хоча в довідниках про неї пишуть, як про таку, яка пише двома мовами.

Як відомо, найбільше життєвої інформації людина засвоює в дитячому та юнацькому віці. На долю тих, хто прийшов у світ у кінці тридцятих років випали чи не найстрахітливіші нещастя. Це голодомор 33-го, репресії 35—38-го років, Друга світова війна, повоєнна розруха. До таких належить і Леонід Дмитрович Залата. У боротьбі за виживання (у прямому розумінні цього слова) багатьом з його покоління світила реальна загроза зачерствіти серцем. Таке обминуло Л.Залату. У всіх його творах, надто в оповіданнях, вчувається і мужність, і гнів, і щемке співчуття до чужого горя. І осуд несправедливості. Але це осуд немов би не зрілого мужа, а дитини, яка бачить погане, але не знає звідки воно. В свої оповідання про дитинство письменник “привів” з минулого себе самого — сільського хлопчика з Приазов’я, посадив за стіл і наказав писати. Таким я побачив Л.Залату, коли прочитав його книгу “Сиві коні на припоні”. На сторінки цього видання вийшло сокровенне, те, що все життя було сховане від чужого ока, і здавалося авторові або ж надто особистим, а відтак не вартим уваги загалу, або ж не на часі. Саме після цього збірника я прочитав усі книжки, що їх написав Л.Залата, включаючи й ту, яка принесла йому визнання не тільки в Україні, а також в колишньому Союзі, а саме, роман “Далеко в Арденах”.
Почав же своє літературне життя Л.Залата книжкою “Жили на світі дві подружки” (1961 р.). Якщо не рахувати його першого кроку в художню прозу — спільної з братом Федором книжки “Мальчишки”...
Усе творче життя Л.Залати означене пошуком — мови, жанру, форми. Видавши дві-три книжки у співавторстві російською мовою, він спиняється на українській; пробує себе (цілком на професійному рівні) у фантастиці, видає дві поетичні збірки, останній з яких “Рубаї” позаздрить будь-який знаний майстер поетичного слова. Вже не мовиться про те, що з великих форм (романів, повістей) легко переходить на новели. Проте спільною ознакою, притаманною для всіх жанрів, форм і творів, є стилістична вибагливість автора, точність думки, в міру уживана образність і обов’язковий психологізм. Про жоден з персонажів, якими населена проза Л.Залати, не скажеш, що він схематичний.
Працюючи в газеті, на радіо (до виходу на творчу роботу), тобто займаючись журналістикою, Л.Залата проте не впускає у свої художні твори публіцистики; трепетно оберігає чистоту жанру.
Першою книжкою, яку він прочитав у життя (в сім’ї) був “Кобзар” Т.Шевченка, який і означив його своєю енергетикою на все життя. З нього він виніс головне — найбільшою цінністю в людському світі є слово. І про це Л.Залата-письменник пам’ятає завжди.
В житті це інтелігентна, тактовна людина, яка проте непоступлива щодо власних переконань.

Валентин Лукич Чемерис, як і багато хто з письменників, прочинив двері в художню літературу з “сусідньої кімнати” — журналістики Це вже була людина іншого покоління. Не за віком — не так уже й багато старшими від нього були, наприклад Б.Карапиш і Л.Залата. Просто найбільший пік нещасть двадцятого століття — війна припав на його дитячі роки: пам’ять про неї — часи окупації, повоєнні злигодні — не була такою вже чіткою. До того ж початок творчого життя В.Чемериса збігається з хрущовським “потеплінням”. У літературу він увійшов легко й весело — книжкою сатири й гумору “Хто на току, а хто на боку”” (1962 р.). Це були дотепні, дошкульні, хоч і не надто образливі для тих, хто впізнавався в творах, оповідання. Відтоді й закріпилося за В.Чемерисом “звання” гумориста, а трохи згодом він став одним із провідних письменників цього жанру в Україні. Його твори охоче друкував і законодавець гумору журнал “Перець”.
Та ось кимось у його свідомість було висіяне зерно цікавості до далекої минувшини нашого краю — Скіфії. Використавши час навчання на Вищих літературних курсах у Москві, В.Чемерис збирає в найбільших столичних бібліотеках матеріал про ту добу і сідає за роман “Ольвія”. Через багато років цей твір принесе авторові велику втіху, як один з кращих романів на історичну тематику в Україні. Його кілька разів перевидаватимуть. А тоді, наприкінці шістдесятих, через нього авторові довелося спізнати справді драматичних моментів. Твір-бо, який уже було набрано і верстку його вичитано, раптом зняли з виробництва, а набір розсипали. Це був час, коли влада, налякана сепаратизмом у Чехословаччині, почала вилучати з видавництв усі рукописи, які оспівували минуле народу. Надто лютували цекістські опричники, коли дізнавалися про твори, присвячені козаччині.
Провідна домінанта В.Чемериса — гумор поступилася історичній тематиці — він написав кілька романів, за один з яких “Смерть Атея” був удостоєний премії ім. Дмитра Яворницького. В.Чемерис пробує себе в різних жанрах, зокрема і в фантастиці, та водночас не забуває “заходити до сусідніх приміщень” — в журналістику й есеїстику. Найзначущішим його твором такого плану є роман-есе “Президент” про першого Президента України Л.Кравчука.
В.Чемерис — один із тих прозаїків, які пам’ятають про читача. Усі його твори позначені інтригою, насичені “цікавинками”, несподіваним ходом сюжету тощо. Його можна назвати найпродуктивнішим прозаїком Придніпров’я і одним з найплодовитіших в Україні.
На долю В.Чемериса випало стати й головою Дніпропетровської письменницької організації. І треба сказати, що до цього свого статусу він поставився так само сумлінно, як і до написання власних творів. Попри великий злам у суспільстві, та й, мабуть, у свідомості кожного, — розпад Союзу, проголошення незалежності України, демонтаж комуністичної влади — він зробив усе, аби зберегти Спілку. Зокрема видав колективні збірники дитячої літератури, підготував збірник гумору (який побачив світ уже після його головування). Але найбільшу пам’ять по собі він залишив книгою про письменників Придніпров’я “З любові і муки”, написану всім письменницьким колективом про своїх колег — живих і мертвих.

Іван Максимович Шаповал — більшою мірою майстер публіцистичного жанру, ніж художнього письма. Але в титульному його творі “В пошуках скарбів” (1963 р.) однаково як документалістики, так і художнього слова. В ньому-бо йдеться про людину, під портретом якої І.Шаповал прожив усе життя, як під іконою. Це академік Д.І.Яворницький. Колись давно доля привела молодого чоловіка Івана з Харківщини до історичного музею в Січеславі, який очолював Д.Яворницький, і відтоді все довге життя того чоловіка (помер він на дев’яносто восьмому році в лютому 2003-го) було означене певним сенсом, який умовно можна назвати, як потяг до історії рідного краю і всього, що з ним пов’язане. Ті, хто знав Д.Яворницького, казали, що крім здатності переконувати, мав він також і певні медіумічні здібності. На Січі таких називали характерниками. Навряд чи це легенди. Спостережливі колеги-письменники часом помічали за І.Шаповалом якусь одержимість, коли йшлося про Д.Яворницького. Це з його ініціативи прах академіка перенесли з цвинтаря і перепоховали біля музею. Таким чином було виконано заповіт Д.Яворницького. За порадою ж І.Шаповала Дніпропетровська письменницька організація виступила перед громадськістю з пропозицією почати збір коштів на спорудження пам’ятника “козацькому батькові”. І взагалі І.Шаповал був першим, хто підняв прапор пам’яті про Д.Яворницького.
Я б про те не згадував, якби постать історика козацтва не була центральною в книзі “В пошуках скарбів”. Спочатку це було видання малого формату, яким проте зачитувалися голодні на історичну правду люди. Згодом твір виріс у велику книгу, до редагування якої доклав руку й М.Рильський, та й інші письменники, які знали Д.Яворницького особисто. Книга виходила з десяток разів, у тому числі російською й польською мовами. Незнана досі особа вченого з Металургійного інституту І.Шаповала стала відома всюди, де мешкав хоч один свідомий українець. Наприкінці шістдесятих, коли вийшло друком повноформатне видання книги, до Дніпропетровська приїздили люди буквально з мішками, аби придбати цю річ і, якщо пощастить, отримати автограф автора. Для письменника це був справді зоряний час. Однак не всім була до смаку така популярність постаті Д.Яворницького. За нею-бо стояла історія козацтва — крамольна тема. От і пішов “слушок”, що І.Шаповал буцімто відбував при Д.Яворницькому не зовсім гарну роль. А за тим ішла думка: як, мовляв, можна вірити книзі такого автора. Письменника це травмувало. Шукаючи спростування він навіть звертався в архів. Зрештою, як і ті, хто його неславив... Але нічого компрометуючого там не виявилося.
Мало хто з письменників, які побували на гребені визнання, не відчули тінь його. І що гучніше визнання, тим чорніша (підліша) тінь. І.Шаповалові, з усього, неславу створювала та ж сама сила, що й цькувала колись Д.Яворницького, правда, в другому й третьому поколіннях.
Є письменники, які входять у літературу і залишаються там назавжди, маючи в доробку одну-дві книжки. Таке можна сказати й про І.Шаповала.

За Фросиною Андріївною Карпенко закріпилася слава “народної поетеси”. Зосталася вона й після того, як Ф.Карпенко стала членом Спілки письменників України. Та коли формувалася “Антологія поезії Придніпров’я” (1999 р.) і був проаналізований увесь доробок авторки, то з’ясувалося, що прозового матеріалу у неї стільки ж, як і поетичного. До того ж, якщо поезії писалися справді народною поетесою, то проза вже належала прозаїкові-професіоналу. І оскільки на той час не було визначено жанрової приналежності Ф.Карпенко, а сама вона вже давно померла, упорядник знайшов за доцільне представити її згодом в “Антологію прози Придніпров’я”.
Маємо мудру письменницю, яка з одного боку показує себе відданою тодішньому режимові, з другого “вивертає кожуха” тому режимові. Наприклад, за балачкою двох старих колгоспниць (оповідання “Діалог Архипівни і Михайлівни”) проглядається розгортання великого лиха в Україні, яке незабаром обернеться в голодомор. Цінність творів Ф.Карпенко ще і в тому, що їх писав самовидець. Це, власне, сторінки літопису найстрашніших часів нашого народу.
За лексикою і стилем її проза наближена до живої розмовної мови — вона зіткана з образів і метафор, від чого читач не тільки довідується про подію, а й виразно бачить її. Як і в кожного справжнього письменника, твори Ф.Карпенко, хоч і писані на матеріалі рідного села, проте проблеми, що в них ставляться, проектуються на всю тогочасну Україну.

Олексій Сергійович Вусик свій літературний хист ділив між публіцистикою й гумором та сатирою. Його перша книжка “На вус намотане” побачила світ у 1967 році. Уже з цього видання було видно, що в літературу прийшов письменник, який в однаковій мірі наділений здатністю завважувати смішне й огидне. Відтак у творах його співіснують доброзичливий гумор і зла сатира. А те, що їх писала людина, яка довгий час працювала головним редактором обласного радіо і отже знала, що таке точна думка й ощадливість слова, всі вони написані лаконічно, стилістично відточено. В гумористичних книжках О.Вусика можна знайти всю палітру гумору — від легкої іронії до вбивчої сатири.
Водночас у своєму другому літературному амплуа — публіцистиці, це ліричний письменник, якого найбільше вабить людина від землі. А найважливішим критерієм оцінки людини є її працелюбність
Був ще один, непомітний для стороннього ока, план життя О.Вусика — це збирання синонімів української мови. Сорок років віддав він цьому заняттю, не маючи жодної перспективи видати словник. І все ж доля усміхнулась йому. “Словник синонімів української мови” побачив світ, за що його автора було удостоєно премії ім. Дмитра Яворницького.

Клавдія Павлівна Фролова більше відома як літературознавець і критик. Свою першу власну книжку (були й написані у співавторстві) “Розвиток образної свідомості в українській радянській ліриці” вона видала у 1970 році. Її перу належить чимало книг, а ще більше наукових публікацій присвячених літературному процесу в Україні і зокрема на Дніпропетровщині. До сфери її досліджень входять як творчість окремих письменників, так і літературні течії, наприклад, поети шістдесятники. Не менше зробила К.Фролова й у популяризації української літератури живим словом. Багато поколінь студентів-філологів увібрали знання про сучасну літературу саме з її уст.
Але доробок художньої прози, який, на жаль, ще не побачив світ у вигляді окремої книжки, свідчить, що К.Фролова не лише літературознавець і критик, а також прозаїк. Досить прочитати хоча б її оповідання “Рудька”, аби пересвідчитись, що авторка володіє не тільки науковим методом, а й уміє яскраво й образно живописати.

Щоб писати твори для дітей самого тільки літературного таланту замало. Треба мати здатність бачити світ дитячими очима. Ірина Миколаївна Прокопенко уповні наділена цим хистом. Її твори у переважній більшості зорієнтовані на дошкільнят і дітей молодшого шкільного віку. Свою першу книжку “Хто розбудив ліс” вона видала у 1970 році. І відтоді послідовно пише для дітей. Про високий рівень творчості І Прокопенко свідчить те, що чимало її творів вміщено до читанок і підручників для молодших школярів.
Теми її оповідань і казок визначають уподобання малят, те, що спочатку відкриває для себе маленька людина. Авторка знає, що дитя це — частка поки ще незайманої природи і тому її герої діють спільно з рослинами, звірятами, у лісі, на річці. Твори І.Прокопенко виховують у малечі доброту, м’якість характеру, поміркованість, що і є надзавданням письменниці. І.Прокопенко свідома ролі дитячої книжки у формуванні майбутнього — понад чверть століття вона очолювала нею ж створену секцію дитячої літератури при Дніпропетровській письменницькій організації, членами якої видано чимало книжок.
І все ж вважати І.Прокопенко суто дитячою письменницею було б неточно. В її доробку є чимало творів для дорослих — цікавих, психологічних, у яких нуртують глибинні почуття і які означені настроями доби великих потрясінь — доби молодості письменниці.
Дружина офіцера-українця Далекосхідного флоту, вона, етнічна росіянка, стала по суті українською письменницею.

У 1972 році збірником новел “Спалахи” заявив про себе як письменник Василь Митрофанович Ковалюк. Одразу треба сказати, що творчій манері цього прозаїка притаманне прагнення заглибитися в психологію, побачити персонаж із середини. Це зрештою сприяє у творенні одного з дев’яти головних настроїв, що відповідають якомусь із емоційних центрів свідомості читача. В.Ковалюк, як людина означена талантом, проте робить це на суто інтуїтивному рівні, а не за вченням давньоіндійської поетики. Через те персонажі, виведені в новелах, як згодом і в романах, справді — живі люди. І це при тому, що В.Ковалюк — професійний журналіст, себто майстер інформативного слова. При такому поєднанні у творах багатьох літераторів присутній публіцистичний струмінь. В.Ковалюк від журналістики взяв лише багатотем’я. Проте домінує в його творах тема війни і те, що з нею пов’язане, а головними настроями є здебільшого героїка і співчуття.
Але в будь-якому творі, малому чи великому, яка б не порушувалася тема, основний конфлікт розгортається на протистоянні морального й аморального вчинку персонажа, колективу, суспільного явища.
У житті В.Ковалюк чимось нагадував своїх позитивних героїв — був спокійною, чесною людиною, раз і назавжди відданою власним ідеалам.

Хоч першу свою книжку гумору “Як я став поліглотом” Микола Іванович Кучер видав ще у 1971 році, а невдовзі у 1973-му побачила друга книжка “Дядина”, проте життя цього прозаїка протікало осібно від літературного процесу Придніпров’я. І це при тому, що його твори охоче друкував законодавець гумору в Україні журнал “Перець”, лауреатом якого він ставав двічі, інші часописи.
Вся справа в тому, що за М.Кучером тягнувся “хвіст” в’язня сталінського концтабору. А судила його — ще зовсім юного — все та ж Дніпропетровська “охранка”. Тим-то й постукав у двері Спілки М.Кучер тільки в роки незалежності.
Ф.Білецький писав (у кн. “З любові і муки”, 1994): “Кучер спрямовує свою сатиру проти міщан, бюрократів.., білялітературних графоманів (“Під тягарем слави”), які заважають жити людині ініціативній і творчій...” Це сказано про перший — видимий план літературної творчості М.Кучера. Другий, про який навряд чи хтось знав, була робота над книжкою “Дубравлаг”, про життя концтабору, над творами на зразок оповідання “Пакуда”, у яких з притаманною сатирикові дотепністю і болем людини, яка знає, що таке голодомор, змальовуються картини нищення українських селян, доведення їх до стану звіра у найродючішому краї імперії. Попри недремне око, яке ні на мить не випускало його з поля зору, цей мужній чоловік до кінця залишався вірним своїм гуманістичним переконанням, за які тоталітарна система так жорстоко з ним повелася. Його соціальні твори це, без перебільшення, літописні сторінки армагеддону, що його в більшій чи меншій мірі зазнав кожен із трьох поколінь тодішніх радянських людей.

Напевне, вже не кожен з письменників може пригадати той перший поштовх, який колись спрямував його на шлях літератури. Це могла бути буря почуттів, у полоні яких опинилася романтична особистість, і бажання поділитися ними з іншими, прагнення чимось виокремитися із загалу тощо. Володимира Івановича Зарембу привів у літературу приклад письменника, який віддав усе своє життя служінню рідному народові. Це був поет, фольклорист, етнограф Іван Манжура. Навряд чи професор, який призначив студентові факультету журналістики Львівського університету В.Зарембі тему дипломної роботи про цього письменника, передбачав, що знайомство з постаттю І.Манжури стане вершиною гороскопу В.Заремби — тією відправною точкою, з якої почнеться його діяльність як громадянина.
На прикладі І.Манжури В.Заремба колись усвідомив, що основним критерієм, за яким судять про народ (етнос), є його носії духовності, а відтак у своїх книгах звертається до постатей Василя Корнієнка — першого ілюстратора “Енеїди” І.Котляревського, Олександра Поля, який колись поклав початок Дніпропетровському історичному музею, художника Миколи Глущенка та інших.
Про творчу манеру В.Заремби можна сказати, що це майстер публіцистичного жанру, в якому однаково як від журналістики, так і від художньої прози. Я, кому довелося читати окремі рукописні розділи його “Івана Манжури” ще в шістдесяті, а потім — саму книгу, видану, до речі, у престижній серії “Життя славетних” (1972 р.), міг завважити помітний відхід від журналістики й наближення до психологічної прози.
Лихоліття фашистської окупації В.Заремба, напевне, не пам’ятає, був ще дитям, та вже післяокупаційний період — часи сваволі енкаведистів — він увібрав у кров і плоть. Цьому, другому, спалаху нещасть для західних українців письменник уже в зрілому віці присвятив цілу низку оповідань. Хоч “попіл Клааса” і стукає в його серце усе життя, написані ним повісті й романи не несуть у собі надто похмурої енергетики.

Немало письменників долали свій шлях до читача через ідейні тернища радянської системи. Декому правда пощастило уникнути їх, для декого вони виявилися не надто колючими, а були й такі, на всьому творчому доробку яких знати криваві сліди. Та були люди, яким на літературному шляху довелося спізнати значно більших поневірянь. Це письменниці-інваліди: поетеса Ганна Світлична й перекладачка Майя Дмитрівна Кашель. Небагато прожила ця письменниця, всього п’ятдесят сім років. Але то були роки суцільної боротьби за життя. Ті, хто знав цих двох особистостей, не раз завважували у них дивовижну силу волі. Власне, енергетику, яка не давала занепасти слабкій фізично людині.
Прикута до ліжка, М.Кашель вивчає в’єтнамську мову і стає перекладачкою з неї. Спочатку поетичних творів, які друкувалися періодикою (у В’єтнамі саме точилася війна). Через це за М.Кашель закріпилася слава перекладачки-поетеси. Та згодом вона вивчає самобутню древню писемність народу, його культуру й береться за переклади спочатку новел, а потім повістей і романів. Занурюючись в океан чужої мови, вона відкриває для себе усну народну творчість і згодом з’являються друком в її перекладі прислів’я, приказки, казки — матеріал, який надає неповторного колориту будь-якій мові.
 
Наші Друзі: Новини Львова