Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 08 квітня 2020 року
Тексти > Тематики > Історична  ::  Тексти > Жанри > Праця

Походження українського народу

Переглядів: 28373
Додано: 16.03.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Віктор Петров

ПОХОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
--------------------------------------


ВСТУПНІ ЗАУВАЖЕННЯ


Література, в якій висвітлювалося б питання походження українського народу, дуже невелика. Власне кажучи, вона обмежується двома працями: книгою, власне, брошурою відомого археолога, основоположника української археології В. В. Хвойки «Обитатели древнего Поднепровья», що вийшла р. 1910 в Києві, в якій автор в дуже стисло.лу викладі підсумував загальні висновки своїх багаторічних археологічних студій, та розвідкою проф. Вадима Щербаківського «Формація української нації», яка вийшла р. 1941 в Празі у виданні Ю. Тищенка. Це в основному все, що ми мали й маємо досі в питанні про походження українського народу.

Проф. В. Щербаківський у своїй праці зробив спробу сполучити дані археологічні, антропологічні й етнологічні. Немає сумніву: лише об'єднавши матеріали археології, антропології, етнології й мовознавства, можна розв'язати складне й відповідальне питання етногенези українського народу.

Звичайно, буття народу переступає межі окремих епох. Змінюються епохи, народ лишається незмінним. Відповідно до цього доcлідження передісторії набуває особливого значення при висвітленні етногенетичних процесів. Тим-то проф. Щербаківський мав цілковиту рацію, коли у «Вступі» до своєї праці писав: «Для нас, для розуміння нашого сьогоднішнього внутрішнього «я», важна не тільки наша недавня козацька історія і не тільки князівський період, але також і всі попередні періоди» (стор. 5).

В питаннях етногенези вирішальне слово належить не історикам, дослідникам історичних процесів, а пе-редісторикам, дослідникам, що вивчають передісторію, отже, насамперед археологам. Лишаючись в межах історичних періодів історії України, ми не розв'яжемо питання про генезу нашого народу. Ми повинні заглибитись в попередні періоди, почавши з найдавніших, досліджуваних на підставі матеріалів, здобутих археологією в першу чергу.

Археологічна наука на Україні за останні часи зробила великі успіхи в своєму розвиткові. Розкопки, які переводилися в 30-х роках, і праці щодо кодифікації археологічних матеріалів, накопичених по музеях України, які були розпочаті в останні роки перед війною (1941—1945), дозволили внести значну ясність в питання, які досі лишалися або цілком нез'ясованнми, або викладалися довільно, не сперті на будь-які конкретні матеріали.

Досі йшло накопичення матеріалів, процес важкий, тривалий і невдячний, тепер ми можемо наважитись перейти до деяких, хоча б і попередніх, підсумкових узагальнень.

Три проблеми взаємопов'язане між собою: розподіл історії і передісторії України за епохами, хронологічне визначення цих епох і аналіза етногенетичних процесів, що відбувалися на Україні, в межах окремих епох та в історичній послідовності процесу зміни цих епох.

Можна бути прихильником концепції автохонности українського народу, можна, навпаки, обстоювати той або ж інший варіант міграціоністської теорії, твердячи, що наші предки не були споконвічними засельниками нашої території, а прийшли в Наддніпров'я з іншої території, але і в першому випадкові, і в другому кожен з дослідників, яких би поглядів він не тримався, повинен з усією тверезою сумлінністю проробити всі дані, які стосуються висвітлення питання про етнічні зміни, що мали місце на Україні, починаючи якщо не з палеоліту, то в кожнім разі неоліту або енеоліту.

Ми не збираємося тут говорити про палеоліт, про давньокам'яний вік, про часи, відокремлені від нас 10—25 тисячами років. В свою чергу, недослідже-ність — в даний момент — проблеми неоліту, початкових етапів новокам'яного віку, примушує нас обминути також і цей період. Ми воліємо почати з часів найкраще знаних і найдокладніше тепер вивчених, з енеоліту, з кінцевих етапів неолітичної доби на Україні, з культури, знаної в археології України, як епоха т. зв. трипілля, або ж, за іншим її означенням, з культури мальованої кераміки.

Ще зовсім нещодавно археологи сперечалися щодо наявности неоліту, зокрема раннього неоліту на Україні. Супроти тих з археологів, які заперечували існування раннього неоліту на Україні, або ж, точніше кажучи, заперечували заселеність території України в цей період, посилаючись на те, що, мовляв, в цей період ландшафт України зберігав свій післяльодовиковий характер і надто велика вологість не дозволяла заселити людям басейн Дніпра, — ми не поділяємо жодного з цих поглядів, ані про воло-гіс'іь ландшафтно-кліматичних умов, ані про незаселеність України в цей період. Але археологія дає нам поки що надто мало, щоб казати щось певне і про неоліт нижнього Наддніпров'я, і про неоліт Волині.

І хоч де повинно буде позначитись на наших кінцевих, результативних висновках щодо процесів, які мали місце на зламі від трипілля до післятрипільського періоду, ми примушені тим часом залишити виклад цього етапу в стороні. Почнімо з трипілля.


ЕПОХА ТРИПІЛЛЯ
Територія поширення трипілля на Україні. Густота заселення


В III тисячолітті перед Різдвом на території Правобережної України, на теренових просторах від Дніпра до Дунаю була поширена пишна й квітуча культура, яка вперше була відкрита наприкінці 19 ст. археологом В. Хвойкою на середньому Дніпрі в районі м. Трипілля і відтоді ввійшла в науковий обіг під назвою трипільської. Це є високорозвинена культура ефектних барв, складного орнаменту, орнаментальних прикрас, з пишною декоративністю мальованих хат, розписаних печей, фарбами розмальованого посуду. Відповідно до цього, трипільську культуру звуть також культурою мальованої кераміки.

Як сказано, трипільська культура була поширена на правобережній Україні, від Дніпра до Дунаю, її виявлено також і на лівобережній Україні, але поки що тільки в окремих пунктах. Слід гадати, що наступні розкопки уточнять це питання про поширеність трипілля на лівобережній Україні.

Що ж до правобережної України, то на етапі трипільської культури, отже, в III тисячолітті перед Різдвом, це була густо й суцільно заселена країна. Було б передчасно намагатися визначити кількість населення України в той період в цифрах, які претендували б на ту або Іншу, більшу або меншу тот« ність, але можна певно сказати, що населення України в III тисячолітті було дуже численне.
В районі Трищлля, на середньому Дніпрі, місцевості найкраще обслідуваній археологами, виявлено, що поселення одне від одного розташовувалися на Відстані коло півкілометра. Якщо нанести виявлені пункти трипільських поселень на карту і зіставити цю археологічну карту з картою сучасної заселености цього району, то з'ясується той своєрідний і зовсім, на перший погляд, несподіваний факт, що поселень в III тисячолітті було більше, ніж нині. Вони були розташовані ближче одне від одного, ніж за наших часів. Вони були менші, ніж наші теперішні, але траплялися далеко частіше.


ЕПОХА ТРИПІЛЛЯ
Топографія. Кліматичні умови на Україні в ІІІ тисячолітті


Деякий час в археологічній науці панувала думка, що поселення трипільців розташовувалися виключно на високих плато. Це пов'язувалося з гіпотезою про вологий клімат України, з твердженням про високий рівень води в Дніпрі й його допливах, з припущенням, що дрібні струмки наших часів за часів трипілля були великими ріками.
Наші досліди ствердили хибність цього припущення. Трипільці селились як на відкритих місцях високих плато, так і внизу, в долинах між плато, в ярах, на берегах невеликих річок, що текли в Дніпро. Іншими словами, топографія трипільських селищ не відрізнялася від топографії сучасних поселень українського селянства з тією хіба відміною, що коли нині хата селянина відокремлена від річки левадою, за часів трипілля житло будовано безпосередньо на березі струмка.

Тотожність кераміки в трипільських селищах на плато і в долині біля річок довела, що ми маємо справу з синхронними поселеннями, з поселеннями одного й того самого часу.

Оскільки трипільці таким чином мали можливість селитися в глибині ярів, безпосередньо по берегах струмків, цей спостережений нами факт став вирішальним доказом для того, щоб відмовитися од теорії, яку обстоював І. Підоплічко в одній із своїх друкованих праць про вологий клімат України за часів трипілля. Клімат України за часів трипілля в III тисячолітті перед Різдвом не відрізнявся од сучасного. Важко сказати, чи не був він дещо тепліший, але в кожнім разі він не був вологіший. Наявність іноді двох печей в невеликій кімнаті, на які поділялося тодішнє трипільське житло, здавалося, вказує, що клімат того часу вимагав добре палити хату. Отже, навряд щоб клімат міг бути більш теплим, ніж тепер.

Ми не маємо даних, щоб казати про більшу або меншу лісистість України за часів трипілля. Щодо чорноземлі, то кидається в вічі та обставина, що територія розташування трипільських селищ в основному збігається з територією чорноземлі на Україні. Тут природньо повстає питання: чи трипільці селилися саме на тих місцях, де вони вже знайшли чорнозем-лю, чи, може, майже двохтисячолітнє культивування грунтів, обробка грунтів трипільцями призвела до витворення цього високоякісного шару гумусу. Питання, що тим часом чекає на відповідь.

Форма селищ. Одне з поселень трипільських часів (на урочищі Коломищина, коло села Халеп'я, в районі м. Трипілля) розкопано повністю. Як показали розкопки, властивою особливістю селища трипільських часів було те, що житла в цьому селищі були розташовані по колу. Отже, середина селища становила вільну, незабудовану площу. Це був майдан, який, слід припускати, правив за загін для рогатої худоби. Жодних повіток при житлах не виявлено. Доводиться гадати, що стадо заганялось на цей майдан і тут в колі, замкненому житлами, худоба знаходила собі безпеку й охорону від нападень диких тварин. Етнографічні дані вказують, що такий спосіб побудови селищ, з житлами, розташованими по колу і майданом-загоном для худоби в середині, є характерний для скотарських народів. Він трапляється ще й нині в південноафриканських народів, де селище є разом з тим і загоном для худоби (селище-загін; село-крааль).

Житла. Техніка будівництва. В згаданому селищі, яке розкопано на Коломищині, було біля 30 жител. Житла були великі; вони були — і це знов же слід підкреслити — більші щодо своїх розмірів за розміри хати сучасного українського селянина. Вони мали до 4—5 м в ширину і до 15—20 м в довжину.

Трипільці мешкали в великих і просторих хатах. Сучасна, новітня селянська хата—це, схематизуючи, піч з добудованим до печі простором, що охоплює піл (місце для спання), який прилягає до печі, та стіл, поставлений на площі, яка витворюється, відповідаючи, з одного боку, довжині місця, відданого для полу, а з другого місця перед піччю, де порається й порядкує господиня. Ця хата — однопокоєва або двопокоєва, розподілена сіньми. Що ж до хати трипільських часів, то вона на Коломищині багатопокоє-ва. Вона має чотири покої (кімнати-камери), відокремлені один від одного дерев'яними перегородками; в кожному покої була піч або груба з колопічними підвищеннями (лежанками) як місцями для спання. Іноді в покої бувало дві печі.

Трипільську хату будовано з брусів, поставлених сторч і обмазаних ззовні і зсередини грубим шаром глини. На півдні, на Уманщині (в Володимирівні), де бракувало дерева, хату будовано, як і нині, в т. зв. саманний спосіб, отже з вальків глини з найменшою кількістю витраченого на побудову хати дерева.

Модельки трипільських хат, знайдені під час розкопок, вказують, що хати розмальовувалися як ззовні, так і зсередини. Цей звичай, як відомо, зберігся й до наших часів. Але слід визнати, що 5 тисяч років тому, в III тисячолітті перед Різдвом, трипільці малювали свої хати естетично досконаліше й далеко барвистіше. Ефектний різнокольоровий розпис золотавого відтінку з жовто-брунатних, червонуватих, рожево-чорних смуг справляє враження буйної й нестримної фантазії, тріюмфи барв, що з них милувалася жінка, розмальовуючи хату, як це засвідчує моделька, знайдена в Володимирівці (на Уманщині).

Узори розписів хат, зібрані на Уманщині за наших часів, вказують на високу досконалість смаку, але немає сумніву, що розквіту ця ділянка народнього мистецтва досягла вже за трипільських часів. Тепер мистецтво стало приватнішим, інтимнішим. За «трипілля» воно було далеко всеосяжнішим, більше декоративним, розрахованим на більші площі й дальші відстані. Воно було тоді більш театральним, більша сценічним, не осібно-родинним, а, так би мовити, загальнообов'язковим, всенародним.

Родинний лад. Зіставляючи структуру і розміри трипільського житла й сучасної селянської хати, неважко зауважити, що характер родини й родинного ладу за часів трипілля й за наших часів був відмінний. Сучасна хата розрахована на окрему невелику родину; батько, мати, діти; хата, звичайно, не поділяється; як зазначено, вона у нас однопокоєва.

Багатипокоєвість трипільського житла, його поділ на кїлька покоїв, більший його розмір за новітню селянську хату, — усе це вказує, що трипільська хата була призначена для більшої родини, ніж «вузька» родина наших часів. Немає сумніву, в трипільському житлі жили родичі, кревняки, але для кожної малої родини виділялась окрема камера, окремий покій. Трипільці жили в більших житлах, але на окрему родину припадала житлова площа менша, ніж нею користується родина сучасного селянина.

Кожна окрема вузька родина становить за наших часів ізольовану, самодостатню родинну й господарчу одиницю; цього не було за трипільських часів. За часів трипілля «вузька» родина вже виділялась зі складу роду; вона мешкає осібно, готує їжу і їсть теж осібно; але разом з тим вона співмешкає й співгосподарює. Процес господарчо-родинного віддиференціювання окремої вузької родини за трипільських часів почався, але він ще не є завершений. Родинний лад трипільців з цього погляду становить переходовий ступінь між материнсько-родовим устроєм та батьківсько-родовим .

Господарчий лад. Хліборобство й скотарство. Україна трипільських часів — суцільно хліборобська країна. В домішці до глиняних вальків ми знаходимо стало полову, цілі зерна, зернову луску. Хліборобство не було додатковою галуззю в системі господарства того часу, воно становило основу трипільського господарства, було його провідною ділянкою. З хліборобством було сполучене скотарство. Скотарство було великохудобним. Віл і корова визначали склад стада. Кістки коня не виявлені за часів трипілля. Віл, а не кінь є типовим для часів трипілля.

Відсутність повіток при окремих житлах для худоби, спосіб побудови селища в суцільно пов'язаному взаємосполученому колі жител, те що ціле

селище було одночасно загоном, здається, вказує, що худоба була тим часом спільною власністю цілої громади й стадо було громадським стадом. Продукти поділялися між окремими родинами, але стадо було спільногромадським; не виключено, розуміється, що в межах спільного стада окремі родинні групи, пов'язані ближчим кровним зв'язком, співжиттям і співпрацею в окремому житлі, могли мати в громадському стаді їм приналежне поголів'я, продуктами якого вони осібно користувалися, але, сумніву немає, громада на даному етапі ще панувала над окреміш-ністю родинних груп.

Село. Місто. Села були відкриті, їх будовано на відкритих місцях, без того, щоб топографічне їх пристосовувано до рельєфу місцевости, який давав би природні умови для захисту. Життя було осіло-хлібо-робське й мирне. Трипільці при виборі місця для своїх селищ не потребували ізолюватись від околишнього простору, оселюватись на відрубних горбах, відокремлюватись ровами й валами. Вони потребували захистити свої стада од нападів звірів, чим і був зумовлений спосіб побудови селищ, але про щось більше вони не дбали. Вони могли мешкати по березі ріки зовсім невеликими оселями, очевидячки, без того, щоб це становило для них якусь небезпеку.

Якщо припустити, що в кожному житлі селища, розкопаного на Коломищині під Трипіллям, мешкало 10—15 осіб, то в 30-х житлах сього селища повинно жити 300—500 людей. Такі, очевидячки, були середні розміри селищ трипільських часів. Були, однак, менші, але були й більші. В Володимирівні на р. Синюсі, що впадає в Бог, виявлено більше ніж тисячу жител. Якщо на ті часи, то можна цілком певно твердити, що на даному етапі село вже починало переростати в місто .

Зважаючи на географічну територію, де розташовано Володимирівну, на розвинений культ, на далеко більшу пишність посуду й його орнаменту, на меншу скупченість людей в окремих житлах (житла в Володимирівні не 4-камерні, а двохкамерні), можна гадати, що тут, на півдні, був центр трипілля. Київщина була лише периферією.

Що в'яже трипілля з сучасністю? Ми й трипілля. Хліборобство, скотарство, топографія селищ, спосіб будови жител, розпис хат і печей, виразні й визначні господарчі й народномистецькі спільноспадкові традиції...

Україна часів трипілля була суцільно хліборобською й суцільно заселеною країною з великими стадами великої рогатої худоби, з численним і густим населенням, з високорозвиненим орнаментально-декоративним мистецтвом. Це була вже на даному етапі країна одночасно сільська й міська, з широкими куль-турними зв'язками з Наддунав'ям, Закавказзям (Анау), Середземномор'ям (передмікенська культура Греччини), Малоазійськими країнами, Месопотамією і, можливо, навіть Єгиптом .

Україна не становила в цей архаїчний період якоїсь замкненої в собі, ізольованої од цілого культурного світу країни. Навпаки, вона входила в загальне коло тодішнього культурного світу, що в ньому панівне місце належало країнам Месопотамії й Єгиптові, — країна, що виразно тяжіла на південь і південний схід, відповідно до тодішніх центрів світової культури. Ці центри тоді, як сказано, були на півдні й південному сході.

Тут початкові, вихідні первні культури України за 5 тисяч років до нашого часу. І проф. Щербаківський мав рацію, підкреслюючи в своїй згаданій вище книзі зв'язки українського трипілля з Месопотамією. Месопотамія так само не знала коня, а вола, як і три-пілля. «Культура на волах, стодола, ярмо», —так визначає проф. В. Щербаківський провідні риси, що в'яжуть етнографічну культуру українського народу з традиціями трипілля. Це, безперечно, так, але слід відзначити й відміни: хліборобство з безтяглового стало орним; худоба змінила тип: віл трипільських часів, бос прімігеніус, вимер; житло з багатокамерного стало однопокоєвим, родина з великої стала вузькою. Збереглась, затримана від часів трипілля, народномистецька традиція розпису хат, але спосіб розпису змінив свій характер.

Отже, повинна бути ясність: п'ятитисячолітній зв'язок з трипіллям не був і не е зв'язком «китайського» типу, незмінністю сталого перебування; він здійснювався в змінах і через зміни, через катастрофи й кризи. Цей зв'язок підпорядковано законам зміни епох. Історія України перейшла через кілька епох. Тим-то поняття епохи як структурної цілости є однією з вирішальних, напрямних засад в наших сучасних історіософічних концепціях і студіях.

Етнічно-антропологічний тип трипільської людности. Усе вище сказане і взяте в культурно-історичному аспекті дозволяє нам, нарешті, перейти до основного питання нашої теми, до питання про антропологічний тип трипільської людности, про етнічну приналежність населення України за трипільських часів. І, відповідно до того, накреслити постановку проблеми про можливість спадкових етно-генетичяих зв'язків між населенням України за трипільських часів і сучасним її населенням. Інакше кажучи, ми шукатимемо відповіді на питання: чи були трипільці генетично нашими предками?..

Проф. В. Щербаківський зробив спробу знайти й подати пряме розв'язання цієї проблеми. В своїй книзі він висунув твердження, що найдавніше населення України за неоліту, саме трипільська людність, нтропологічно репрезентувала передньоазійський етнічний тип. <Це, —зазначав проф. В. Щербакївський, — могли бути тільки круглоголовці передньо-азійського типу (яфетити), які принесли цілу цю хліборобську культуру з Передньої Азії» (стор. 39). «Передньоазійська круглоголова раса залишила найбільше останків своєї культури на території України в сточищу Дунаю й на північ од Чорного моря... На Україні рештки її культури можна бачити від Карпат аж до Кавказу; а особливо багато на Буковині, в Галицькім Поділлю й далі на схід аж до Дніпра» (там-таки, стор. 25).

В темній невиразності минулого цим твердженням накреслювалося дещо певне, але вся справа полягала в тому, що твердження це висунене було як висновок гіпотетичний з історично-культурної картини неолітичної доби, як вона малювалася передісторикові за сукупністю всіх наявних даних. До висуненої ним антропологічно-етнічної тези проф. В. Щербаківський дійшов бічними шляхами, як історик культури, для якого український народ є хліборобський народ, що в своїх господарчих формах зберігає прадавню традицію хліборобської культури бика (вола), як вона склалася свого часу в культурних центрах Месопотамії.

З цього боку на сьогодні ми знаходимося дещо в кращому становищі щодо джерел. Щоправда, взагалі, на значний антропологічний матеріял не доводиться сподіватися. Річ у тому, що, як про це згадує й проф. В. Щербаківський, «тілопальний похорон нищив скелет, а через це не лишав нам матеріялу, на підставі якого можна було б антропологічне встановити соматичний вигляд раси, належної до цієї культури» (трипільської, стор. 39).

Але тут в пригоді нам можуть стати трипільські статуетки. Довгий час трималася думка в дослідників про кулотовий, абстрактно-умовний, так би мовити, метафізичний характер цих статуеток. Однак розкопки в Сушківці, Володимирівні і т. д. дали нам статуетки, реалістичний характер яких не мож» бути заперечений.

Портретна правдивість, антропологічна реалістичність статуеток якнайвиразніше кидається в вічі. До того ж починає призбируватись і антропологічний ма-теріял. На одному з жител на Коломищині, розкопуваному Мих. Макаревичем, трапилася знахідка чолової частини черепа, скошена форма якого цілком відповідала антропологічному типу, відтвореному в статуетках. Проф. В. Міллер, який розкопав кістякові поховання в неолітичному могильникові біля Ігрені на р. Самарі (поблизу Дніпропетровського), в свою чергу, ствердив подібність виявленого ним антропологічного матеріялу й статуеток.

Опублікована в одній з статей проф. Грозного, фахівця в питанні про хеттів (хетітів), світлина кам'яної плити з зображенням хетітів не лишає й найменшого сумніву про близькість етнічного типу хітітів й трипільців, як ми знаємо цей останній за даними статуеток і черепів . Отже, проф. В. Щерба-ківський мав цілковиту рацію, вказуючи на спорідненість між трипільцями й хетітами. Для хетітів властиве також скошене чоло, вигнутий вірлячий ніс, продовгасте витягнене обличчя, як і для трипільців.

Отже, на сьогодні питання про етнічну приналежність трипільців, про антропологічне визначення їх соматичного типу може вважатись в основному розв'язаним: трипільці належать до т. зв. «передньо-азійського» антропологічного типу. Вони є представники арменоїдного (баскоїдного) типу, як звичайно характеризується в антропологічній науці в цілому неолітичне населення Європи й Середземномор'я.

Ми підійшли таким чином до основного питання; в якому генетичному зв'язку стоїть етнічно українська людність до трипільської, яка заселювала лісостеп правобережної України 5 тисяч років тому? Проф. Щербаківський відповідає на це питання позитивно. «Англійський вчений Геддон справедливо каже, що антропологічна мапа Європи з часів неолітичної доби дуже мало змінилася. І ми вправі вважати і твердити, що ми є та були автохтонами на своїй землі не від VI віку по Різдві Христовім, тільки ж від неоліту, тобто не менше 5000 літ» (стор. 6).

Відомий археолог В. В. Хвойка в своїй книзі "Древнейшие обитатели среднего Приднепровья" (1910) так само вів пряму лінію од трипільців до нинішніх українців. З його твердженнями не можна не рахуватися. З усіх археологів, які копали досі на Україні, він володів найбільшим археологічним досвідом.

Однак тут треба виразно відокремити лінію культурно-історичних традицій і етнічних зв'язків. Немає сумнівів, уже в трипільський період Україна набуває певної суми характеристичних ознак, що лишаються властивою приналежністю за наших часів етнографічної культури українського народу як народу хліборобського. Від трипільських часів і до наших часів протягом 5 тисяч років існує на Україні хліборобство, й хлібороб плекає в своєму господарстві волів і мережить ярмо. В тих самих кліматичних і ландшафтних умовах, на берегах тих самих річок і на просторах тих самих плато, на масній чорноземлі, шляхом між золотавими ланами пшениці простують воли. Сивий дим здіймається вгору з хат, обмазаних глиною й розписаних смугами кольорових барв. Як і за часів трипілля, так і досі жінка підмазує глиною долівку, розписує фарбами хату й піч. І при вході в хату висить зображення вічного дерева, в теперішній деформації: квітка в вазоні, мотив вишиванок, що сходить в своєму прототип? до трипілля, коли його позначали малюнком на прясельцях.

Уже за неоліту сформувалася на Україні сума певних елементів матеріяльної культури, що входить і досі як складова частина до змісту етнографічної культури українського народу, але все ж таки за своїм антропологічним типом українці не є трипільці, і тут не може бути поставлений знак рівности.

 
Наші Друзі: Новини Львова