Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 18 серпня 2019 року
Тексти > Жанри > Роман

Трудівники моря

Переглядів: 46474
Додано: 03.01.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Джерело: http://www.ukrlit.vn.ua
ТРУДІВНИКИ МОРЯ

Роман
Переклад з французької, примітки та післямова Степана ПІНЧУКА


Присвячую цю книжку гостинним і вільнолюбним скелям, закутневі древньої нормандської землі, в якому живе маленький і гордий приморський народ, суворому, але любому моєму серцю острову Гернсей, теперішньому моєму притулкові, і, можливо, моїй майбутній могилі. В. Г.

Релігія, суспільство, природа — ось три сили, з якими бореться людина. Ведучи боротьбу проти всіх трьох, вона водночас не може обійтися без жодної з них. Людині треба вірити — звідси храм; вона повинна творити — звідси місто; треба з чогось жити — звідси плуг і корабель. Але, розв'язуючи потрійне завдання, вона заходить у потрійний поєдинок. І усі три сили обумовлюють незбагненний тягар життя. Перед людиною стоїть перепона, втілена в забобон, втілена в передсуд, втілена в стихію. Потрійне ананке тяжіє над нами: ананке догматів, ананке законів, ананке предметного світу. В Соборі Паризької богоматері автор оповів про перше, в Знедолених з'ясував друге, в цій же книзі він указує на третє.

До трьох фатальних сил, які пригнічують людину, прилучається внутрішня фатальна сила, верховне ананке — людське серце. Отвіль-Гауз, березень 1866 р.



ЛА-МАНШСЬКИЙ АРХІПЕЛАГ

І Стихійні лиха минувшини

Атлантичний океан підточує наші береги. Під натиском полярної течії спотворюється наше скелясте західне побережжя. Гранітна стіна, що звисає над морем від Сен-Валері-на-Соммі аж до Інгувіля підмита, додолу падають велетенські брили, вода перекочує гори валунів, наші порти затягуються піском і завалюються камінням, перегачуються гирла річок. Кожного дня відривається і зникає під водою шматок нормандської землі. Титанічна праця, тепер уже сповільнена, нещодавно викликала жах. Тільки велетенський хвилеріз — Фіністер стримував море. Про могутність північного припливу, про його руйнівний розмах можна судити з западини, що утворилася між Шербургом і Брестом.

Ла-Маншська затока утворилася за рахунок французької землі, і сталося це ще в доісторичні часи. Проте дата останнього рішучого напливу океану на наше узбережжя відома. В 709 році, за шістдесят років до того, як на престол зійшов Карл Великий, море одним ударом відкололо від Франції Джерсей. Крім Джерсею, видніються скелясті береги земель, затоплених раніше. Вершини, що здіймаються над водою, — острови. Вони й становлять Нормандський архіпелаг.

На ньому оселився працелюбний людський мурашник. Слідом за роботою моря, яка витворила пустиню, почалася робота людини, і ця робота створила народ.



II

Гернсей Граніт на півдні, пісок на півночі; тут крутосхили, там — дюни.

Похила площина луків з хвилястою грядою горбів, здиблені угору скелі; торочки цього зеленого, зібраного в складки килима, — морська піна; то тут, то там вздовж берега осілий вал, на ньому декілька гармат, вежа з бійницями; внизу вздовж самісінької лінії берега — масивна фортечна стіна з амбразурами і сходами; стіну заносить піском, в неї вдаряє хвиля; тільки й цієї облоги тепер їй боятися; вітряки, обезкрилені бурями; у Віллі, у Вільо-Руа, у порту Сен-П'єр поблизу Тортваля, крила деяких іще крутяться; у скелястих бухтах — якорні стоянки; в дюнах — отари овець; безперестану сновигають вівчарки та сторожові собаки погоничів худоби; по вибоїстих дорогах мчать, підстрибуючи, візки міських торгівців; нерідко побачиш чорні будівлі: на західному узбережжі їх присмолюють, щоб захистити від дощів; півні, кури, купи гною; скрізь циклопічні стіни, стояли вони раніше і в старовинній гавані, їх велетенські гранітні брили, могутні стовпи і важелезні ланцюги колись захоплювали зір; тепер все це, на жаль, поруйноване; ферми обрамлені височенними деревами; поля, обнесені кам'яними огорожами в пояс висотою, своїми обрисами начеб покреслили рівнину дивним шахматним візерунком; то тут, то там земляний вал у сусідстві з якимось будяком, хижі, складені з граніту, — справжні каземати, вони не розвалилися б під градом ядер; подекуди в щонайглухішій місцевості нова невеличка будівля з дзвоном на даху — то школа; два-три потоки в низині; дуби і в'язи; неймовірний витвір природи гернсейська лілія — таких не знайдеш ніде; під час весняної оранки — плуги, запряжені вісімкою коней; перед хатами широкі скирти сіна на кам'яних оденках, розміщених по колу; хащі дикого терну; іноді невеличкі парки в давньому французькому стилі — з підстриженими тисовими деревцями, з мереживними самшитами, примхливими вазами впереміш із фруктовими садами та городами; вишукані квіти за тинами селянських садиб; рододен-Сеп-П'єр — головне місто на острові Гернсей.

дрони поміж бадиллям картоплі; скрізь на траві сушаться побурілі водорості; на цвинтарях нема хрестів; в місячному сяйві кожний надгробний камінь здасться привидом, білою дамою, що знялася на весь зріст; на обрії видніється близько десяти готичних дзвіниць; старі церкви — нові догмати; протестантські обряди уживаються з готичною архітектурою; в пісках і на мисах похмура кельтська загадка, втілена в різних формах: менгіри, пельвани, довгі камені, чарівні камені, камені, \"які гойдаються, дзвенять, камінні галереї, кромлехи, дольмени, всілякі історичні пам'ятки; після друїдів — католицькі священики; після священиків — протестантські пресвітери; живі спогади про повернення з небес: як на одну з вершин, де стоїть замок архангела Михаїла, врізався Люципер, а на іншій вершині, на мисі Дикар — Ікар, квіти цвітуть майже так само взимку, як і влітку. Такий Гернсей.



III Гернсей.

Продовження Земля плодюча, масна, сповнена соків. Кращих пасовищ не знайти. Пшениця — найвищого гатунку, корови — породисті. Телиці з пасовищ Сен-П'єр-дю-Буа не гірші за премійованих овець з Конфоланського плоскогір'я. Сільськогосподарські товариства Франції та Англії відзначають преміями найвищі здобутки нив та лугів Гернсею. До послуг сільського господарства велика кількість доріг; густа сітка піляхів сполучення сповнює життям весь острів. Шляхи ж там чудові. На перехресті двох доріг лежить на землі плоский камінь, над ним височіє хрест. Найдавніший бальї Гернсею Готьє де ла Сальт, призначений на цю посаду 1284 року, перший в списку всіх наступних бальї, був повішений за несправедливий суд. На тому місці, де Готьє де ла Сальт востаннє став на коліна і де він востаннє помолився богу, стоїть хрест, який дістав назву «Хреста бальї». В бухтах і затоках, біля якорних стоянок море рябіє великими буями, схожими на розмальовані голови цукру; вони погойдуються на хвилях, і в очах мерехтять чорні та білі клітинки, чорні і жовті смуги, зелені, сині, жовтогарячі цяточки і візерунки. Іноді звідтіля долинає монотонний спів матросів, які тягнуть судно вздовж берега на линвах.

Задоволений вигляд не тільки в рибалок: у землеробів та садівників також. Грунт, насичений пилом скельних пород, — життєдайний; природні добрива — намул та водорості — збагачують його солями; цим пояснюється його неймовірна родючість: все росте, як на дріжджах; скрізь магнолії, мирти, вовчі ягоди, олсандри, сині гортензії; фуксії як намальовані; аркадами зводиться трилисна вербена, стінами звисає герань; помаранчеві та лимонні дерева ростуть під відкритим небом; щоправда, виноград визріває в теплицях, зате він пречудовий; камелії — то справжні дерева; в садах можна побачити квітку алое, вищу від будівель. Нема на світі розкішнішої, нема казковішої рослинності від тієї, котра заступає і прикрашує фасади чепурних вілл і котеджів острова.

Чарівний з одного боку, Гернсей жахливий — із другого. Західна його частина, весь час перебуваючи під океанічними шквалами, спустошена. Там високий прибій, там шторми, обмілілі бухти, полатані човни, поля під паром, ланди, халупи, іноді хутірці з хиткими та вбогими хатками, отари худющих овець, низькоросла просолена трава — ось похмура картина безпросвітних злиднів.

Лі-У — пустельний острівець, що видніється вдалині; він доступний тільки під час відпливу. Він весь заріс чагарями, поточений норами. У кроликів острова Лі-У розвинуте почуття часу. Вони вилазять зі своїх схованок тільки в годину припливу. Вони знущаються з людини. Приятель-океан їх захищає. В таких великих братствах втілена сама природа. Якщо удатися до археологічних розкопок у Вазонській бухті, то там можна знайти дерева. Під таємничою товщею піску похований ліс.

Рибалки західної частини Гернсею, яку безперервно шмагають вітри, — люди норовливі на вдачу, але вправні лоцмани. Поблизу островів Ла-Маншу море незвичайне. Канкальська бухта, до якої подати рукою, — це той закуток земної кулі, де припливи досягають найбільшої висоти.



IV Трава

Трава на Гернсеї — звичайна собі трава, тільки вона трохи багатша, ніж в інших місцях; гернсейські пасовиська мало що не такі, як луги Клюта чи Жеменоса. Як і в будь-якому іншому місці, ви тут знайдете вівсик і метлицю, але тут більше костеря з веретеноподібними колосками, повзучого лютика, канаркової трави, польовиці, з якої виготовляється зелена фарба, оксамитника з волохатим стеблом, запашного жовтоквітника, тремтливого чорного пасльону, дощових нагідок, дикого часнику, листя якого ніжне-ніжне, а запах аж надто гострий, тимофіївки, лисохвосту, колос якого схожий на невеличку булаву, куги, зі стебел якої виплітають коші, вівсюги піщаної, здатної закріплювати сипучі піски. І це все? Ні. Тут зустрінеш і собачу траву — її квіти згортаються в клубочок, і дике просо, і, як вважають деякі місцеві агрономи, бородач. Скерди, схожі листям на кульбабу, показують час, а сибірська заяча капустка провіщає погоду. Трава як трава, та все ж такої трави не знайдете ніде, бо це трава архіпелагу; адже вона росте на граніті, а поливають її хвилі океану.

А тепер загляньте всередину і уявіть собі міріади комах: одні з них — потворні, інші чарують око, вони повзають серед билинок і пурхають над ними: в траві — довгорогі, довговусі жуки-довгоносики, мурахи, які доять своїх годувальниць — трав'яних вошей, невгамовні коники-стрибунці, листоїди, або інакше — божі корівки, личинки жука-ковалика, який називається чортовою худібкою, на траві і в повітрі — бабки, наїзники, оси, жуки-бронзовики, бархатисті джмелі, мереживнокрилі мухи, оси з червоними черевцями, гудливі шершні, — уявіть собі все це, і перед вами постане казкова картина, яку споглядає на гребені гори поблизу Жебура чи Фермен Бея червневого дня опівдні мрійник-ентомолог і натуролог-поет.

Раптом ви запримітите на цій ніжно-зеленій травичці невеличку квадратну плиту з вирізьбленими на ній двома літерами: W. D., які означають War Department, тобто Військове відомство. Так і має бути. Цивілізація повинна себе показати. Інакше місцевість видавалася б справжньою глушиною. Поїдьте собі на рейнські береги, знайдіть такий же незайманий куточок; до певної міри краєвид вам здасться таким урочисто величним, ніби ви потрапили в храм, мимоволі спливає думка, що цю місцину особливо полюбив господь-бог; заглибтесь у нетрища, де гори навівають самотність, а ліс огортає вас своєю тишею, виберіть хоч би Андернах та його околиці, відвідайте темне й незрушне Лаахське озеро — про нього ми знаємо так мало, що воно здається майже легендарним; ніде не знайдете такої царственої тиші, буття всесвіту тут відбито у всій священній безтурботності; всюди панує повна незворушність, скрізь непохитний порядок великого безпорядку природи; ви йдете розчулений серед цього безлюддя, воно сповнене любовної млості, як весняна пора, воно сумне, як осінні днини; йдіть, куди дивляться очі, лишіть позад себе руїни монастиря, розчиніться в зворушливій безмовності переярків, у співах птахів і в шелестінні листя; пийте пригорщами джерельну воду, блукайте, думайте, піддайтесь забуттю; перед вашими очима постане хижка: вона стоїть край хутірця, що загубився між деревами; затишна хатина потопає в зелені, вона вся заплетена плющем та запашними квітами, в ній лунає дитячий сміх: ви підходите ближче і на замшілому камені старезної стіни, де ряхтіють сонячні виблиски впереміш із темними цятами тіні, під назвою хутора Лідеєрбрейціг, прочитаєте: «2-га рота 22-го запасного батальйону». Ви гадаєте, що знаходитесь у селі, — а потрапили в полк. Така вже людина.



V

Вибрики моря

Оверфол — читай «страшне місце» — досить звичне явище на західному узбережжі Гернсею. Морські хвилі химерно повищерблювали цей берег. Кажуть, що на вершині зрадливих скель вночі з'являється надприродне сяйво, яке не раз бачили й існування якого підтверджують бувалі мореплавці: воно то застерігає, то збиває з дороги. Ці ж таки відважні та легковірні моряки розрізняють під водою легендарну голотурію — оцю кропиву, що росте на дні морському чи не в самому пеклі, доторк до якої обпалює руку полум'ям. Така місцева самоназва, як, наприклад, Тентаже (від галльського Тен-Тажель), вказує на те, що тут не обійшлося без нечистої сили. Есташ, він же Уейс, натякає на неї в своїх старовинних віршах:

Підняв нечистий раптом шквал. За хвилею нахлинув вал. І небо хмара зла вкриває, Ні тьмі кінця, ні морю краю.

Ла-Манш нині такий же непокірний, як і в часи Тюдріга, Умбрафеля, Чорного Амонду і рицаря Еміра Лідо, що переховувався на острові Груа, поблизу Кемперле. В тутешніх краях море іноді показує такі спектаклі, яких треба остерігатись. Приміром, ось які коники викидає роза вітрів поблизу ісландських узбереж: буря насувається з південного сходу; відтак настає затишшя, цілковите затишшя; ви полегшено зітхаєте; іноді це може тривати з годину; раптом — ураган, але вже не з південного заходу; то він налітав з корми, а тепер налітає з носа; буря мчить із протилежного боку. Якщо з вас не дуже досвідчений лоцман, якщо ви не виявитесь справжнім морським вовком і не скористаєтесь із тимчасового затишшя та не переставите вітрил, поки міняється вітер, то ви пропали: судно розпадається і тоне.

Під час свого перебування на Гернсеї Рібероль, який скінчив свої дні в Бразілії, п'яте через десяте записував у свій особистий нотатник факти щоденного життя. Ось один із аркушів цього щоденника: «1 січня. Новорічний подарунок: буря. Корабель, який прибув із Портріє, вчора затонув прямо перед площею. 2 січня. Поблизу Рокена затонуло трищоглове судно. Воно йшло з Америки. Загинуло семеро душ. Двадцять одного чоловіка врятовано. З січня. Не повернулося поштове судно. 4 січня. Буря триває... 14 січня. Злива. Під час обвалу загинув один чоловік. 15 січня. Негода. «Фавну» не вдалося відчалити. 22 січня. Раптовий шторм. На західному березі п'ять нещасливих випадків. 24 січня. Буря не вщухає. Звідусіль повідомлення про загибель кораблів».

В цих місцях океан майже ніколи не затихає. Ось чому тривожний голос давнього поета Лі-Уар-Ена, цього Ієремії морів, доносить до нас через століття кигикання чайок, неугавний гуркіт шторму.

Але не буря найнебезпечніша для суден, що плавають поблизу архіпелагу; шторм гримить несамовито, і ця несамовитість попереджує. Судно заганяють у порт або пускають його дрейфувати; моряки намагаються якомога нижче опустити вітрила; якщо вітер дужчає, вітрила згортають, і з біди можна якось викрутитись. Найстрашніші небезпеки біля цих берегів — це небезпеки невидимі, вони чигають завжди, і чим краща погода, тим вони невідворотніші. Під час зустрічі з ними вдаються до особливого рятівного маневру. Моряки західного Гернсею чудово виконують цей маневр, який можна було б назвати застережним маневром. Ніхто не вивчив так, як вони, три найбільші небезпеки спокійного моря: «пастка», «пліш» і «водокрут». Пастка — це підводна течія, пліш (темне місце) — це мілина, водокрут (страховина) — це чорторий, западина, глибока яма в скелях під водою, колодязь на морському дні.



VI

Скелі

Узбережжя Ла-Маншського архіпелагу — майже суцільна пустеля. Його острови мальовничі, але їх береги похмурі й неприступні. Ла-Манш чимось схожий на Середземно море: хвиля в ньому різка і несамовита, прибій — гуркотливий. Через це скелі в березі химерно подовбані, нижня його частина глибоко підмита. Пливеш вздовж острова, і перед тобою постають оманливі видива. Кожної миті скеля намагається тебе ошукати. Де знаходять гніздовище всі ці химери? В граніті. Нема нічого дивнішого. Велетенські кам'яні жаби повилізали з води, звісно ж, щоб ковтнути свіжого повітря; схилившись над обрієм, кудись квапляться гігантські черниці, і скам'янілі складки їхніх накидок мають на вітрі; королі в плутонічних коронах, сидячи на масивних престолах, які обливає шумовиння, поринули в роздуми; якісь істоти, врослі в скелю, простягають руки, видно їхні витягнені пальці. І все це — лише безформне громаддя берега. Припливеш ближче — і вже нема нічого. Каменю властиві такі перетворення. Ось перед тобою фортеця, ось руїни храму, ось нагромадження халуп і облуплених стін — справжні руїни вимерлого міста. Насправді ж нема ні міста, ні храму, ні фортеці: є тільки крутий берег. Залежно від того, підпливаєш ти ближче чи відпливаєш далі, відносить тебе течією чи ти огинаєш сушу, скелі міняють вигляд; навіть у калейдоскопі так швидко не розсипається візерунок; одні образи розвіюються, з'являються нові, перспектива робить свою справу. Ось ця брила — тринога; ба ні — вона вже лев, та де — не лев, вона — ангел, він розпростер свої крила: ще мить — і замість ангела — людська постать: хтось сидить, читає книгу. Ніщо так швидко не міняє своїх обрисів, як хмари, та кам'яні брили мінливіші за них.

Форми їхні вражають величчю, але не красою. Від краси вони досить далекі. Іноді вони бувають хворобливі й відразливі. Скелі вкриті наростами, пухлинами, наривами, синцями, ґулями, бородавками. Гори — це горби на тілі землі. Мадам де Сталь, почувши, як Шатобріан, що був сутулий, лаяв Альпи, сказала: «В ньому озвалася заздрість горбаня». Величні лінії і велична незворушність природи, морська гладінь, обриси гір, тінявість лісів, небесна синява — все поєднується з якимось нестримним розпадом, невід'ємним від гармонії. Краса має свої лінії, потворність свої. Одним властива усмішка, іншим — ощирені зуби. Постійний процес розпаду робить зі скелями те саме, що й з хмарами. Форма хмар, які пливуть по небу, розпливчата; форма скелі, яка стоїть незрушно, непостійна. Жах первісного хаосу залишив свій слід на витворах природи. Величаві творіння пошрамовані рубцями. Потворне, навіть приголомшливе, долучається до найпрекраснішого і цим ніби повстає проти існуючого порядку речей. Буває, що й хмару спотворює гримаса. Буває, що й небо вдає з себе блазня. Всі лінії морських хвиль, листя, скель — ламані, і не знати які образи-карикатури можуть привидітись у них. Там панує безформність. Ніде не знайдеш чіткого контуру. Велич там є, та немає чіткості малюнка. Пригляньтесь до хмар: яких тільки облич ви в них не побачите, з чим тільки не знайдете в них подібності, яких тільки постатей не впізнаєте. Але спробуйте знайти серед них грецький профіль. Ви знайдете там Калібана, тільки не Венеру. І ніколи не побачите Парфенопа. Зате іноді, як ніч западає, велетенська тінь плитою спускається на хмарні стовпи і, оточена брилами туману, темніє на блідому, сутінковому небі гігантським потворним кромлехом.



VII

І узбережжя і океан

Хутори на Гернсеї монументальні. Трапляється не раз, що біля дороги, неначе декорація, зводиться стіна, в якій пробиті проїзні ворота і хвіртка для пішоходів. Час видовбав у наличниках і в склепінні глибокі розколини, де пускають паростки спори польового моху і де нерідко сполохаєш сонного кажана. Сховані в тіні дерев висілки — старезні, але живучі. Халупи виглядають такими ж древніми, як і собори. В стіні камінної хижки по дорозі в Убі — ніша, в ній обрубок колони з датою: 1405 рік. На фасаді іншої, ближче до Бальмораля, вирізьблений з каменю герб, як на селянських будинках Ернані та Астригари. Хоч куди глянеш — побачиш на фермах вікна в косу решітку, невисокі вежі зі сходами і ліплені склепіння часів Відродження. Біля кожних дверей — гранітний приступець, з якого вершники сідали на коней.

В неродючих парафіях західного Гернсею, серед необроблених полів, звичайна криниця з білим кам'яним дашком нагадує гробницю арабського святого. Замість воріт в огорожі, якою обнесено поле, просвердлюють колоду на кам'яному стрижні; за певними прикметами пізнають лісу, на котру ночами сідають верхи гноми і морські духи.

Схили ярів то тут, то там поросли папороттю, берізкою, гостролистом з багряними ягодами, рожевою шипшиною, шипшиною білою, шотландською бузиною, бирючиною і рослиною з довгим гофрованим листям, яке називають комірцями Генріха IV. Серед усього оцього зела буйно розростається кипрей — улюблена їжа ослів, яку в ботаніці вишукано і делікатно називають «онагровим кипреєм». Скрізь хащі, зарості грабини, «зеленогрива діброва», в зеленій гущавині щебече цілий світ крилатих, якого підстерігає світ повзучий; дрозди, коноплянки, малинівки, сойки, стрімголов пролітають арденські іволги, кружляють зграї шпаків; тут зеленушка, і щиголь, і пікардійська галка, і червонолапа ворона. Трапляються вужі.

Маленькі водоспади, відведені в жолоби із напівзігнилого дерева, крізь які просочуються краплі, приводять у рух млини, тарахкання яких долинає крізь гущу дерев. Посередині дворів деяких ферм ще й досі можна побачити стару давильню для виготовлення сидру і видовбаний кам'яний круг, на якому крутилося жорно, мнучи яблука. Худоба п'є воду з корит, подібних до саркофагів. Можливо, хтось із кельтських королів зігнив у такій ось гранітній скрині, а тепер із неї мирно цмулить воду волоока корова. Повзики і трясихвістки залюбки грабують зерно, насипане курям.

Все узбережжя поруділо. Вітер дотріпує вицвілу на сонці траву. На окремих церквах — ряса з плюща до самої дзвіниці. В деяких місцях на пустелях, порослих вересом, височенна скеля вивершується халупою. В зв'язку з тим, що пристаней нема, судна витягають на сушу, величезні камені правлять їм за підпорки. Вітрила кораблів, що видніють на горизонті, видаються скоріше яскраво-рудими, як охра, чи жовтувато-рожевими, як сьомга, але не білими. З північного боку, звідки дмуть вітри і хльоскають дощі, дерева опушені лишайником; здається, навіть каміння таке завбачливе, що обгорнуло себе шкурою з густого і кущистого моху. Шурхотіння, подуви вітру, шелест листя, раптовий злет морського птаха зі сріблистою рибкою в дзьобі, тьма-тьмуща комах, колір яких міняється відповідно до пори року; гучне різноголосся серед гомінких скель. Пущені пустопаш, скачуть полем коні. Вони то качаються в траві, то стрибають, то стають як укопані і вдивляються в морську далечінь, звідки набігають на берег все нові й нові хвилі. В травні старенькі будівлі селян та рибалок аж облипають розквітлі левкої, а в червні стіною зводиться бузок.

У дюнах руйнуються батареї. Гармати без ужитку, і з цього користаються селяни. На жерлах сохнуть рибальські сіті; в чотирьох стінах розваленого блокгауза пасеться заблуканий осел, припнута до кілка коза скубе іспанський газон і синій чортополох. Сміються напівголі діти. На стежинах намальовані клітки — тут діти граються в «казана».

Надвечір, коли призахідне сонце низько простеляє своє багряне проміння, вибоїстими дорогами неквапом повертаються з паші корови. Вони намагаються то зліва, то справа скубнути жмут живоплоту, за що на них гавкають собаки. Пустельні миси західного узбережжя хвилястим пасмом врізаються в море; де-не-де на них погойдуються тамариндові деревця. Коли западають сутінки, циклопічні стіни скель, крізь виломи у кам'яних брилах яких просочується сяйво, на вершинах горбів закінчуються довжелезними гребенями, їхні зубці скидаються на чорне мереживо. Посвист вітру, такий лункий у цьому безлюдді, створює враження якоїсь незвичайної далини.



VIII

Порт Сен-П'єр

Порт Сен-П'єр, головне місто Гернсею, колись був забудований дерев'яними різьбленими будинками, вивезеними з Сен-Мало. На Великій вулиці і до цього часу красується кам'яний будинок XVI століття.

Сен-П'єр — вільний порт. Місто в чарівному безладді спадає ярусами по горбах та долинах, котрі збігаються навколо старої Гавані, ніби затиснуті в кулаці велетня. Виярки стали вулицями; поперечні сходи скорочують відстані. По цих крутих вулицях чвалом мчать униз і піднімаються вгору сильні англо-нормандські запряжки. На центральній площі, просто неба, прямо на бруківці сидять перекупки, їх поливають зимові зливи; тут же, за кілька кроків, височіє бронзова статуя якогось принца. За рік у Джерсеї випадає дванадцять дюймів атмосферних опадів, а на Гернсеї — десять з половиною дюймів. Рибалки тут у більшій пошані, ніж городники; в рибному ринку — величезній критій залі — стоять мармурові столи, на них красується улов, а він у Гернсеї часто буває величезний, напрочуд багатий.

На публічну бібліотеку нема й натяку. Є, щоправда, технічне й літературне товариство. Є колеж. Церкви тут ростуть, як гриби після дощу. Як тільки якусь церкву побудують, її зразу ж висувають на затвердження «панами членами ради». Нерідко на вулиці можна побачити воза, вантаженого стрільчатими, з доброго дерева віконними рамами — дарунок якогось столяра якійсь церкві.

Є суд. Судді в бузкових мантіях гучно виголошують вироки. В минулому столітті жоден різник не міг продати бодай фунта яловичини чи баранини, щоб судові чини не взяли своєї частини.

Тьма-тьмуща сектантських богомілень протистоїть офіційній церкві. Зайдіть у першу-ліпшу з них, і ви почуєте, як простий дядько пояснює своїм одновірцям, що таке не-сторіанство, тобто розповідає про невловиму різницю між матір'ю Христовою і божою матір'ю, або ж повчає, що бог-отець — всемогутній, а син його — тільки подоба всемогутності; все це дуже нагадує Абелярову єресь. Тут аж кишить від католиків-ірландців, які такі нетерпимі в справах віри, що їхні теологічні суперечки нерідко кінчаються ударом воістину християнського кулака. Нічого не робити в неділю — закон. Все дозволяється в неділю, не можна тільки випити склянку пива. Якщо б «у святий день суботній» вас замучила спрага, то високоповажний Амоса Шіка із Гай-стріт, який має ліцензію на торгівлю елем і сидром, був би щиро обурений. Закон недільного дня: співай, але не пий. Тільки на молитві вимовляють «господи». А так кажуть «милосердний». God чи ножиці, що впали на землю, вигукнула: «Господи!» — і її вигнали за те, що вона «всує згадала ім'я боже». Тут ще віє духом Біблії, а не Євангелія.
 
Наші Друзі: Новини Львова