Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 30 жовтня 2020 року

2005 / Переклади з Кароля Войтили у книзі «Острів Милосердя» : Пісня про потаємного бога (фрагменти) : I. :

Узбережжя, сповнені тиші

Переглядів: 3405
Додано: 11.10.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
<
1
>
Узбережжя, сповнені тиші

1.
З порогу вже проглядаються далекі заплави тиші.
Не перефуркнеш туди, як птах.
Мусиш стати й вдивлятись
усе глибше й глибше,
доки не зможеш душу дістати із дна.

Споглядань там жодна зелень не наситить,
не повернуть очі з баговиння.
Хоча й гадав: схова тебе життєве сито
від Життя на глибинах.

З нурту того — пам’ятай — вороття незнані.
Сповитий вічною красою тайни!
Тривай же! Без павз у ширянні
тіней, мусиш тривати
все ясніш — як востаннє.

Та все ж поступаєшся перед Кимсь, хто звідтам надходить,
замкнувши тихо по собі двері маленької хатки,
й стишує крок звідтоді
— ця тиша влучає найглибше.

2.
То Приятель. Подумки завше вертаєш
до зимнього ранку того.
Стільки літ уже вірив і знав достеменно,
а все ж не позбувсь подиву свого.

При лампі схилившись в снопі згори перев’язанім світла,
не піднімаєш обличчя, бо хронік —
— і вже не знаєш, чи ген далеко постать привітна,
чи в заплющених віч безодні —

Він там. А тут, крім тремтіння, — нічого,
окрім тіней віднайдених істин —
ах, залишається ще дрібка подиву мого,
що постане вічності гідним змістом.

3.
Поки море сприймаєш у відкриті зіниці
в іпостасі хвиль колобіжних,
здається, що потонуть у тобі всі глибини і геть всі границі —
щойно ступиш у хвилі лоно,
але ж тобі верзлося:
море в мені розлилося
такою холодною тишею, наче лід.
Втонути, втонути! Перехилитись і потім сповзати звільна,
поминувши в тім відпливі східці,
котрими збігає тремт —
тільки душа, людська душа, живлющого струму призвідця,
в краплі скресла душа.

4.
Зовсім інша стихія світла.
Хутко все поглинають води
й розчиняють в глибокій тиші

— світло ж від хвиль мінливих відриває жагучі зблиски
і море поволі гасне, а ясність надходить.

Тоді аж, немов на долоні, в свічадах далеких та близьких
тінь власну бачиш.
Як заховатись в тім світлі?
Прозорості явно не стачить,
а ясність сяє скрізь.

То ж — глянь у себе. То Приятель,
що є лиш іскрою і Яснотою живою.
Усвідомивши в собі ту іскру,
вже нічого не помічаєш,
і не чуєш, якою сповитий Любов’ю.

5.
Любов мені все з’ясувала,
любов мені все розв’язала —
тому ж і вклоняюсь Любові,
хоч де б Вона пробувала.

А ставши долом, відкритим для течій тихих,
що не знають бурхливих хвиль, не опертих на райдужні стебла,
вельми тішуся з ніжної хвилі, що світло несе в глибини,
і та яснота в непосрібленім листі диха.
То ж у цій тиші таємний я — лист,
увільнившись од вітру,
вже не сумую за жодним з опалих днів,
бо знаю про день падолисту.

6.
Хтось довго схилявсь наді мною.
Тінь не втяла окраїни брів.
Ніби сповнене зелені світло,
ніби зелень, але без квіту,
зелень аж невимовна, — в ній краплями світить крів.

Те нахиляння добре, сповнене холоду й жару,
в мені воно завмирає, хоч і трива наді мною,
а даленіючи — жухне, та лиш так
стає вірою
і снагою.

Те нахиляння добре, сповнене холоду й жару,
справжня нечутна взаємність.
Сповитий в таких обіймах — мов хліба запах домашній,
що подив народжує й тишу, тишу без слова,
котра нічого не тямить про нинішнє чи вчорашнє —
в тій тиші здіймаю до неба нахиляння Бога.

7.
Бог, якщо прийметься в серці, — мов квіт,
тепла літнього спраглий.
Прилинь, о

 
Наші Друзі: Новини Львова