Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 18 листопада 2018 року
Тексти > Жанри > Стаття

Гетьманські столиці України :

Глухів

Переглядів: 18991
Додано: 13.03.2009 Додав: greta  текстів: 95
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Джерело: Гетьманські столиці України,
На їх трупах катованих!
І в темній темниці
Мене, вольного гетьмана,
Голодом замучив
У кайданах. – Царю! Царю!
І Бог не розлучить
Нас з тобою. Кайданами
Скований зо мною
Навік-віки. (Т. Шевченко)

Після ув'язнення Павла Полуботка цар арештував в Україні його однодумців, у тому числі й майбутнього гетьмана Данила Апостола. Павло Полуботок помер у Петропавловській фортеці 29 грудня 1724 року (за новим стилем). Там же померли переяславський полковник Карпека і реєнт Генеральної військової канцелярії Дмитро Володковський. Решту старшини від Сибіру врятувала нагла смерть Петра І на початку 1725 року.
Після розгрому полуботківців у Глухові вже цілком самовладно правила Малоросійська колегія. Полтавський полковник Іван Левенець, глухівський сотник Іван Мануйлович та Федір Гречаний, котрих поставлено було на чолі Генеральної Військової Канцелярії, зробилися зовсім слухняними і дбали про дріб'язкові приватні й матеріальні справи.
Несподівано ревним захисником автономних прав Гетьманщини став їхній колишній найбільший гонитель – "Свєтлєйший князь" Олександр Меншиков. Президент Малоросійської колегії Вельямінов дуже високо піднісся і мав необережність посваритися зі всесильним правителем. З ініціативи Вельямінова на всіх власників приватних маєтків Лівобережжя було накладено величезні податки. А це вдарило по кишені Меншикова, котрий володів значними латифундіями на Стародубщині. Тож 1727 року, коли померла імператриця Катерина І й на трон посадили малолітнього Петра ІІ, Меншиков, зробившись фактично реґентом, наполіг у "Верховній таємній раді" на необхідності полегшень для України. Мова йшла про скасування всіх податків, накладених Малоросійською колегією, лишивши тільки ті, які належало збирати згідно з "пунктами Богдана Хмельницького". Справа була не тільки в суто шкурних інтересах Меншикова, а й у майбутній війні з Туречииною, яку вже тоді було заплановано. Тому й постала необхідність заспокоїти українців і прихилити їх до російського престолу. Ненависного Вельямінова було відкликано до Петербурга, Малоросійську колегію скасовано, москалям заборонено купувати землю в Україні, а всі українські справи з Сенату було передано до Колегії закордонних справ, як зносини з іноземною державою. Нарешті, 20 червня 1727 року до Глухова вислано таємного радника Наумова для проведення вибору нового гетьмана і генеральної старшини.
Згідно з царським указом до Глухова з'їхалася козацька старшина – генеральна, полкова, сотенна, отамани міст і містечок. Під час попередніх нарад було ухвалено кандидатуру 70-річного полковника миргородського Данила Апостола. На свято Покрова Пресвятої Богородиці удосвіта пострілом із трьох гармат глухівської фортеці було подано сигнал підготовки до Генеральної ради. Всі козацькі полки зі зброєю пішо вишикувалися в чотири лави на Радному майдані навколо Миколаївської церкви. Перед північними дверима храму стояли духовні особи – архієпископ київський Варлаам Ванатович, єпископ чернігівський Іродіон Жураковський, п'ять архімандритів та інші. Перед ними на столі, вкритому червоним сукном, поклали царську грамоту. В супроводі військової музики принесли державні клейноди – печатку, булаву, велику хоругву, значок і бунчук. У кареті приїхали "міністр пан Наумов разом з електором паном полковником миргородським". Прочитавши царську грамоту, Наумов спитав, кого хочуть гетьманом. "І коли всі одноголосно вигукнули, даючи вотум на полковника миргородського Данила Апостола, він, пан міністр, ступивши зі столу, вручив нововибраному гетьману клейноди військові – печать і булаву. І знаменами військовими його покрили, і крикнули всі сильно (...) І вдарили по всіх полках на котлах, і на трубах віват заграли. І як з дрібного оружжя по всіх полках випалили, так і з армат міських огонь давали. І так новообраний гетьман Данило Апостол дякував усьому війську, на всі сторони кланяючись, і пішов у церкву святого Миколи на службу Божу і всі за ним, на елекції що були присутні, старшини, перші особи духовні і світські. По службі Божій, і по молебні, і по присязі, коли йшов новообраний гетьман до дому гетьманського, віддавали йому честь від усіх полків боєм на котлах і гранням музики військової, а перед ним несено булаву за звичаєм, і за ним несено знамена військові, хоругву, знак і бунчук гетьманський. І так цілий день вся старшина в домі гетьманськім приймована була, і з гармат на тріумф стріляли" (11).
Обрання гетьмана викликало величезну радість не лише в тодішній Гетьманщині. На Правобережжі польські землевласники з переляку перестали стягувати податки зі своїх селян, а деякі навіть виїхали вглиб Польщі. Запорожці, котрі переселилися до турецьких земель, зібралися вертатися в Україну.
Данило Апостол був одним з найвизначніших політиків XVIII століття, котрий не тільки вірив у можливість вибороти державність України, а й активно ту державу розбудовував. На відміну від Павла Полуботка, він не забруднив своїх рук здирством і кривдою народу. Свого часу полковник Апостол мав певні суперечності з гетьманом Мазепою. Але при цьому він належав до тієї групи старшин, яка була втаємничена в плани українсько-шведського союзу. Від того союзу Апостол відстав після розгрому Батурина, зневірившись у справі, яка так невдало розпочалася. Після полтавської катастрофи 1709 року Данило Апостол, як і Іван Скоропадський, намагався врятувати все, що ще можна було відстояти перед наступом московського централізму.
Одразу ж після обрання новий гетьман дуже енергійно взявся за реставрацію автономних прав України. Він поїхав до Москви на коронацію малолітнього імператора Петра ІІ і тут подав петицію про повернення давніх прав згідно з березневими статтями Богдана Хмельницького. На цю петицію була дана відповідь у 28 пунктах, відома в історії як ''Рішительні пункти''. Цей документ до самого кінця Гетьманщини лишався фактично її конституцією. Головні з цих пунктів були такими: гетьман не мав права вести дипломатичні зносини з іноземними державами; у військовому відношенні гетьман підлягав російському генерал-фельдмаршалу; кількість найманого війська обмежувалася трьома полками; кандидатів на посади полковників і генеральної старшини обирали в Україні, але затверджувати їх мав імператор. Нижча старшина також була виборною, але затверджував її гетьман. Судову владу очолював Генеральний суд як вища апеляційна інстанція під головуванням гетьмана; він складався з шести членів: трьох українців і трьох росіян. Україна отримала значні полегшення в торгівлі, особливо в закордонній.
Рішительні пункти обмежували суверенітет гетьманської держави, але мали й велике позитивне значення, оскільки сваволю всесильних колись царських намісників заміняли системою правових норм. Проте Москва не могла лишити гетьмана зовсім без свого нагляду. Таємний радник Наумов залишився в Глухові в ранзі міністра-резидента при гетьмані. Але через декілька місяців із Петербурга надійшла вказівка іменуватися йому скромніше: як і перед тим – просто таємним радником, бо "при гетмане царю держать министра не пристало''.
Повернувшися з Москви, Данило Апостол призначив нову генеральну і полкову старшину. Важливі посади дістали колишні мазепинці, що яскраво виявило політичні симпатії нового гетьмана. Так, корсунський полковник Андрій Кандиба став генеральним суддею, Яким Горленко – генеральним хорунжим; генеральним обозним призначено Якова Лизогуба, генеральним писарем – Михайла Турковського, генеральним бунчужним – Івана Борозну. Глухівський сотник Іван Мануйлович дістав уряд генерального осавула, "перескочивши" через кілька службових щаблів. Враховуючи наполягання російського уряду, було призначено два генеральних підскарбія – росіянина Івана Мякініна і родича Анастасії Скоропадської Андрія Марковича. Гетьман висував людей освічених та інтелігентних: полковником гадяцьким поставлено Григорія Грабянку, відомого козацького літописця; полковником лубенським зроблено гетьманового сина Петра, людину широкої європейської освіти, котрий залишив мемуари французькою мовою. Кадрова політика гетьмана полягала в заміщенні всіх державних постів українцями. Однією з його політичних перемог було повернення під гетьманську юрисдикцію Києва, яким до того правив російський губернатор.
Головну увагу Данило Апостол зосередив на піднесенні економіки України, поліпшенні соціально-економічних умов. Йому вперше вдалося скласти державний бюджет із річною сумою витрат 144 тисячі рублів. Прибуткова частина бюджету формувалася за рахунок евекти, тобто мита на експорт з України. Особливо ретельно гетьман обстоював інтереси української торгівлі від конкуренції російських купців та тиску імперської адміністрації. 1728 року в Глухові навіть відбулося зібрання українського купецтва, яке зажадало від російського уряду не чинити перепон українському експорту.
Оскільки між 1729 та 1731 роками вичерпався фонд рангових та громадських земель, Данило Апостол наказав провести генеральне слідство про маєтності, в результаті чого частину рангових маєтностей вдалося повернути державі. До речі, сам гетьман був крупним підприємцем. Він зразково вів свої численні господарства, колонізував пустопорожні землі, вів значну гуртову експортну торгівлю. На відміну від гетьмана Івана Мазепи, Данило Апостол вважав опорою української державності не шляхетство й великих землевласників, а купецько-старшинську верству, тобто буржуазію.
Де ж містилася в Глухові гетьманська резиденція? Вона займала пiвденно-схiдну частину фортецi. В складі гетьманського двору була домова мурована церква св. Анастасiї (вона ще називалася Трьох-Анастасiївською), збудована у 1717 році. Резиденція займала цiлий квартал, оточений частоколом. Усерединi кварталу будiвлi групувалися навколо трьох внутрiшнiх дворiв. Церква стояла в центрi. Будинки гетьманської резиденцiї були влаштованi дуже просто, в старих українських традицiях: сосновi рубленi хати великих розмiрiв мали розвиненi ґанки i галереї. Складалися цi хати, як правило, iз свiтлицi й кiмнати. Гетьман Іван Скоропадський i гетьманша Анастасія мали свої окремi будинки. Окрiм них, на подвiр'ї були хати для челядi, комори, кухнi, льодовнi нужники, погреби i кiлька кам'яниць для зберiгання зброї, грошей та iнших цiнностей. Дахи всiх цих будiвель укривалися дерев'яними дошками.
Пiсля обрання гетьманом Данила Апостола 1727 року стара гетьманська резиденцiя була трохи перебудована: з'явилася кам'яниця i кiлька нових будинкiв адмiнiстративного призначення: "светлица с комнатою, где помещалась Генеральная канцелярия, светлица крестовая". У межах фортецi були також садиби iнших урядових установ – Генеральної скарбової канцелярiї, Рахункової комiсiї, садиби представникiв вищої адмiнiстрацiї.
Данило Апостол помер 17 січня 1734 року в Глухові. Поховано його у фамільній Спасо-Преображенській церкві в селі Великі Сорочинці. Його шестилітнє гетьманування, перейняте духом оборони автономних прав України, незважаючи на часткові невдачі, дуже підбадьорило український народ, піднесло його настрій і матеріальний добробут після двох страшних десятиліть терору. Йому вдалося зміцнити авторитет гетьманської влади й добитися значних успіхів у царині державного будівництва.
Та успіхи ці не могли бути тривкими. Російська імператриця Анна Іоанівна заборонила вибори нового гетьмана, встановивши натомість у Глухові "Правління гетьманського уряду", що складалося з шести осіб: трьох росіян – князів Шаховського і Барятинського, полковника Гур'єва, та трьох українців – генерального судді Михайла Забіли, генерального осавула Федора Лисенка і генерального підскарбія Андрія Марковича. Формально вони були рівними, проте фактичним правителем зробився князь Шаховськой. Офіційно "Правлінню" наказувалося урядувати на основі ''Рішительних пунктів'' Данила Апостола, проте Шаховськой дістав від імператриці секретну інструкцію щодо проведення русифікації України. В ній передбачалися навіть такі заходи, як заохочення мішаних шлюбів і недопущення шлюбів, політично небажаних, які б скріплювали зв'язки лівобережної старшини з шляхтою Правобережжя, Смоленщини й Білорусі. Російських урядовців також зобов'язали розпускати по Україні чутки про некомпетентність і корумпованість колишньої гетьманської адміністрації – щоб відохотити українців від змагань за поновлення гетьманства.
Як і за петрівських часів, російська влада почала відверто нехтувати правами України. Навіть окремі російські генерали дозволяли собі різні самоуправства щодо української еліти. Показовою в цьому плані була дріб'язкова суперечка за маєтності між сусідам – генералом Мініхом і синами генерального підскарбія Андрія Марковича. За наказом Мініха Генеральний суд оштрафував братів і вислав їх як простих козаків на земляні роботи. Та зухвалому німцеві цього здалося замало, Тож проїжджаючи через Глухів, він увірвався до будівлі Генерального суду й публічно "вилаяв по-московськи" і самих суддів, і українські закони, і високий суд.
Найбільшого лиха й спустошення Україні завдала російсько-турецька війна 1735-1739 років, під час якої Лівобережжя слугувало головним плацдармом для армій і єдиним джерелом матеріальних і людських ресурсів. У цій війні Україна втратила 35 тисяч чоловік убитими, а матеріальні збитки сягнули астрономічної суми в 1,5 мільйона рублів, що становило понад 10 річних державних бюджетів. Країна була остаточно знекровлена й економіка знову підупала. Війська стали небоєздатними. Навіть російський міністр Волинський в листі до правителя імперії Бірона змушений був визнати: "аж до самого свого виїзду на Україну я навіть не уявляв собі, як сильно вона спустошена і яка маса народу загинула (...) не залишилося хліборобів, які потрібні, щоб засіяти хоча б стільки хліба, аби прогодувати сам край'' (12). Наслідки цієї розрухи Україна відчувала потім ще впродовж 20 років.
Єдиним досягненням "Правління гетьманського уряду'' стало завершення кодифікації українського права, розпочатої ще за Івана Скоропадського. Загалом юридична система Гетьманщини на початку XVIII століття була в хаотичному стані. За офіційний кодекс уважали Литовський статут, складений у XVI столітті. Паралельно діяло німецьке, або маґдебурзьке право, а в полкових і сотенних судах керувалися звичаєвим правом. Гетьман Данило Апостол 13 липня 1730 року видав "Інструкцію малоросійським судам", що встановлювала порядок судочинства. 1734 року з'явився перший підручник права – ''Процес краткий" або "Аксес". Він широко уживався в судах, хоча й не був офіційно затверджений. Спочатку в Москві, а потім у Глухові працювала комісія з 18 найкращих українських правників, яка 1743 року завершила кодекс під назвою ''Права, по которим судиться малоросійський народ".
Краща доба в Україні розпочалася зі вступом на престол імператриці Єлизавети Петрівни, котра мала своїм фактичним чоловіком українця з-під Козельця Олексу Розумовського. 1744 року цариця поїхала на прощу до Києва. Українська старшина дуже гарно приймала її у Києві і двічі – у Глухові. Висловлювалися прохання поновити гетьманство. 1745 року з Глухова до Петербурга поїхала спеціальна старшинська делегація з метою домогтися дозволу на обрання гетьмана. Імператриця Єлизавета приязно ставилася до українців та їхніх домагань, проте гетьмана обирати поки що не дозволила з огляду на те, що її кандидатові, молодшому братові Олекси Розумовського, було лише 16 років. Тим часом із Гетьманщини вивели російські війська, поступово ліквідували "Правління", дозволили вільний торг збіжжям, відновили скасовану раніше Київську митрополію. 1747 року в Україні проголошено царську грамоту про вибір гетьмана – "О бытии в Малороссии гетману по прежним правам и обыкновениям". А тим часом юного кандидата Кирила Розумовського відправили навчатися за кордон у супроводі ад'юнкта Академії наук Григорія Теплова. Він учився в Німеччині (Берлін і Ґеттінґен) Франції та Італії. У віці 18 років, повернувшись з-за кордону, став президентом Академії наук.
Нарешті 1749 року "справи малоросійські" знову було віддано до Державної колегії іноземних справ, а в усі козацькі полки послано грамоту про вибрання гетьмана вольними голосами. В лютому 1750 року до Глухова приїхав з грамотою імператриці граф Іван Гендриков. 22 лютого (за іншими відомостями – 17 лютого) на Радному майдані навколо Миколаївської церкви зібралися, окрім козаків і старшини, представники духовенства і світських станів України. Вони обрали гетьманом Кирила Розумовського. До Петербурга з документами одразу ж послано депутацію у складі генеральних старшин: бунчужного Дем'яна Оболонського, ніжинського полковника Семена Кочубея, бунчукового товариша Іллі Журмана. 24 квітня імператриця прийняла їх і затвердила гетьмана, прирівнявши його звання до генерал-фельдмаршала. 23 червня гетьман вступив у правління і до свого приїзду в Глухів доручив очолювати Генеральну військову канцелярію судді Лисенку, підскарбію Скоропадському, осавулові Валієвичу, а Генеральний суд – судді Горленку, хорунжому Ханенку, бунчужному Оболонському. 29 червня 1751 року Кирило Розумовський урочисто в'їхав у столичний Глухів. 1 липня на Радному майдані зібралися всі козацькі полки, генеральна старшина, духовенство й міщани. Прочитано грамоту імператриці, гетьману вручено військові й національні клейноди з численними церемоніями і артилерійським салютом. По закінченні церемонії в Миколаївській церкві відслужено літургію і подячний молебен. Одночасно оголошено, що столиця і всі урядові установи переводяться до Батурина, який тоді ще лежав пусткою. Одначе цей намір гетьмана і Єлизавети Петрівни не здійснився, і столиця й надалі лишилася в Глухові.
1752 року гетьман об'їхав всі міста Гетьманщини. Скрізь його приймали з великим ентузіазмом. За визначенням історика Ореста Субтельного "за Розумовського Гетьманщина переживала золоту осінь своєї автономії". Гетьман був людиною доброю і приязною. Призвичаївшись до петербурзького двору, зберіг, проте, любов до України, до української мови, музики, мистецтва, побуту. Сам добре грав на бандурі, співав. Один із глухівських поетів, Опанас Лобисевич, присвятив гетьману, як тонкому знавцеві української мови, український переклад Еклог Вергілія. Розумовський дбав, як умів, про інтереси краю, використовуючи зв'язки при дворі й прихильність імператриці. Йому вдалося знову підпорядкувати своєму регіменту Київ, а також Запорозьку Січ. Проте в фінансових справах йому не повелося. Царський уряд не відмовився від жорсткого контролю за українським державним скарбом і не погодився, щоб гетьманська скарбниця поповнювалася за рахунок митних зборів – індукти та евекти. 1755 року було скасовано внутрішні митні збори й різні докучливі податки, встановлено вільну безмитну торгівлю між Україною і Росією, від чого гетьманська скарбниця зазнала відчутних втрат. Як би добре не ставилася до українців імператриця Єлизавета Петрівна, вона дозволяла їм діяти лише в певних, чітко окреслених межах. Тому гетьманові й було заборонено, приміром, установлювати дипломатичні стосунки з європейськими державами, розподіляти землі. Не вдалося Розумовському уникнути участі в війнах Росії, які до українських інтересів не мали жодного стосунку. Довелося посилати козацькі полки і селян-погоничів на Семилітню війну з Прусією. Там згинуло чимало українців.
Кирило Розумовський був реформатором на європейський кшталт. Розуміючи, що суспільство Гетьманщини стало надто складним і диференційованим, щоб старшина могла нероздільно виконувати функції військові, адміністративні й судові, він починає готувати реформу судочинства й новий адміністративно-територіальний поділ. Модернізація козацького війська полягала в заведенні одностроїв, регулярної муштри, удосконаленні організації артилерії. Як людина доби Просвітництва та учень знаменитого математика Леонарда Ейлера, гетьман розумів необхідність освіти, тому планував провести освітню реформу, щоб охопити початковою освітою всіх козацьких синів. Був навіть проект заснування університету в Батурині.
За Розумовського козацька старшина здобула найбільше прав і перетворилася, фактично, на аристократичний стан. З тих часів входить в ужиток термін "шляхетство" або ''малоросійське шляхетство" для означення правлячої верстви. Оскільки гетьман часто і подовгу жив у Петербурзі, Україною від його імені правила старшинська верхівка, а саме – генеральні: обозний Семен Кочубей, підскарбій Михайло Скоропадський, писар Андрій Безбородко, осавул Петро Валькевич і хорунжий Микола Ханенко. Старшина намагається тепер закріпити не тільки своє економічне посідання, а й політичні права. Стають звичними старшинські з'їзди у Глухові для вирішення найважливіших державних справ, які поступово переростають в шляхетський парламент. На одному з його засідань було виголошено промову "О поправленії состоянія Малоросії", яка потім ходила в списках по цілій Гетьманщині. З цієї промови видно, що суспільним ідеалом вважався конституційно-парламентський устрій козацької держави з політичним домінуванням старшини й повним упокоренням "посполитих", тобто селян.
В 1760 році була завершена реформа судової системи, концепцію якої розробив ще 1750 року видатний український правник бунчуковий товариш Федір Чуйкевич у праці "Суд і розправа в правах малоросійських", присвяченій гетьману Розумовському. Гетьманщину було поділено на 20 судових повітів. Суди чітко розмежовано на земські, підкоморські й гродські замість полкових. Судді вибиралися з місцевого шляхетства. Генеральний суд став колегіальним органом, оскільки в ньому дістали право засідати виборні депутати від 10 полків. Внаслідок цієї реформи суд було відділено від адміністрації.
1761 року померла цариця Єлизавета, царювання якої в Україні завжди згадували добрим словом. Її спадкоємця Петра ІІІ скинули з престолу й убили внаслідок змови, активними учасниками якої виступили брати Олекса й Кирило Розумовські. З їхньою активною участю 1762 року імператрицею проголошено Катерину ІІ.
Гетьман повертається з Петербурга до Глухова й починає активну політичну діяльність самостійницького спрямування. 1763 року він збирає шляхту до Глухова на раду, яка спершу обговорила реформу судочинства, а далі – проблему занепаду політичних прав України. Делегати ухвалили надіслати до Петербурга петицію про повернення всіх вольностей і створення в Гетьманщині шляхетського сейму (парламенту). При цьому посилалися на те, що Україна є окремою державою, пов'язаною з Росією тільки договором і особою монарха. Мабуть, щоб ослабити навіть цей зв'язок, у Розумовського виникла ідея зробити гетьманство спадковим в його роді. Така самостійницька програма в Україні не висловлювалася з Мазепинських часів. Тож не дивно, що ідея спадкового гетьманства спершу не знайшла підтримки в Україні. Старишини, зібрані з усіх полків для підписання відповідного подання імператриці, потроху розбіглися з Глухова. Тоді підписи почали збирати на місцях. Зрештою полкова старшина таки підписала цю петицію, а обережніша генеральна – ні.
У Петербурзі всі ці події викликали великий переляк. Командири російських гарнізонів з України доносили "о необыкновенных собраниях и движениях чинов здешних, подозреваемых в неизвестном намерении". Переляк імперської влади був таким великим, що всі російські війська в Україні привели в бойову готовність, на бастіони фортець виставили артилерію, а українську ''генеральну армату" взяли під особливий контроль. На ім'я імператриці була подана доповідна записка проти гетьмана "О непорядках в Малороссии", написана його найближчим радником Григорієм Тепловим. Це якнайкраще відповідало планам Катерини ІІ, котра заповзялася проводити політику строгої централізації. За її словами "Малороссия, Лифляндия и Финляндия суть провинции, которые правятся согласно подаренным им привиллегиям; нарушать эти привиллегии сразу было бы неудобно; но нельзя же считать эти провинции чужими и обращаться с ними, как с иностранными, это была бы явная глупость. Эти провинции (...) нужно легкими способами привести к тому, чтобы они обрусели и перестали смотреть, как волки в лесу".
Тож Кирила Розумовського викликали до Петербурга й примусили зректися гетьманства. Про це імператриця повідомила підданців указом від 10 листопада 1764 року. Вона досягла свого – "чтобы век и имя гетманов исчезло, не токмо бы персона какая была произведена в оное достоинство". Кирило Розумовський як компенсацію одержав підтвердження на звання генерал-фельдмаршала, величезні маєтності й солідну пенсію. Відставний гетьман прожив ще майже 40 років, зовсім не втручаючись у політику, помер і похований 1803 року в Батурині.

КУЛЬТУРНИЙ ПОСТУП

Глухів у XVIII столітті перетворився не тільки на адміністративний, а й на культурний центр України, що міг конкурувати з самим Києвом. Причому на відміну від поліфонічності й культурної багатоманітності Києва, Глухів представляє Україну світську й аристократичну.
Найзначнішим слід вважати культурний внесок Генеральної військової канцелярії, з урядовців якої вийшло чимало державних і культурних діячів. Фактично, це був центр підготовки нової української еліти, що стояла на світських позиціях, опановувала державницьке мислення і мистецтво державного управління. Багато дітей козацької старшини розпочинали тут свою кар'єру на посадах військових канцеляристів. Перед тим вони отримували ґрунтовну освіту, як правило, в Києво-Могилянській академії, та набували певного стажу роботи у полкових і сотенних канцеляріях. Для вишколу канцеляристів у Глухові був навіть спеціальний "канцелярський курінь". На думку авторитетного історика Омеляна Пріцака стан військових канцеляристів у Глухові став у XVIII столітті носієм історичної пам'яті й державницької свідомості українського народу. Саме в цьому середовищі виник феномен "козацької історіографії", пов'язаний із реалізацією доконечної потреби створення нецерковної, світської історії України.
У Генеральній військовій канцелярії, яка завжди протистояла петербурзькій адміністрації, отримували певну інтелектуальну форму самостійницькі прагнення української провідної верстви. Це можемо вважати початком новітнього етапу розвитку української визвольної ідеї. З цим пов'язане переосмислення багатьох сторінок нашої історії на шляху від досить лояльних інтенцій в "Діаріуші" Миколи Ханенка до відверто самостійницького "Разговора Великороссии с Малороссией" Семена Дівовича.
Дуже цікавим інтелектуальним феноменом є мемуарна література козацької старшини. Внук правобережного гетьмана Михайла Ханенка генеральний канцелярист (згодом – генеральний хорунжий) Микола Ханенко (1691-1760) написав два твори мемуаристики: "Діаріуш ілі Журнал" (записи першої половини 1722 року) та "Щоденник генерального хорунжого Миколи Ханенка" з записами за 1727-1731, 1742-1753 роки. Перерва в щоденнику пояснюється тим, що М.Ханенко разом із Павлом Полуботком був затягнений до Петербурга, ув'язнений у Петропавлівській фортеці й відпущений у Глухів лише 1727 року. "Діаріуш" і "Щоденник" не тільки є безцінними історичними джерелами про життя Гетьманщини, у тому числі й розвиток культури і освіти, а й малює нам виразно спосіб думання тодішньої української еліти. Історик і політолог Дмитро Донцов навіть ставить "Діаріуш" в ряд таких визначних творів, як "Патерик Печерський", "Ізмарагд'', "Ізборник Святослава" та козацькі літописи – як свідчення "тих епох, коли ми жили повним національним життям і коли націю представляла, як це нормально в кожній суспільності, правляча каста". За Дмитром Донцовим, основна прикмета цієї касти, що так яскраво виявилася в мемуаристиці – жадоба влади і відчуття права на владу. "Сильно закорінене жило почуття влади в козацькій старшині. В памфлеті гетьманців на слобожан перші жорстоко сміються з верстви, не маючої цієї жадоби панування, прозивають їх жабалухами, пастухами, наймитами, бабами з помелом, які вміють лише (...) розбігатися в страху перед напасником. Ця сама жадоба влади, яка виявлялась у стремлінні привернути стародавні козацькі вольности, дзвенить аж до кінця XVIII віку в наших історичних документах, в усяких заявах, наказах старшинської касти, починаючи від гетьманських універсалів, а кінчаючи наказами депутатів до катерининської комісії для вироблення нового "Уложенія", та сама жадоба влади дзвенить в "Діаріуші" і в літописах козацьких, кінчаючи "Історією Русов". Ця жадоба влади, це була та характеристична прикмета козацької старшини, яку завзято і вперто поборювали Петри і Катерини, над якою зупинялися з ненавистю і злобою царські намісники і яка заглухла і вмерла остаточно мабуть аж за Миколи І" (13).
Твір ще одного глухівського мемуариста, генерального підскарбія Якова Марковича знаменує вже занепад правлячої касти, перехід від "українських конкістадорів" до череватих "панів Халявських". Свій 10-томний "Щоденник" Маркович (1696-1770) писав у Глухові та Сваркові. Починається він літописом за 1692-1715 роки, складеним тестем Марковича, наказним гетьманом Павлом Полуботком. "Щоденник" хронологічно охоплює понад 50 років і містить надзвичайно цінний історичний матеріал, що стосується духовного складу автора та його середовища. Тут подибуємо як суто аристократичні риси, так і занепад аристократизму: "благородне походження вимагає благородної душі", а безчесність члена аристократії викликає "тим більшу до нього погорду, бо слава предків, виховання, приклад доброго товариства, розмови мудрих і роздумування повинні шляхетного навчити розпізнавати добро і зло". І водночас відчуваються наслідки великої духовної руїни 1708-1709 років і післямазепинського "благоденствія", коли верхівка козацька журилася вже не "отчизною своєю", а маєтностями й грошима. Дмитро Донцов зазначав, що Яків Маркович є найхарактернішим представником цієї нової доби, оскільки "в його щоденнику дещо про походи, але більше про погоду (як в щоденнику останнього Романова), про хвороби і бесіди при столі ясновельможного. При чім описи тих гучних бесід кінчалися незмінною ремаркою: "попіяхом". Та традиція, назвім її ширше – традицією насолоди й вигідного життя, ніколи не стояла в осередку дум і стремлінь хмельничан, а навіть мазепинців. У покоління Марковичів, що прийшло по Полтаві, вже стає. А вже напевно стоїть та традиція вигоди в центрі життя того "малоросійського дворянства" в яке – зложивши предківські шаблі до музеїв – обернулася аристократія козацька в кінці XVIII віку і потім. Були це часи повного благоденствія, перекреслення минулого, коли то ціла верхівка наша засіла в тіні садків до багато вкритого стола багатого краю'' (14).
У ті ж роки працював у Глухові український інтелектуал, який врятував честь еліти Гетьманщини й довів, що самостійницька думка не вмерла навіть серед цілком усім задоволених панів. Семен Дівович був перекладачем Генеральної військової канцелярії. 1762 року він "сочинил в честь, славу и защищение всей Малороссии" політичний діалог ''Разговор Великороссии с Малороссией", де червоною ниткою проходить ідея окремої національної індивідуальності країни нашої, втіленої у високе поняття "отчизни", яке різко протиставляється і чужині, і особистим забаганкам окремих членів національної громади. Твір написано у формі діалогу двох держав, але діалогу нерівноправного, з грубими окриками Великоросії на кшталт:

"Знаешь ли, с кем говоришь, иль ты забываешь?
Ведь я Россия! Зачем меня пропущаешь (...)
Будто к другой России, не ко мне принадлежишь..."

Таке наставлення "співбесідників" відповідало тодішнім політичним реаліям. Україна цілком гідно відповідає на російські закиди:

''Что ты пугаешь меня? Я и сама храбрюсь.
Не тебе, Государю твоему поддалась (...)
Не думай, чтоб ты сама была мой властитель,
Но государь твой и мой общий повелитель.
А разность наша есть в приложенных именах.
Ты Великая, а я Мала, живем в смежных странах (...)
Так мы с тобою равны и одно составляем,
Одному, не двум государям присягаем, -
Почему почитаю тебя равну себе" (15).
Семен Дівович доходить висновку про рівні права українського шляхетства й російського дворянства, усвідомлює себе представником окремого від росіян європейського народу, доводить, що Україна і Росія є окремими й цілком рівноправними державами, механічно об'єднаними лише особою єдиного монарха, що Україна і Росія мають кожна свою, цілком відмінну історію. Такі погляди були притаманні всій освіченій верстві Гетьманщини, що проявилося, зокрема в "Історії Русов" та численних писемних пам'ятках. Культивування такої ментальності в Глухові готувало добрий ґрунт для подальшого відродження української національної ідеї.
Своєрідним розвитком таких інтелектуальних традицій стала філософія Якова Козельського (1726-1794) котрий з 1770 по 1778 рік служив членом Малоросійської колегії. Цей урядовець імперської адміністрації міг дозволити собі бути переконаним республіканцем. Стояв на позиціях "юридичного світогляду" на противагу теологічному, визнаючи, як й інші просвітники, "природне право" і святість "вроджених прав людини". З західним лібералізмом ріднить Козельського і поділ людей на доброчесних та порочних, і ототожнення себе з першими, а практично – з усім людством. До основних творів філософа належать "Арифметические предложения" (1764 р.), "Механические предложения" (1765 р.), "Философические предложения" (1768) та ''Рассуждения двух индийцев Калана и Ибрагима о человеческом познании" (1788 р.). До глухівського періоду його творчості належать переклади статей з "Енциклопедії" Дені Дідро.
Інтелектуальне середовище Глухова не обмежувалося цими іменами. З Глуховом пов'язана діяльність історика й письменника Федора Туманського, члена-кореспондента Імператорської Академії наук, котрий 1781 року зорганізував у Глухові першу на Лівобережній Україні книгарню. Туманський тісно співпрацював із славним видавцем Миколою Новіковим, налагодив надходження до Глухова літератури не тільки з Москви і Санкт-Петербурга, а й періодики з-за кордону, зокрема, газети з Амстердаму. Він прагнув зорганізувати в Глухові філію Академії наук, розвинути шкільництво, проте це суперечило планам царського уряду й тому не здійснилося.
1790 року в Глухові засновано першу громадську книгозбірню. Користування книжками було платним. У Глухові у другій половині століття працювали вже згадуваний поет і перекладач Опанас Лобисевич, перекладач Іван Туманський, історик Петро Симоновський. Тут народився славетний мистець Антон Лосенко (1737-1773) – перший видатний маляр історичного жанру в Росії, директор Імператорської Академії мистецтв. У Глухові народилося чимало видатних українців: син гетьмана Кирила Розумовського Андрій, про якого ми розповімо в наступному розділі; син генерального писаря Андрія Безбородька Олександр (1747-1799) – майбутній міністр закордонних справ Російської імперії, державний канцлер і "светлейший князь", ініціатор створення славнозвісного ліцею в Ніжині; ботанік і фармаколог Григорій Соболевський (1741-1807), випускник Лейденського університету, вчитель Миколи Гоголя і Євгена Гребінки в ніжинському ліцеї (гімназії вищих наук); письменник і етнограф Іван Кульжинський (1803-1884); один з відомих дисидентів XVIII століття Іван Стрелевський, автор нелегального памфлету ''За отечество умереть приятно", спрямованого проти деспотизму Катерини ІІ і проти монархії взагалі.
Глухів зіграв видатну роль і в розвитку культури сільського господарства в Україні. Тут вперше почали вирощувати картоплю і багато інших сільськогосподарських культур, акліматизованих у нас в XVIII столітті. Влітку 1765 року до Глухова з Петербурга надіслали інструкцію про вирощування земляних яблук, тобто картоплі, а восени – 12 пудів насіннєвої картоплі. Її склали до казенного погреба, де вона майже вся взимку померзла. Навесні залишки картоплі роздали глухівцям, які посадили її подекуди на городах. Восени 1766 року в Глухові було зібрано перший в Україні урожай картоплі. Відтоді вона широко розійшлася по краю.
Роль Глухова в розвиткові музичної культури України й Росії неможливо переоцінити. У XVIII столітті це був, без перебільшення, один із провідних музичних центрів Європи. Коли виникла потреба в спеціалізованому навчальному закладі музичного профілю, перший з них зорганізували саме в Глухові, хоча, здавалося б, краща база для цього була в Києві, Чернігові чи Переяславі, де в Академії і колегіумах викладалися музичні дисципліни. 1729 роком датується указ про створення у Глухові співацької школи. 1730 року вона почала діяти, а 1732 року вже відбувся перший випуск слухачів. Спершу в школі був лише один регент. Згодом набрано цілий штат викладачів. А згідно з царським указом від 1 вересня 1738 року наказувалося побудувати для школи окремий будинок і знайти "угодного киевскому и партесному пению мастера, приискать мастера гуслиста, бандуриста из малороссиян, которые довольно играть знали на гуслях, на бандуре, на скрипице и чтобы оные мастера на оных инструментах из показанных хлопцев семи человек обучали струнной музыке по ноте" (16).
У школі постійно навчалися від 20 до 30 учнів. Середній термін навчання складав 2 роки, але залежав від попереднього рівня музичної підготовки. Щороку 10 випускників направлялися до Придворного хору та оркестру в Петербург. У школі здобули музичну освіту багато діячів вітчизняної культури, зокрема бандурист Григорій Любисток, славетні композитори Дмитро Бортнянський та Максим Березовський. Існує версія, що тут деякий час навчався Григорій Сковорода, майбутній великий філософ.
Учні Глухівської співацької школи співали в хорі Миколаївської церкви, обов'язково відвідували хорові й симфонічні концерти, опери і балети при дворі гетьмана Розумовського. За 48 років плідної праці в школі підготовлено понад 300 музик, хористів, солістів і регентів для Придворної співацької капели у Петербурзі. Але не всі випускники школи їхали до Росії. Чимало їх лишалося й в Україні, підносячи серед загалу рівень музичної культури. З викладачів школи нам відоме прізвище регента Ф. Яворівського (Яворського), серед випускників – півчих А. Васильєва, Г. Данилова, Ю. Кричевського, П. Русановича, Брилецького і Новицького. Та справжню славу і школи, і Глухова складають його уродженці композитори Максим Березовський і Дмитро Бортнянський.
Максим Березовський (1745-1777) вчився у Глухівській співацькій школі, потім – у Київській академії, одночасно співав у академічному хорі, керував ним і писав хорові твори. За добре поставлений голос і виняткові музичні здібності був узятий до Петербурзької придворної хорової капели. Успішно виступав солістом у Петербурзькій італійській оперній трупі. В 1765-1774 роках удосконалював майстерність композиції в Болонській філармонічній академії у видатного італійського теоретика музики Дж. Мартіні і в 1771 році витримав іспит на звання композитора-академіка. Ім'я талановитого українського мистця було вигравірувано золотими літерами на будинку Болонської філармонічної академії поруч з іменами видатних європейських музик, котрі одержали це почесне звання, зокрема, Моцарта. 1774 року Березовський повертається до Росії, плідно працює в різних жанрах хорової музики. Висока професійна техніка композиції гармонійно поєднувалася у нього з розробленням українських національних мелодій. Творчість Березовського, зокрема, крупної форми (духовні концерти) справила значний вплив на розвиток вітчизняного хорового мистецтва XVIII-ХІХ століть. Цей видатний композитор як людина тонкої, вразливої душі, не витримав брутального наставлення щодо себе в холодному чужому Петербурзі і в 32 роки вкоротив собі віку.
Щасливіше склалася доля Дмитра Бортнянського (1751-1825), котрий, маючи чудовий голос, трохи провчився у Співацькій школі, а тоді потрапив прямо до Петербурзької придворної капели співаком, де навчався співів і теорії музики та брав участь у концертах й оперних спектаклях. Теорію музики він вивчав у відомого італійського композитора Б. Галуппі, котрий перебував на той час у Петербурзі. Протягом 10 років Бортнянський удосконалював своє мистецтво композиції в Італії, де були поставлені його опери: "Креонт" (1776, Венеція), "Алкід" (1778, Венеція), "Квінт Фабій" (1779, Модена). Повернувшись до Росії, Бортнянський працював капельмейстером при царському дворі в Гатчині та в Павловську, а в 1796 році його призначають директором вокальної музики, капельмейстером і правителем Петербурзької придворної хорової капели. Він створив ще три опери: "Свято сеньйора" (1786, Павловськ), "Сокіл" (1786, Гатчина), "Син-суперник" (1787, Павловськ), велику кількість духовних хорових концертів, творів для фортепіано, камерних інструментальних ансамблів, концертну симфонію, романси тощо.
Бортнянський виявив себе як видатний майстер, котрий поєднував досягнення європейської музики з національними особливостями українського мелосу. Творчості Бортнянського присвячено десятки ґрунтовних досліджень. Вплив його музики довгі роки відчувався на творчості багатьох російських і українських композиторів. Його дуже любили, зокрема, Петро Чайковський, котрий узявся редагувати і підготувати до видання твори Бортнянського, та славнозвісний француз Гектор Берліоз, котрого музика нашого земляка розчулювала до сліз. Без перебільшення, Дмитро Степанович Бортнянський є найвизначнішим українським композитором усіх часів. Він ще з ХІХ століття користується справді всесвітньою славою, а його хорові твори входять до літургії в усіх православних церквах світу.
Глухів був також і театральною столицею тодішньої України. 7 квітня 1730 року в будинку Івана Миклашевського відбулася перша вистава першого в Україні аматорського театру. А з приїздом до столиці гетьмана Кирила Розумовського тут з'явився професійний театр західного ґатунку. Містився він на Веригині, при дворі гетьмана. Театр мав оперну, балетну і драматичну трупи, хор і оркестр. Ставили трагедії Єсхіла, драми Шекспіра, комедії Мольєра, п'єси українських, російських та італійських авторів, балети "Алоїза", "Венера і Адоніс" та інші. Декорації готував придворний маляр Розумовського Григорій Стеценко, автор портретів багатьох представників роду Розумовських та численних ікон (зокрема у Козелецькому соборі Різдва Богородиці, збудованому Розумовськими). В оркестрі спершу грали переважно італійці, та згодом з'явилися українські музики – Ілля Колесничевський, Григорій Кореневський, Степан Мікушинський. Хорову капелу очолювали Корнелій Юзефович та Андрій Рачинський. Співаками були славетні Марко та Федір Полторацькі, Гаврило Головня, Гаврило Марцинкевич, Степан Котляревський, Тимофій Білоградський, тобто поспіль українці.
Славилася й музична бібліотека Розумовських, що налічувала понад 2300 творів оперної, симфонічної і камерної музики. Отже, музичні зацікавлення гетьманового сина Андрія Розумовського не були чимось випадковим, а високу музичну культуру йому прищепили ще в Глухові.
Ще на початку XVIII століття центр мiста здавався гетьманським родинам малопридатним для спокiйного проживання, тому гетьманша Анастасiя Скоропадська спорудила собi замiську резиденцiю на передмісті Бiлополiвцi. Там же 1733 року старий гетьман Данило Апостол освятив свої новi будинки. Тут вiн i помер наступного року. Вiдомо також про iснування ще одного будинку Скоропадських – на Веригинi. ''Вихiд за мiсто'' правлячої елiти тривав i пiсля страшної пожежi 1748 року, коли центр міста вигорів дотла. В архівах зберігся дуже характерний ''післяпожежний'' план Глухова, на якому позначено те, що уціліло після пожежі: земляні вали, рови і бастіони фортеці, напрямки головних вулиць та три муровані будівлі: Генеральної військової канцелярії, Миколаївської церкви та недобудованого Троїцького собору.
Ця пожежа ознаменувала новий етап у мiстобудуваннi Лiвобережної України. Пiсля неї розпочалася реконструкцiя Глухова на засадах регулярностi, що розтяглася бiльш нiж на пiвстолiття. Після пожежі проблему нової гетьманської резиденцiї у 1749 році розв'язали кардинально – вирiшили будувати її на новому мiсцi, в передмiстi Веригинi. Проект дерев'яного палацу розробив 1749 року архiтектор Андрій Квасов. Зразком для гетьманського палацу в Глуховi слугував палац у селі Перовi пiд Москвою, запроектований царським придворним архiтектором Варфоломієм Растреллi. Ставши гетьманом у 1750 році, Кирило Розумовський навiть створив для керiвництва будiвництвом новий, доти небувалий адмiнiстративний орган – ''Экспедицию глуховского и батуринского строения''.
За задумом Розумовського, його палац, хоча й дерев'яний, мав нічим не поступатися петербурзьким. Проте перебірливому, звиклому до європейських вигод гетьманові глухівський палац украй не сподобався, про що він писав 1757 року канцлеру Воронцову: ''Гнусное место глуховское, на котором я построился уже было и немало, и при том по сырости, низости и болотной земле почти уже деревянное строение, не впору строенное и скороспешно худыми плотниками (…) до того меня напоследок привели, что единственно для здоровия, которое дом мой глуховский весьма повреждает, принужден нынешнего лета зачать каменный дом в Батурине'' (17).
Напевно, не слід надто серйозно сприймати нарікання гетьмана на "тяжке життя" у Глухові: при його садибі був великий регулярний парк з озерами й басейнами, придворна опера, оркестр і всі великопанські забаганки. Поряд містився палац його радника генерала Григорія Теплова, пансіон мадам Лаянс для дітей "малоросійського шляхетства" тощо. Та й передмістя Веригин було далеко не такий "гнусним" місцем, якщо 1765 року, після відставки Кирила Розумовського, генерал-губернатор Петро Румянцев саме тут, на місці колишнього Міністерського дому поряд із церквою Різдва Богородиці почав будувати свою резиденцію. Автором проекту, був, вірогідно, все той же архітектор Андрій Квасов.
Резиденція Румянцева на Веригині – це перший відомий нам в Україні палацово-парковий ансамбль, вирішений на засадах класицистичної регулярності. Тут було відпрацьовано принципи, за якими потім проектувалися й будувалися численні палацово-паркові ансамблі доби класицизму на Лівобережжі. Центром композиції був двоповерховий палац із двома флігелями, які утворювали курдонер перед парадним під'їздом. За палацом був регулярний парк із партерною зеленню, озерами, каналами й островом посеред великого ставу на річці Есмань. Є відомості, що 1769 року в опоряджувальних роботах в палаці брали участь славнозвісні київські майстри: архітектор Іван Григорович-Барський та підрядник Степан Ковнір. Їх спеціально викликали до Глухова "для сделания под потолками штукатурной работы из алебастра".
На жаль, нині від цих чудових споруд нічого не лишилося. Всі будівлі садиби гетьмана Розумовського одразу ж по скасуванню гетьманства були розібрані й продані. А палац Румянцева згорів під час пожежі 1784 року й жодних слідів від нього не лишилося. Про красу й велич цих будівель можемо довідатися тільки зі старих планів столиці, проектних креслеників та описів захоплених сучасників.
Як будь-яке справжнє європейське місто, Глухів повинен був отримати герб. Його було затверджено 1730 року, а повторно, з деякою зміною кольорів – 1782 року. Щит двома діагоналями розділено на чотири поля. У верхньому синьому (блакитному) – дві перехрещені золоті гетьманські булави; у лівому срібному (білому) – козацький малиновий прапор з імперським двоголовим орлом; у правому золотому (жовтому) – бунчук із червоним древком; у нижньому зеленому – золота печатка.
Глухів як столичне місто мав багато адміністративних споруд різного призначення. Найвидатнішими з них, майже легендарними, були так звані стара і нова Малоросійські колегії. Остання навіть свого часу вважалася мало не "восьмим дивом світу".
На час заснування першої Малоросійської колегії в Глухові не знайшлося жодного будинку, гідного статусу цієї високої урядової установи. Тому 16 червня 1722 року вийшов указ Сенату про спорудження будинку для колегії. Наступного року цей указ було скасовано, але будинок колегії, наскільки нам відомо, все-таки спорудили, бо він позначений на планах Глухова XVIII століття. Він був дерев'яним, стояв на Ярмарковій площі край Київського шляху на передмісті Веригин. Окрім самої колегії, тут, вірогідно, містилися й інші управлінські структури тогочасної Гетьманщини. Тому архітектурна декорація будівлі була надзвичайно пишною і вибагливою, незважаючи на те, що споруджена вона була з дерева. Ось як описує Малоросійську колегію Пантелеймон Куліш: "Над глибокими нішами, у яких чинно розставлені були величезні Мінерви, Феміди, Марси, древні оратори і філософи у сусідстві з вусатими гетьманами в довгих жупанах і широких горностаєвих мантіях, -красувалися в різноманітних групах малоросійські військові клейноди, перемішані з купідоновими луками і сагайдаками (козаки давно вже не застосовували луків), з лірами Аполлона і Меркурієвіми жезлами. Прапори, бунчуки, шаблі, римські шоломи, козацькі шапки, лати, ковші, змії, шипуваті булави, птахи, півмісяць і зірки – вінчали капітелі колон і пілястр, оточували вікна, висіли фестонами, плелися в гірляндах, повзли по карнизах і під ними. Але все це було розташоване з таким химерним смаком, з такою неочікуваною сміливістю і дикою строкатістю, що не хочеться вірити, ніби чиясь голова трудилася над розподілом цих елементів'' (18). Ця будівля простояла до 1784 року і згоріла в пожежі. Тут із 1734 року містилася Канцелярія правління Гетьманського уряду, а з 1764 року й до побудови нового корпусу – друга Малоросійська колегія.
З дiяльнiстю Петра Румянцева пов'язана найбiльша розбудова Глухова, що тривала протягом 1765-1781 років пiд керiвництвом архiтектора Андрія Квасова. Вона ознаменувалася спорудженням двох головних будiвель мiста: Троїцького собору з дзвiницею (1720-1806 роки, не збереглися) та Малоросiйської колегiї (другої). Останню розпочали будувати у самому центрi мiста, на вулиці Московськiй поблизу однойменної брами, яку в 1766 році (як i Київську) збудували мурованою, в стилi класицизму. Завершили будiвництво цiєї найбільшої в Українi урядової будiвлi 1774 року. Але опоряджувальнi роботи тривали до 1782 року пiд керiвництвом Федора Савича, учня архітектора Квасова. Корпус колегiї був двоповерховим, П-подiбним у планi, з триповерховою центральною частиною. Довжина головного фасаду сягала 142 метрів. Оскiльки будинок призначався для службової резиденцiї генерал-губернатора Румянцева й рiзних державних установ – Генерального суду, Генеральної малоросiйської рахункової комiсiї, Канцелярiї малоросiйського скарбу, Суду земського, Глухiвського комiсарства й архiву, то загальна рознувальна структура будівлі була секцiйною – на кожну установу відводилося по одній секцiї. Секцiї роздiляли наскрiзнi арковi проїзди. Розпланування кожної секцiї було коридорним з двобiчним розташуванням примiщень. В архiтектурi цiєї будiвлi вiдбився вплив раннього класицизму. За своїми стильовими ознаками вона була промiжною ланкою мiж бароко i класицизмом.
У перебiгу реконструктивних заходiв другої половини XVIII століття бiльшiсть давнiших визначних будiвель зберегли своє провiдне значення: мурованi храми пiсля пожежi 1748 року вiдремонтовано, на мiсцi погорiлих дерев'яних зведено мурованi: у 1765 році – Спасо-Преображенську церкву, у 1767 році – Вознесенську на мiському кладовищi (обидві збереглися дотепер), у 1769 році – церкву Рiздва Богородицi на Веригинi (втрачена). Зберiгалися й дерев'янi храми, якi в композицiї мiста вiдiгравали другорядну роль. У результатi утворилася складна, багатопланова, мистецьки довершена композицiя мiста, в якiй були втiленi основнi засади нацiонального мiстобудівного мистецтва.
Як бачимо, Глухів упродовж майже цілого XVIII століття був не тимчасовою резиденцією правителів, як Чигирин, Гадяч чи Батурин, а повноцінною столицею тодішньої Української держави, виконуючи функції політичного, адміністративного, військового, а головне – культурного центру Гетьманщини, місця притягання для кращих творчих сил України і суміжних країв. Те, що ця непроминальна роль Глухова в нашій історії виявилася на довгий час призабутою, належить до однієї з прикрих "білих плям" української свідомості й вимагає великої праці щодо вивчення і осмислення історичної та культурної спадщини міста.

ЛІКВІДАЦІЯ АВТОНОМІЇ

Попри потужні централізаторські тенденції імперської влади й велике бажання Петербурга скоріше звести українців до стану підданих Імперії, які б нічим не різнилися від росіян, ліквідація української автономії виявилася не одномоментним актом, а складним процесом, який тривав близько 20 років.
Замість гетьманського правління указом Катерини II 1764 року було запроваджено Малоросійську колегію в Глухові, що складалася з чотирьох росіян і чотирьох українців. Президентом колегії і генерал-губернатором Малоросії призначено генерал-аншефа Петра Румянцева, котрого вважали позашлюбним сином імператора Петра І. В інструкції передбачалося, щоб росіяни й українці на засіданнях сиділи упереміж, а не так, як за часів імператриці Анни – українці з одного боку столу, росіяни – з іншого, "что утверждало в малороссиянах развратное мнение, по коему поставляют себя народом от здешнего (тобто росіян) совсем отличным". В "Історії Русов" читаємо, що "Коллегия сия вошла в правление, яко роса на пажить, и яко иней на руно, то есть с полною тишиною й кротостию, отличающею ее от прежних Коллегий Малороссийских, имевших духа бурна и характер презорства и ненависти" (19). Петро Румянцев був розумним адміністратором і добрим господарем, котрий, до того ж, мав великі маєтності на Лівобережжі. Отже, він як власник і як керівник аж ніяк не був зацікавлений у нових потрясіннях. Окрім того, він отримав від імператриці таємну інструкцію: "проводить политику разумно, различными средствами ласки и снисходительности, (...) но имея и волчьи зубы и лисий хвост". Далі в інструкції зазначалося, що Імперія з цієї провінції досі не отримувала належних прибутків, і ставилося завдання провести ревізію маєтностей та перепис населення. З українських суспільних відносин імператрицю найбільше непокоїла традиційна свобода селян, які мали право переходити від одного поміщика до іншого. В українському духовенстві також вбачалося потенційного ворога. Та особливої ваги надавалося "внутренней ненависти" українців до росіян. Катерина ІІ наказувала стежити за народними настроями й переконувати, що централізаторські заходи Петербурга вигідні українським людям, "избавленным от мучивших их многих маленьких тиранов". Отже, продовжувалася традиційна російська політика провокування суперечностей всередині упокорених народів.
І справді, геніальному політикові Петру Румянцеву за 20 років удалося зробити те, що не вдалося його попередникам за 100 років: майже непомітно, без жодних потрясінь перевести Гетьманщину на становище звичайної імперської провінції.
Спершу Румянцев уникав проведення серйозних змін, намагаючись завоювати прихильників. На урядові посади призначалося багато українців, але тільки тих, "хто не був заражений хворобою сваволі й незалежності". Для більшої ефективності управління було засновано регулярну поштову службу по лініях Глухів-Київ, Глухів-Полтава, Глухів-Чернігів, Глухів-Переяслав, Полтава-Київ, Стародуб -Київ, Полтава-Чернігів, Лубни-Ромен. В 1765-1769 роках поведено "Генеральную опись Малороссии", яка в історії відома ще й як "Румянцевська". Вона дала неоціненний матеріал для істориків, але не була належно використана в інтересах управління. Румянцев же став ініціатором перших природоохоронних заходів в Україні. Він видав розпорядження, яким обмежив вирубування лісів і влаштування водяних млинів, оскільки було помічено, що це веде до обміління річок. Натуральні повинності посполитих правитель замінив грошовим податком, не допускав безоплатних реквізицій на користь війська. Але водночас обмежив вільні переходи селян і саме за його правління було завершено закріпачення селянства на Лівобережжі.
Але, незважаючи на хитрість правителя і "м'якість" його політики, українська аристократія лишалася сама собою. Поспіль її представники "при всех науках и в чужих краях обращениях остались казаками, (...) питая любовь к своей собственной нации и сладкой отчизне". Румянцев з роздратуванням писав, що "эта небольшая частица людей инако не отзывается, что они из всего света отличные люди, и что нет их сильнее, нет их храбрее, нет их умнее, и нигде нет ничего хорошего, ничего полезного, ничего прямо свободного, чтоб им годиться могло, и все, что у них есть, – то лутше всего" (20).
Ці настрої в повній силі проявилися 1767 року, коли "ліберальна" імператриця вирішила скликати своєрідний парламент – "Комиссию для сочинения нового уложения", яка мала переглянути всі закони Російської імперії. Депутатів до Комісії обирали від усіх суспільних станів, крім селян. При цьому виборці давали депутатам відповідні накази. На велику прикрість генерал-губернатора й імператриці, більшість українських депутатів виступили з домаганнями повернення давніх прав і вольностей України й вимогою обрання нового гетьмана. У Ніжинському полку (до якого належав і Глухів) місцева шляхта виступила з настільки виразною самостійницькою програмою, що роздратований Румянцев звелів скасувати вибори, арештувати депутатів і віддати їх до військового суду за державну зраду. Суд засудив їх до смертної кари, яку, однак, скасувала Катерина ІІ. 1769 року розпочалася війна з Туреччиною, яка дала привід імператриці розпустити "Комісію'' і більше про неї не згадувати.
Після переможної для Росії війни 1769-1774 років Румянцев, котрий став генерал-фельдмаршалом ''Задунайським" вдається до рішучих дій. 1775 року несподіваним нападом російської армії зруйновано Запорозьку Січ. Це викликало спалах гайдамаччини на Лівобережжі. Найвидатніший з гайдамаків роменець Семен Гаркуша, схоплений 1778 року, утримувався в Глухівському тюремному замку. В Глухові ж його засудили на довічну каторгу.
Фінальний акт драми Гетьманщини припадає на 1781-1783 роки. Указом Сенату від 16 вересня 1781 року було оголошено про введення загальноімперської адміністрації в Гетьманщині. 1782 року скасовано Малоросійську колегію, Генеральний суд і полковий устрій. Терени Гетьманщини в 1782 році поділено на три намісництва – Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське. В них заведено губернські установи й загальноімперські форми управління й судівництва. 1783 року козацькі полки перетворено на регулярні карабінерські, а селяни – остаточно закріпачені. 1785 року українську шляхту в нагороду за її лояльність зрівняно в правах із російським дворянством, а в 1786 році секуляризовано (відібрано в казну) всі маєтності українських монастирів.
Так поступово була остаточно знищена Гетьманщина – державний феномен, що засвідчив незалежницькі змагання українців і був центром політичного життя України XVII-XVIII століть. Попри брутальне втручання Петербурга, протягом XVIII століття українцям належали ключові позиції в управлінні, судах, війську, фінансах. Самоврядування сприяло створенню національної еліти – козацької старшини, гордої своєю окремішністю і несхожістю з іншими народами. Пам'ять про Гетьманщину не забулася, бо з нащадків старшини вийшло чимало діячів, котрі формували національну свідомість українців за нових умов життя в централізованій Російській імперії. Гетьманщина назавжди запам'яталася як ключове явище національної історії та державотворчих змагань.

''САМЫЙ ПОШЛЫЙ УЕЗДНЫЙ ГОРОДОК''

Наведеними вище словами Тарас Шевченко схарактеризував стан Глухова середини ХІХ століття. Кінець бурхливому життю столичного Глухова поклали дві дивним чином пов'язані події: одна з них політична, друга – ніби-то стихійна. Коли 1782 року на всю Гетьманщину було поширено загальноімперське адміністративно-територіальне врядування, то на основі загальноросійського "Учреждения для управления губерниями" від 1775 року скасовувалися полковий і сотенний устрій, міське самоврядування за маґдебурзьким правом і Литовським статутом. Скасована Малоросійська колегія, щоправда, діяла ще до 1786 року, тобто до повної передачі справ новим установам. Глухів утратив статус адміністративного центру Лівобережної України, перетворившись на рядове повітове містечко Новгород-Сіверського намісництва, з 1796 року – Малоросійської губернії, а з 1802 року – Чернігівської губернії. Парадоксальність тодішньої ситуації полягала в тому, що провінційне містечко, в яке намагалися обернути Глухів царські намісники, зберігало все-таки образ великого столичного міста.
І тоді все поставила на свої місця і привела у відповідність велика пожежа 1784 року. Очевидець тієї катастрофи генерал-губернатор Петро Румянцев-Задунайський доповідав Катерині ІІ так: "в г. Глухове на Белополовском форштадте 1784 августа 7 числа в 10 час. с полуночи, от одной ветхой избы сделался пожар и действием пресильного ветра распространился так, что все способы употребленные к пресечению оного, были бесполезны. Огонь бросило в крепость и на Веригин форштадт... А в три часа пополудни погорели: 5 каменных церквей, девичий монастырь, казенный каменный пробный дом и большой генерал-губернаторский дом, в коем помещались Малороссийская коллегия, Генеральний суд с архивами, и новые уездные присутственные места, да больше трехсот обывательских домов". Далі правитель доповнив, що згоріли "городские ворота с кордегардиями, казенный известковый завод, казенных домов 2, господских 3, острог, 5 трактиров, множество лавок, церковная школа" (21). Це підтверджує у своїх записках француз граф де Лагард, який у 1811 році їхав з Москви до Відня через Глухів. Йому відкрився "прелестный город, некогда резиденция правительства, уничтоженный пожаром почти на две трети" (22).
Якщо не брати на віру явно перебільшені оцінки тієї пожежі й проаналізувати тодішню ситуацію, виявиться трохи дивна, але цілком зрозуміла річ: основні споруди Глухова під час пожежі не загинули, бо були вже тоді мурованими. Що могла зробити пожежа мурованим храмам чи палацам з мурованими склепіннями? – Ну, погоріли дахи, двері, підлоги, віконні рами... Але ж самі споруди вистояли!
Справа в тому, що для імперської адміністрації пожежа 1784 року стала найкращим приводом для того, щоб знищити архітектурне середовище Глухова як наочний символ колишньої української автономії. Катерина ІІ наказала кілька споруд, зокрема Михайлівську церкву та собор дівочого монастиря розібрати на цеглу, а на відновлення інших з державного скарбу просто не виділяли коштів. Навіть Румянцев-Задунайський просив імператрицю дозволити відкрити в будинку колишньої Малоросійської колегії вищий навчальний заклад під назвою ''Єкатерининська колегія". Та у відповідь надійшов указ розмістити в згаданій споруді повітові "присутственні місця". Але коштів на це знову ж таки не дали. Ремонт після пожежі вдалося зробити аж на початку ХІХ століття. А 1836 року будинок прийшов до такого занепаду, що почали обвалюватися стіни й стелі. Тому 21 червня 1837 року імператор Микола І, констатуючи доконаний факт, видав указ про остаточне зруйнування будинку колишньої Малоросійської колегії. Цеглою замостили вулиці й площі міста.
Втрата архiтектурних домiнант міста супроводжувалася зламом iсторично сформованої розпланувальної мережi: згiдно з проектом перепланування Глухова, затвердженим 1802 року, все мiсто отримувало перехресно-рядове розпланування з квадратними в планi кварталами 50 х 50 м у центрi i 200 х 200 м на периферiї. На відміну від перепланувань Глухова доби Гетьманщини, здійснених під керівництвом архітектора Андрія Квасова, у 1802 році нові вулиці прорізалися через сформовану забудову буквально ''по живому'', що викликало цілком зрозумілий опір населення. У результаті таких адміністративно-поліційних заходів у Глухові було реалізоване нове розпланування, основою якого став хрест головних вулиць Московської і Шостенської, що проходять у з заходу на схід і з півночі на південь. Фортечні вали розкопали і рови засипали 1808 року за розпорядженням генерал-губернатора Малоросії князя Олексія Куракіна. Так на місці східної ділянки валу Глухівської фортеці виникла Торгова площа шириною 90 метрів. У правобережній половині Глухова на передмістях Веригин і Синявка перепланування взагалі не проводилось і там досьогодні збереглася розпланувальна мережа доби Гетьманщини.
Від останнього періоду Гетьманщини в Глухові зберелося кілька унікальних пам'яток архітектури. Це Київська брама та дві церкви: Спасо-Преображенська й Вознесенська кладовищенська.
Київська брама, збудована в 1766 році за проектом головного архітектора міста Андрія Квасова, симетрична, витримана в архітектурній стилістиці, перехідній від бароко до раннього класицизму. Вона є рідкісним зразком оборонного зодчества XVIII століття, що уцілів дотепер.
Спасо-Преображенська церква належить до рідкісного типу тетраконхових храмів, що розвивався на теренах Гетьманщини в добу бароко лише протягом 50 років. Це однобаневі строго центричні храми, в яких до підбанного четверика по сторонах світу прилягають чотири півкруглі в плані екседри, з яких східна є вівтарною апсидою.
Вознесенська кладовищенська церква первісно, у 1767 році, була тридільною однобаневою, але протягом ХІХ століття її двічі досить радикально перебудовували, тож тепер її первісні частини ніби ''сховані у футляр'' нових стін, класицистичних за архітектурним стилем.
Що стосується Трьох-Анастасіївської церкви, то вона нині є найбільшим храмом міста і, хоча й збудована в 1885-1893 роках, проте відзначає місце, де колись розташовувалася перша в Глухові гетьманська резиденція.
Усі згадані нами тут архітектурні пам'ятки є справжніми шедеврами високого мистецтва зодчества і незамінимими свідченнями бурхливої історії Глухова.

ПРИМІТКИ:
1. Літопис Самовидця. – К.: Наукова думка, 1971. – С. 106-107.
2. Отрывки из путевых записок старца Леонтия (1700 г.) // Черниговский листок. – 1862. – 29 апреля.
3. История Русов или Малой России. – М., 1846. – С. 211-212.
4. Донцов Д. Похід Карла ХІІ на Україну. – К., 1918. – С. 28.
5. Дорошенко Д. Нарис історії України: В 2 т. – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1966. – Т. 2. – С. 160.
 
Наші Друзі: Новини Львова